І знов нестерпно тихо настає якась чужа зухвала веремія, де тінь моя мене не впізнає, де голос мій — і той мені чужіє. Я там мовчу. Задихано мовчу. Я там слова навшпиньки обминаю. Мов хрест важкенний, душу волочу, і сам себе на ньому розпинаю. Я там мовчу. Приречено мовчу під тихим криллям втомленого дому і знов свічу мовчання, як свічу, за упокій собі ж таки самому. ...Дощу предовгі пальці на шибках заграють щось достоту, як музики, що й звідкілясь прийде до мене страх поглянути, чи став на грані крику. Та він лиш мить торкається плеча і геть іде, не взявши ані звуку, і знов моє мовчання, як свіча, пооддаль слів блукає тихоруко. Над ним небес дірявий балаган. Над ним пригасле місячне багаття... Та цілий гурт немовлених благань, які все більше схожі на прокляття.