Галина Гордасевич

Ноїв ковчег
повість

На Покрову отець Іларій піднявся раніше всіх у домі. Зрештою, він завжди прокидався раніше всіх, і щоб не тривожити матушку, яка мала дуже міцний сон, але йому все здавалося, що досить кашлянути чи просто рвучко повернутися, як уже розбудить її, – отож, щоб не потривожити сон своєї коханої дружини, отець Іларій лежав із розплющеними очима і терпляче вижидав, поки до нього не долине найлегший звук, який свідчив, що у великому домі хтось уже встав. Тоді й отець Іларій уставав з постелі, одягався і навшпиньках виходив зі спальні, тихо-тихесенько причиняючи двері. Але сьогодні він не став вилежуватися, а відразу вдягнувся, захопив молитовник, пройшов кімнатами, де ще було темно і пахло спеченими звечора пляцками і печивом. Двері веранди таки скрипнули, і він аж здригнувся, хоч цей скрип ніяк не міг долетіти до спальні і потривожити передранковий сон матушки Софії.
У саду вже розсвітало. Дерева наполовину згубили листя, і воно лежало під ногами, коричнево-червонясте, жовто-зелене, мокре, з гіркуватим запахом, і на ньому, наче цукрова пудра, посіявся перший заморозок. Все довкола було в темних, приглушених тонах – темно-сірих, брунатних, бурих, – почасти від осені, почасти від передранішнього присмерку, і тільки грона калини вирізнялися на тому фоні густо-червоним. А над садом, над селом, над світом здіймалося дуже високе небо, в якому ще рідкими золотинками поблискували останні зорі.
Отець Іларій пройшов стежкою в дальній кінець саду, де починався крутий спуск до ріки. За рікою, за лугом, за темним лісом, який замикав горизонт, небо уже набрало зеленуватого відтінку, а на самому краї навіть порожевіло. Отець Іларій кілька хвилин постояв, дивлячись на схід, уявляючи собі, як десь там далеко, за лісом, ген-ген, сонце вже встало, таке золоте, веселе, прекрасне, тепле навіть зараз, восени, бо від одного погляду на Боже сонечко стає тепліше на душі. Далі він розкрив молитовник, поліз у кишеню за окулярами, але там їх не було. Тоді отець Іларій пригадав, що не взяв їх з нічного столика побіля ліжка. Тепер на це не було ради, але ж чи він не знав напам’ять усіх молитов, якими належало розпочинати цей день? Просто це в нього було ритуалом: розгорнути молитовник, пробігати поглядом по друкованих рядках, хоча губи самостійно шептали потрібні слова. Отож, отець Іларій на повні груди вдихнув це прекрасне, чисте, холодне, з гіркавим запахом опалого листя повітря, широко перехрестився і з почуттям сказав:
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа... 
Додому отець Іларій повертався через двір. Ворота конюшні були відчинені, і звідти чувся голос: 
– Ну, чого ти?.. Ох і хитра ти тварина... Зараз, зараз, не поспішай... Тим більше, працювати сьогодні не доведеться...
– Доброго ранку, дядю! – обізвався отець Іларій, проходячи повз конюшню.
Голос відразу замовк, потім в отворі з’явився сам дядя, спроквола відповів: «Доброго ранку», – повернувся і знову став поратися біля коней. Дядя був феноменально мовчазною людиною, ото лише любив поговорити з худобою, із бджолами або навіть із деревами в саду, коли порався біля них, але дуже конфузився, коли з’ясовувалося, що хтось чув його мову. 
На кухні вже топилася плита, наймичка Катерина полоскала дрібну картоплю для свиней.
– Ото не дали матушка звечора зварити, – сердито сказала вона, не відповідаючи на вітання. – Сказали, що солодке тісто набереться запаху від картоплі. А тепер поки та картопля звариться, та поки вихолоне, свині вереску нароблять...
– Та нічого, надворі вже морозець, то воно швидко охолоне, – добродушно сказав отець Іларій і пішов умиватися. Він так само звик до постійного гдирання Катерини, як до мовчання дяді, і якби вона раптом заговорила весело чи, бодай, спокійно, отцю Іларію було б якось дивно і незвично. Ось і зараз вона загукала вслід:
–	Та підождіть, я зараз теплої води наллю в умивальник! 
І наливаючи воду, продовжувала докоряти:
– Ото простудитеся, а мені вам зілля запарювати. Наче й не маленькі...
Отець Іларій узяв чистий полотняний рушник із його ініціалами, власноруч вишитими дружиною. Цей порядок завела матушка Софія ще коли була молоденькою дружиною, так що літні жінки, вперше побачивши її, сплескували долонями і говорили: «Ой, та то ж іще зовсім дитина, як же її матушкою називати!» Але характер у тої дитини був, вона завжди вміла поставити на своєму. «А що б ти робила, якби в нашій сім’ї у когось були однакові ініціали?» – під’юджував її отець Іларій. Кожного разу, коли вони чекали прибавки сімейства і підбирали імена для майбутньої дитини, отець Іларій, ховаючи сміх у глибині очей, замріяно перелічував: «Іван... Ірина... Соломія... Степан». Матушка Софія починала розмірковувати, гарне це ім’я чи не надто, аж поки отець Іларій лукаво питав: «А як же буде із рушником?» Тоді вона сердито махала на нього рукою: «А ну тебе!» – і на її очах навіть зблискували сльози. Попри свій твердий характер, матушка Софія була скора на сльози. Від досади, від зворушення або навіть від радості, від захоплення красою її очі могли зволожитися, а потім відразу матушка Софія знову ставала стримано-привітною і діловито зосередженою. Коли у тебе така сім’я, то усім і усьому треба дати раду.
Ось і зараз матушка Софія вже вийшла на кухню, рум’яна зі сну, маленька і досі струнка, як і тридцять років тому. Вона на ходу закручувала на потилиці косу, закріпляючи довгими шпильками.
– Доброго ранку, – ніжно сказав отець Іларій і поцілував її теплу щоку. Обличчя матушки Софії, наче під вуалькою, було вкрите сіткою тоненьких зморщок, і рум’янець на щоках був уже не той, не молодий, але ж він забув окуляри на нічному столику, а зрештою, може, він би навіть і в окулярах нічого не помітив...
– Доброго ранку, – відповіла матушка Софія трішки хрипким після сну голосом. – Ти вже давно встав?
– Та ні. От лише вже помолився. У саду. Зажди, люба, у мене для тебе гостинець.
І отець Іларій взяв із підвіконня велике рожеве яблуко, яке ще зберігало холод морозяного ранку. Він зірвав це яблуко, єдине на цілім дереві. Просто дивно було, як його не помітили досі, мабуть, воно було прикрите листям, а от цієї ночі листя осипалося, і яблуко показалося у всій своїй красі.
– Ах, яке диво! – вдихнула його запах матушка Софія. – А скільки гостей сьогодні у нас буде?
– Ну, батюшка і матушка з Вишневця, з Ромейок отець Федір приїде, благочинного я теж запрошував, але вони, мабуть, не приїдуть, бо ж учора весь день дощило, то дорога розкисла, а світ неблизький. Хоча ранок такий гарний. Навіть паморозь упала. А з Клесова отця Леоніда не буде, бо у них же теж на Покрову храмовий празник.
– Отже, нас четверо, гостей троє, дяк із жінкою, сподіваюсь, і Оленка з чоловіком теж приїдуть. Словом, усього одинадцятеро. Ну, ще одне місце про всяк випадок. Якраз умістимося за столом. Ну, тоді я візьмуся до картоплі. Поки служба, я встигну. А голубці, мабуть, уже не будемо робити? – звернулася вона до Катерини.
– Як це не будемо? – образилася Катерина. – Я ще з вечора пенцак1 намочила, то що ж його  тепер – свиням викидати?
– Але ж ти на службу не встигнеш, – слабо захищалася матушка Софія.
– То вже мене нехай Матінка Пресвята простить, я їй і тут помолюся. Гостей треба прийнята, як годиться. Як же без голубців? Нехай дядя внесуть мені з погреба капусти.

*  *  *
Всупереч сподіванням, благочинний отець Володимир із матушкою і двома дітьми – підлітком-донькою і маленьким сином – приїхали і то дуже рано, коли ще служба не починалася. Отець Іларій саме виходив з дому, коли почув, що у двір заїжджає підвода, повна людей. У ту ж мить ударив дзвін, один із прибулих зняв капелюха і перехрестився, а по буйній рудій чуприні отець Іларій відразу впізнав їхнього благочинного.
– Вітаю! Вітаю! – рушив він до гостей. – А ми вас, щиро кажучи, не дуже й сподівалися після вчорашньої зливи. Коли ж це ви виїхали – мабуть, опівночі?
– Та ні, ще вчора, – сказав отець Володимир, допомагаючи зійти з воза своїй жінці, молодій, дещо гордовитій, бо ж вона «міська», та ще й благочинна, – матушці Ірині. Зараз матушка Ірина була збентежена, її сіро-зелені очі почервоніли, ніби вона ніч не спала чи плакала, а губи були підфарбовані абияк.
Отець Володимир зняв сина, донька зіскочила сама, і гості привіталися з отцем Іларієм.
– Через цей дощ ми заночували на хуторі. Ну, дякую, Василю, – звернувся він до візниці, – можете їхати, бо там, мабуть, жінка переживає.
– Як це їхати? – здивувався отець Іларій. – Без сніданку? Ні-ні, іди, голубе, на кухню, чогось гаряченького там знайдеться.
– Спасибі вам, батюшко, – відмовився візниця, – але час додому, бо ж учора вранці як виїхали, то жінка там, мать, думає, що мене й на світі нема,
– Ні-ні, – уперся отець Іларій, – Катерино, дайте чоловікові шмат хліба та пару котлет, що вчора насмажили, – гукнув отець Іларій до наймички.
–	Ото ще, коклєт йому, – пробурчала Катерина. – Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хватить з нього сала... 
Проте таки відкраяла чималий кусень сала та пайку свіжого хліба, та ще пару солоних огірків. А тимчасом матушка Софія вже зустрічала гостей і трохи здивувалася, що вони мають чимало клунків. Тож отець Іларій теж підхопив кілька – бо розпитувати що й до чого було незручно та й ніколи, час уже починати утреню.
Отож, вони з отцем Володимиром пішли до церкви, а там уже чекав отець Федір із Ромейок. Усі привіталися одне з одним і зайшли в іще зовсім порожню церкву. Лише староста порався перед іконостасом, запалюючи свічки.
Отець Іларій любив свою церкву, в якій правив уже без малого тридцять років. Як тоді, давно, молодим, щойно висвяченим, зайшов сюди, щоб відправити вперше службу, і його раптом охопило тривожне піднесення, передчуття, що ось за хвилину він, грішна людина, буде предстояти перед Божим ликом за всіх тих людей, які зберуться в цьому храмі, так це відчуття і залишилося з ним на все життя. Минали роки, приходив життєвий досвід, і збільшувалося розуміння ваги гріхів усього людства і відчуття своєї відповідальності за душі парафіян перед Всевишнім. «Прости мене, Господи, не уберіг я цієї твоєї овечки, не доглянув, – шепотів він на вечірній молитві, коли дізнавався, що в селі когось спіймали на крадіжці чи в чужої жінки, чи десь дві сусідки побилися за курей в чужому городі. Отець Іларій усе це приймав на свій карб, і коли підходила наступна неділя, з особливою  ретельністю готувався до проповіді, підшукуючи найпереконливіші цитати зі Святого Письма. Він досі щиро вірив: люди грішать виключно через те, що не знають, яке це щастя – жити праведно. І з цим не зрівняєш ні повні засіки пшениці, ні повну скриню одягу, ні хмільні веселощі. Треба лише знайти слова, якими достукаєшся до свідомості людей, проникнеш в глибину їхніх сердець. «Ну і проповідь же сьогодні наш батюшка сказав, – не раз перемовлялися межи собою баби, виходячи з церкви після служби. – Що вже я наплакалася, так же він жалібно промовляв». Але, здається, ті сльози не дуже впливали на моральність парафіян. З іншого боку, як почуєш, що робиться нині по селах. Надто в такі часи, як тепер...
Коли батюшки, хрестячись та притуляючи уста до золототканого полотна, облачалися в ризи, підійшов зять Леонід, священик із Вербного.
– Ляля з дітьми теж приїхала? – півголосом запитав отець Іларій.
– Аякже... Вони пішли додому, – і отець Леонід теж почав надягати облачення, яке привіз із собою.
Трохи посперечалися, в якому порядку мають іти: з одного боку, отець Володимир – благочинний, але ж отець Федір був найстарший з усіх, вже доходив сьомого десятка, та й мав золотого хреста ще від митрополита Дионисія. Зрештою узгодили, і хоч церква ще не була наповнена й наполовину, але час було починати. 

*  *  *
А тим часом матушка Софія трохи бентежилася. Бо матушку Ірину вона у себе приймала вперше – отця Володимира десь усього з півроку, як перевели до них у район, та ще й благочинним, хоча він був чи не наймолодший з усіх батюшок. Ну, може, зять був іще молодшим, але ж не його вона мала на увазі, коли думала, що не обов’язково було присилати благочинного-«варяга». Хіба не було старших, заслужених батюшок, яких усі знають і шанують? Хоч би й отець Іларій... Правда, отець Володимир відразу об’їздив усі парафії, сподобався батюшкам своєю освіченістю, а матушкам – чемністю і веселою вдачею. А от матушка Ірина, коли хтось навідувався у справах чи в гості, то ставила на стіл нашвидкуруч якусь закуску і відразу зникала. Казали, її батько ще за царя був гімназійним професором, але як за Польщі гімназію закрили, то він поїхав у село дяком, і хор, яким він керував, славився на всю Волинь.
Одне слово, чи то позначилося походження, чи освіта (ходили чутки, що матушка Ірина навчалася замолоду у Львові), чи вдача, але матушка Ірина в гостях сиділа мовчки, з високо піднятою головою, зі строгим обличчям. Щоправда, одягалася вона елегантно і на голові мала ондуляцію1 – де вона тільки її зробила? Коротше, про матушку Ірину ходило багато всіляких розмов, і хоч нічого поганого доточити їм не могли, але всі вважали її гордячою.
Проте зараз матушка Ірина стояла посеред кухні якась розгублена, і хоч була вдягнена в елегантне пальто, бордове, лямоване сірим хутром, але пальто явно було зимове, а воно ще до зими таки неблизько. Матушка Ірина зняла бордовий, у тон пальто, капелюшок, сіла на ослін і раптом заплакала. Її син, хлоп’я років трьох, скривився і теж заплакав, уткнувшись матері в коліна. Донька, не схожа на батька ні на матір – русява, круглолиця, кирпатенька, із задуманими сіро-синіми очима, нахмурила світлі брівки і позирнула на маму зі співчуттям, але мовчки. Матушка Софія заметушилася.
– Та що з вами? Що з вами, матушко Ірино? Заспокійтеся, будь ласка. Мабуть, дорога була важка?
– Та я не через те... – схлипувала матушка Ірина. – Ви ж не знаєте... Ми мусили тікати... від німців... Учора вранці, ще затемна, стукають до нас у вікно. Відчинив чоловік, а то хористка, колись у мого батька в гімназії вчилася, а тепер у німців друкаркою. І така перелякана, озирається на всі боки. Повідомила, щоб ми негайно тікали, бо наступної ночі німці планували масові арешти, а вона друкувала списки, і там є наше прізвище. Отож, отець Володимир подався шукати підводу, а я сяк-так одягнула дітей, покидала дещо в клунки... – вона безпорадно схлипнула, дістала хустинку і стала витирати очі і носа то собі, то синкові. – А ви ж запрошували до себе на храм, то куди мали дітися? А що далі? – вона знову заплакала, пригорнувши синка до грудей. Катерина розігнулася од ночов, де парилося капустяне листя на голубці, підперла долонею щоку і важко зітхнула.
– А нікуди ви не поїдете, – заспокійливо сказала матушка Софія. – Залишитеся у нас, дім великий, кімнат багато. Німці сюди не поткнуться, надто далеко від залізниці та й від доріг теж. І болота тут у нас. І дві річки. Так що можете бути спокійні.
– Але ж іде зима, болота замерзнуть, – нерішуче сказала матушка Ірина.
– Поки та зима прийде, то невідомо, хто тут буде. Он були вдома мої старші діти, казали, що більшовики вже до Дніпра доходять. А вони радіо слухають, то знають.
– Ви думаєте, як більшовики прийдуть, то буде краще? – матушка Ірина вже майже заспокоїлася і почала роздягати сина, бо на кухні було таки добряче натоплено.
– А хто його знає, – зітхнула матушка Софія. – Як Бог дасть, так воно й буде. Ну, то ходімо снідати, ви ж голодні. А тоді будемо збиратися до церкви.
– Дякую, – відмахнулася матушка Ірина. – Мені зараз шматок у горло не полізе. Нехай уже діти, а тоді Данилка треба укласти спати, бо його рано сьогодні довелося підняти, от він і коверзує.
– Хоцу в целкву... – загудів Данилко, відкопилюючи губи.
– Добре, добре, – згідливо усміхнулася матушка Софія, – оце зараз помиєш ручки, поп’єш молочка, і підемо до церкви. Бо ж служба довга, треба добре попоїсти.
– А я буду «амінь» співати! – оголосив уже зовсім повеселілий Данилко.
Катерина налила в два глиняні кухлі гарячого молока, матушка Софія відрізала два шматки хліба, намазала їх маслом, а згори сливовим повидлом.
– Обережно, бо молоко гаряче, студіть, – сказала вона, простягаючи дітям. – А тебе, дитинко, як зовуть? – запитала вона дівчинку. – Інна? Ось тобі, Інночко, цілушка, щоб хлопці цілували, коли виростеш.
– Я хоцу, сцоб мене цілували, – потягся й собі Данилко до шматка.
– Навіщо ж щоб тебе хлопці цілували? – засміялася матушка Софія. – Ти, як виростеш, сам будеш дівчат цілувати.
Цей аргумент заспокоїв примхливого Данилка. Він обережно лизнув язиком повидло, сподобалося, лизнув ще.
– Ти не лижи, а кусай, – сказала мама, тобто матушка Ірина, дмухаючи в його кухлик.
Інна обережно відкусила від свого шматка і сьорбнула молока. Це було дуже смачно (а може, вона добряче зголодніла) – мама справді ніколи їм так хліб не мазала.
Данилко допив останній ковток молока, і очі в нього почали злипатися, голівка хилилася то на одне, то на друге плече.
– От ми уже й спимо, – сказала матушка Софія. – Дядю, затопіть грубку у великій спальні. Ходімо, матушко, я гадаю, вам там найбільше підійде, є два ліжка. То кімната моїх хлопців, а їх зараз немає вдома, тому ми не топимо. Але Данилка тепло вкриємо. Поки проспиться, вже буде тепло.
Вони ввійшли в кімнату, яка справді була великою, вікна її виходили на схід, отож, кімната була повна сонця. Але матушка Софія засунула на обох вікнах фіранки, і кімната наповнилася зеленуватим присмерком (бо фіранки були зелені). Два нікельовані ліжка були застелені білими мереживними капами, такі ж мереживні фіранки, прикріплені блакитними биндами, висіли на бильцях, пухкі подушки покривали такі ж накидки. Матушка Софія зняла капу з ліжка, відігнула ковдру.
– Кладіть малого сюди.
Матушка Ірина не стала роздягати малого, бо в кімнаті було досить зимно, отож, і постіль, мабуть, нахолола. Вона обережно опустила дитину на ліжко і прикрила ковдрою аж до носа.
– Доню, тобі доведеться залишитися вдома, – звернулася вона до доньки. – А то малий прокинеться в чужому місці, злякається і буде плакати.
– Я теж хочу до церкви, – невдоволено сказала Інна.
– Тільки без примх, – суворо сказала мати. Потім озирнулася на матушку Софію, яка саме щось виймала з шафи, нагнулася до вуха доньки і прошепотіла: – Донечко, я ж не зможу прийти раніше, аніж закінчиться служба. Це ж не випадає. Хто ж мене заступить, як не ти?
Обличчя Інни розпогодилося, хоч її брівки все ще були насуплені.
– Я тільки накину пальто, бо тут холодно, – сказала вона. – А ми взяли з собою хоч якусь книжку, щоб я могла почитати?
– Дитино, у кімнаті поруч бібліотека, – сказала матушка Софія. – Думаю, ти там собі знайдеш книжку для читання.
Матушка Ірина дістала з ридикюля пуделко, перед великим люстром у дверцятах шафи попудрила обличчя, підвела, на цей раз уже старанно, губи.
Проте відразу піти в церкву матушкам так і не вдалося, бо тільки вони вийшли на кухню, аж тут надвірні двері відчинилися, на порозі з’явилася молода жінка з двома маленькими дітьми.
– Лялечко! – зраділа матушка Софія. – Ви вже приїхали? «Ну, заходь, роздягай дітей. Матушко Ірино, це моя донька Олена, а це мої онуки Ромчик і Андрійко.
– О, то ви вже маєте таку дорослу доньку? – чемно сказала матушка Ірина.
– Ну, це моя середня донька, – засміялася матушка Софія, цілуючи рум’яні щічки онуків. – У мене найпершими були близнята, Василько і Наталя, але Ляля вискочила заміж раніше, аніж старша сестра. Он уже й діток двійко має. А це, Лялю, матушка Ірина, дружина нашого благочинного. Ми оце в церкву зібралися.
– Ну, то й я з вами, – весело сказала Ляля. – Я навіть роздягатися не буду.
– А як же діти? – здивувалася матушка Ірина.
– А для дітей у нас є Лаврик, – і Ляля дзвінко гукнула: – Лаврику, ти де?
Матушка Ірина мимоволі здригнулася, що від цього дзвінкого голосу прокинеться Данилко, але матушка Софія прояснила ситуацію, і весела Ляля стишила голос. До кухні зайшов підліток, очевидно, Лаврик, і діти весело підбігли до нього. Лаврик спочатку із дещо кислим виглядом слухав, для чого його кликали, тоді заусміхався, присів куцьки, і обоє дітей повисли на його шиї з веселим вереском.
– Він – найкраща нянька на світі! – засміялася Ляля. – Сподіваюся, Катерино, ви відпустите Лаврика до мене? Бо скільки я дівчат не брала, жодна довго не витримує.
– І не думайте, не надійтеся, – обізвалася Катерина. – Бо хлопець має до чоловічої роботи привчатися, а не дітей бавити. Нарешті матушки зібралися і пішли до церкви.

*  *  *
Залишившись наодинці, Інна накинула наопашки своє пальтечко і почала розглядати кімнату, де все було не так, як у них удома. Правда, ліжка у них були теж нікельовані, але без білих, як легкі хмаринки, фіранок і накидок. А отакі килими, як оце над ліжками, Інна взагалі бачила вперше. То були просто цілі картини: ліс, мисливці на конях і з собаками, олені, які втікають від мисливців. Інна довго роздивлялася обидва килими, тоді підійшла до вікна, яке було закрите зеленою заслоною, але поверх неї висіла друга фіранка, довга, до підлоги, з кремового тюлю, із гарними візерунками, як ото бувають на шибках зимою. Інна відгорнула краєчок завіси, вікно виходило в осінній сад. Там не було нічого цікавого, і вона вернулася до ліжка, бо біля ліжок на підлозі лежало справжнісіньке хутро. Руденьке, з білими латками, його дуже хотілося погладити рукою, що Інна й зробила. «Який же це звір? – думала вона. – І хто цього звіра вбив? Може, ті хлопці, про яких говорила та маленька матушка? Вона сказала, що їх зараз нема. А де ж вони? І що ми будемо робити, коли вони повернуться? І чого німці хотіли заарештувати татка? Може, тому, що він за самостійну Україну? Якби він не був священиком, він би, напевно, пішов у повстанці. І якби я була хоч трошки старша, я б теж обов’язково пішла у повстанці. Але вони кажуть, я ще замала». Вона глянула на себе в люстро у дверцятах шафи. Цікаво, а що там у тій шафі? Мабуть, щось таке незвичайне, як усе незвичайне в цій кімнаті.
Інна спочатку глянула на двері, – чи ніхто не зазирне – потім на Данилка, – чи спить, – зважилася і обережно прочинила дверцята. У шафі висів одяг, але який, вона такого ніколи не бачила! На двох вішалках – два однакові чоловічі костюми: сорочки і якісь чудернацькі куценькі штани із манжетами, як на рукавах її сукенки. Костюми були невиразного зеленого кольору, як гниле листя, а згори на полиці лежали крислаті коричневі капелюхи. На капелюхах були металеві значки – не то тризуб, не то лілея з трьома пелюстками. Інна потрогала пальцем ті значки, зазирнула в глибину шафи і захоплено ахнула. Бо там, перекинуті через поперечину, висіли два широкі пояси із піхвами, а з них виглядали руків’я ножів. Інна обережно потягла за руків’я, але тут їй здалося, що за дверима чуються кроки. Вона швиденько причинила шафу і стала посеред кімнати, відчувши, як у неї б’ється серце, і все чекала, що хтось увійде в кімнату, і здивується, чого ця дівчинка стоїть посеред кімнати із палаючими щоками і переляканими очима.
Та ніхто не заходив, отож, Інна поступово заспокоїлась. Ага, господиня казала, що десь поруч є кімната з книжками. Тихенько, навшпиньках, аби не збудити Данилка, бо тоді панькайся з ним, вийшла в коридор, куди виходило кілька дверей. То де ж бібліотека? Відчинила ті, що з лівого боку, і відразу побачила – це саме те. У кімнаті стояло кілька шаф із заскленими дверцятами, а крізь скло було видно багато-багато книжок. Інна зайшла до кімнати. Тут був іще великий письмовий стіл, коло нього – велике шкіряне крісло, під стіною такий же шкіряний диван, а над ним – дивина! – справжнісінькі оленячі роги. «Ну і ну, – подумала Інна, – у тій кімнаті килими з полюванням, а тут уже й роги висять. Ніби то справжнє полювання».
Інна трохи повагалася перед цілою шафою книжок та ще й таких дивних: великі, в шкіряних обкладинках, деякі, схоже, дуже древні. Зрештою, зважилась і взяла одну, невелику, в сірій обкладинці. Сіла на дивані, розгорнула і здивувалася. Книжка була начебто російською мовою, і це ще б нічого, бо Інна знала російську мову. Але тут чомусь траплялося українське «і» з крапкою, і якась зовсім невідома літера, схожа на м’який знак, але з перекладинкою, а головне – майже кожне слово чомусь закінчувалося твердим знаком. Для чого отой твердий знак у кінці кожного слова? Адже коли нема м’якого знака, літери і так читаються твердо. А може, коли стоїть твердий знак, то треба особливо твердо вимовляти? Але як?
Розмірковуючи над цим, Інна одночасно розглядала два портрети, які висіли на стіні навпроти. На одному з них був зображений священик із окладистою бородою, а на другому молода, дуже вродлива жінка, із пишною високою зачіскою, а шию її обіймав білий мереживний комірець. Інна подумала; мабуть, це чоловік і жінка, але навряд, адже у нього така борода, а вона така молода і гарна. А може, її видали силоміць за нелюба, бо у неї такі сумні очі і так жалібно складені губи...
Інна вирішила поставити книжку в шафу і пошукати щось цікавіше, але випадково книжка розгорнулася в іншому місці, і Інна побачила, що це п’єса. Знайшла початок і стала читати. Йшлося про те, як братик і сестричка виглядають у вікно і спостерігають, як у будинку навпроти збираються гості довкола ялинки. А братик і сестричка зовсім бідні. «Митиль: Когда я была совсемъ маленькая, я разве ела  пирожное... Тильтиль: И я. Пирожное вкуснее, чемъ хлебъ, только его всегда мало даютъ». А потім до дітей приходить фея і посилає їх шукати синього птаха. Інна спочатку спотикалася на отих безконечних твердих знаках, але згодом звикла і вже не звертала на них уваги. І так зачиталася, що коли справді скрипнули двері, то вона навіть зверненого до неї питання не розчула, так що жінка мусила повторити його голосніше. Тільки тоді Інна скинулася і підняла очі від книжки. І їй стало дуже дивно, бо здалося, що жінка, яка стояла на порозі, щойно зійшла з портрета. Інна швидко перевела очі на портрет, майже певна, що побачить там білу пляму, але красуня все так же печально дивилася з темної рами, а на порозі стояла зовсім інша жінка, справжня, жива, значно старша, не така гарна, ото тільки зачіска була така сама, як і мереживний комірець на темно-бузковій сукні, а ще погляд сумний.
– Ты что здесь делаешь, девочка? – запитала жінка. І хоч Інна добре читала російською мовою; коли ще були «совєти», мала подружку-росіянку, то й говорити могла, але ж це минуло вже більше трьох років – для її віку великий час; та й уся вона така була заглиблена в пригоди Тільтіля і його сестрички Мітіль, що усвідомила тільки одне: ця жінка звертається до неї іноземною мовою.
– Je m’арреllе Inna, – відповіла вона французькою, оскільки це була єдина іноземна мова, якої її вчила мама.
– Parle-tu franсais? – здивувалася жінка.
Але Інна вже спохватилася, що ця таємнича жінка спочатку звернулася до неї російською, і оскільки говорити російською їй було значно легше, то вже цією мовою пояснила незнайомці, хто вона і звідки тут взялася.
– Мені матушка дозволила тут читати книжки, – сказала вона насамкінець на свій захист.
Жінка вже не говорила нічого, лише подивилася ще мить на Інну і вийшла. Тут Інна згадала про Данилка, побігла в ту кімнату, де він спав, і це було дуже вчасно, бо Данилко саме розплющив очі і здивовано роззирався довкола по незнайомій кімнаті, а губи його кривилися підківкою – от-от заплаче.
– Данилочку, – кинулася до нього Інна, – ти прокинувся? Ти виспався? Ну-у, не треба плакати! Адже я з тобою, і мама вже йде. Ось чуєш?..
Дійсно, почулося багато голосів, бо люди заходили у дім, аж ось у кімнату зайшли тато і мама.
– Мама! – потягнувся до неї Данилко.
– Виспався, синочку? – ласкаво сказала мама. – Ну як, Інночко, він тобі багато клопоту завдав? Ні-ні, синку, підожди, мама холодна з вулиці, нехай вона зігріється, тоді візьме свого сина на руки.
У кімнаті було вже зовсім тепло, мама притулила руки до гарячої груби, і незабаром Данилко був уже на маминих руках.
– Ірчику, треба йти, бо нас чекають за столом, – нагадав отець Володимир.
– Зараз, зараз, – обізвалась матушка, – я ж мушу перевдягнутися. Тільки де що у нас лежить? Спробуй знайти!
Вона розв’язала один клунок, другий, потім відчинила валізу і знайшла усе, що хотіла.
– Ану, чоловіки, відверніться, поки я перевдягаюся, – скомандувала вона. – До речі, от мені якраз горшок трапився – думаю, Данилкові саме час. Тату, допоможи синові зняти штанці!
– Ну, а тепер можете дивитися на мене, – сказала матушка Ірина хвилин через десять. – Як я вам?
Вона крутилася перед люстром, що в дверцятах шафи, намагаючись оглянути себе з усіх боків, висока, тонка, гнучка, в дуже гарній шовковій сукні. Інні ця мамина сукня найбільше подобалася, і вона думала, що коли виросте велика, то обов’язково пошиє собі таку. Найперше, та сукня була якогось незвичайного кольору: трохи рожевого, а трохи бузкового, – «ліля-руж», говорила мама, – в дрібні чорні крапочки і в блискучі смужки. Спідниця була вся в дрібненькі складочки, – «плісе», знову ж таки говорила мама, – причому блискуча смужка йшла поверх кожної складочки, так що вся сукня блищала і переливалася. Матушка Ірина змінила вовняні панчохи на чорні фільдекосові і взула чорні «лодочки». Вона знову попудрилась, підфарбувала губи, її сіро-зелені очі вже дивилися весело і лукаво, а світло-каштанові кучері м’якою хвилею оточували порожевіле обличчя. «Як мені повезло, що я народилася саме в таких батьків, – подумала Інна. – В мене таки найгарніша на світі мама».
– Ти, безумовно, найвродливіша матушка в моєму благочинії, – весело сказав отець Володимир.

*  *  *
Гості зібралися в довгій кімнаті, схожій на коридор. Ця схожість посилювалася ще тим, що в кімнату виходило дуже багато дверей, так що попід стінами навіть не було місця для меблів. Лише межи вікнами стояв громіздкий чорний буфет з великою кількістю прикрашених різьбою дверцят, а біля другої стіни, між дверима, примостився диван. Зате посередині кімнати стояв довгий стіл, оточений стільцями і заставлений наїдками. Насамперед впадали у вічі блюда з вінегретом, бо він був зверху политий сметаною, і на білому тлі особливо яскраво виділялися темно-червоні троянди з буряка в оточенні зеленого листя петрушки. Так само приваблювали око миски з малиновими помідорами і зеленими квашеними огірками. А оскільки всі добряче зголодніли, то з насолодою вдихали часниковий запах тонко нарізаної ковбаси, вудженої полядвиці, смаженої в клярі риби. Чоловіки задоволено позирали на розставлені вздовж столу карафки.
– Ну, дорогі гості, прошу до столу, – сказав отець Іларій, – чим хата багата, тим і рада. Даруйте, коли щось не так, самі знаєте, який воно час. Сонечко, у нас усе готове?
– Авжеж, – сказала матушка Софія, вносячи ще якусь страву і шукаючи, куди її примостити на столі. – Сідаємо, сідаємо... Бо вже ж усі зголодніли. Нехай вам, чоловікам, і Бог велів, але ж ми, жінки, теж сьогодні без сніданку.
Зчинився невеликий шарварок, як воно звичайно буває, коли більше десятка людей, які вперше зібралися разом, сідають за стіл і навперейми поступаються одне одному місцем. Зрештою, наче всілися.
– Всім вистачило місця? – оглянув стіл отець Іларій. – Ов, одне місце навіть вільне...
– Та ще ж дяді немає, – обізвалася матушка Олена. Але в ту ж мить двері відчинилися, і появився високий чоловік років сорока з чорними, опущеними додолу вусами, які разом з темними карими очима придавали йому сумного чи навіть похмурого вигляду.
– Дядю, сідайте швидше, бо вже у всіх кишки марша грають, – весело сказав отець Іларій. – Льолю, ти там з того боку поналивай чарки, а я з цього погосподарюю. Жінкам червоного, це така наливочка, що тільки м-м-м... Отче Володимире, ну, ви, яко благочинний, скажіть слово, благословіть почати трапезу.
Отець Володимир підвівся з чаркою в руках, його руде волосся просвічували сонячні промені з вікна, яке було саме за його спиною, і від того здавалося, що голова оточена німбом, хоча обличчя його було надто молоде і веселе, як на святого.
– Хай Господь благословить цей стіл з його стравами і напоями, – сказав він, – а також усіх, хто зібрався довкола нього. Переживаємо ми трудний час, хто знає, що буде завтра. Кривавий і вогняний потоп заливає нашу неньку Україну, нехай же цей дім, як Ноїв ковчег, порятує всіх, хто його населяє. Нехай Пресвята Діва покриє нас своїм найсвятішим омофором. На Бога всі наші надії, що Він, зрештою, зглянеться над нашим багатостраждальним краєм і подарує йому волю, незалежність і мир. Отож, перший тост я пропоную за Україну і за її народ, який не втрачає надії на Божу милість.
Далі хвилин п’ятнадцять було чути лише брязкіт виделок і ножів, бо й усі зголодніли добряче, і закуски були одна однієї смачніші. А що холодець – то вже був справжній витвір мистецтва: крізь прозору галярету поміж шматків м’яса виднілися цілі букети квітів з моркви, огірків, варених яєць і червоних буряків.
– Це в нас Єлизавета Петрівна така майстриня, – сказала матушка Софія на захоплений вигук когось із гостей. – У неї золоті руки: що намалювати, що вишити, що торт прикрасити – все вміє.
Всі на мить звели очі на Єлизавету Петрівну, це була та сама жінка в бузковій сукні і з високою зачіскою, яка розмовляла з Інною в бібліотеці. Вона, здавалося, того навіть не помітила, якось особливо делікатно орудуючи ножем і виделкою на своїй тарілці.
– Нуте, дорогі гості, пора повторити! Адже людина не стоїть на одній нозі. Льодю, погосподарюй! – і отець Іларій взявся наповняти чарки тих, що сиділи біля нього.
За гарячими стравами, втамувавши перший голод, гості розговорилися.
– Ні, мушу все-таки признатися, що мені якось більше подобалося правити службу церковнослов’янською, – говорив отець Федір. – Ну, хіба можна говорити з Богом тією мовою, якою сваришся з сусідом? А церковнослов’янська – вона така урочиста. Якщо там і не все сільській бабі зрозуміло, то й не треба їй того розуміти. Їй треба відчувати страх перед Божою могутністю. Ну, хіба сучасною українською мовою буде так звучати, як ось це, – і він почав густим басом: «Бяху же приближающиєся к нєму всі митаріє і грєшніці, послушаті Єго. І роптаху фарісєє і кніжніци, глаголющє, яко сєй грєшнікі пріімлєт і с німі іаст. Рече же к нім сію притчу, глаголя: Кій чєловєк от вас, імєй сто овєц, і погублє єдіну от ніх, нє оставіт лі дєвятідєсяті і дєвяті в пустині і ідєт вслєд погібшія, доднєжє обрящєт ю. І обрєтя, возлагаєт на рамє свої, радуяся. І, пришед в дом, созиваєт другі і сосєді, глаголя ім: радуйтєся со мной, іако обрєтох овцу мою погібшую». Ну, повторіть це українською мовою – весь же пафос пропаде.
– Все залежить від звички, – зауважила матушка Ірина. – Коли в більшовицькій Росії вводили новий правопис, поет Олександр Блок говорив, що слово «ліс», написане за новим правописом, втратить для нього всю поетичність.
– Откуда вам это известно... про Блока?.– несподівано різко звернулася до матушки Ірини Єлизавета Петрівна.
– Читала... вже не пам’ятаю, де саме, – відповіла розгублено матушка Ірина. Вона з самого початку відчувала себе дещо, як кажуть поляки, «скремпованою». По-перше, вона тут узагалі була вперше, нікого з присутніх не знала. По-друге, не була надто товариською за своєю вдачею. А найбільше заважало їй те, що не належала вона до попівського стану і весь час відчувала цю свою окремішність. Хоч і були вони з отцем Володимиром одружені вже більше тринадцяти років, можна б освоїтися, звикнути – а от не виходило, як вона не старалася. Ось і зараз: вона начебто подала репліку цілком по суті, а чомусь усі так багатозначно переглянулися межи собою, – чи, може, їй лише здалося? – а тут ще ця Єлизавета Петрівна зі своїм майже ворожим запитанням.
– Але ж і пам’ять у вас, отче Федоре, – може, крихту перебільшено захоплено, ніби намагаючись загладити прикрий момент, сказав отець Леонід.
– Юначе, – добродушно сказав отець Федір, – послужите стільки, скільки я, то й самі все пам’ятатимете. До того ж нас, знаєте, як учили? На екзамені викладач візьме псалтир, проколе голкою, а ти маєш відповісти, на якій сторінці не те що яке слово – яку букву проколото.
– Ну, це ви, отче, перебільшуєте, – весело сказав отець Володимир. На відміну від своєї дружини, він почувався цілком вільно в цьому домі, де теж був уперше, хоч із батюшками вже зустрічався. Знову ж таки, може, тому, що був священиком з діда-прадіда, а може, просто мав товариський характер.
– Признайтеся, що це легенда? – допитувався він.
– Ну, нехай легенда, але хіба погана? І таки вчили нас по-справжньому, і вимагали ого-го-го як!
– Та й від нас вимагали, не сумнівайтеся, – сказав отець Володимир і звернувся до отця Леоніда: – Ви не в крем’янецькій семінарії вчились? Щось я вас не пам’ятаю.
– В крем’янецькій, – підтвердив отець Леонід. – А я вас пам’ятаю. Ви були на п’ять курсів старші.
– Ну-у, ми, звичайно, на такий дріб’язок уваги не звертали, – засміявся отець Володимир. – До того ж я такий примітний, – і він обвів рукою довкола своєї рудої голови. – А українську мову в нас викладав професор Кульчинський. Ото був професор! Здавалося б, що там українська мова – це ж вам не грецька і не латина, а найбільше двійок було саме в нього. Казав, що майбутні священики повинні досконало знати мову свого народу. А для чого? Мене вже на першій парафії як викликав до себе пан староста Вессе: давай розписку, що ти будеш із парафіянами розмовляти польською мовою. І вдома з жінкою і дітьми теж. Коли я йому зауважив, що я ж українець і православний священик, він як почервоніє, як гаркне: «Ja z bolszewikami bilem sie, zeby byla Polska dla Polakow, a nie dla Ukraincow!1» – Це він повторив слова Костки-Бернацького, що побудував Березу-Картузьку, – зауважив отець Іларій.
– Отож, як почали мене з парафії на парафію ганяти по всьому Поліссі, то я вже думав, що закінчиться в тій самій Березі-Картузькій. Але почалася війна з німцями, і панове Вессе з Косткою-Бернацьким зникли, аж за ними закуріло.
– Та поміняли шило на швайку, – сказав посумнілий отець Федір. – Більшовики обох моїх сусідів забрали. Отця Аполінарія і отця Павла. Від отця Аполінарія ще до війни лист був, десь біля Архангельська опинився. Може, й досі живий. А отця Павла разом з усіма при відступі у луцькій тюрмі розстріляли. Їх, кажуть, навіть не постріляли, а в камерах гранатами закидали. Хто догадався під нари заховатися, то залишився живий.
За столом запанувала мовчанка.
– То давайте вип’ємо за упокій душі наших мучеників, – сказав отець Іларій. – Хай Бог успокоїть їх, де нема ні печалі, ні сліз, ні зітхання, хай вони будуть для нас прикладом, якщо доведеться постраждати за віру християнську.
– Ну, ти, старий, таке говориш, – невдоволено перебила його матушка Софія.
– Нам із тобою, Сонечко, вже нічого боятися, – сказав отець Іларій, – ми вже своє пожили. А от діти наші...
Він не договорив, і за столом знову запанувала мовчанка. Всі присутні, окрім, хіба, матушки Ірини, знали, що найстарші діти господарів, близнята Василь і Наталя, а також наймолодший син Євген були в УПА, Отож, і зараз щомиті важили життям, і новий прихід більшовиків нічого хорошого не обіцяв.
У матушки Софії заблищали сльози на очах, тому вона швидко звелася і пішла на кухню дати команду Катерині, що вже можна подавати солодке. Катерина свою справу знала добре – на кухні саме закипав важкий мідний самовар. Щоб не носитися з кухлями туди-сюди, довелося попросити отців Володимира і Леоніда, як наймолодших серед усіх присутніх чоловіків, вони занесли самовар в їдальню і поставили на невеликий столик під вікном.
– Мамочко, мій улюблений мазурок із медом! – радо вигукнула матушка Олена, яка в рідному домі забула про те, що вона вже матушка, заміжня жінка, мати двох дітей, а знову відчувала себе Лялею, маленькою дівчинкою, загальною улюбленицею.
– А що я ще могла спекти, коли цукру нема? – поскаржилася матушка Софія. – Оце останній цинамон витрусила. Десь ще б мала ваніль бути, але ніяк не згадаю, куди я її діла. Так сама від себе заховала, що тепер не знайду. А з чим я тоді буду паски пекти?
– Чи ж доведеться їх пекти? – сказав отець Федір. – Кажуть, більшовики як приходять, то всіх, хто був під німцями, вивозять у Сибір. Ніби Сталін сказав, що всі, хто залишився зустрічати німців, це «ізмєннікі родіни». А що вже вони будуть робити тут, на Західній Україні?
– Ну, що це ви, отче, все таке говорите? – розгнівалася матушка Софія.
Вона вже на кухні трохи поплакала за тими своїми дітьми, які відсутні, а тепер тим більше розчулено милувалася Лялечкою і Льодиком і думала, що вони таки гарна пара. Отець Леонід був вродливим брюнетом з великими ясно-зеленими очима, старший внучок кап-у-кап на нього схожий. А Ляля взяла від неї великі карі очі і пишне темне волосся, але зростом була значно вищою, це вже в батька. Після одруження вона не те щоб розповніла, а просто округлилася і мала вигляд щасливої жінки. «І що б то було Наталі вийти заміж, коли до неї сватався отой інженер? – подумала матушка Софія. – Мала б вона зараз дітей, була б удома. Ох, діти, діти, куди вас подіти? Як вас уберегти на цьому світі?»
– Отче Володимире, а що там від Полікарпа чути? – запитав отець Іларій. – Ніяких рекомендацій нема, як нам поводитися?
– Та мовчить консисторія. Я збирався в Луцьк поїхати, а оце вже й не знаю, що робити. Ще як там при совєтах буде, а тут перспектива німецької кулі цілком реальна.
Поговорили ще про те, про се, надворі вже добре стемніло, отець Федір зібрався від’їздити, отець Леонід теж заходився до від’їзду, але матушка Софія заперечила:
– Ну, чого вам на ніч їхати? І так ви в нас рідко буваєте, а я ж ще не мала часу на своїх онучків подивитися. Залишайтеся переночувати. Лялечко, а ми завтра капусту будемо шаткувати...
– О-о-о, тоді залишаємося, – категорично-весело сказала матушка Олена. – З дитинства найбільше любила, коли шаткували капусту. Звичайно, діти найбільше люблять, коли варять варення і можна лизати піну, але я не була ласункою. Я воліла хрупати качанчики. Лишаємося, Льодю?
– Знаєш, Сонечко, – сказав отець Іларій, коли вже він по вечірній молитві простягнувся на ліжку, – отець Володимир мусив утікати з дому, бо німці хотіли його арештувати. То я запропонував йому, щоб вони у нас залишилися. Бо куди йому з сім’єю діватися? А в нас же є порожні кімнати. Що ти на те скажеш?
– А я вже сказала, – матушка енергійно розчісувала своє темне, все ще пишне, хоч і переткане нитками сивини волосся. – Мені матушка Ірина відразу розказала, як вони тільки приїхали. Нехай живуть у хлоп’ячій кімнаті, там два ліжка, для дітей можна розкладачку поставити. А як хлопці приїдуть у гості, то в кімнаті дівчат спатимуть.
І матушка Софія посумніла, пригадавши час, коли дім був переповнений молодими голосами, піснями, сміхом, музикою, бо ж своїх четверо, і часто гостювали різні двоюрідні брати і сестри, колеги по навчанню, заходили сільські дівчата і хлопці, готували вистави, влаштовували співанки хору. А тепер ось стоять порожні кімнати, хоч і зберігається там усе так, як раніше, щоб у будь-яку мить діти могли повернутися і знайти все на своєму місці. Але коли вони повернуться?..
– Знаєш, Ірчику, отець Іларій запропонував, щоб ми у них залишилися, – сказав, у свою чергу, отець Володимир, коли вони вже лежали на одному ліжку, уклавши на друге «валетом» дітей. – Я подумав, що це буде найкраще. Спочатку я думав, що ми затримаємося на якомусь хуторі в лісі, але коли отак поміркувати, то від німців там безпечніше не буде, а от як нарвуться польські або совєтські партизани, то щоб не було ще гірше. Вони до православного духовенства не дуже прихильні.
– Звичайно, я не проти, – сказала матушка Ірина, тут принаймні можна бути спокійними відносно вошей і корости. Але чи це випадає?
– А чому ж не випадає? Дім тут, як бачиш, великий, кімнат багато. Правда, і сім’я чималенька, але ж ти сама вже знаєш: одна донька в них заміжня, отець Леонід має парафію у Вербному, це не дуже далеко звідси. Ну, а троє в УПА...
– А хто отой... ну, що його всі чомусь зовуть дядею?.. В нього що – руки немає?
– О-о, цього, мабуть, ніхто не знає: як справжнє ім’я того чоловіка. Так уже, випадково, мені довелося почути, що він був у Тютюнника під час зимового походу, був тяжко поранений, його залишили, мовляв, от-от помре, – а він вижив і так уже й залишився при батюшках Туржанських.
– А ота імператриця, що на мене так накинулася, коли я згадала Блока?
– Зовсім вона на тебе не накидалася. Просто запитала, звідки тобі відомо, що сказав Блок. Бачиш, імовірно, що вона з тим Блоком була особисто знайома. Бо Єлизавета Петрівна з якогось дуже знатного роду – не то князівського, не то графського. Я подробиць не знаю, але начебто всіх її рідних чека розстріляла, а вона була дуже вродлива, аж комісар у неї закохався і врятував від розстрілу. Потім вона втекла з Петрограда, пробиралася на захід, але далі Польщі не потрапила.
– І вона з того часу в них живе?
– Здається, ні, за Польщі вона викладала французьку мову в гімназії. Але коли прийшли совєти, гімназію закрили, а її, якби вона залишилась у місті, могли б вивезти в Сибір, то Туржанські прихистили її в себе.
– Але ж їх теж могли вивезти разом з нею?
– Мабуть, могли, але вони про те не думали. Матушка Ірина знизала плечима.
– Дивні люди! Своїх дітей четверо, а вони ще кожного бездомного до себе приймають,
– Знаєш, то вже було в традиціях священницьких родів. По-перше, в сім’ї, як правило, було багато дітей. По-друге, всякі незаміжні родички, вдовиці, самотні старці при них тулилися. Церковні доми великі, може, власне, з огляду на те їх і будували великими. Ну, а шматок хліба, тарілка борщу чи кухоль молока завжди знаходились.
– Дивно... Просто тобі старосвітські батюшки і матушки.

*  *  *
Наступного дня матушка Софія постукала в двері кімнати, де колись росли і мужніли її сини.
– Матушко Ірино, ви тут собі розташовуйтеся, як удома, – сказала вона. – Може, вам для дітей розкладачку поставити?
Матушка Ірина відмовилася, пояснивши, що вони вже цілком зручно влаштувалися: діти на одному ліжку, а вони з чоловіком на другому.
– Ну, тоді я вам шафу звільню, щоб ви могли свій одяг розвісити, – і матушка Софія дістала з шафи вішалки з тими дивними костюмами, які вчора видивляла Інна. Вона і зараз подивилася на них, і матушка Софія, перехопивши її зацікавлений погляд, пояснила: – Це костюми моїх синів, коли вони були в «Пласті». Самі розумієте: хлопці, їх завжди тягне до романтики. Там у глибині є порожні вішаки, якщо не вистачить, скажете, я ще пошукаю.
– Дякую, вистачить, я так поспішала і нервувалася, коли збирала речі, що й не знаю, взяла потрібне чи всяку дурницю, – матушка Ірина задумливо покрутила в руках порожні вішаки. – А чи можна попросити в вас желізко, щоб я відразу все випрасувала? Бо желізка я точно не брала, воно і важке, і, чого доброго, могло мені посуд потовкти.
– Звичайно, звичайно... Я зараз Катерині скажу, щоб наклала жару.
Не минуло й десяти хвилин, як матушка Ірина стояла біля накритого ковдрою стола і дбайливо прасувала чоловікові сорочки, свою білизну, дитячий одяг. Розвісивши верхній одяг на вішаки, вона склала білизну у відділення з полицями, полишивши дві вільними, щоб туди поставити посуд.
– Дивись, Інночко, – зраділа вона, – я таки захопила коробку для шиття! От добре, а то був би клопіт, якби довелося кожного разу позичати голку з ниткою.
А на кухні у цей час повним ходом ішло шаткування капусти. Дядя вносив мішком і висипав на підлогу качани капусти, які смачно пахли морозом. Катерина великим ножем обчищала капусту від брудних листків і розрізувала пополам. Матушка Олена, заховавши волосся під хустиною, шаткувала капусту на шатківниці, перекинутій через дерев’яну цеберку, яка для зручності стояла на ослоні. Коли цеберка наповнювалася до краю блідо-зеленими стружками, матушка Олена брала цеберку за вушка і висипала їх у велику діжку. При цьому матушка Софія, яка шкребла моркву, стривожено говорила:
– Лялечко, таж не піднімай такий тягар. Півцеберки нашаткуй і висипай. На що матушка Олена незмінно відповідала:
– Мамочко, та воно ж зовсім не важко.
Єлизавета Петрівна теж була на кухні, вже у скромнішій, хоч теж вишуканій сукні сірого кольору, пов’язана гаптованим фартушком і з такою ж хусточкою на голові. Вона перебирала журавлину і нарізала тонкими скибками яблука.
– А ми з донькою не могли б вам допомогти? – запитала матушка Ірина, входячи з Інною на кухню.
– Ви вже попрасували? – матушка Софія ліктем відвела пасмо волосся, яке впало їй на обличчя. – Ну, то я знаю?.. Може, ви будете терти моркву?.. Катерино, де в нас терка з великими дірками? Ага, он на гвіздку... Беріть он ту миску, сідайте собі коло столу і тріть. Ну, а що тобі задати, дитино? – звернулася вона до Інни. – Хіба будеш їсти качани – ото й уся твоя робота.
«Дивна людина, – подумала Інна, – вона хоче, щоб я їла сиру капусту! Що я їй – коза, чи що?» Але в цей час матушка Олена простягнула Інні щось таке схоже на білу моркву. Інна нерішуче відкусила, на її подив, те «щось біле» виявилося досить смачним. Воно хрустіло на зубах, як морква, а на смак було, як редиска, тільки нітрохи не пекуче.
– Подобається? – засміялася матушка Олена. – Невже ти досі капустяних качанів не їла? Ну, то бери ніж і чисть собі сама. А ще якби ти почистила кілька штук і віднесла у мою кімнату, там Лаврик із дітьми грається. Тільки Ромчикові не давайте, він ще не розжує як слід.
Інна з’їла кілька качанчиків сама, потім почистила ще кілька і пішла до кімнати матушки Олени. Звідти чувся веселий дитячий вереск.
На порозі зупинилась і найперше зацікавлено оглянула кімнату. Вона вже заздалегідь чекала чогось незвичайного, бо в цьому домі все було незвичайне. В цій кімнаті, як і в тій, де тепер жили вони, стояли два нікельовані ліжка і шафа, але над ліжками висіли барвисті килими, такий же барвистий килим лежав посеред кімнати (саме на ньому зараз гралися діти). А ще в цій кімнаті було багато вишивок: макатки на стінах, скатерть на невеликому столику, серветки на етажерці з книжками, завіски на вікнах теж були вишиті. Але найбільшу увагу Інни привернув столик, на якому стояло велике люстро. Дуже дивне люстро: ніби одне, а разом з тим ніби три. «Туалетний столик, – подумала Інна, – нарешті я побачила туалетний столик. Виявляється, ось він який».
– Інко, дивись, як я вмію! – закричав Данилко. Він поклав голівку на килим, ніжки мелькнули в повітрі, і ось уже Данияко, перекинувшись через голову, страшенно гордий собою, лежав на спині.
– І я!.. І я!.. – закричали двоє інших хлопчиків і почали і собі перекидатися. Один з них був такий, як Данилко, а другий був менший, десь років два, не більше, він просто перекочувався з одного боку на другий, але був дуже задоволений своїми витівками і просто заходився від сміху. І ще тут був хлопець, десь такий, як вона сама, коротко пострижений, в полотняній сорочці і штанах. Судячи з усього, саме він і затіяв усі ці веселощі.
– Качанчики! – закричали всі весело і дружною юрбою кинулись до Інни. Інна від розгублення забула, що котромусь із них не треба було давати. Але як ти тепер будеш віднімати той качанчик, коли вони так із апетитом їх гризуть? У неї залишився ще один, і вона ніяково простягнула його тому незнайомому хлопцеві:
– На.
Хлопець теж зніяковів, але взяв качанчик, хоча не став його відразу їсти, а крутив у пальцях.
– Ти хто? – запитала Інна.
Хлопець трохи помовчав, прокашлявся, і все ж коли він заговорив, голос його був хрипкий.
– Я Лаврик.
Інна насмішкувато хмикнула:
– Я не питаю, як тебе зовуть. Я питаю: ти хто? Хлопець ще більше зніяковів, не знаючи, що відповісти цій дівчинці, яка насмішкувато дивилась на нього сіро-синіми очима, високо звівши тонкі світлі брови.
– Ну, хлопець, – буркнув він.
– Таж бачу, що не дівчина, – вже відверто глузувала Інна. – От я донька благочинного. А ти хто?
– А я ніхто! – сердито відрізав хлопець. – Просто Лаврик, і все. Інна стенула плечима і підійшла до туалетного столика, бо на столику стояли різні баночки, фігурні пляшечки, шкатулка, обкладена маленькими черепашками. Інні дуже хотілося все це детальніше розглянути, особливо шкатулку, на якій були викладені з черепашок кремово-рожеві трояндочки. Та й в люстро, де тебе відразу три, дуже цікаво було подивитися. Якби Інна була тут сама, вона так би й зробила, але цей Лаврик... Хоч він ніби і не дивився на неї і грався з малюками, але Інна відчувала, що він таки слідкує за кожним її рухом. Тому вона високо підвела голову, сказала: «Данилку, ти ж тут не пустуй», – і повернулася на кухню. Там продовжувалося шаткування капусти. Матушка Олена дерев’яним товкачем притовкувала капусту в діжці, матушка Софія сипала туди терту моркву і ще якісь темні зернята.
– Це вже як хто любить, – говорила матушка Софія. – Я роблю одну діжку з кмином і одну без кмину. Це як огірки: я завжди кладу чорну смородину, а матушка Клементина з Рудного каже, що їй чорна смородина забиває натуральний запах огірків.
– Донечко, там Данилко не плаче? – запитала матушка Ірина.
– Сміється, – лаконічно відповіла Інна.
Вона почистила собі ще кілька качанчиків і пішла в бібліотеку, де в неї лишилася недочитаною п’єса про хлопчика і дівчинку, які шукали синю птицю. Вона читала, гризла качанчики, але в її уяві все чомусь крутився отой Лаврик. Аж вона на себе розсердилася; було б про кого думати! На ньому одяг із такого грубого полотна, в яке одягаються лише мужики. Ну, хто він такий? Якийсь сільський хлопчик, якого покликали, щоб бавив дітей. А ще й ім’я яке – Лаврик! Хіба таке ім’я є? Може, він Лаврентій?
Вона пригадала, що вчора на столі бачила церковний календар, тож підійшла, довго гортала, переглядала, нарешті під числом «18 серпня» знайшла запис: «Флора і Лавра мч». Від цього їй стало чомусь дуже прикро, наче те, що є таке ім’я – Лавр, у чомусь принижувало її саму. Зрештою, знову повернулась до п’єси, зачиталася і забула про все.


*  *  *
З самого ранку стояла така погода, що, як казав отець Іларій, «добрий господар собаку надвір не вижене». Отож, люди, тим більше, сиділи вдома і лише поглядали, як низько, ніби чіпляючись за верхівки дерев, повзуть сірі, аж чорні хмари, і з них сиплються вперемішку то дощ, то крупа, а ще час від часу зривається вітер і починає крутитися сам довкола себе. Але худобу голодною не зоставиш, отож, по обіді дядя вийшов закласти сіна в ясла коровам та й коней погодувати. Коли повертався додому, у двір зайшла жінка. Така собі звичайна сільська жінка, невисокого зросту, в свиті і постолах, з коричневою хусткою на голові. Підійшовши до дяді, вона кинула швидкий погляд на його лівий рукав, заправлений під пояс, щоб не заважав при роботі, і тихо привіталася. Тільки вітання було якесь дивне:
– А малина цей рік не вродила, – сказала вона.
– Та й ожина також, – відповів дядя, нітрохи не дивуючись, і подивився на зовсім юне обличчя, дуже рум’яне не то від холодного вітру, не то просто від молодості.
– Маю для вас грипс1.
– Для мене чи для передачі?
– Для передачі.
– То так і говори. Підемо додому.
– Не можу. Я дуже спішуся. І так довго чекала, поки вийдете з дому.
– А якби я не вийшов? І не будеш ти мені серед двору передавати. А якщо хтось з-за рогу стежить?
І дядя пішов додому, а дівчині не залишалося нічого іншого, як піти за ним. У сінях вони на мить затрималися, дівчина дістала з-за хустки маленьку паперову кульку. Хустку було пов’язано так, що якби їй навіть викрутили відразу обидві руки, то дівчина могла б губами схопити ту кульку і проковтнути, заки їй би перешкодили. Дядя взяв кульку і водночас одчинив двері на кухню.
– Катерино, – сказав він, – дайте дівчині чого-небудь гарячого поїсти. Вона здалеку йде і має довгу дорогу.
Дощ із крупою так і не стихли до самого вечора. Коли надворі було вже темно, хоч в око стрель, з дому знову вийшов дядя. Він пройшов у дальній куток подвір’я, де між кущами бузини стояв нужник. Було дуже темно і дуже тихо, якщо не брати до уваги свист вітру і шелест дощу. Можна було закластися, що всі нормальні люди сидять по домівках. І все ж дядя відчинив, а потім зачинив двері виходка, потім нечутно завернув за нього і підійшов до огорожі. Відразу за огорожею, але вже по ту сторону, з боку вулиці, ріс старий в’яз. Дядя провів рукою по його стовбуру, поки шматок кори зрушився з місця, відкривши невелике дупло. Дядя вклав туди отриманий грипс, вернув назад шматок кори, знову стукнув дверима виходка і повернувся додому. Про дівчину, яка передала йому той грипс, він зовсім не думав. Може, вона вже повернулася додому, залізла на піч і відігрівається, може, десь забралася в копицю сіна, може, взагалі долає свій шлях, який знає настільки, що могла б його пройти із зав’язаними очима. Дядя нічого про неї не знав, отож, і не думав. Бо скільки їх було, таких дівчат, що вдень і вночі йшли лише їм відомими шляхами.

*  *  *
Минуло тижнів два. Життя у великому домі йшло в своєму звичайному ритмі. Першими вставали Катерина і дядя, порали худобу, носили воду, дядя рубав дрова. Незважаючи на відсутність руки, дядя вправлявся з усякою роботою по господарству, навіть рубав дрова, ото лише пиляти йому допомагали отець Іларій або Лаврик. Але тепер цю роботу взяв на себе отець Володимир. Воно було й до речі, бо людей прибуло, треба було опалювати зайву кімнату, треба більше готувати їсти, та й узагалі – іде до зими, треба більше топити в грубах. Потім отець Володимир визвався відвезти зерно до млина і повернувся звідти такий припорошений мукою, що Інна засміялася: «Тату, ти схожий на Діда Мороза!» – «Схозий на Діда Молоза», – повторив за нею Данилко, хоча навряд чи він бачив у своєму короткому житті Діда Мороза бодай на малюнку. Але зараз він завів звичку повторювати за дорослими все, що вони казали. «Тисячу разів тобі говорила: клади речі на своє місце», – робила мама зауваження Інні, і Данилко за нею:«Тисяцу лазів тобі говолила». З тим Данилком взагалі було сміху. Щось одного дня він розкапризувався, все марудив і марудив, аж виведена з терпіння мама гримнула: «Ти ще довго будеш мені нерви псувати? Ось зараз дам доброго кляпса!» Данилко схаменувся, що вже перебрав міру, і треба якось рятуватися. У нього рясно полилися сльози, і крізь плач він докірливо сказав: «Ага, а я наївся силої капусти, а ти на мене клицис». Очевидно, йому пригадалося, як вони гризли качанчики, але чому сира капуста мала бути виправданням, ніхто так і не зрозумів. Коли за обідом матушка Ірина розказала цю пригоду, всі дуже сміялися, і з того часу у великому домі з’явилася нова поговірка. Якщо на когось нападав поганий настрій, то йому добродушно-жартівливо говорили:«Що? Наївся сирої капусти?»
Інна цілі дні проводила в кімнаті, де стояли шафи з книжками. Там, виявляється, були не лише російські книжки з твердими знаками на кінці кожного слова (мама пояснила їй, що колись, ще за царя, в Росії так писали, але це нічого не означає, на них просто не треба звертати уваги), там були ще й дуже цікаві книжки польською мовою, яку Інна теж знала. Нарешті, вона знайшла й українські книжки. Переглядала одну за одною. «Царівна» Ольги Кобилянської, «Повісті» Івана Левицького (дуже стара книжка, видана ще в 1874 році), «Під тихий вечір» Богдана Лепкого. Але найбільше їй сподобалися великі товсті підшивки, в яких було зібрано за цілий рік російський журнал «Нива». Там були дуже цікаві малюнки: якісь чудні ангели, леви, птиці, майже в кожному номері була жінка з довгим, до підлоги, волоссям, а поруч було написано, що коли ви хочете мати таке волосся, то треба його полоскати чудодійним еліксиром. Але найбільше Інні подобалися великі, на цілу сторінку, малюнки. Це були портрети вродливих жінок, грайливі кошенята, а на одному було зображено море, хвилі якого розбивалися об скелі, а на скелі стояв чоловік зі схрещеними на грудях руками і поглядом, спрямованим кудись у далину. Чоловік був дуже маленький, можливо, тому, що море було таке широке, а скелі такі високі. «Наполеонъ на островѕ Св. Елены», – повідомляв підпис під малюнком.
– Мамо, а хто такий Наполеон? – запитала Інна. Матушка Ірина, яка сиділа біля вікна, штопаючи панчохи, перевела погляд на доньку, усміхнулась їй і сказала:
– Це був такий імператор у Франції. Він був геніальний полководець і підкорив мало не всю Європу.
– А чому тепер вся Європа не належить Франції?
– Тому що всі європейські королі об’єднались і в битві під Ватерлоо розбили війська Наполеона. А його самого заслали на невеликий острів в Атлантичному океані.
– Острів Святої Єлени?
– Так.
Інна пригадала собі малюнок, трохи поміркувала над почутим і задумливо сказала:
– Мабуть, та матушка, що приїздила на свято... ну, котра донька матушки Софії, – мабуть, вона пишається тим, що у неї таке ім’я. В честь острова, де був Наполеон.
– Ну, не думаю, що матушку Олену назвали в честь острова. Її назвали в честь святої Олени, як і сам острів. А матушка Олена, може, взагалі нічого про Наполеона не знає.
Хоч Інна звикла приймати кожне слово батьків, як істину в останній інстанції, але тут вона вперше в житті в душі не погодилася з мамою. Як могла матушка Олена нічого не знати про Наполеона, коли вона виросла в цьому домі, де є ціла кімната книжок, і в одній з них є такий чудовий малюнок. Потім Інна натрапила на книжку українських віршів. «Акорди. Антольогія української лірики від смерти Шевченка», – прочитала вона. І так захопилася тією книжкою, що перечитувала без кінця і скоро мало не половину віршів знала напам’ять. Ходила гуляти в сад або сиділа в тій кімнаті і шептала про себе: «В понеділок хлопчика люди поховали; Їм воно чуже було, так не сумували». Або: «Осьвічує місяць високі руїни, А Сойм шепотить між горами: «Гей, де ви? Вставайте, батьки України, Сумує будинок за вами!»
Найбільш незручно в цьому домі почувалася матушка Ірина. Незручно у кімнаті, яку вона намагалася переробити на свій лад. Зняла фіранки і покривала з ліжок, довго розмірковувала, чи це не буде нечемністю – віддати їх матушці Софії? Зрештою, обережно склала і заховала на найвищу полицю у шафі, а ліжка застелила своїми марселевими капами. Хотіла прибрати й ті хутра, що лежали на підлозі, але не знала, куди їх заховати, та й Данилко охоче грався на них. Міг биту годину тихенько сидіти, розчісувати хутро пальчиками.
Незручно почувала себе матушка Ірина і за порогом кімнати. Кожен у великому домі мав своє місце, знав свою роботу, а вона якось лишалась осторонь. Ну, виходила на кухню і питала напруженим голосом: «Матушко Софіє, може, вам щось допомогти?» Навіть якщо матушка Софія пропонувала поліпити вареники чи витерти посуд, все одно в матушки Ірини залишалося враження, що її пропозиції сприймаються так, як вона сама сприймала пропозиції своєї доньки в чомусь їй допомогти. Мовляв, швидше все зробилося б, якби ти до цього не втручалася, але що поробиш – треба дитину потроху привчати. Зрештою, вона справді багато чого не вміла. Так, одного разу висловила здивування, як це у матушки Софії каструлі не закопчені.
– Я щодня стільки тратила часу на те, щоб їх піском та попелом відтирати. Вже, було, й фаєрки з плити не знімаю, хоч від того довше вариться, а каструлі все одно в сажі.
– А треба дно глиною помазати, – порадила матушка Софія, – потім глина змивається і сажа разом з нею. 
Одного разу матушка Ірина попросила гарячої води.
– Вам багато треба? – запитала матушка Софія. – Ну, то треба, хай Катерина зігріє в баняку, плита саме топиться.
Плита, зрештою, топилася майже безперервно, тож Катерина поставила на неї великий чорний баняк, вилила туди чи не ціле відро води, а коли над баняком почали снуватися блакитні пасемця пари, обхопила його якоюсь закопченою шматою і винесла в умивальню. Коли через якусь часину матушка Софія заглянула туди, то побачила матушку Ірину, яка схилилась над мідницею і прала простирадла, натираючи їх крихітним шматочком мила.
– Матушко, та що ж ви робите? – сплеснула долонями матушка Софія. – Та то ж домашнє полотно, хіба його отак руками відітреш? Та й як вам мила не жаль? Це ж на нинішні часи дорогоцінність. Ото облиште, з неділі влаштуємо велике прання, то позолимо, потім Катерина піде до річки, добре виб’є прачем, то з того щось буде.
І матушка Софія так рішуче відтіснила матушку Ірину від мідниці, що тій не лишалося нічого іншого, як витерти руки і відвернути рукави, що вона зробила не дуже охоче. У свою кімнату вона повернулася з відчуттям упокорення і навіть трохи поплакала від образи. А через тиждень з цікавістю дивилася, як то золиться полотняна білизна: добре замочена, щільно вкладається в дерев’яне жлукто, зверху кладеться торбинка з попелом і потім усе заливається окропом, який поволі просочується донизу. Потім Катерина склала все у великий лозовий кошик і пішла до річки, а коли повернулася, то всі вони – жінки великого дому – розвішували білизну на натягнутих у дворі шнурах. На холодному вітрі пальці в матушки Ірини закоцюбли, але вона зціпила зуби, думаючи, як же ця сердита Катерина мочила свої руки в ріці, яка от-от замерзне. Повернувшись у свою кімнату, матушка Ірина знову плакала від зашпорів, які зайшли в пальці.
А третій раз плакала матушка Ірина, коли довго сиділа над протоптаними шкарпетками отця Володимира, старанно, – нитка догори, нитка під спід, – їх церувала, а коли постукала зворотним боком ножиць, щоб нитки щільно прилягли одна до одної, то вони, навпаки, розлізлися, і вся робота пішла нанівець.
Звичайно, вона не вийшла з кімнати, поки сльози не висохли до решти, але матушка Софія своїм пильним зором додивилася, що не все в порядку.
– Що трапилося, матушко Ірино? – запитала вона. – Чогось ви бліді? Може, нездужаєте?
І сказала це таким приязним тоном, що матушка Ірина, яка дуже не любила скаржитися, розповіла про свою прикрість. Бо шкарпеток залишилося дуже мало, всі вони вже були поцеровані, а далі що робити?
– А ви онучі зробіть, – порадила матушка Софія. – Мої чоловіки вже віддавна користуються онучами, бо де ж би я на них шкарпеток напаслася? Ті, що лишилися, бережемо на літо і то до святкового взуття. Підождіть, у мене є підходящий шматок полотна, то я вам відкраю.
Матушка Софія не лише відкраяла шматок полотна, але й порізала його на менші шматки, саме такі, якими мають бути онучі. А ще порадила матушці Ірині обкидати їх петельним швом. І тепер матушка Ірина мала роботу, ще й Інну відірвала від книжок і змусила обкидати ті онучі. Бо акуратність була найбільшою прикметою характеру матушки Ірини, вона вже навіть доходила тієї межі, де прикмета перетворюється у ваду. Отож, мати з донькою тепер мали роботу.
І як не дивно, але найбільше матушка Ірина подружилася саме з Єлизаветою Петрівною, перше знайомство з якою відбулося так невдало. З’ясувалося, що Єлизавета Петрівна таки справді із дуже знатного роду – графів Шереметьєвих, саме тих, що стояли біля витоків історії російської держави. У їхньому роду навіть графів Орлових вважали вискочнями і «парвеню», які зробили кар’єру через убивство царя і спальню цариці; про іншу знать подібного походження і говорити не хотіли; виняток робили тільки для Олексія Розумовського з тої причини, що государиня Єлизавета Петрівна вступала з ним у законний церковний шлюб, хоча він і зберігався у таємниці. Коли Єлизавета Петрівна (вже не імператриця, а та, котру прихистили в себе батюшки Туржанські) дізналася, що матушка Ірина по батькові належить до роду козацьких старшин, яким ще Петро Великий надав дворянське звання, вона визнала її за достойну собі співрозмовницю, і вони годинами сиділи разом за лагодженням одягу, вишиванням або плетивом. Сиділи більше мовчки, але все ж устигали розповісти одна одній свій родовід до бозна-якого коліна. А ще матушка Ірина поскаржилася Єлизаветі Петрівні на своє життя. Вона рано залишилася сиротою, і нікому було навчити її всьому, що має знати господиня дому. Та й не збиралася стати господинею, вона закінчила гімназію і збиралася вчитися далі, хотіла стати першим адвокатом-жінкою, але в університет її не прийняли. Довелося вийти заміж, хоча вона ніколи і в голову собі не клала, що може стати попадею. І ніяк до того не звикне, хоч уже стільки заміжня.
– Розумієте, я не знаю, про що з ними говорити, з тими матушками і батюшками, – говорила матушка Ірина. – Ну, не вмію я солити огірки і варити варення з вишень, начинених горіхами. Це смачно, я пробувала, але тратити час на те, щоб дрилювати вишні, потім розбивати лісові горіхи так, щоб зерня залишилося цілим, потім вкладати горіх у кожну вишню... Ні, на таке я не здатна. І потім вони всі знайомі межи собою з діда-прадіда, а я не знаю, що сказати, коли вони перемивають кісточки якій-небудь відсутній матушці.
Єлизавета Петрівна співчутливо кивала головою. Може, матушка Ірина, окрім свого дворянського походження, була симпатична ще й тому, що розмовляла з нею російською мовою, тоді як батюшки Туржанські, попри все своє приязне ставлення до Єлизавети Петрівни, розмовляючи з нею, не переходили на російську. Звичайно, за чверть століття, проведеного в невеликому українському містечку, Єлизавета Петрівна навчилася розуміти українську мову, добре розмовляла польською, але російська та французька – це були її дитинство, її юність. Отож, вона сприймала як вираз особливої пошани до себе те, що матушка Ірина розмовляла з нею російською. Іноді вони переходили на французьку, хоча нею матушка Ірина, з точки зору Єлизавети Петрівни, володіла слабко, а вимова у неї була просто жахлива. Проте горда матушка Ірина терпляче сприймала зауваження Єлизавети Петрівни. Бо звідки ж їй було набратися паризької вимови, коли вона того Парижа і в очі не бачила? Ще маленькою її вчила мама, потім вона вчилася в гімназії, а оце три роки вона сама вчила доньку. Трохи для того, щоб самій не забути, а трохи для того, щоб дитина не тратила марне часу, поки війна.
А ще єднала Єлизавету Петрівну і матушку Ірину любов до поезії. Єлизавета Петрівна, дійсно, була знайома з Блоком, була закохана в нього і тепер, примруживши очі, притишеним голосом читала:
		
		– На темном пороге тайком 											Святые шепчу имена. 
		Я знаю: мы в храме вдвоём,
		Ты думаешь: здесь ты одна...
		Я слушаю вздохи твои
		В каком-то несбыточном сне...

Матушка Ірина майже не знала російської поезії, ну, за винятком Пушкіна чи Лермонтова, зате вона була добре ознайомлена з польською поезією і, може, не так майстерно, як Єлизавета Петрівна, декламувала вірші Марії Павліковської, Галчинського, Стаффа. Єлизавета Петрівна терпляче слухала, погоджувалася, що «Ktos  ma dzis serce chore w te  zimna nocna pore»1 – це непогано. Але з самого виразу її обличчя, з інтонацій голосу, з погляду читалося, що всі поети в світі, – а тим більше, отой «кічлівий лях», – не можуть іти ні в яке порівняння з російським генієм.
А вечорами обоє батюшок і дядя сідали «розписати пульку». Проте грати в преферанс втрьох було нецікаво, а матушка Ірина, як не дивно, була єдина з жінок, яка не просто вміла грати, а навіть була досить сильною партнеркою. Отож, отець Володимир сідав за стіл навпроти отця Іларія, а матушка навпроти дяді. Оскільки у дяді не було руки, щоб тримати карти, він ставив перед собою купку книг, за якою розставляв карти, спираючи їх об книги. Але саме він розграфлював папір, і матушка Ірина дивувалася, які чіткі лінії виходять з-під його руки. І грав він упевнено, напористо, тоді як отець Іларій часто блефував і радів, як дитина, коли це закінчувалося успіхом. Матушка Олена грала обережно, як це і притаманно жінці, надто самолюбивій, коли вона хоче довести, що не гірша від чоловіків. Що ж до отця Володимира, то, здавалося, йому абсолютно байдуже, виграє він чи програє, його цікавив сам процес гри, ці неповторні комбінації карт і ситуації, які при цьому випадають. 

*  *  *
Коли Лаврик, набігавшись досхочу з хлопцями, повернувся додому, його відразу охопило приємне тепло і різноманітні запахи. Пахло вареною в кожушках картоплею для свиней, борщем, гречаною кашею, грушевим узваром. У кухні було темно, лише дверцята плити були відчинені, з них на підлогу падала червона смуга, а в кінці тієї смуги на ослоні сиділа мати, тримаючи на колінах решето з гусячим пір’ям, і дерла його, кидаючи цурпалки долі.
– Наганявся, заволоко? – сказала вона гдирливим тоном, до якого Лаврик давно звик і не зважав. – Тобі б усе десь гасати. Всі вже давно повечеряли. Ото підеш спати без вечері, будуть тобі цигани снитися.
Проте вона відставила решето, налила в миску борщу, відкраяла крайку хліба. Лаврик скинув кожушинку, роззувся, заліз із ногами на лаву і взявся до борщу. Мати стояла поруч, поки він усе виїв, наклала йому в ту ж миску каші, присмачила шкварками, налила в кухоль узвару і повернулася до своєї роботи. Кашу Лаврик вже доїдав через силу, зробив кілька ковтків узвару і задумався, дивлячись у прочинені дверцята плити на той жар, палахтючий, наче сонце на заході, такий червоно-золотий, невимовно гарний, що нестерпно кортіло набрати його в жмені і пересипати з однієї долоні в другу. Над жаром танцювали жовті язички полум’я, зверху оточені синіми смужками диму. Жарини світилися, потім починали прочахати, зі сліпучо-золотих ставали червоними, потім темно-червоними, зрештою, чорніли і розсипалися сірим попелом, який поступово провалювався в піддувало.
– Мамо, – спроквола запитав Лаврик, – мамо, а хто я такий?
Мати нічого не чула, здавалося, вона дрімала, а руки її швидко дерли пір’я. Довелося Лаврикові голосніше повторити своє питання. Мати здригнулася і повернула до нього голову. Світла від плити було замало, щоб Лаврик міг роздивитися її обличчя, він бачив лише чорний силует – пов’язану хусткою голову, ніс, гостре підборіддя.
– Здурів, чи що? – здивувалась Катерина. – Як це – ти хто? Ти Лаврик.
– Лаврик – це мене так звати. А хто я?
– Ну, що ти водно торочиш: хто я? хто я? Хлопець.
– Ну, хлопець, то я і сам знаю. Але хто я? Он та дівчина... ну, що в тих приїжджих батюшків... вона дочка благочинного. А хто я?
– А ти мій син.
– А ти хто?
– А я наймичка.
– Значить, я син наймички?
– А щоб тобі кольки в бік! – скипіла Катерина. – Тобі ще стидно, що твоя мати наймичка? А ти ким би хотів бути? Грапським сином?
– Ну, нехай не грапським, але... – Лаврик знову глибоко задумався, а потім запитав: – А у мене батько був?
– Не було, – відбуркнула Катерина.
– А хіба таке буває?
Катерина безпорадно озирнулася по сторонах, ніби чекала, що з котрогось темного кутка виступить хтось, хто пояснить її синові, що буває таке: в дитини мати є, а батька немає. Ще давно, коли Лаврик був маленьким, вона не раз терзалася думкою, щу скаже, коли її син виросте і запитає: «А де мій батько?» Що вона йому на те скаже? А може... може... Вона в те ніяк не вірила, але десь у глибині душі в неї ледь-ледь жевріла слабенька надія: може, заки син спитає, то в нього буде батько? Бо якби він жив десь тут, поблизу, мав шлюбну жінку, мав законних дітей, то вже й надіятись не було б на що. А він десь повіявся в світи за багатством, і ніякої звістки від нього нікому не було. Може, нашляється світами, переконається, що таки земля, де жили твої діди і прадіди, наймиліша, і повернеться. Хай збіджений, голодний, обідраний, аби повернувся. Чи ж дві пари молодих, здорових рук не доробилися б бодай невеликого, але власного господарства? Щоб був дім, який вона б уже так побілила, як найчистіший сніг зимою, і обсадила б рожами і крученими паничами. І корівка, яку б вона так обходжувала, що й молока, і масла, і сиру, і сметани було б і собі, було б і на продаж. І бодай шматок поля, щоб жита і картоплі вистачило на весь рік. Ну, і ще льону посіяти, бо що б вона робила довгими зимовими вечорами, коли для вишивання темно, а прясти можна хоч і потемки. Працювали б собі і жили, як люди. Може б, мали ще дітей, якби їм Бог послав. Воно багато клопоту з тими дітьми, поки малі, та й коли підростуть, то поки хлопців пожениш, дівчат заміж віддаси, – кожному ж треба щось на господарку дати. Зате на старості буде певний шматок хліба, як не в одного, то в другого.
Іноді Катерина навіть думала собі, а може, він там таки розбагатів, і повернеться з великими грошима, і тоді вони собі й хату збудують велику, на дві кімнати, під гонтою або навіть під залізом, і корів куплять зо дві, і добрих коней. А поля стільки, що в жнива доведеться наймати бабів жати. А в неділю вона взуватиме хромові чоботи, пов’язуватиме голову буряковою терновою хусткою... ні, краще зеленою в бурячкові рожі. І в церкві стоятиме поміж багачками, як рівна з рівними.
Але роки йшли за роками, про нього так і не було ні слуху ні духу, вона, Катерина, робила наймичкою в батюшок, що погодилися взяти її з дитиною і ніколи не докорили шматком хліба. Ще й матушка віддавала їй одяг зі своїх синів, бо ж вони були старші за Лаврика, то купувалося чи шилося все на Василька, найстаршого, коли підростав, то переходило до молодшого, Жені, ну а вже потім діставалося Лаврику. Звичайно, воно було поношене, але якби не жили вони в батюшок, то де б він ходив у крамних сорочках чи шкіряних черевиках? Оце зараз що війна, то довелося на домашнє полотно переходити, але то вже навіть батюшка і дядя полотняні сподні носять.
Іноді Катерина ночами тихо плакала, постеливши в кухні на одній лаві собі, а на другій Лаврикові (як зима, то вони обоє залазили на піч). Аж одного разу прибігла на кухню Наталочка, старша попівська донька, з якоюсь книжкою в руках і дуже вся зворушена.
– Катерино, – закричала вона, – а що я тобі почитаю! Тут про тебе написано. Ось сядь... Ну, сядь, а я тобі почитаю!
Катерина таки мусила сісти, а Наталочка вмостилася біля неї і піднесеним голосом почала читати щось таке ловке, ніби пісня, тільки дуже довга. Початок її: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі лихі люде – роблять лихо з вами», – залишив Катерину байдужою, бо коли були ті москалі, то вона була ще така мала, що й не пам’ятає їх. Але чим далі читала Наталочка, тим більше Катерину брало за серце, а коли дійшло до «Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся з малим сиротою?» – то Катерині вже так защеміло в грудях, що вона не витримала й заллялася сльозами. Наталочка на те відразу не звернула уваги, а коли помітила, то кинула книжку, обняла Катерину і почала вмовляти:
– Катерино, не плач! Ти ж маєш де подітися з малим сиротою. Тато з мамою тебе ніколи не виженуть, можеш жити у нас до самої смерті. І Лаврик нехай живе. Коли буде весна, дядя обіцяв нам зробити гойдалку, то він теж нехай гойдається. І взагалі, мама сказала: одна дитина нас не об’їсть.
Катерина заплакала ще дужче, але дивна справа: ніби за тим разом вона виплакала всі сльози, бо вже відтоді навіть сльозинки не впустила. Була тільки все похмурою, поралася по господарству цілими днями, вставала в домі перша, лягала остання, жодної миті не сиділа без діла, ну, хіба що в неділю чи великі свята, але й тоді ж треба було і поїсти приготувати, і посуд помити, і корів подоїти, і худобу всю погодувати, окрім, хіба, коней, бо то вже був дядин клопіт. І не те щоб її заставляли все це робити, навпаки, кілька разів чи то батюшка, чи матушка говорили, що треба когось взяти у поміч, бо ж і господарка велика, і сім’я велика, то їй, Катерині, важко одній з усім упоратися. Але Катерина впиралася в боки і з викликом говорила:
– То що? Може, худоба голодна? Чи обід я погано приготувала? Чи білльо погано випране?
– Та що ти, Катерино, – заспокоювала її матушка. – Та все ти робиш, як належить. Але ж важко тобі.
– А в Святому Письмі що написано? «В поті лиця свого їж хліб свій». І не треба мені, щоб під рукою крутилася якась задрипанка.
– Катерино, чому ж задрипанка? – слабо боронилася матушка. – Та можна знайти таку, щоб була охайна.
– Не треба мені нікого! – відрубувала Катерина і бралась за якусь роботу.
Єдина поступка, на яку вона йшла, це щоб улітку наймали полільниць на город, у жнива жниць, а восени ще копати бульбу. Але вдома Катерина залишалася єдиною повноправною господинею, іноді навіть матушка Софія мусила їй поступитися, але це було не дуже часто і то коли йшлося про те, де що садити на городі чи коли квасити огірки, або запускати корову. І так собі жила Катерина, і вже не згадувала, не плакала, не думала, що вона скаже синові, коли він запитає про батька. Їй здавалося, що він ніколи не запитає, що завжди буде сприймати як самозрозуміле, що от їх лише двоє, і живуть вони в батюшок, і більше їм нічого не треба.
Та от настав день, що син її запитав: «А де мій батько?» – а що вона йому має сказати?
– Мамо, а може, мого батька більшовики розстріляли? – запитав Лаврик, пригадавши собі, що за тих більшовиків не одного чоловіка з їхнього села забрали, і потім у селі боялись про них навіть згадувати. Ото вже коли німці прийшли, то люди почали говорити, що і того розстріляли, і того розстріляли, а третього то закатували так страшно, що родичі впізнали труп лише по тому, що мав один палець кривий.
– Угу, – буркнула мати. 
Тоді Лаврик пригадав собі, що дядька Корнія теж були забрали більшовики, але він повернувся, хоч родина його вже й не чекала.
– Мамо... – нерішуче обізвався він.
– Ну, чого тобі ще?
– А може, наш батько врятувався? Ну, як дядько Корній? Може, він ще повернеться?
– Та що на тебе напало? – закричала Катерина. – Чого ти до мене причепився? Бачите, батька йому подавай! Ось як дам коцюбою по спині, то навіки замовкнеш.
І Лаврик замовк, просто продовжував дивитися у вогонь, а сам усе думав про того свого ніколи не баченого батька. Який він був? Високий чи не дуже? З вусами чи без вусів? І де вони жили, коли в них був батько: тут, у батюшок, чи деінде? І де будуть жити, якщо виявиться, що більшовики не розстріляли батька, і він повернеться до них? І ким тоді буде він, Лаврик? Бо нині він наймиччин син. А ким він буде тоді?
А тим часом в іншій кімнаті великого дому йшла не менш гаряча розмова.
– Зрозумій, Ірчику, – говорив отець Володимир, – я пастир людського стада, я складав присягу при рукоположенні дбати про душі моїх прихожан, і я не маю права кидати їх напризволяще, рятуючи власне життя. Ну, з весіллям можна почекати, ну, могилу я можу запечатати пізніше, але як то було людині помирати, не висповідавшись і не причастившись? Кажеш, яка різниця, коли похрестити дитину? А якщо вона помре нехрещеною? Тоді цей гріх назавжди ляже на мою совість. Не плач, будь ласка, я мушу їхати. Обіцяю тобі, що буду дуже обережним, ночуватиму десь за межами міста і не буду заходити в церкву, все потрібне мені винесе староста, але поїхати я мушу.
– Господи! – крізь сльози говорила матушка. – І за що ти мене покарав, що я з дурної голови вийшла за поповича? Та ми ж так із тих книшів глузували, сказали б якій-небудь нашій гімназистці, що вона буде попадею, то вона б це сприйняла як найгіршу образу. І де були мої очі? Вийти за поповича та ще й за рудого!
– Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте, – засміявся отець Володимир. – Ну, перестань плакати, далебі не варто. Жодна з твоїх колежанок не могла стати попадею, бо ж у тій гімназії ти, мабуть, була єдиною українкою і православною. Якби не друзі молодості твого батька, які в Польщі зайняли високі посади, не бачити б тобі тієї гімназії, як власних вушок. Ну, а відносно нас із тобою... – він лукаво підморгнув і заспівав:
	
			– Pamietasz Kapry i nasze poznanie,
			Wycieczki lodzia, spacery wsrod skal?
			W zlocie poranku i w srebrze zmierzchania
			Wiosna swiat caly do nas sie smial.1

– Аякже, Капрі, – ще ніби сердито, але вже лагідніше сказала матушка Ірина. – Співай краще: «Pamietasz Bone i nasze poznanie»2. Ну, треба ж було мені тоді підвернути ногу...
– І один рудий семінарист на руках зніс тебе з гори і доніс аж на Туніки, – весело продовжив отець Володимир. – Признавайся, що це було тобі не так уже й неприємно.
– Божевільний, – уже зовсім іншим тоном сказала матушка Ірина, показуючи йому поглядом на Інну, яка біля гасової лампи схилилася над черговою книжкою, але, звичайно, не могла не чути їхньої розмови, а чи ж годиться дитині чути такі розмови між батьками.
Інна, дійсно, яка не була заглиблена в читання, але краєм вуха чула цю суперечку, проте зацікавило її саме те, про що мама найменше думала.
– Тату, – запитала Інна, відводячи погляд від книжки, – а чому ми називаємося православні?
Отець Володимир підійшов до доньки, поклав обидві руки на її худенькі плечі і подивився в сіро-сині очі, не по-дитячому вже пильні і серйозні.
– Ми православні, тому що ми правильно славимо Бога.
– А ті, котрі не православні, вони неправильно славлять?
– Вони це роблять, як уміють, але ми вважаємо, що вони помиляються.
Інна на мить задумалася, похилила голову і потерлася щокою об теплу батькову руку. І тут їй прийшла в голову думка, від якої вона вся розцвіла.
– Тату, тоді треба пояснити всім людям, що вони помиляються, і нехай вони всі стануть православними, і тоді ніхто не буде воювати, і всі будуть жити, як написано в Євангелії.
– Дитино моя, – сказав батько, – нехай кожна людина вірить так, як її навчили батьки. Головне, аби вона вірила в Бога і виконувала Його заповіді.

*  *  *
У кінці жовтня кілька днів ішов дощ, а потім знову встановилася гарна погода, підморозило, і, взагалі, видно було, що вже йдеться до справжньої зими. Ідучи до церкви, отець Леонід думав, що треба буде домовитися з ким-небудь із сусідів, щоб привезли з лісу дров. Стільки, щоб вистачило на всю зиму. Церковний дім у Вербному не був великий, але тепло в ньому чомусь трималося погано, коли сильні морози взимку, то доводиться тричі на день топити. Тим більше, що діти малі, граються на підлозі, недовго й застудитися.
Зрештою, отець Леонід спробував відігнати від себе всі ці домашні справи і настроїтись на службу. Це ж на який глас сьогодні тропар співається? Дяк у нього такий собі, самоук, навіть не дуже грамотний, сам нічого не знає.
У церкві було холодно, як у льодовні. Ну, нічого, прийдуть люди, надихають, буде тепліше. Та й свічки – яке там від них тепло, але все ж... А наразі в церкві зібралося десятків два прихожан. Майже виключно старі діди і баби, в яких уже безсоння та й смерть зазирає у вічі, от і думають тепер відмолити всі гріхи, що їх назбиралося протягом шістдесяти чи сімдесяти літ. Але якщо Христос простив розбійника в останню мить, то чому б не простити оцих людей, які все своє життя терпляче несли важкий хрест бідного життя? Ну, які в них особливі гріхи? Випив коли чарку горілки? Полаялася з сусідкою? Побилися брати, ділячи батьківську спадщину? Найчастіше, мабуть, грішили тим, що увечері лягали спати, не проказавши вечірніх молитов, падали на невибагливу постіль, як підрубані дерева, смертельно змучені важкою роботою. Чи ж то такі вже непрощенні гріхи?
Утреня минула, як звичайно. Починаючи літургію, отець Леонід кинув оком до крилоса. Хористи вже зібралися, а на своєму звичному місці стояла Ляля з дітьми. Староста приніс їй стілець. Ромчик, менший, стояв на тому стільці на ніжках, Андрійко поруч на підлозі, старанно хрестився. Ромчикові мама складала пальчики і водила рученям. Отець Леонід відчув, як тепла хвиля обняла його серце, але він тут же відігнав від себе все це, щоб настроїтися на найголовніше таїнство. З належною повагою поставив дискос і потир і почав виймати часточки проскурки, примовляючи: «Жертвується Агнець Божий, що бере гріх світу, за життя світу і спасіння». Потім змішував воду з вином, покривав покровцями. Хлопчик-прислужник подав йому кадило, з якого здіймався димок, і вівтар сповнився терпкуватим запахом ладану. Коли виходив з вівтаря, помахуючи кадилом і кланяючись перед іконами, все-таки встиг краєм ока глянути на своїх. Діти вже обоє сиділи на стільці, Ромчик прихилився до мами і, мабуть, задрімав. Звичайно, воно ж іще зовсім мале, оце два роки буде, таких дітей звичайно ще й до церкви не беруть, але ж його діти – то зовсім інша справа. Як би воно виглядало, коли б діти батюшки не були на службі Божій?
Набравши повні груди повітря, отець Леонід виголосив:
– Ще і ще в мирі Господу помолімося. 
І почув, як за його спиною хор обізвався луною:
– Господи, помилуй!
– Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю!
– Господи, помилуй!
Отець Леонід за вдачею був актор. «Ну, наш батюшка, коли в ризах, то такий гарний, як на іконі мальований», – шепталися межи собою баби. А ще мав гарний, добре поставлений баритон і сам собою був задоволений, відчуваючи, як його голос здіймається під церковне склепіння і резонує там. Для нього кожне богослужіння було як урочиста вистава, в якій він грав головну роль, а головним його завданням було настроїти людей на побожний лад, викликати в їхніх душах скруху і покаяння. І коли виголошував: «Премудрість, прості!» – то думав, що це найкраще до них пасує – до цих простих, неграмотних, іноді наївних, як діти, людей.
– Батюшка, – шепнув староста, зайшовши у вівтар, – батюшка, прибігали хлопці, кажуть, німці ідуть до села.
Отець Леонід замовк, як замовкають актори, коли всоте граючи виставу, раптом чують не ту репліку, до якої звикли. Які німці? До чого тут німці? Зараз хор має співати: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа...» І хор, дійсно, заспівав, а поки тривав спів, до отця Леоніда дійшов смисл того, що сказав староста. У вівтарі знову раптом стало дуже холодно, і ніби льодяна голка наскрізь проколола серце. Миттю пригадалася доля Чакви, де німці саме на Спаса оточили церкву і спалили її разом зі священиком і всіма, хто там був. Жоден не врятувався, бо тих, хто вискакував з вогню, тут же перерізували автоматними чергами. Невже сьогодні це чекає їх? А він ще, йдучи до церкви правити службу, – гріх же який! – думав про дрова, щоб узимку холодно не було. А от ніякої зими вже не буде. І холодно не буде. Навпаки, буде дуже гаряче.
Він глянув на образ Христа так, як ще ніколи не дивився. Господи, невже це вже все? Невже Ти вже вирішив покликати мене до Себе? Хай буде воля Твоя, але ж мої діти... Вони ж іще на світі не жили!
Отець Леонід приклав долоню до чола, намагаючись збагнути, що ж йому робити. Потім перехрестився з такою особливою повагою, як хіба хрестився, коли його рукополагали, і рішуче вийшов перед царські врата.
– Дорогі мої прихожани, – сказав він таким голосом, що по всій церкві ніби подув вітру пішов, – щойно мені староста сказав, що до села підходять німці. Ми не знаємо, що в них на думці, знаємо тільки, що нічого хорошого чекати не доводиться. Але я вже почав Святу Літургію і не можу її припинити, хоч би мені й смерть загрожувала. А ви всі можете залишити церкву, я вам того не буду мати за зле. Тільки знаєте, що я вам скажу? Он стоїть моя жінка, ото мої два сини. Я не буду відсилати їх звідси, вони розділять мою долю. Отож, може, давайте покладемося на милість Божу? Він знає, чи нам ще жити на цьому світі, чи настав наш час прийняти мученицьку смерть. Давайте всі разом помолимося Йому і віддамося під Його опіку.
І знову звичним поглядом отець Леонід побачив, як здригнулася матушка Олена, як вона рвучким рухом обхопила своїх дітей. Побачив навіть, що її обличчя збіліло, як папір, а очі стали чорними і великими, здавалося, вони займають пів-обличчя.
Отець Леонід змахнув руками, і хор заспівав, і усі люди в церкві заспівали з усією силою віри і відчаю:
– Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас! 
Церква була висока, а небо над церквою було ще вище, а вже там, на висоті, яку слабкому людському розумові й уявити було неможливо, десь у горніх висях перебував всемогутній, всевідучий і всеблагий Господь Бог, і туди, до Нього, долаючи віддалі, рвалася з сотень грудей і летіла палка молитва:
– ...святий безсмертний, помилуй нас!
Служба йшла далі за всіма канонами, отець Леонід не дозволив собі проминути жодного слова, анітрохи прискорити темп. Він правив службу і намагався не думати ні про що, окрім служби, але разом з тим його увага весь час була звернена до найменших звуків, яких ще навіть не було, але які могли прозвучати кожну хвилину: дзвін розбитого скла, вибухи гранат, автоматні черги, військові команди німецькою мовою, людські крики і жіночий плач. Кожна мить перетворювалася на вічність, але нічого такого не було чути, отже, ще цю мить – цю вічність – їм було дано прожити на цьому світі. «Бо милостивий і чоловіколюбець Бог єси, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас і навіки віків!»
Коли служба скінчилася, люди не зрушили з місця. Хтось, хто стояв біля самих дверей, виглянув і побачив німців. Їх було не так щоб дуже багато, але всі при зброї, як належить. Стояли, щось там межи собою шварготали тою своєю німецькою, і хто там знав, що в них на умі. Може, як люди виходитимуть, то вони їх почнуть по черзі стріляти? І всі лишалися на своїх місцях, ніби Господь справді почув їх молитву, і Пречиста Діва покрила їх своїм покровом і не пускала сюди душогубів, а як тільки вони вийдуть звідси, то будуть здані на поталу отим нелюдам. Але ж не могли вони залишатися тут до безконечності! Отець Леонід зняв облачення, вийшов з вівтаря і підійшов до своїх.
– Лялечко, – півголосом сказав їй, – я зараз вийду, а ви не виходьте. Підожди, коли всі люди почнуть виходити. Якщо все буде спокійно, виходь разом з людьми і постарайся бути всередині натовпу. А якщо будуть стріляти...
– Ми з тобою, – сказала матушка Олена. 
Він намагався ще щось їй сказати, але вона не дала йому такої можливості.
– Ми з тобою. Візьми Андрійка на руки.
Сама вона вже тримала в обіймах Ромчика, який спав, поклавши голівку їй на плече, і робив губенятами такі рухи, ніби смоктав соску.
Вони йшли через церкву, люди розступалися перед ними і дивилися на них з такою надією, начебто лише від них залежало, вийдуть люди з цієї церкви, повернуться в свої домівки, чи оце вже останні минути їх життя.
На цвинтарі німців не було, вони стояли за огорожею, чоловік двадцять солдатів, дещо осторонь від них стояв офіцер і біля нього чоловік в чорному драповому пальті і сірому капелюсі. Офіцер, високий, худий, з непроникним обличчям, палив цигарку, чоловік у пальті переступав з ноги на ногу. Отець Леонід сказав дружині: «Постій тут» таким тоном, що вона не посміла не послухати, а сам рішучим кроком підійшов до офіцера.
– Gutten Tag, Herr Offizier, – цілком доброю німецькою мовою привітався він. – Чим я можу бути корисним?
Офіцер не звернув на нього ні найменшої уваги, начебто ніхто до нього не підходив і не звертався, зате чоловік у пальті відповів чемно чистою українською мовою:
– Добрий день, батюшко. Ви вже закінчили службу?
– Розуміється, – сказав отець Леонід, – інакше я не вийшов би з церкви.
Чоловік задав йому ще кілька питань: чи нема в селі повстанців? а ковпаківців? а були? давно?
Усі відповіді отця Леоніда він перекладав німецькою мовою, хоч офіцер реагував на слова перекладача так само, як на вітання самого отця Леоніда, тобто ніяк не реагував. Зрештою він сказав кілька слів, проте так неголосно і невиразно, що отець Леонід нічого не зрозумів. Зате перекладач, як видно, звик до манери мовлення свого начальника і зрозумів як належить.
– Батюшко, – сказав він зовсім тихо, – пан Гендель велів вам сказати... Він має військовий наказ знищити ваше село разом з усіма мешканцями. Але пан Гендель належить до давнього роду, його предки були військовими, але вони не воювали з мирним населенням. Пан Гендель теж не хоче мати на своїй совісті кров жінок і дітей. Він дає вам півгодини, щоб люди встигли забрати з домів щось найнеобхідніше і залишили село. У бік поля хай не ідуть, там стоять німці, чекають нашого сигналу. Виходьте кущами понад річкою до Трощанецького лісу, туди німці не підуть. Через півгодини вони оточать село і почнуть палити. Хто до того часу залишиться, йому вже не вдасться врятуватися.
Отець Леонід знову, як у вівтарі, відчув, що його огортає смертельний холод, а син на руках став важким, як камінь. Проте він лише міцніше пригорнув до себе Андрійка, шепнув: «Дякую», – і повернувся назад. Проходячи мимо Лялі, шепнув їй: «Не заходь додому... Іди до мосту і чекай там мене в кущах...» Потім підійшов до дверей церкви, звідки люди вже почали потроху виходити, коли переконалися, що ніхто не стріляє, а батюшка про щось там розмовляє з німецьким офіцером. Отець Леонід зупинив тих, що саме виходили, коротко переказав: через півгодини німці оточать село і почнуть палити, зараз усі можуть розійтися по хатах, щось найнеобхідніше взяти і кущами понад річкою виходити в ліс. Червона ракета – сигнал для німців – починати палити і стріляти.
– Передайте тим, що в церкві, – закінчив він і поспішив до матушки Олени, яка і не збиралася йти до мосту, як він їй велів. Вона рушила з місця, лише коли він підійшов до неї і торкнув за плече. Вони пішли в напрямку свого дому, пішли рівномірним кроком, хоча їм дуже хотілося побігти. Але де ти побіжиш із дитиною на руках? Крім того, їм обом чомусь здавалося, що як тільки вони побіжать, німці не витримають і почнуть стріляти, як собаки можуть не зачепити людину, коли вона йде спокійним кроком, але обов’язково накинуться на того, хто біжить. Мабуть, в інших людей теж було таке відчуття, бо всі йшли нормальною ходою, поки німці могли їх бачити, але тільки скривалися за хатами, як починали бігти. Вривалися в рідні хати, швидко скидали в коробки чи в мішки одяг, хліб, сало, жінки тягнули постіль і сувої полотна, чоловіки мішки зі збіжжям і кінську упряж, скидали все в льохи, нашвидку намагалися присипати землею отвори льохів, земля вже була мерзла, лопати її майже не брали, але як же було лишати напризволяще майно, нажите впродовж усього життя таким важким трудом? Відчиняли ворота хлівів, виганяли на вулицю худобу і гусей. Якщо уже з собою не візьмеш, то нехай розбігається, німці тут же назавжди не залишаться, гляди, щось і вціліє. Бо ж треба думати про те, як жити далі.
Ішли тими кущами понад річкою, які не дуже їх і ховали, бо ж розгубили все своє листя. Правда, влітку не вдалося б так швидко йти, бо то все болото, але зараз воно замерзло, отож, тільки старі спотикалися на купинах, діти іноді навіть падали, але не плакали, відразу зривалися і доганяли батьків, які з тими клунками чи мішками на плечах і в руках не могли навіть озирнутися. Коли почувся легкий тріск, ніхто навіть не звернув уваги, але коли червоне світло залило небо, всі завмерли на місці. «Горить!» – вигукнув хтось. Але то ще не горіло, то в небі розпадалася на клапті червона ракета. Всі відразу пригадали, що то сигнал до акції, і з усіх сил кинулися до лісу, який уже зустрічав їх першими ялинами, зеленими, аж чорними, похмуро-спокійними і холодними. Чомусь усі, хто добирався до лісу, відразу зупинялися, наче то вже була гарантія, що сюди німці не підуть, що ніяка куля сюди не долетить, що тут вони в повній безпеці. Скидали з плечей клунки, нарешті озиралися за своїми дітьми: «Щоб ти мені отут стояло і нікуди ні на крок!» А самі стояли, дивилися в бік полишеного села і чекали. І дочекалися.
Перша кулеметна черга прозвучала так не страшно, наче біг собі вздовж огорожі хлопчисько і дрючком по штахетинах проводив. Але тут відразу піднялася така стрілянина, що всі здригнулися. Проте ніхто навіть кроку глибше в ліс не зробив. Потім у голубе небо поповз бурий дим.
– Горить! – знову вирвалося в когось.
 І як по команді, дружно заголосили жінки: «Господи Божечку, та за що ж на нас така кара? Та чим же ми Тебе прогнівили? Та як же ми тепер будемо жити, погорільці нещасні, та де ж ми на зиму притулок знайдемо? Ой, Боже, Боже, пошли ж Ти кару на тих німців, нехай їх грім поб’є, хай під ними земля западеться! Матінко Божа, пошли Ти дощ, залий той пожар, бо що ж ми, сироти, робити будемо?»
Але не було ні грому, ні дощу, ні земля не западалася, а димів з’являлося все більше, поміж ними здіймалися руді язики полум’я, і сотні три людей на краю лісу з безсилим відчаєм дивилися, як іде з вогнем їхнє майно, їхня праця, їхнє житло.

*  *  *
До вечора отець Леонід з сім’єю добралися до дому тестя. Спочатку вони йшли пішки, аж натрапили на хутір, де похмурий господар завів їх до хати, а господиня нагодувала гарячим обідом. Поки вони ще їли, господар детально розпитав отця Леоніда, скільки там німців, з якого боку вони прийшли, що йому говорив перекладач. Потім хитнув головою в сторону хлопчика-підлітка, який сидів осторонь, і той без слова встав, надягнув свитку, підперезався і вийшов.
– Ну, ви ж куди тепер, батюшко? – поцікавився господар. 
– Та куди ж? Нам тепер у Трощаницю треба, до батюшки Туржанського, – сказав отець Леонід. – Бо як німці там усе попалили, то чого вертатися, навіть як вони підуть.
Господар мав коня, то відвіз їх у Трощаницю. Приїхали якраз коли у великому домі сіли вечеряти.
– Лялечко! – радо вигукнула матушка Софія. – Ото гості несподівані! 
І тут же її усмішка згасла, і вона стривожено запитала:
– Що трапилося?
Нерви в матушки Олени не витримали. За весь день ніхто від неї не чув ні слова скарги, ні зітхання, очі її були сухі, і обличчя спокійне. Озивалася вона лише тоді, коли треба було заспокоїти дітей. А зараз вона вигукнула: «Мамочко!» – і розплакалася, як дитина.
– Ну, годі, годі, заспокійся, вже все позаду, – заспокоювала її матушка Софія, наче малу дитину, гладячи по волоссі, хоч дня цього їй доводилося ставати навшпиньки. А отець Леонід вже вдруге сьогодні переповідав усе, що їм доводилося пережити. Всі слухали з великою увагою, але з найбільшою то матушка Ірина. Раптом вона зірвалась і вибігла з кімнати. 
	– Що з нею? – здивувався отець Леонід.
	– Та отець Володимир поїхав до себе на парафію, то вона хвилюється, що його там німці можуть схопити. Дітоньки мої, але ж то як вас Бог врятував! Татку, ти завтра мусиш відправити подячний молебень. Ну, а ви роздягайтеся, сідайте вечеряти. Онучки мої дорогенькі, ви дуже перелякалися? – і матушка Софія гукнула Катерину, щоб принесла чисті тарілки.
А матушка Ірина вбігла в кімнату, правою рукою підхопила Данилка, лівою схопила за плече Інну і впала навколішки перед іконою Георгія Побідоносця, яка висіла в кутку, оточена гарним вишиваним рушником.
– Моліться, діти, моліться, – ледве вимовила вона, заливаючись сльозами. – Моліться, щоб наш татко повернувся до нас живий. Ви ще маленькі, у вас гріхів нема. Бог вас послухає. Моліться.
І діти почали молитися. Бог послухав їх: через три дні батько повернувся живий і здоровий і привіз кілька шматків пахучого полуничного мила, яким обдарував усіх жінок, а також цілий мішок цукру. Правда, цукор був жовтого кольору, зовсім як пісок, але то таки був цукор, лише неочищений. 

*  *  *
Почалося з того, що Катерина сказала матушці:
– Матушко, там карасину залишилося вже з чверть бутля. Матушка Софія, в свою чергу, сказала чоловікові:
– Ларчику, Катерина каже, що гасу вже залишилося мало. Треба щось придумати, бо ж попереду зима, вечори довгі, то не будемо ж ми потемки сидіти. 
Батюшка Іларій задумався і через мить радісно вигукнув:
– Еврика! Придумав! Змуруємо в їдальні коминок, запасемося скіпками і будемо сидіти при живому вогні, як наші пращури.
Матушка Софія погодилася з ним, отець Іларій десь роздобув цегли, запросив дядька Гущія, який був добрим муляром та ще й спеціалістом по печах. Дядько Гущій прийшов з усім своїм причандаллям, обдивився кімнату, порадився з матушкою, в якому кутку той коминок ставити, поліз на горище подивитися, як там іде димохід, і взявся до роботи. До вечора коминок був готовий, дядько Гущій запалив скіпку, спробував, чи добра тяга, потім випив належну йому чарку, з апетитом повечеряв, поговорив з батюшками про політику. Кілька днів коминок сох, потім Катерина його побілила, ще день чекали, поки висохне побілка, і нарешті було призначено урочисте відкриття нового джерела світла. Всі мешканці великого дому зібрались у їдальні, Лаврик приніс цілий оберемок тонких соснових скіпок, від яких по кімнаті розлився запах ладану. Батюшка склав з десяток скіпок пірамідкою, Катерина принесла з кухні в шухлі жару, висипала його під спід тієї пірамідки, подмухала. З жару вихопився язичок вогню, лизнув найближчу скіпку, вона спалахнула.
– Горить! – закричав Лаврик.
– Голить! – закричали вслід за ним Данилко і Андрійко. Отець Іларій дмухнув на лампу, вона погасла, і кімнату освічував уже лише той вогонь із коминка. По кутках ховалися темні тіні, посередині кімнати стояв червонуватий присмерк, а біля самого коминка було зовсім видно. Правда, інтенсивність того світла весь час мінялася. Коли вогонь розгорявся, було так, хоч читай книжку. Потім скіпки догорали, і світло починало пригасати. Коли підкладали нові скіпки, воно пригасало ще більше, поки ті нові скіпки займуться і знову світло сягне свого апогею. І ще одне: хтось постійно мусив сидіти біля коминка і стерегти вогонь.
– Що ж, заведемо культ весталок, – сказав отець Володимир. – Жінки, настроюйтеся на цнотливе життя!
– Ну, ні, – заперечила матушка Олена. – Я не люблю більшовиків, але підтримую їх тезу про рівноправність жінок. Слідкувати за вогнем будуть усі по черзі.
Першим визвався це робити дядя. Навіть не визвався, а за своєю звичкою робити все мовчки сів біля коминка, набив свою люльку (він один з усіх чоловік палив) і, з огляду на присутність малих дітей, почав пускати дим у коминок.
– Давайте влаштуємо вечір ігор, – запропонувала матушка Олена. – Почнемо з фантів, а потім будемо їх розігрувати.
І всі дорослі, за винятком дяді, стали в коло. І почали перекидати одне одному зіжмакану в клубок хустинку. Той, хто кидав хустинку, говорив половину якогось слова, а той, кому кидали, мусив не лише її впіймати, але й докінчити слово. Хто не міг те зробити, мусив давати фант – якусь свою дрібну річ. Всі фанти складали в торбинку і дуже при тому сміялися. Навіть Єлизавета Петрівна, яка відразу стала в коло з таким виглядом, з яким доросла людина прилучається до ігор дітей. Але з часом вона пожвавішала і навіть стала усміхатися і від того стала молодшою. Інна примостилася з другого боку коминка і спробувала читати книжку. З’ясувалося, що при тому вогні цілком можна було читати, лише треба було звикнути, що світло то темніше, то ясніше. А ще час від часу Інна підводила голову і поглядала на дорослих, які, виявляється, можуть гратися, як діти. Коли вже торбина була наповнена фантами, почалося їх розігрування.
– А що цьому фантові присудити? – питав батюшка Володимир, намацавши якусь річ в торбинці.
– Хай послухає «мнєнія», – запропонувала матушка Софія. 
Отець Володимир вийняв з торбини руку, в якій був гребінець матушки Олени. Після чого вона сіла на стільці посеред кімнати, а отець Володимир почав обходити учасників гри, і вони йому щось шептали на вухо, пирскаючи сміхом. Обійшовши всіх, отець Володимир підійшов до матушки Олени і урочисто проголосив:
– Ходив я по всьому світу, приніс я для вас привіти. Кажуть люди, що ви солодка дитина, що ви сонечко, що ви коза, що ви печикака...
Він ще там щось перераховував, але вже всі реготали, і матушка Олена теж весело сміялася і кричала:
– Ну, хто інший, крім моєї дорогої половини, міг назвати мене печикакою!
Довелося отцеві Леонідові зайняти місце посеред кімнати на стільці і вислухати, що про нього думають інші.
Отцеві Іларієві за фант було присуджено розповісти анекдот, і матушка Олена, яка з того всього тішилася найбільше, може, тому, що була наймолодшою з усіх учасників гри, радо заплескала в долоні:
– Татку, жидівський анекдот! Жидівський анекдот! Татко чудово імітує жидів!
Отець Іларій трохи подумав, потім його обличчя набрало якогось незвичайного виразу, від чого він відразу став схожий на лукавого, обережного жида.
– Повіз один жид з Бердичева продавати пшеницю. Продав і вирішив скористатися телеграфом, щоб повідомити жінку про своє повернення. Прийшов на пошту, взяв папір, написав: «Продал пшеніцу вигодно. Єду домой. Твой Ізя». Та коли дізнався, скільки це буде коштувати, схопився за голову. Йому кажуть, що телеграма оплачується від слова, хочете, щоб було дешевше, скоротіть. Почав жид міркувати, як йому ту телеграму скоротити. «Продал пшеніцу вигодно... Ясноє дєло, что вигодно, нєвигодно я би нє продал... Вичеркньом... Єду домой... А куда єщо я могу єхать? Ясноє дєло, домой... Вичеркньом. Твой Ізя... Ну, ясноє дєло, єйо, а чей же єщо?.. Вичеркньом... Продал пшеніцу. Єду. Ізя... А что єщо я мог продать? Ясноє дєло, пшеніцу... Вичеркньом... Продал. Єду. Ізя... Ну, ясноє дєло, раз продал, то єду... Вичеркньом... Єду. Ізя. Ну, а хто єщо єй может пісать тєлєграму? Ясноє дєло, я, Ізя... Єду... Хм, єслі єду, то прієду... До свіданія, господін почтмейстер!» І пішов з пошти.
І вираз обличчя отця Іларія, і його інтонації так передавали сумніви жидівського комісіонера, що всі присутні аж качалися зі сміху, навіть Інна не витримала і пирхнула собі в долоньку, навіть діти, які під орудою Лаврика будували на підлозі з дерев’яних кльоцків якісь вежі, щоб потім одним помахом руки зруйнувати і почати будувати спочатку, отож, навіть діти, не розуміючи, в чому справа, включилися до загального сміху. Довелося отцеві Іларію ще розповісти на біс один анекдот, на цей раз про жида, який продавав «імєніє» і умовляв покупця, яка це прекрасна місцевість коло самісінького Дніпра. Але коли покупець висловив сумнів: «А єслі наводнєніє?» – жид радо вигукнув: «Какоє наводнєніє? Гдє Днєпр, а гдє імєніє!»
Коли розіграли всі фанти, матушка Олена принесла зі своєї кімнати гітару і простягнула чоловікові:
– Льодю, заспівай!
Отець Леонід взяв гітару, попробував струни, підкрутив одну, другу і глянув на свою жінку:
– А що?
– Ну, для початку «Попову дебрь». Отець Леонід взяв кілька акордів і своїм добре поставленим баритоном задумливо почав:
	
		– Шуміли верби в Поповій дебрі, 
		Скрипів в болоті простий хлопський віз, 			
		На поле мряки налягали сиві, 
		Сонце сідало за верхи беріз.

Тут він зробив невеличку паузу, а коли продовжив, то його підтримав теплий альт матушки Олени:
	
		– В пору такую раз у тихий вечір 										Розповідала бабуся стара 
		Подію, яка молодій дівчині 
		Та й занапастила молоді літа, 
		Полюбила хлопця, а він був бродяга...

Їх голоси то сходилися, то розходилися, але так гармонійно доповнювали одне одного, аж просто не уявлялося, що цю пісню могли б виконувати якось інакше. Потім співали хором «Гуцулку Ксеню», «Ніч яка місячна», «Ішов відважний гайовий до лісу темного». Нарешті гітару взяв отець Іларій і сказав:
– А чому б вам, молодь, не потанцювати трохи? 
Інна скоса подивилася, як отець Леонід запросив до танцю її маму, а тато – матушку Олену, і вони закружляли по кімнаті, знову перевела очі на книжку, але нараз почула голос:
– Чи можу я запросити молоду панянку на тур вальсу? Інна здригнулася від несподіванки і підвела голову. Перед нею стояв... дядя! Він чемно схилив голову і навіть, – Інна сама не вірила власним очам, – навіть злегка усміхався. Інна дуже розгубилася. Взагалі-то вона вміла танцювати, бо її тато і мама не раз вдома танцювали, то просто наспівуючи якусь мелодію, потім купили грамофон і пластинки, де була така музика, під яку можна було танцювати. Татко часто згадував, що він завжди був розпорядником танців на забавах, а мама – що вона була найкращою танцюристкою в гімназії, і коли деякі її колежанки цілий вечір не підводилися з місця, то вона жодного танцю не пропускала. Іноді тато або мама брали її за руку, показували, як треба танцювати той чи інший танець, а що вона була їхньою донькою, то швидко все переймала. Але ж то одна справа – коли ти танцюєш з рідними батьками, і зовсім інша справа, коли тебе запрошує цілком дорослий, навіть старший від твого татка чоловік, який досі ніби зовсім не помічав тебе. Зрештою, всі ці думки пронеслися в голові Інни зі швидкістю блискавки, і вона сама не стямилася, як встала і зробила крок назустріч. Дядя обняв її тією одною рукою за стан, вона поклала свою долоньку йому на згин ліктя, бо вище не діставала і трохи себе незручно відчувала, що не має куди діти другу руку. Але тут дядя закружляв її в танці, і Інні здалося, що вона – легенька сніжинка, яку несе вітром, або метелик, який кружляє над квітами. Рука, яка обіймала її стан, була сильною і ніжною І ще... якоюсь зовсім не такою, як коли вона танцювала з татом чи з мамою, Інна відчула, як у неї починають палати щоки. Подумалося: мабуть, надто близько сиділа біля вогню, то напекло. Але ж чому вона тоді не відчувала, а тепер ось почало палати? І серце чомусь защеміло так тонко і солодко, як бувало, коли вона дивилась на щось таке дуже гарне: на щойно розквітлу троянду, на зоряне небо, на дерева в мереживі білого інею. А музика звучала і несла її кудись далеко-далеко, рожевий туман довкола то ставав малиновим, то розсвічувався золотими іскрами, а над Інною було обличчя з темно-карими очима і обвислими темними вусами, – такими в книжках з історії України малювали козаків. Інна звела очі, але в ту ж мить опустила, бо їй чомусь стало страшенно соромно. І разом з тим хотілося, щоб цей танець продовжувався як можна довше, весь вечір, всю ніч, все життя.
– Дякую. Молода панянка прекрасно танцює, – сказав дядя, відводячи на місце, і раптом... ні, це було щось неймовірне!.. раптом він притулив її тоненькі пальчики до своїх губів. Інна сполохано відсмикнула руку, може, саме від цього дядині вуса залоскотали їй пальці, і от вона вже знову сиділа на своєму стільці, з якого звелася... ну, скільки часу могло минути?.. п’ять хвилин?.. десять?.. Але їй здавалося, що минула ціла вічність, за якою лишалося все її минуле життя, а тепер мало початися якесь зовсім інше. Бо це ж уперше в житті вона танцювала з чужим дорослим чоловіком, і він, той чоловік, навіть поцілував руку. Інна крадькома глянула на свою руку, начебто там мав залишитися якийсь слід від того поцілунку, і відразу низько схилилася над книжкою, щоб навіть випадково не глянути на дядю, який теж сів на своє місце по другу сторону коминка і знову почав набивати люльку. Досі дядя був для Інни таким, як усі інші мешканці цього великого дому, просто вона не пригадає, щоб він коли звернувся до неї з якимсь словом, але ж він, здавалося, взагалі ні до кого першим не озивався, хіба що відповідав на питання. Але в Інни досі не було потреби звернутися до нього ні з яким питанням. А тепер?.. Що буде тепер?..
– Таточку, заграй танго, – просила матушка Олена. – Обожнюю танго. У нас у гімназії його не дозволяли танцювати, наші пані виховательки дуже за цим стежили. Але наші кавалери оголошували вальс-бостон, а насправді було танго. А то ж усе були старі мимри, вони в сучасних танцях не розбиралися. Їм втямилося, що танго – непристойний танець, а вальс танцювати дозволено. Ну, а це якийсь бостон, на нього заборони нема.
Потім знову співали хором, матушка Ірина покликала:«Донечко, іди до нас!» – Інна притулилася до мами, яка сиділа на дивані, і долучила свій дитячий дискант до загального хору.
– А непогано у нас виходить, – задоволено сказав отець Володимир. – Що то значить – українці. Не марне про поляків кажуть, що де два поляки, там три політичні партії, а про українців – що як зійдуться два українці, то співають в три голоси. Трохи порепетирувати – і ми могли б перше місце на будь-якому конкурсі зайняти.
– Батьку, а ти помітив, що наша донька вже цілком доросла? – сказала матушка Ірина, коли вони повернулися в свою, – таки вже свою! – кімнату і при світлі одненької свічки готувалися до сну. – Її вже до танцю запрошують.
– Та чи ж не доросла – тринадцятий стукнув. Ще два-три роки – і можна заміж віддавати, – відповів отець Володимир, але було щось в його голосі, що заперечувало його слова. Мовляв, який заміж, яка доросла, вона ще їхня маленька доця, яка без них в цьому світі не дасть собі ради, яка лише від батьків може чогось дізнатися і ніяких таємниць від них не має.
Інна була дуже рада, що та тоненька воскова свічечка дає так мало світла – от аби лише в кімнаті зорієнтуватися, і батьки не можуть роздивитися, який у неї вираз обличчя. Бо з нею щось трапилося. Вона сама не розуміла, що саме, але щось трапилося.
– Татку, – тоненьким голосом маленької дитини, аби лише він ні про що не здогадався, запитала вона, – а правда, що з усіх націй найкраще бути українцями?
Татко, як звичайно, коли вона просила його щось пояснити, підійшов до неї, поклав руки на плечі і сказав:
– Дитино моя, нема на світі хороших і поганих націй. Є лише хороші і погані люди.
– А німці? Хіба вони не погані? Адже вони людей вбивають.
– Вбивають солдати, бо так їм велить начальник, а коли вони не будуть виконувати наказ, то їх самих розстріляють. Та й не всі вбивають. Пам’ятаєш, отець Леонід розказував про того німецького офіцера, який попередив, щоб люди втікали з села, і лише тоді його спалив.
– Але ж коли німці поверталися, повстанці влаштували їм засідку, і того офіцера вбили.
Отець Володимир пригорнув до себе біляву голівку і зітхнув:
– Бачиш, донечко, кулі – вони сліпі. Вони не оминають добрих людей і не вибирають злих. Очевидно, господар на хуторі, в якого зупинився отець Леонід з сім’єю, був зв’язаний з повстанцями, не марне ж хлопець відразу кудись пішов. А в повстанців було якраз досить сил, щоб помститись за спалене село і щоб німці надалі боялися нападати на села. Якби вони офіцера взяли в полон, може б, відпустили його живого після того, що про нього розказав отець Леонід. Але вже коли в нього влучила якась сліпа куля, то що ж поробиш...

*  *  *
З того часу вже всі вечори в великому домі проводилися біля комина. Шити чи вишивати при такому світлі, звичайно, не можна було, але для плетіння на шпицях його вистачало. І преферансисти відновили свою гру; і співали хором або поодинці, і танцювали, і грали в різні невибагливі товариські ігри. А то влаштовували вечори поетичної декламації. І якось до того всього почали залучати Інну. Коли співали хором, вона приєднувала свій голос, сховавшись під мамину або татову руку, як маленька. Але коли почалися танці, – як правило, під патефон, бо виявилося, що вони патефон захопили з собою, – то Інну, зовсім як дорослу, запрошували всі чоловіки, навіть отець Іларій. Але ніколи вже так не було, як той перший раз, коли її запросив дядя. Та й дядя її чомусь уже не запрошував. Зате Інна почала потихеньку за ним стежити. Так, щоб він цього не помітив. Одного разу вона сиділа в їдальні, заховавшись за шторою, і читала, коли увійшов дядя з мисливською рушницею і почав її чистити і готувати набої. Інна зі свого скритку могла без перешкоди розглядати, як він спокійно і зосереджено управлявся своєю однією рукою з цією досить складною роботою. «А він же зовсім не старий, – думала Інна.– Він просто дорослий чоловік. Мазепа був значно старший, а Мотря ж у нього закохалася. Правда, Мотря була старша від мене, але коли взяти різницю в наших роках... Але що це я?.. Невже я в дядю закохана?.. Я – закохана?.. Це – моє перше кохання?.. І вже більше ніколи-ніколи ні в кого іншого не закохаюся?» Їй раптом стало дуже жаль себе, що віднині все її життя розбите, бо ж вона вже ніколи нікого не полюбить, а хіба може бути таке, щоб цей дорослий чоловік звернув на неї увагу?
Вранці Інна прокинулася раніше за всіх, швидко одягнулася і вийшла надвір, щоб побачити дядю, як він буде йти на полювання. Був дуже гарний, вже зовсім зимовий ранок, вночі землю притрусив невеликий сніг, всі дерева стояли в інеї, наче наречені, отулені ажурною фатою. Інна зупинилася в саду на тій стежці, що вела до урвища, потім спускалася до річки, а що річка замерзла, то легко було дістатися на другий берег, а звідти вже навпростець через луг недалеко до лісу. На стежці не було ніяких слідів, отже, дядя ще тут не проходив. І дійсно, через кілька хвилин, – їй зовсім недовго довелося чекати, – скрипнули двері і почулися кроки.
– Доброго ранку, – сказав дядя і, – о диво! – усміхнувся. – Я бачу, молода панянка – рання пташка.
	І дядя пішов саме тим маршрутом, який йому визначила Інна: вниз по урвищу, через річку і навпростець через покритий снігом луг до лісу. Інна спочатку стояла і слідкувала за ним, потім сама спустилася до річки. Там росли похилені верби, всі в інеї. Інна залізла під одну з верб, і їй здалося, що вона потрапила в кришталевий грот. Тонке гнучке гілля було всуціль срібне від інею, а крізь нього, самоцвітно спалахуючи в льодових кришталиках, пробивалося сонячне проміння. Інна стояла і боялася дихнути, наче від її найменшого зітхання могла згинути вся ця краса.
Проте, нарешті, її переповнене серце не витримало, вона схлипнула і сказала:
– Яка я щаслива! Господи, дякую Тобі, що я така щаслива! Ангеле мій, охоронцю, зроби, щоб я усе своє життя була така щаслива! 

*  *  *
На сніданок того дня була сама бульба в кожушках.
– Сьогодні Пилипівка починається, – оголосила матушка Софія, – переходимо на пісне. Звичайно, дітей це не торкається. Інночко, ти можеш пити молоко.
– Дякую, – не дуже люб’язним тоном подякувала Інна, кинувши сполоханий погляд на дядю: чи він не почув, як її долучили до дітей. – Я буду постити.
Бульба стояла просто в чавунці, покритому картатою плахтою, і ще стояла велика пляшка з лляною олією і миска з квашеною капустою, але не шаткованою, а кружалками. Кожен наливав собі на блюдце олії, клав на тарілку кілька картоплин, чистив, вмочав у олію, солив крупною сірою сіллю і заїдав приємно-кислою капустою. Було дуже смачно, Інна подумала, що відтепер, коли вони повернуться додому, вона буде просити маму іноді готувати бульбу в кожушках. Замість пряженого молока, яке звичайно подавалося на сніданок, був якийсь дивний напій – світло-коричневий, густий, кисло-солодкий.
– А що це таке? – запитала матушка Ірина, яка, зрештою, вже освоїлася в цьому домі. – Воно схоже на чеколяду. Але ж це не чеколяда.
– Та вже, звичайно, не чеколяда! – засміялася матушка Софія. – Де б я її взяла? Це старовинна українська страва – кваша. Якщо вам сподобалося, то дам перепис.
– ...Штундистів у наших місцях небагато, – в той же час говорив отець Іларій. – А от свідки Єгови перед війною почали множитися. А ще адвентисти сьомого дня.
– З тим рішуче треба боротися, – сказав отець Леонід. – От закінчиться війна...
– Хто його знає, що воно буде, коли закінчиться війна? – засумнівався отець Іларій. – Може, так, як було в тридцять дев’ятому? Почнуть вимагати відректися від сану або вивозити в Сибір?
– Ну, що ти таке, Ларчику, говориш? – втрутилася матушка Софія. – Ну, зараз же там, у Москві, зовсім інша ситуація. Сталін опам’ятався, що без релігії йому не обійтися. І закриті храми повідкривали, і вже людей не переслідують за віру. Навіть патріарха дозволили обрати.
– Сьогодні Сталін дозволив, а завтра може заборонити, – зауважив отець Леонід. – Зараз йому релігія потрібна, щоб підсилити підйом патріотизму. А коли війна закінчиться, знову почнеться загвинчування гайок, як вони це називають. Сталін не бажає мати суперника ні на землі, ні на небі.
– Гординя його обуяла, – зітхнув отець Іларій. – Аки нечестивого царя Навуходоносора. Але невидима рука вже пише: мене, текел, фарес!
– Рука пише, але Сталін тої грамоти не знає, – сказав отець Леонід.
– Знаєте, може, я й не мав рацію, – сказав отець Володимир, повертаючись до тієї першої розмови про сектантів. – Мене ж за Польщі ганяли з одної парафії до іншої, іноді і півроку не витримували. Отож, я приїздив у село, дізнавався, яка тут ситуація, йшов до їхнього пресвітера, чи хто там у них, і говорив: «Слухай, давай не будемо один в одного прихожан відвойовувати. Давай краще будемо разом боротися за душі тих, хто в жодного бога не вірить».
В цю мить Катерина покликала отця Іларія на кухню, бо до нього прийшли люди з якоюсь справою. Він вийшов, а потім повернувся зовсім змінений на обличчі.
– Сонечко, я мушу їхати, – звернувся він до дружини, і голос у нього теж був зовсім змінений. – Приїхали люди із Залісся, кажуть, там німці розстріляли циганський табір. То вони не знають, де їх ховати – на цвинтарі чи деінде.
По кімнаті ніби пролетів крижаний вітер. Залісся – це було зовсім недалеко. Ну, за лісом і за річкою, але ж річка вже замерзла, так що ніякої перешкоди нема. А вони почували себе так безпечно! Матушка Ірина інстинктивно схопила за руку чоловіка і аж схитнулася, ніби хотіла негайно кудись бігти. Але отець Володимир відповів їй легким потиском долоні і сказав:
– Я з вами теж поїду.
– І я, – обізвався отець Леонід.
– Ні, – сказав отець Іларій, – ні, Льодю, тобі не слід їхати. Ми там з отцем Володимиром дамо собі раду, а раптом німці знову нарвуться... Не можемо ж ми полишати цілий дім жінок і дітей на дядю. Це навіть на його вмілу руку забагато. Та й не можемо три парафії залишити без священиків.
Матушка Ірина вороже глянула на отця Іларія при цих його словах: зятя свого залишає в безпеці, а її чоловік має важити своїм життям! Але тут же їй стало дуже соромно: адже він сам теж їде, а її чоловік – благочинний, він же може не послухати, він, безумовно, не послухає нікого і поїде. І вона укотре вже пожалкувала, що вийшла заміж за попа, та ще й за такого, що з жодною владою не ладить: поляки мало не відправили в Березу Картузьку, більшовики мало не відправили на Соловки, тепер ось німці розстріляти хочуть. Але зовні вона ніяк не проявила свої почуття. Лише глянула на матушку Софію, яка з діловитим виглядом кинулася за шерстяними шкарпетками для отця Іларія, бо ж надворі мороз, в самих онучах ноги померзнуть.
Коли зі столу прибрали посуд, всі жінки всілися довкола нього і взялися за шиття. По-перше, коли в домі стільки люду, то завжди знайдеться щось, що потребує лагодження. А по-друге, отець Леонід Із матушкою Оленою втекли з Вербного, навіть не зайшовши додому. Але якщо матушка Олена могла підібрати якісь сукні своєї сестри (правда, вони були на неї трохи тіснуваті, довелося розпорювати складки чи випускати по швах), а отцеві Леонідові якраз підійшов одяг найстаршого сина батюшок Туржанських Василя, то діти залишилися в тому, в що вони були одягнені в той день. Довелося матушці Софії витягувати з найглибших закутків якісь старі речі, ще дитячий одяг своїх дітей, який випадково досі зберігся, але, звичайно, він був завеликий для Ромчика з Андрійком, тож довелося все це перешивати. А тут, як на гріх, зламалася остання голка до швейної машинки, треба було шити вручну, так що роботи було чимало. Спочатку працювали мовчки, потім матушка Софія бадьорим тоном сказала:
– Та що це ми мовчимо, наче води в рот набрали? Давайте поговоримо про щось? Або навіть заспіваємо.
– А в піст можна?
– А ми не будемо веселих.
– Єлизавето Петрівно, заспівайте про чайку, – попросила матушка Олена. – Ну, будь ласка! Я так давно не чула...
Єлизавета Петрівна не змусила себе довго просити. Вона ніжно глянула на матушку Олену, – видно, Ляля була загальною улюбленицею в домі, – і неголосно заспівала:
	
		Вот вспыхнуло утро, румянятся горы, 
		Над озером быстрая чайка летит. 
		Ей много свободы, ей много простора, 
		Луч солнца у чайки крыло серебрит.

Пісня була дуже печальна, бо чайку смертельно поранив мисливець, якому вона зовсім і не була потрібна: «Не глядя на жертву, он скрылся в горах». А ще над тим озером жила прекрасна дівчина, якій розбив серце випадковий перехожий. Матушка Ірина пригадала собі, що цю пісню співала її мама, яку вона мало й пам’ятала, бо і фотокартки від неї не залишилося, але от пісня ця зараз пригадалася, і стало так жаль себе, навіть не цю, теперішню, а ту шестилітню сироту, якій потім довелося рости без материнської ласки. І як вона не стримувалася, але сльози потекли по її щоках, і вона боялася витирати їх, щоб не привернути до себе загальної уваги.
– Дівчата, та що це ви мені розкисли! – з удаваною строгістю прикрикнула матушка Софія. – Ану, перестаньте!
Матушка Олена, витираючи очі, вже сміялася крізь сльози і виправдовувалася:
– Та ніколи не могла я слухати цю пісню без сліз! Пам’ятаєте, Єлизавето Петрівно, як я ридала: чайку жаль! А ви погрожували, що більше ніколи не будете співати. А я обіцяла, що більше ніколи-ніколи не буду плакати. І знову просила співати.
– Лялечка, вы были таким очаровательным ребенком, что, по-моему, никто не мог отказать любой вашей просьбе, – посміхнулась Єлизавета Петрівна.
– Ну, здається, нічого вийшло, – сказала матушка Софія, роздивляючись на щойно закінчені штанці для Андрійка. Матушка Олена раптом весело засміялася.
– А ви знаєте, у Вербному слово «нічого» означає «погано»? Коли ми туди лише приїхали, прийшла сусідська дівчина білити кімнати. А на другий день приходить її мати, питає: «Ну, як тут моя Ганя побілила?» Льодик каже: «Та нічого». Бідна жінка так розстроїлася: «Нічого? А вона казала, що старалася!» Довелося пояснювати, що він не хотів сказати нічого поганого.
– Ну-у, – сказала матушка Софія, – мені було гірше. Коли ми з отцем Іларієм тільки приїхали сюди, у мене була наймичка, вже й не пам’ятаю звідки, мені її покійна мама десь знайшла. І ось одного разу вбігає вона і кричить: «Матушка, матушка, кормік вліз в кліть, вивернув фаску і з’їв шпирку!» А я стою і ніяк не втямлю, що вона говорить.
Матушка Софія зобразила ту перелякану наймичку не гірше, ніж отець Іларій зображав жида. І всі жінки залилися сміхом, хоча ніхто не второпав, про що йшлося.
– Як?.. Як?.. – перепитувала матушка Олена, мало не плачучи від сміху. – «Кормік вліз в кліть, вивернув фаску і з’їв шпирку»? Ой, не можу!
– Але що ж це значить? – все-таки допитувалася матушка Ірина.
– А дуже просто: свиня залізла в комору, перевернула діжку і з’їла сало.
– Разве свиньи сало едят? – запитала Єлизавета Петрівна.
– А свиня і є свиня, вона з’їсть що завгодно.
Поки жінки в їдальні шили, Інна сиділа на своєму улюбленому місці – на дивані в бібліотеці. Їй потрапила в руки дуже цікава книжка: про Чінгіс-хана, російською мовою, але вже без тих твердих знаків у кінці кожного слова. Особливо сподобалися Інні описи дорогоцінних тканин і різних прикрас. «Малинова, заткана золотом парча – це, мабуть, дуже гарно, – думала вона. – Якби я мала таку сукню! Хоча більше мені хотілося б із синього оксамиту. Такого кольору, як волошки. І золоті туфельки на французькому каблуці. А на шию – коралі з кольорових самоцвітів. З бузкових аметистів, малинових турмалінів і золотистих топазів. І якби тоді мене побачив «він»... Може б, сказав: «А молода панянка, виявляється, дуже гарна». Або хоч подумав».
Вона вже ніколи в думках не називала дядю дядею, бо це було... ну, це було якось зовсім не до речі. Дядя – це такий собі старий чоловік, у якого ніяк не можна закохатися. Вона говорила собі – «він». А з іншими людьми... Якось так виходило, що в Інни не виникало потреби ні з ким говорити про дядю, і вона була з того рада, бо просто не уявляла, як би вона могла вимовити слово «дядя» навіть у присутності тата або мами. Їй здавалося, що тоді всі відразу дізнаються про її таємницю, і тоді трапиться щось жахливе.
Зрештою, Інна узялася знов до книжки і зі здивуванням дізналася, що слово «сарай» мовою татаро-монголів означає «місто». «Дивно, – знову почала розмірковувати вона, – чому тоді росіяни називають цим словом хлів, де стоїть худоба, де гній і негарно пахне?» Потім вона собі пригадала, що коли була зовсім маленькою, ще коли була Польща і в них були знайомі поляки, то вони говорили про виходок «berlinek». Вона тоді вважала, що так і має бути, і дуже здивувалася, коли дізналася, що саме так – Берлін – називається столиця Німеччини. «Я зрозуміла! – раптом осінило її. – Я зрозуміла! Це все одно, що назвати хлів сараєм! Монголи збудували свою столицю, велике місто, – сарай по-їхньому, а завойовані росіяни почували себе приниженими, хотіли якось відімстити завойовникам і назвали сараями хліви. А поляки були сердиті на німців ще до війни, бо німці в них забрали Гданськ, от вони і стали замість «устемпек» говорити «берлінек», щоб тим принизити німців». І дуже задоволена своїм відкриттям, вона знову схилилася над книжкою, де вже Чінгіс-хана змінив його онук Батий.

*  *  *
Батюшки повернулися ввечері, стомлені, бліді, здавалося, навіть схудлі протягом того дня.
– Ну, що там? – запитала матушка Софія. 
Батюшка Іларій махнув рукою:
– Ох, Сонечко, не питай! Це щось страшне. Піди на кухню, там ми привезли дівчинку. Вона чудом залишилась жива. Лежала в шатрі під купою ганчір’я, і німці її не помітили. У неї, мабуть, пропасниця, її ніхто не хотів до себе взяти. Кажуть: «Циганча та ще й хворе. А раптом у неї тиф?» Ну, то я привіз...
Матушка Софія вийшла на кухню і на ослоні побачила, як їй здалося, просто купу неймовірно брудного лахміття. Потім підійшла ближче і роздивилася дуже брудне смагляве личко з великими чорними очима. Очі дивилися на неї непритомно. Матушка Софія притулила долоню до дитячого лоба і переконалася, що температура є і таки дуже висока. Але ж не можна було полишати її в цьому лахмітті, де, певно, повно вошей.
– Катерино, – скомандувала матушка Софія, – нагрій побільше води. І запар липового цвіту. Дядю, затопіть в умивальні і внесіть розкладачку. Відгородимо куток, і нехай вона там лежить. І не підпускайте до неї дітей, бо якщо справді тиф, то щоб не заразилися.
Виглядало так, – та, зрештою, так воно, мабуть, і було, – що цю дитину, якій на вигляд було років вісім, не купали ні разу протягом усього її життя. Матушка Софія з Катериною в чотири руки шурували її луб’яними мачулками. Потім Катерина підтримувала дівчинку посеред балії, матушка облила її чистою водою і відразу закутала в простирадло старе, щоб було м’якше. Довелося ще обрізати їй нігті, а також волосся. Жаль було стригти прегарні смоляно-чорні кучері, але ж там, напевно, було повно вошей – раз. А два, що коли тиф, то вони все одно вилізуть.
– Ріжемо, – категорично сказала матушка Софія. – Потім вони відростуть, то ще кучерявішими будуть.
Отож, спочатку обрізали якнайкоротше ножицями, а потім отець Іларій пройшовся машинкою, і обстрижена догола дівчинка стала дуже жалюгідною. Було видно, яка вона худесенька, відстовбурчилися великі вуха, здавалося, її тоненька шия не втримає цю маленьку, як маківка, голівку. Матушка Софія знайшла байкову нічну сорочку котроїсь зі своїх дівчат, коли вони ще були підлітками. Сорочка виявилась надто довгою і широкою, маленьке тіло сховалося в ній, як у мішку.
– Нічого, – сказала матушка Софія, – так їй тепліше буде. Розкладачку поставили під стіною, де була вже добре натоплена груба, зібрали таку-сяку постіль, поверх усього накрили дитину старим кожухом. Намагалися ще напоїти липовим напаром з медом, вона була непритомна, і напар стікав по бороді, отож, полишили ці спроби. А лахміття, в яке була одягнена мала циганочка, дядя з допомогою Лаврика винесли надвір, дядя хлюпнув трішки гасу, Лаврик підніс запалену скіпку, і воно відразу спалахнуло, курячи чорним смердючим димом.
Коли наступного ранку Катерина, яка вставала раніше всіх, зайшла вмитися, циганочка ще спала. Катерина підійшла, нагнулася і переконалася, що дитина спить спокійним, міцним сном і що від неї вже не несе тим жаром, що звечора. «Що то значить – циганська дитина, – подумала Катерина, – ніяка хвороба її не візьме». Циганочка прокинулася, коли саме вмиватися прийшла матушка Софія. Зайшовши в умивальню, вона теж найперше підійшла до дитини, торкнулася долонею її лоба – лоб був холодний і вологий, дуже довгі чорні вії лежали на щоках, блідих навіть через їх природну смаглявість, але дихання було легке, а попалені гарячкою губи червоніли темно, як перестиглі вишні. А коли матушка Софія витерлася і підійшла повісити рушник, то побачила, що за нею насторожено стежать величезні циганські очиська.
– Доброго ранку, – посміхнулася матушка Софія. – Виспалася? Як ти себе почуваєш?
Дівчинка дивилася некліпно і мовчала. «Може, вона не знає української мови? – подумала матушка Софія. – Вони ж межи собою не говорять українською. Але вона вже не така маленька, а вони усі мусять знати українську, бо як же інакше дівчатам гадати будуть?»
– Як тебе звуть? – запитала матушка Софія. – Ім’я твоє як?
Дівчинка мовчала. «Та не німа ж вона, справді? – подумала матушка Софія. – Може, вона просто мене боїться? Треба, щоб Катерина з нею поговорила, може, їй краще вдасться».
Катерині, дійсно, краще вдалося, хоч не так відразу. Вже коли після сніданку матушка Софія занурилася в свої бездонні шафи, шукаючи якийсь підхожий одяг для циганочки, зайшла Катерина, сказала, що циганочку звати Рада, що вона плаче і просить, щоб їй віддали її одежу і відпустили. Матушка якраз витягнула цілком підходяще шерстяне платтячко вишневого кольору, подумала, що його треба буде вкоротити, а загалом воно дуже личитиме цій смаглявій дівчинці.
Коли матушка Софія знову ввійшла в умивальню, циганочка сиділа на розкладачці, обмацувала свою лису голівку, а з її очей рясно текли сльози.
– Ой, панюсенько! – заголосила вона. – Ой, відпустіть мене! Ой, я більше не буду, дальбо, присяльбо! Ой, відпустіть мене, бо тато мене битимуть, що я десь пропала!
Матушка Софія подумала, що коли дівчинка мовчала, то зі своїми великими вухами і очима вона була схожа на кажана. А зараз, попри всі сльози, на її личку весь час з’являлися якісь лукаві міни, і вона була схожою на пустотливе мавпеня.
– Тебе Радою звуть, так? – запитала матушка Софія, сідаючи на табуретці, що стояла поруч із розкладачкою.
– Радою, панюсенько. Радою, – зацокотіла циганочка. – Ой, тато з мамою мене шукають, а я тут вилежуюся. Ой, віддайте мені моє манаття, і я побіжу доганяти наших, бо мені буде, що я загубилася, ой мені буде! Мені тато всю шкіру ременем спустять.
– Радочко, а ти не пам’ятаєш, що було вчора? – запитала обережно матушка Софія.
– А що вчора було? А нічого не було. Ми навіть ні в яке село не заходили. Ми їхали собі лісом і їхали. А я дуже змерзла, то мама кажуть: «Укрийся та й лежи собі». А я лежала, лежала і заснула. А більше я нічого не пам’ятаю. І як до вас попала, не пам’ятаю. Ой, а де мої коси? Ой, а мама мене битимуть, що я далася, щоб наді мною так посміялися, що мене налисо постригли! Ой, панюсенько, віддайте моє манаття, і я піду! Ой-йой-йой!
Матушка Софія кілька разів пробувала перебити цей безперервний потік ойкання, але їй не вдавалося вставити бодай слово. Нарешті, виведена з терпіння, вона досить сердито прикрикнула:
– Ану, зараз мені замовкни, і щоб я не чула більше ні слова! 
Циганочка, справді, замовкла, як відрізало, і злякано зиркнула, а матушка Софія відчула себе незручно, бо зараз вона мала сказати цій дитині жорстокі слова: що ні батько, ні мати її вже й пальцем не торкнуть, бо їх вже нема на світі. Але й не сказати правди не можна було. Бо скажеш, що батьки залишили її тут хвору, а самі помандрували далі, то вона таки втече і буде їх шукати. Навіть якщо не зустрінеться німцям, то що вона робитиме сама-одна та ще й узимку? Поїсти ще одна-друга баба дасть, але ночувати в хату не пустять, то вже певно. То й замерзне десь, як цуценя.
– Слухай, дитино, нікуди іти ти не можеш. Ти дуже хвора, а надворі мороз і сніг, ти замерзнеш. Та й не маєш ти куди іти. Твого тата і маму вчора німці вбили. І всіх ваших постріляли. А ти була вчора хвора, без пам’яті, то не чула. Нема тобі кого шукати.
Циганочка дивилася на матушку Софію тими своїми очиськами, а на її личку був вираз недовіри. То вже в циганського роду від народження закладено: вони все брешуть, але й самі нікому не вірять. Проте циганочка припинила своє ойкання, слухняно приміряла сукенку, потім в постелі поїла, що їй Катерина принесла, і навіть щось їй на вухо пошептала, на що Катерина згідно хитнула головою і принесла їй відро для помий. Після того циганочка знову залізла в постіль, трохи покрутилася і заснула. Прокинулася вдруге вона вже після обіду, якраз матушка встигла переробити ту вишневу сукенку.
– Ану, подивися на себе в люстро, – весело сказала вона.
Циганочка якось аж злякано підійшла до люстра, яке висіло на стіні в умивальні, щоб чоловіки могли тут собі голитися. Мабуть, вона вперше в житті бачила таке велике люстро. Потім знову звела рученята і обмацала свою голівку, наче все не могла повірити, що ота лиса голова – то її власна.
– На ось тобі хустину, пов’яжися, – сказала матушка Софія. Циганочка схопила ту хустину, пов’язалася і відразу погарнішала. Вона подивилася на себе в люстро, покрутилася на всі боки і раптом кинулася до матушки Софії, схопила її руки і стала обціловувати.
– Ой, панюсю, – вже знову торохтіла вона, але зовсім не жалібно, – ой, спасибічки вам! Ой, яка то бунда файна! То ви мені назовсім віддаєте? Ой, спасибічки!
Так у великому домі прибавилася ще одна жива душа. Рада ночувала в умивальні на розкладачці. Дядя стягнув з горища стару паравану1, трохи відремонтував і заставив той куток. Вдень циганочка сиділа на кухні, Катерина давала їй лущити горох і квасолю, дерти пір’я, пробувала вчити прясти, але з того нічого не вийшло – не з циганським терпінням прясти. І ще вона дуже не любила митися, викручувалася, як могла, аж поки матушка Софія не вийде з терпіння і не крикне на неї. Тоді вона кидалася перепрошувати: «Ой, панюсю, не гнівайтеся, я вже буду митися, тільки можна, щоб без мила?»
А Лаврикові, з яким вона найбільше водилася, одного разу сказала:
– А як настане весна, я все одно звідси втечу і піду наших шукати. Хай німці тата вбили і маму вбили, але всіх циганів вони не вбили, їх багато. А мені в хаті спати тісно.

*  *  *
День святого Миколая і почався, і закінчився дуже гарно. Правда, Інна вже знала від мами, що ніякого святого Миколая нема. Ні, тобто він був, але колись давно-давно. Жив у місті Мирах Лікійських дуже добрий чоловік, ім’я якого було Миколай. Він багато помагав бідним, але робив це так, потаймиру, щоб ніхто не бачив і не знав. А після його смерті матері всього світу стали робити подарунки своїм дітям. Інні чомусь стало трохи прикро, коли вона вислухала мамину розповідь. Так гарно було вірити, що є на світі такий собі святий Миколай, з сивою бородою і в золотій митрі, як на іконах, і що в ніч з п’ятого на шосте грудня він умудряється обійти всіх дітей на світі, – не був би він святий! – і покласти їм під подушку саме те, про що вони найбільше мріють. Інні дуже хотілося того вечора не заснути або прокинутися посеред ночі саме в ту мить, коли в кімнаті буде святий Миколай, але це ні разу їй так і не вдалося. Ото тільки, що прокидалася вона на святого Миколая набагато раніше, ніж звичайно, і будила тата з мамою, щоб вони разом з нею потішилися подарунком, який їй приніс святий Миколай.
Ось і зараз Інна прокинулася, коли всі ще спали і за вікном стояла темрява. За звичкою вона засунула руку під подушку, але там нічого не було. «Ну, звичайно, адже ми живемо в чужому домі, отож, святий Миколай мене не знайшов», – спросоння подумала Інна засмучено. Потім вона згадала, що ніякого святого Миколая нема, і подумала, що зараз тато з мамою не могли їй дістати ніякого подарунку. Бо ж війна, і німці, і вони живуть в цьому селі глухому, як його назвала мама, в чужих людей. Правда, всі ці люди дуже добрі до них, особливо матушка Олена, – вона так розмовляє з нею, як подруга, але все одно... Інна подумала, що матушка Олена могла б заради такого свята подарувати їй якусь гарненьку пляшечку чи баночку з тих, що стоять у неї на туалетному столику. Але ж день попереду, може, вона ще подарує. Все одно Інні було сумно, їй хотілося заснути, щоб швидше настав ранок, але це не вдавалося. Тоді вона заплющила очі і твердо вирішила не розплющувати їх, поки не почує, що тато з мамою встали. А щоб час проходив швидше, вона почала подумки повторювати ті вірші, яких навчилася з «Акордів».
Зрештою, Інна не втерпіла і таки розплющила очі, коли тато з мамою ще спали, але за вікнами вже сірів світанок, і в кімнаті було майже видно. Тоді вона сіла в постелі і підняла подушку, щоб остаточно розвіяти сумніви, що там щось могло бути. І раптом серце її здригнулося і полетіло кудись униз. Бо під подушкою лежав якийсь згорток. Інна схопила його, розгорнула і побачила, що це довгастий шматок полотна, прикрашений по краях мережкою і вишитий в оранжеві і бузкові квіти. Словом, це була дуже гарненька книжкова закладка. Але з неї ще випав якийсь прутик зі сріблястого металу. Інна підняла його і почала крутити в пальцях, дивуючись, що б це могло бути. Прутик був товщиною, як олівець, і досить легкий – очевидно, всередині він був порожній. Придивившись, Інна побачила, що цей загадковий прутик не суцільний, а ніби складається з трьох частин. Інна потягнула за один кінець прутика, потім сильніше, і тоді прутик розпався на дві частини, і з’ясувалося, що це порожня всередині металева трубочка, а в тій меншій частині вставлено перо для писання. «Та це ж ручка!» – здогадалася Інна. Покрутила її в пальцях і подумала, що вона надто коротка, нею незручно буде писати, але незабаром догадалася, що ту частинку з пером треба знову вставити в трубку, тільки зворотним кінцем, і тоді виходила цілком нормальна ручка. Тоді Інна потягнула за другий кінець ручки, і він теж відокремився, і з’ясувалося, що там усередині вставлено олівець, уже навіть затемперований. Інна кілька разів склала і розклала свою ручку, їй дуже хотілося зараз же сісти і щось написати, але вона боялася, що розбудить батьків. «Цікаво, в Данилка що-небудь є?» – подумала вона і потягнулася до другого кінця ліжка. Було! Біля подушки Данилка лежала дуже цікава забавка. Це були вирізані з тонкої дошки і яскраво розмальовані півники. Вони стояли на двох планках, які були якось так закріплені, що рухалися в різні боки, а тоді півники по черзі нахилялися і ніби щось клювали. Інна із задоволенням трохи погралася тими півниками, наче вона була маленька, як Данилко. Але тут їй здалося, що тато прокинувся, а він міг почати з неї сміятися, що вона грається Данилковою забавкою. Тому Інна швиденько засунула тих півників під Данилкову подушку, шмигнула на своє місце, накрилася мало не з головою, щоб не було видно, що вона вже не спить, і раптом заснула, наче провалилася в сон.

*  *  *
А за обідом матушка Софія сказала:
– Від сьогодні починаємо робити прикраси на ялинку. Лялечко, ви з Льодиком підніміться на горище, знесете коробки з тим, що є, подивимося, що там треба доробити.
До вечора з горища було знесено кілька великих картонних коробок, правда, вони були дуже запилені і вкриті павутиною, довелося Катерині їх добре обтерти ганчіркою. І хоч в тому нічого цікавого не було, але діти стояли біля тих коробок і вдивлялися в них, як у найбільше диво. Спочатку з ящиків діставали довгі ланцюги, склеєні з кольорового паперу, робити це треба було дуже обережно, щоб вони не порвалися і не переплуталися. Далі виймалися маленькі, як лялькові, кошички, теж обклеєні кольоровим папером і наповнені зовсім крихітними квітами або цукерками (матушка Олена пояснила, що не закручений у папірчики горох), метелики з кольоровими паперовими крильцями, ангели з кольоровими голівками, наче вирізаними з лакованих листівок, і в одязі, з білогоцигаркового паперу, обсипаному золотими або срібними іскорками. А вже на самому дні були скляні кулі, такі самі, як у них, і все одно в Інни серце затремтіло від захоплення, коли вона побачила ті кулі: рожеві, волошкові, помаранчеві, зелені, вишневі, – блискучі і просто неймовірно гарні.
– Ой, а ця розбилася! – з жалем сказала матушка Олена.
– Нічого, – заспокоїла матушка Софія, – потовчемо її на скалки і будемо посипати нові іграшки.
Діти зняли вереск, бо кожне хотіло взяти в руки якусь із тих блискучих куль, довелося задовольнити їх бажання, давали кожному в рученята кулю, підставляючи знизу свої долоні. Але потримавши одну, діти кричали: «Ще!» – ніби зелена куля на дотик мала бути не така, як рожева чи синя. Інна, звичайно, не стала просити, щоб їй дозволили потримати ті кулі, обмежилася тим, що наситила очі веселкою кольорів і спробувала собі уявити, якою має бути та ялинка, на яку б вмістилися всі ці забавки.
А ввечері розтопили коминок, наклали на той довгий стіл, за яким звичайно їли, всякої всячини: папір білий і кольоровий, порожні сірникові коробочки, шматочки кольорового скла, навіть пучки житньої соломи. Лежали там також видмушки – це були майже цілі шкаралупки з яєць. Якось Інна зайшла на кухню і побачила, як матушка Олена, замість того, щоб розбити сире яйце, проколола його товстою голкою з двох протилежних кінців, потім приклала губи до одного отвору і почала в нього дмухати, від чого з другого потроху витік і білок, і жовток. Інна здивувалася, для чого це робиться, але запитати не зважилася. Взагалі вона чомусь дуже соромилася задавати питання, коли чогось не знала. Їй здавалося, що вона вже доросла, повинна все сама знати, вона ж не Данилко, який на все кричав: «Це со?» Потім воно якось само з’ясується.
Ще матушка Олена принесла коробку, в якій насипом лежали кольорові намистини, а Катерина внесла решето з горіхами і в невеличкій каструлі заварений клейстер.
– В цьому кінці столу все-таки надто темно, – сказав отець Іларій, – доведеться лампу засвітити. Зрештою, всі розташувались за тим столом, і з’ясувалося, що кожному знайшлася робота. Треба було кольоровий папір нарізати на вузькі смужки, а з них потім клеїти новий ланцюг. Отець Іларій відбирав товсті міцні соломини, різав їх на шматки, нанизував на нитку, вставляючи між окремими соломинками різні намистинки. Потім він піднімав свій витвір догори і це було щось таке, чому Інна й назви дати не могла: схоже на кубик із ребрами-соломинками, а донизу спускаються такі собі ніби щупальця, а на кінчиках виблискують намистинки. «Павучки» – так називав їх отець Іларій.
Але ще більше зацікавило Інну, що робила Єлизавета Петрівна з тими самими видмушками. Вона взяла одну з них, мить задумливо дивилася на неї, потім кольоровими олівцями намалювала сині очі, над ними вигнуті чорні брови, довкола очей стрілки-вії, червоним олівцем намалювала губи. Потім взяла пасемце лляного клоччя, розчесала його гребінцем і приклеїла до шкаралупки. Поки клейстер сох, Єлизавета Петрівна щось там різала і клеїла з синього паперу. Коли ж нарешті робота була закінчена, Інна побачила, що Єлизавета Петрівна тримає в пальцях голівку гарненької панночки в синьому капелюшку з білим пером. Десь ззаду капелюшка було прикріплено нитку, за яку цяцьку можна було потім повісити на ялинку.
– Чудово! Чудово! – заплескала в долоні матушка Олена. – Єлизавето Петрівно, ви незрівнянна!
Потім Єлизавета Петрівна зробила голову пана у високому чорному циліндрі і з намальованими чорними вусами, а зі смаглявих яєць вона робила голови індіанців: малювала косі чорні очі, а з пір’я майструвала такі головні убори, які Інна бачила в книжках Майн Ріда або Фенімора Купера.
Звичайно, спостерігати за цим всім було дуже цікаво, але Інна відчувала себе незручно, що всі працюють, а вона ніби зайва. Зрештою, вся їхня сім’я зайнялася волоськими горіхами: тато вирізав малесенькі, як сірники, скіпочки і обережно заганяв їх молотком у горіх, мама прив’язувала до скіпочки петлю з нитки, а Інна брала шматочки станіолю і обгортала ним кожен горіх. Станіоль спочатку доводилося розгладжувати ложкою, але це було цікаво, бо станіоль був не лише срібний, але й золотий, синій, зелений, червоний, і обгорнені ним горіхи ставали маленькими копіями шкляних куль.
Але найбільше втішило Інну, що матушка Олена скомандувала:
«Що це ми отак весь вечір будемо мовчки сидіти? Дядю, я думаю, слідкувати за вогнем – це для вас мало роботи. Давайте влаштуємо голосне читання. Почитайте «Апостол черні» або що-небудь із Кащенка!» І дядя слухняно взяв книжку і почав читати того «Апостола черні». Інна не стільки вникала в суть читаного, скільки слухала «його» голос, бо ж той голос так рідко можна було почути, адже дядя був такий мовчазний.
Проте через якийсь час дядя відклав книжку, щоб запалити свою люльку, а всі за столом так втягнулись у свою роботу, що могли вже й поговорити при тому. Батюшка Володимир, який недавно їздив у свою парафію, щоб виконати всі треби, які назбиралися, розповів про трагедію села Деражні, яке оточили німці з поляками і винищили там усіх людей до найменших дітей.
– Кажуть, що німці фактично участі в тій різанині не брали, вони тільки стояли довкола села, а все це робила польська samoobrona, як вони себе називають, – докінчив він.
– Не розумію, – сказала матушка Софія, – ніяк я того не розумію! Адже німці – це найбільші вороги поляків, адже вони ще до війни відняли у поляків Гданськ, а потім всю Польщу загарбали. А тепер, коли німці явно програють війну, поляки їм допомагають. На що вони розраховують?
– На те, що знищать на «східних кресах» всіх українців і на цій підставі будуть пред’являти свої права на ці землі, – раптом обізвався дядя. – Поляки добре запам’ятали, до чого довело Жеч Посполиту оте право «nie pozwalam», – до розділу між Росією, Пруссією і Австрією. Вони це пам’ятають і зараз слухняно виконують вказівки лондонського уряду Сікорського. А той мислить стратегічно. Від того, що зараз поляки допомагають німцям, німці війну не виграють: вони її вже програли, в тому не може бути сумніву. Але ж зверніть увагу: поляки не допомагають німцям проти більшовиків на фронті, вони лише допомагають нищити українське населення Волині.
– А в цьому ще їм допомагаємо ми самі, українці, – обізвався отець Володимир, і на цей раз його завжди веселий голос звучав гірко. – Довкола нас самі вороги, а ми, замість того, щоб стати плече до плеча, ніяк межи собою не домовимося. Бандерівці, мельниківці, бульбівці, взагалі якісь самі собі отамани. Вбиваємо одне одного. Нічому нас історія не навчила.
Після того в кімнаті знову запанувало довге мовчання.

*  *  *
І тією розмовою вони наче накликали на себе біду. Правда, біда та лише майнула на них своїм холодним крилом і пролетіла мимо, але ж могла й не минути. Вона запізнилася буквально на один день, але цього було досить, щоб втратила свою чорну силу.
– Матушко, – сказала Катерина, – там якийсь жебрак прийшов.
– Ну, то дай йому щось поїсти, – неуважно сказала матушка, яка саме розкладала в шафі випрасувану білизну.
– Та він хоче батюшку бачити. Якийсь поляк... Отець Іларій саме поїхав на похорони, але матушку Софію зацікавили слова Катерини, що то поляк, і вона вирішила подивитися на того жебрака і дізнатися, що йому треба. На кухні біля вхідних дверей сидів дуже високий і дуже худий дід із довгою бородою, яка була б, мабуть, молочно-білою, якби не була дуже брудною. Дід був одягнений в старе, подерте пальто, на ногах у нього були великі гумові чуні, а ще ноги були обмотані великою кількістю ганчірок, від чого видавалися дуже товстими.
– Отця Іларія немає і буде ще не скоро, – сказала матушка Софія. – Може, скажете, яка у вас до нього справа?
Жебрак звівся, хоч було видно, що це йому важко: чи то від холоду, чи просто від старості. Якусь хвилину мовчав, вдивляючись у матушку Софію, а потім тремтячим голосом запитав:
– Pani mnie nie poznaje?1

Матушка Софія пильніше вдивилася в цього дивного діда. Великі блакитні очі були, правда, оточені дуже зморшкуватими червоними повіками, тонкий горбатий ніс – «римський», казав колись отець Іларій.
– Пан грабя Ольшанскі! – сплеснула руками матушка Софія. 
Дід спробував усміхнутися, але усмішка вийшла дуже жалібною, потім взагалі перетворилася на гримасу, а з голубих очей рясно посипалися сльози. Він захитався, здавалося, от-от впаде.
– Та ви сідайте, сідайте, – кинулася до нього матушка Софія. – Ви, мабуть, дуже змерзли?
– Я, прошу пані, вже два дні нічого не їв. Мені соромно було заходити попросити їсти в людей, які могли мене впізнати. А минулої ночі я спав у стайні біля коней. Проходив якраз біля двору і побачив, що хлоп пішов додому, не закривши стайню на замок. То я й зайшов. Але майже не спав, бо там усе одно було холодно. Та й я боявся, що господар вранці зайде і застане мене.
Матушка розгублено озирнулася на Катерину, яка поралася біля плити. З одного боку, несподіваного гостя треба було найперше погодувати. Але ж не будеш вельможного польського графа, якому до війни належали мало не всі землі і угіддя довкола Трощаниці, не будеш ти цього пана годувати на кухні, як якого-небудь жебрака.
– Катерино, у нас знайдеться чим гостя погодувати? – запитала вона, все ще вагаючись, що ж його спочатку робити: покупати гостя чи нагодувати?
– Та борщ іще лишився... Можу ще яєшні насмажити... Чи він постить?
Матушка Софія махнула рукою: мовляв, про який піст може бути мова! – і зробила найелементарніше, що могла, тобто чемно запропонувала:
– Може, пан грабя помиє руки?
Пан грабя взяв шматок мила якось так, наче ніколи не тримав його в руках і не знав, що воно таке і для чого. Зрештою, намилив руки, поклав у мильницю, змив під умивальником піну і нерішуче глянув на матушку Софію, яка стояла поруч, тримаючи чистий рушник.
– А можна ще раз намилити? – нерішуче, зовсім по-дитячому, коли дитина просить ще одну цукерку, запитав він.
– Та звичайно, скільки пан грабя забажає, – сказала матушка Софія.
Він знову взяв в руки шматок мила, як беруть, мабуть, шматок золота.
– Ласкава пані не повірить, але я чотири роки не тримав у руках мило.
– Ну, у нас зараз із милом теж не так просто, бо війна. Вже не зайдеш до Лейби у крамничку та й у місто за покупками не поїдеш, – матушка Софія почала говорити весело, мов хотіла зробити вигляд, що у тому нічого особливого нема, а потім схаменулася, що виходить так, ніби вона натякає на необхідність економити мило. 
Дійсно, пан грабя швидко поклав мило на місце, сполоснув руки, витер рушником, який йому подала матушка Софія, і пішов за нею в їдальню, де вже парувала тарілка борщу.
Матушка Софія не знала, як їй бути. Полишити гостя на самоті було б нечемністю. Але чи не більшою нечемністю було сидіти поруч і дивитися, як він їсть? А в гостя застарілий голод боровся зі старими звичками доброго виховання. Старечі руки тряслися, аж борщ схлюпував з ложки, хліб він кусав якнайбільшими шматками, але все-таки не сьорбав і не плямкав. У матушки Софії кольнуло серце, коли вона побачила, як вельможний пан грабя нахилив миску, щоб виловити ложкою останні краплини борщу. Хотіла запропонувати йому ще, але подумала, що забагато їжі на такий виголоднілий шлунок може бути шкідливо, та й Катерина вже вносила тарілку з яєчнею.
Виделку пан грабя теж узяв, як щось зовсім незвичайне і незнайоме. З його очей знову покотилися сльози, але на цей раз матушку Софію значно більше вразило щось зовсім інше: десь чи то з коміра, чи з волосся на шию пана грабі повільно вилізла велика коричнева воша. Видно, пан грабя перехопив гидливий погляд матушки Софії, і зрозумів, чим він викликаний, бо знову на його обличчі з’явилася ота винувата не то посмішка, не то гримаса.
– Przepraszam. Ale co ja moglem zrobic?1
Але яєчню він уже їв так, наче сидів у паризькій ресторації і споживав найвишуканіші делікатеси.
– Катерино, – сказала матушка Софія, виходячи на кухню, – треба нагріти води і внести балію. Йому треба добре помитися. А одяг той весь доведеться, викинути, бо ж там вошей повно. Зрештою, то й не одяг, а дрантя. Думаю, щось батюшчине підберу йому. Вони зростом майже однакові.
– Уже, – буркнула Катерина, – балію внесла, а вода он гріється.
– Прошу пана, – вернулася матушка Софія в їдальню, де пан грабя, на мить забувши про добре виховання і знову перетворившись у жебрака, витирав шматком хліба тарілку з-під яєчні, – ви, напевно, дуже стомлені, але, може, спочатку скупаєтеся?
Гостя від тепла і доброго обіду дуже розморило. Він, безумовно, зараз із найбільшою охотою ліг би спати, бодай десь в кутку на підлозі, але згадав переляканий погляд матушки Софії на його шию і зрозумів, що мусить зібрати всі свої сили і скинути з себе ці завошивлені лахи.
– Тільки перепрошую пана, – говорила матушка Софія, подаючи йому чисті сподні і сорочку, – білизну ми носимо вже лише з домашнього лляного полотна.
І на обличчі гостя матушка Софія втретє побачила ту гримасу-посмішку. Щоб якось поправити ситуацію, вона весело сказала:
– Ах, прошу пана, я зовсім забула! У нас же зараз перебуває грабянка Шереметьєва! Думаю, вона буде рада вас побачити.
– Тільки не зараз, прошу пані! – перелякався пан грабя і аж простягнув долоні, наче хотів ними затулитися. – Тільки не зараз.
Звістка про те, що прибився пан грабя Ольшанський і в якому вигляді він прибився, зацікавила лише отця Іларія і Єлизавету Петрівну. Та ще матушка Олена пригадала собі, як селом проїздила кавалькада елегантних дам і кавалерів. Це чомусь тоді справило на неї значно більше враження, ніж автомобіль пана грабєго, на згук котрого вибігали на вулицю всі діти, щоб подивитися на оте диво – залізну карету, яка їздить сама по собі, лишаючи синій шлейф смердючого диму. З їхньої сім’ї лише Василь так захопився тією машиною, що цілими днями пропадав у майонтку пана Ольшанського, подружився з шофером і слухняно виконував усі його доручення, аби лише той дозволив посидіти за кермом і показав, що там до чого. Потім, навчаючись у гімназії, Василь записався на курси шоферів, і йому там було значно легше вчитися, ніж іншим, бо він уже багато в чому розбирався.
Поки пан грабя мився, матушка Софія постелила йому на дивані в бібліотеці, і він як заснув, то проспав до пізнього вечора. Коли, нарешті, прокинувся і вийшов у їдальню, де вже всі сиділи за столом і займалися звичною роботою, тобто майстрували все ті ж ялинкові прикраси, то зі своєю білою, – вже таки білою, – бородою і довгим білим волоссям був дуже схожий на Діда Мороза. Тільки замість хутряної шуби був одягнений в темні штани і широку сіру блузу отця Іларія. І хоч отець Іларій був досить високий, але цей несподіваний гість був ще вищим, і кисті його рук виглядали з рукавів, як у підлітка, який виріс зі свого одягу. Ось лише кисті були дуже старими, схожими на брунатну покручену кору якогось невідомого дерева.
– Mon Dieu! – рвучко звелася Єлизавета Петрівна. – Пане графе, невже це ви?
– У це важко повірити, правда, – сказав пан грабя. – І все-таки це я.
І він поцілував руку Єлизаветі Петрівні так, що відразу стало ясно: це аристократ, якого з пелюшок вчили ходити, сідати, кланятися, цілувати руки жінкам саме так і ніяк інше.
Після вечері, яку пан Ольшанський мусив спожити без товариства, бо всі вже повечеряли, він сів біля коминка, дивився на вогонь, як на диво (матушці Софії пригадалося, як він дивився на мило і на виделку), і почав розповідати про все, що йому довелося пережити. Розповідав він, звичайно, польською мовою, яку знали всі присутні, окрім, хіба, тої малечі: Ромка, Андрійка, Данилка – але вони під керівництвом Лаврика займалися своїми вечірніми іграми, а потім взагалі пішли спати.
На початку німецько-польської війни пан Ольшанський був у своєму майонтку. Звістка про війну захопила його так зненацька, що він відразу не знав, що йому робити. Потім дізнався, що деякі військові частини відступають до Румунії, вирішив до них приєднатися, але забарився, опинився на території, яку вже зайняли більшовики. Отож, одного дня, який ніяк не назовеш прекрасним, його заарештували, звинуватили в шпигунстві. Довго думали, яку країну йому пришити, не міг же він бути польським шпигуном, оскільки Польщі, як держави, вже не існувало. «Допомогло» знання французької – оголосили пана Ольшанського французьким шпигуном і відправили на сибірський лісоповал. Там він пробув до того моменту, коли почали по таборах вишукувати поляків, бо створювалося польське військо. Звичайно, пан грабя, як великий патріот отієї Rzeczy Pospolitej, відразу висловив бажання стати в лави польського війська. Але потім на нього щось напали сумніви. Коли почали їх звозити в одне місце, пригадав пан Ольшанський п’яного конвойного, який в пориві відвертості признався йому, як ще в тридцять дев’ятому році був серед тих, що розстрілювали польських офіцерів. «Понимаешь, отец, гад буду, до сих пор они мне снятся, – говорив конвойний, хитаючи головою і дивлячись перед себе скляними очима. – Их там была тьма-тьмущая, тыщ тридцать, не меньше. А мы их косим, а мы их косим. А они чего-то кричат по-своєму, по-польськи, а мы ни хрена не понимаем. А если бы и поняли, все одно стреляли бы. Потому как приказ, а мы люди военные. Только снятся до сих пор, сволочи, мать их так!»
Згадав ці слова пан Ольшанський і подумав: чи не для того їх зараз звозять докупи, щоб десь у глухому місці винищити до решти? Отож, скористався можливістю і втік. Звичайно, мало було надії, що без грошей, без документів, у воєнний час він знову не потрапить в руки енкаведе, але ж не чекати покірно, поки тебе прикінчать. Щоб акцент його не видав, прикинувся німим. Ішов за фронтом, із майже нереальною надією, що колись так дійде до Польщі. Аж одного разу, в результаті наглого відступу совєтських військ, опинився на території, зайнятій німцями. Тут йому теж пощастило, – от і добрався сюди. Найбільшим ударом для нього було, коли побачив оті засмалені руїни на місці свого майонтку. Якось не був до того психологічно готовий. Було непереможне бажання сісти там і більше не підводитися, і закінчити на тому своє життя, коли воно таке безглузде. Але жага життя виявилася сильнішою над усе. Якимось останнім одрухом свідомості пригадав собі, що в селі був такий симпатичний православний пробощ. Звичайно, більшовики могли його теж вивезти в Сибір, але це був останній шанс. І ось він тут.
– А ми ж хвалилися, що в нас найкраща в світі кавалерія, – гірко сказав він. – А ми ж співали:«Marszalek Smigly-Rydz, nasz drogi dzielny wodz»1.
Тої ночі спали спокійно. А наступної їх розбудив грюкіт одночасно у всі віконниці і двері і голосний крик:«Otwierac! Otwierac!»2.
– Польська «samoobrona», – шепнув отець Іларій матушці Софії, поспіхом одягаючись при світлі свічки.
– Матінко Пресвята, що ж воно буде? – теж пошепки сказала матушка Софія, накидаючи шляфрок.
– Ти краще лишайся в ліжку, – порадив отець Іларій.
– Ні, я з тобою.
У кухні Катерина встигла відчинити двері, на веранді вони впали виламані. Здавалося, протягом однієї миті весь великий дім сповнився людей у військовій формі і з автоматами, які ударами ноги відчиняли двері, миттю освітлювали кімнату електричними ліхтариками, коротко командували: «Wstawac! Predko!»3. Піднявши з постелі розгублених людей, підштовхуючи їх прикладами, зганяли всіх у найбільшу кімнату, у їдальню, вже хоч трохи освітлену гасовою лампою. Розбуджені діти зняли плач, перелякані матері намагалися їх заспокоїти, чоловіки відчували себе розгубленими і безсилими, надто після того, як отець Іларій на правах господаря зробив спробу щось з’ясувати, але у відповідь почув:«Milczec!»4 – разом з таким ударом прикладом в груди, що, мабуть, упав би, якби не стояв біля самої стіни, отож, наче влип у стіну. Матушка Софія кинулась до нього, Єлизавета Петрівна встигла захопити якусь капу, зараз накинула її на плечі, притримувала на грудях і при тому Інні здавалась більше, ніж будь-коли, схожою на імператрицю. Та в цю мить Інна відчула, як хтось її взяв за плече. Вона повернула голову і побачила поруч із собою «його», тобто дядю. Але дядя не дивився на неї, лише, тримаючи її за плече, підштовхував до вікна і тихо проказав: «Ховайся за фіранку. Швидко. І мовчати, що б не було».
– To juz wszyscy?5 – запитав той, що, судячи з усього, був тут головним начальником.
Йому ніхто не встиг відповісти, бо якраз почувся голос, і двоє вояків ввели в кімнату пана Ольшанського, який був у самій білизні.
– Tu jeszcze jeden dziad!1 – сказав один із вояків, штовхаючи прикладом пана Ольшанського, зрештою, не дуже сильно, видно, побоюючись, що від сильнішого поштовху цей ще живий скелет впаде і розсиплеться на окремі кістки. Старший озирнувся на новоприбулого, потім відвернувся і вже хотів щось скомандувати, але тут пан Ольшанський більше обурено, аніж налякано, запитав:
– Co sie tu dzieje?2
На звук цього голосу старший знову повернувся, придивився і майже злякано вигукнув:
– Пан грабя?
Пан Ольшанський, не зважаючи на свій досить непрезентабельний вигляд у сподніх і сорочці з сірого полотна, гордовито звів голову, підійшов до старшого, в свою чергу придивився і вже не злякано, не здивовано, а майже поблажливо сказав:
– Pan Mularczyk? Co pan tu robi?3
І тоді отець Іларій, в свою чергу, впізнав командира тієї «samoobrony»: ще за часів Польщі він був управителем майонтку пана грабя Ольшанського. І хоча ще вся Польща була під німецькою окупацією, і з графського палацу залишилися самі руїни, і пан грабя стояв перед своїм управителем у самій білизні, але субординація сиділа в найменших клітинах колишнього управителя. Він відразу прикрикнув на своїх підлеглих, і ті опустили цівки автоматів додолу, з’ясував ситуацію, запевнив пана грабя, що сталася помилка, що вони приносять свої найглибші вибачення, що про присутність ясновельможного пана в цьому домі буде негайно сповіщено вищому командуванню, і з того, безумовно, всі будуть дуже тішитися.
Тієї ночі у великому домі вже, мабуть, до ранку ніхто не спав. Матушка Ірина і матушка Олена, притулившись до своїх чоловіків, тихо плакали від пережитого страху, а Інна все відчувала на своєму плечі міцну чоловічу руку і всоте пригадувала неголосну команду: «За фіранку!»

*  *  *
До вечора в штабі наростало напружене чекання. Ще зранку Еней з невеликою групою від’їхав у двох справах. По-перше, мав зустрітися з Лемешем, щоб узгодити деякі дії. По-друге, по зв’язку передали, що німецьке командування шукає зустрічі з командуванням УПА. Було перевірено, чи це не провокація, виглядало на те, що ні. Фронт нестримно просовувався на захід, не зважаючи на затятий опір німецьких військ. Отож, не було нічого незвичайного в тому, що німці ладні шукати союзників у тих, кого ще вчора вважали головним ворогом. Правда, було вирішено, що сам Еней на зустріч не піде, але він сказав, що з невеликим загоном буде чекати в лісі поблизу, щоб або відразу дізнатися від посланців, чого там німці хочуть, або, коли вони в умовлений час не повернуться, їхати на зустріч з Лемешем і разом дійти якогось рішення.  І ось уже сонце схилялося до заходу, а про Енея ні слуху, ні духу. Правда, як не прислухалися вартові, але ніде не було чути жодного пострілу, а щоб отак тихо взяли Енея, та ще й не самого – такого не могло бути.
І все одно в штабі почали тривожитися. А, може, це просто почав дошкуляти холод, бо в приміщенні штабу топилося ще зранку, а що цілий день хтось входив, хтось виходив, то нарипалося холоду. На ніч у штабі мало бути холодно. «Щоб черговий не заснув», – жартував Еней. Але вже й зараз Наталя мусила накинути наопашки кожушок. Правда, відразу від того стало ще холодніше, бо кожушок висів біля дверей, то натягнувся морозом. Вона знизала плечима, похукала на пальці. Зрештою додруковувати лишилося всього одну сторінку. З полегшенням зітхнула, поставивши останню крапку. Уважно перечитала весь звіт. Хлопці щось голосно засперечалися, але Наталя вже звикла відключати свій слух від непотрібних розмов.
І саме в цю мить двері з грюкотом відчинилися, і в приміщення, помахуючи нагайкою, ввійшов Еней. Обличчя його горіло від морозяного вітру, на рудуватих вусах поблискував іній.
– Ну, що? – запитав начальник штабу.
– А-а! – і Еней роздратовано свиснув нагайкою по халяві. – Шукають дурніших від себе. А ми тут вже їм вимоги на державному рівні: визнати незалежну Українську державу, визнати УПА воюючою армією, забезпечити боєприпасами. А вони нам: ми на таке не уповноважені, ми повідомимо Берлін, а наразі нам потрібно, щоб ви знищили базу ковпаківців у Гощанському лісі. А тоді ми вам щось там підкинемо. Може...
– Та-ак, – розчаровано свиснув начальник штабу. – Це, звичайно, несерйозно. Ну, а з Лемешем бачився?
– З Лемешем бачився, – відгукнувся Еней і озирнувся на Наталю:
– Друже Любисток, ви закінчили свій звіт?
Наталя за цей час закрила машинку чохлом і заклеїла смужкою паперу з власним підписом, щоб без її відома ніхто не міг скористатися, перевірила кальку, чи ще надається для вжитку, перерахувала аркуші паперу і аркуші кальки, звірила з цифрами, записаними на скрайку паперу, заховала передрук і кальку в сейф, а рукописи порвала на дрібні шматки, вкинула в піч, піднесла сірник, а потім металевим гачком старанно перемішала попіл.
– Так, друже командире, – відповіла вона. – Ви його зараз хотіли прочитати?
– Та ні, в основному ви мені доповіли, а зараз маю більш наглі справи. Але я просив би покликати до мене друга Механіка і друга Цигана.
Наталя здивовано глянула на Енея, але задавати йому питання, та ще й зараз, коли він злий, було справою ризикованою. Отже, Наталя надягнула кожушок, як належить, надягнула шапку і побігла шукати Василя з Євгеном.
Коли Наталя вийшла надвір, сонце якраз сідало за соснами. Його проміння пронизувало верхів’я сосон, які виглядали аж чорними. Промені потрапляли якраз у вікна бараків і здавалося, що звідти вириваються язики полум’я. Наталя подумала, що вони живуть у дуже гарному місці. І що їм дуже повезло з тими казармами, які за Польщі було збудовано в глухому лісі, далеко від населених пунктів (зате близько від колишньої польсько-совєтської границі), бо жити в лісі в наметах влітку – це романтично і приємно, але взимку все-таки краще жити в кам’яних будинках із грубами, які можна добре натопити. А то он як сніг під ногами рипить. І сонце червоне – на мороз.
Василя шукати не треба було – він був у приміщенні автошколи. З групою своїх курсантів копався в нутрощах машини. Почувши, що його хоче бачити Еней, Василь витер ганчіркою замащені мастилом руки і сказав:
– Ну, гаразд, хлопці, на сьогодні досить. Відпочивайте. А Наталя побігла до бараку, де мав би бути Євген, проте там його не було. Забігла до їдальні – в загальному залі Євгена теж не було, знайшла його в маленькій кімнаті відразу біля кухні. Сидів за столом біля вікна, але так, щоб його самого з вікна не було видно, з апетитом наминав пшоняну кашу. Коли Наталя стала в дверях, Євген, не підводячи голови, зиркнув спідлоба, переконавшись, що це вона, продовжував вечеряти.
– Женчику, Еней хоче бачити тебе, – сказала Наталя. – І Василя.
– І Василя? – перепитав Євген. – Це щось цікавіше, ніж якби він хотів бачити тільки мене. Іду.
Все-таки Наталя вернулася в штаб першою. Сказала, шо хлопці зараз будуть, і збиралася йти, але Еней зупинив її:
– А ви теж залишайтеся, подруго Любисток.
Наталя захвилювалася ще більше, ніж коли він її послав за братами, але до цього хвилювання долучилося якесь приємне передчуття. Щоб не зурочити, вона навіть боялася подумати про це. Але раптом?..
– Слава Україні! – сказали хлопці, які зустрілися по дорозі й увійшли одночасно.
– Героям слава! – Еней відійшов від столу, де вони з начальником штабу намагалися по шкільній карті визначити відстань до того Гощанського лісу. Нападати на базу ковпаківців вони наразі не збиралися, але раз отримано таку інформацію, то треба взяти її до уваги. Злість з Енея потроху виходила разом із морозом, він уже навіть посміхався. Підійшов до виструнчених хлопців, хитрувато подивився на них, потім озирнувся на Наталю, яка стояла трохи збоку.
– Ну що, хлопці? Як справи? – і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Знаю, знаю... Незабаром матимемо два десятки першокласних шоферів на одну розгаратану машину. Друг Циган і подруга Любисток блискуче виконали завдання. Ми тут подумали... Через три дні Різдво... Маєте всі на тиждень відпустку. Завтра вранці можете рушати.
Тієї ночі кожному з них приснився сон. Василеві снився орел з червоного каменю на письмовому приладді батька. Орел покрутив головою, раптом змахнув крилами і полетів. А він, Василько, був ще зовсім малим, біг за тим орлом і намагався його спіймати, щоб повернути на належне місце – перед драбинкою з ручками і між чорнильницями з синім і червоним чорнилом.
Євгенові снилося, що він їде верхи вулицею в їхньому селі, а назустріч іде ота гордячка – дякова донька. А він так недбало підносить руку у вітанні і з висоти коня дивиться на її обличчя, смагляве, як у циганки. Вона захоплено дивиться на нього, а він такий геть байдужий. Бо що йому якась дяківна!
А Наталі снилося літо і їхній квітник. Сонце дуже гріє,– просто пече, і тому дуже пахне резеда. Резеда завжди пахне лише тоді, коли її добре пригріє сонце. Наталя аж невдоволено поморщилась від надто гарячих сонячних променів і на тому прокинулася. Просто у вічі їй продовжувало яскраво світити, вона покліпала очима і лише по хвилині збагнула, що лежить обличчям до відкритих дверцят грубки, в якій чергова вже розвела вогонь. «Сьогодні ми будемо вдома», – щасливо подумала вона. Ще кілька годин – і вони будуть удома. Можна буде надягнути якусь зі своїх сукенок, які вже так давно висять в шафі без ужитку, взути черевички на каблучках, з подруги Любисток стати знову просто Наталею, донею своїх батьків. Можна буде ходити по всіх кімнатах великого будинку, де ти народилася і виросла, можна буде... ах, можна буде провести Святвечір так, як проводилося його завжди: в колі сім’ї, за святково накритим столом, біля ялинки.
Ранок почався з невдачі: в Євгена закульгав кінь. Ну, треба ж отаке! Не так часто йому доводилося тим конем їздити, більше все пішки ходив. Мабуть, жоден кінь стільки не вистоював без діла, як Євгенів, і от – саме коли він потрібен, то йому, бачте, випало закульгати! Попросити іншого?.. Зайвих коней у них не було, щоб на цілий тиждень забирати. Та й вершник з Євгена, признатися по правді, був поганенький, він ото лише міг справлятися зі своїм смирним, флегматичним Орликом, якого так було названо наче на глум.
– Ну, то ви їдьте, а я вже якось сам буду добиратися, – винувато сказав Євген.
Наталя і Василь перезирнулися межи собою і, як завжди, зрозуміли одне одного без слів. Адже вони були близнюки. Правда, не були такі вже дуже схожі одне на одного, щоб їх плутали навіть ще в дитинстві. Просто вони належали до одного типу: високі, стрункі, кароокі, з ніби намальованими чорними бровами. Євген дуже пишався, що в нього такі вродливі брат і сестра, і в глибині душі жалкував, що він зовсім не такий: невисокий, навіть нижчий від Наталі, хоч вона дівчина, білявий, сіроокий, ніс картоплиною. Правда, тепер його непримітна зовнішність стала йому в пригоді. Там, де красень-юнак чи красуня-юнка, якими були Василь і Наталя, не пройшли б непоміченими, ніхто не звертав уваги на такого собі хлопчака-підлітка, до того ж одягненого в свиту і личаки. Євген міг прийти в будь-який населений пункт, вештатися на очах у німців чи поліцаїв, і ніхто чомусь не звертав на нього уваги, не зупиняв, не вимагав документів. Навпаки, нерідко його залучали до якоїсь роботи: нарубати дров, перенести якийсь вантаж, помити підлогу. При тому німці спокійно говорили між собою про різні свої справи, не раз дуже цікаві, і їм і на гадку не спадало, що цей послужливий, але тупуватий абориген, який так радів, отримавши в нагороду за виконану роботу кілька сигарет або плитку ерзац-шоколаду, що він тямить по-німецьки щось більше, аніж оте «афідерзен, гер офіцер!», яке він говорив так кумедно. Словом, Євген був найкращим розвідником. Еней дуже беріг його, тому й псевдо дав таке абсолютно непідхоже до його зовнішності – «Циган». І під час перебування на базі Євген уникав зайвих контактів, тримався так, щоб якнайменше людей знали його в обличчя.
І от йому, такому везучому, не повезло саме тоді, коли попереду таке щастя – тижнева відпустка, та ще й на Різдво.
– Ні, – сказав Василь, – ні, ми не поїдемо. Тут двадцять кілометрів – за чотири години дійдемо пішки.
Євген озирнувся на Наталю: вона лише посміхнулася на знак згоди. Євген відчув, що його любов до старших брата і сестри ще збільшилася. Вони готові йти пішки такий все ж неблизький світ, аби лише не позоставити його одного. Він ще раз окинув поглядом їхні стрункі постаті, так доладно охоплені ясно-коричневими кожушками, перетягнені в талії пасками.
– Нічого не забули? – сказав Василь. – Ну, то пішли! 
І вони рушили до лісу, але назустріч їм виїхав невеликий кінний загін. Хлопці дружно співали:

		– Ми українські партизани, 
		Не знаєм, що таке є страх! 
		Живемо в полі – обрій знаний, 
		Живемо в полі та в ярах!

– Якщо я не помиляюся, це Карпо Лоза зі своїми хлопцями. А я не помиляюся, бо тільки в нього так злагоджено співають, – сказав Василь і чомусь лукаво глянув на Наталю.
– Та ну тебе, – почервоніла Наталя, – вічно ти смієшся...
– З посміху люди бувають, Наталочко, – повчально сказав брат. – І потім – я ще ніколи не був такий серйозний, як у цю мить. Ти бачиш на моєму обличчі хоч тінь посмішки?
Та в цю мить вони зустрілись з кінними, і Наталя здивувалася, куди це нагло зник Євген. Начебто щойно йшов із ними, а ось уже вони стоять скраю вдвох, а гарний, мов намальований, командир, який їхав на вороному, майже чорному, коні, підняв у вітанні руку, з якої звішувалася нагайка, і весело привітався:
– Слава Україні!
– Героям слава! – відповіли брат і сестра, і тут уже Наталя просто була змушена глянути на Лозу, бо ж то було б нечемністю: вітатися з людиною і не дивитися на неї. Отож,подивилася і черговий раз подумала, що це якось аж несправедливо, коли одній людині дається стільки вроди. Якби зараз на них подивилася якась стороння людина, то, напевно, знайшла б багато спільного в Карпа з Василем та й з самою Наталею. В нього були такі ж чорні брови, таке ж біле, розрум’янене морозом обличчя, от лише очі були, може, трохи світлішими, карими із золотими іскринками, і на відміну від Василя, в нього були невеликі вуса. З-під них, коли Карпо усміхнувся, блиснули сліпучо-білі зуби. Проте, оскільки Василь був поруч із Наталею, скільки вона себе пам’ятає, то вона не бачила в ньому нічого особливого. А от Карпо...
– Чув, ви збираєтесь додому? – запитав Карпо.
– Так. Еней розщедрився на цілий тиждень.
– Ну, що ж, використайте цю нагоду повною мірою. Бо майбутнє обіцяє бути нелегким. Боюся, що наша ідилія скоро закінчиться, і ми будемо про неї згадувати, як про щось нереальне.
Лоза похилився з коня і обмінявся рукостисканням із Василем. Наталя вийняла руку з теплого затишку рукавички і теж простягнула Карпові, але він не потиснув її, а підніс до губів і, дивлячись Наталі просто в очі, сказав: 
– Мої найкращі вітання матушці Софії і отцеві Іларієві.
– Обов’язково передамо, – сказав Василь. – Якщо Наталя забуде, то я їй нагадаю.
І він так подивився на Наталю, що вона ладна була його убити. Ну як він дізнався про цей її найбільший секрет? Адже вона нікому ні слова не сказала, вона ніколи з тим Карпом не вела жодних розмов, крім того, що було необхідно у справах. Ні, то справжня кара Божа – мати брата-близнюка, який читає в твоїх думках! Правда, Наталя, в свою чергу, як правило, читала у думках Василя, але він, – отакий нахаба! – чомусь ніколи нічого не соромився. Коли його пробували піддражнювати особливою симпатією до якої-небудь дівчини, він весело погоджувався, що так, вона йому подобається, так, найближчим часом він їй освідчиться, нехай татусь із мамою готуються до весілля. Ну, а який інтерес під’юджувати людину, яка з тобою погоджується? Отож, Василя полишали в спокої, а через деякий час все починалося спочатку, тільки йшлося вже зовсім про іншу дівчину. Взагалі, було схоже на те, що Василь у свої двадцять чотири роки ще й разу не встиг закохатися. Або тримав це у такій таємниці, що навіть Наталя не могла до того докопатися.
Коли Василь з Наталею заглибилися в ліс, біля них наче виріс з-під снігу Євген.
– Як це тобі вдається? – заздро запитав Василь. – Можна подумати, що ти надягаєш шапку-невидимку.
– Дорогий братику, мусить бути в цьому світі хоч якась справедливість, – весело сказав Євген. – Кожному своє. Ти звернеш на себе увагу, навіть коли з’явишся серед сотні людей, а мене не помічають, навіть коли я сам-один.
Спочатку йти було легко, бо поки вони були певні, що ніякої прикрої несподіванки не трапиться, йшли дорогою, а вона була добре втоптаною і рівною. Але потім довелося зійти з дороги і йти обіч, за кущами, які, хоч і безлисті, але були заметені снігом, тож досить надійно прикривали від дороги, тим більше що їхні брунатні кожухи зливалися з червонясто-брунатними стовбурами сосон. Але тут вони провалювалися в сніг. Пішли слід у слід. Василь з Євгеном час від часу мінялися, прокладаючи дорогу, Наталю весь час тримали всередині. І вже через якусь годину відчули втому, почали тяжити автомати, які треба було тримати на самому краї плеча, щоб у разі потреби якнайшвидше бути готовими до бою. Вже не перекидалися жартами, тільки, міняючись місцями, хлопці позирали на Наталю: як там вона? Але Наталя не виглядала на таку дуже стомлену. Лише коли вони вийшли на берег річки, і перед ними блиснула звивиста льодяна стрічка, Наталя обізвалася:
– Хлопчики, пам’ятаєте ту книжку про голландських дітей, які мандрували на ковзанах? Як вона називалася? 
– «Срібні ковзани», – обізвався Євген.
– Оце були б у нас зараз ковзани, ми б могли повторити ту мандрівку. Наскільки це було б швидше!
– Навряд, – із сумнівом сказав Василь. – Річка петляє, тут щонайменше кілометрів десять гаку вийшло б.
І коли вони, за їхніми підрахунками, вже пройшли половину дороги, Євгенові вдруге за цей день не повезло. Він саме йшов першим і зробив черговий крок, коли раптом його ліва нога провалилася в якусь занесену снігом яму. Він спіткнувся, потім упав, автомат зіслизнув з плеча і відлетів убік. Наталя за інерцією мало не налетіла на нього, але в останню мить затрималася і навіть засміялася:
– Женчику, ти зібрався продемонструвати, як треба в разі небезпеки зариватися під сніг?
Василь не сказав нічого, лише нагнувся і підняв автомат. Євген підвівся, зробив крок і раптом засичав і схопився за найближчу сосну.
– Женчику, що сталося? – вже стривожилася Наталя. – Ти зламав ногу?
– Зламати не зламав, – крізь зуби сказав Євген. – Просто незручно став, зараз минеться.
Вони кілька хвилин постояли. Євген тримав ліву ногу в повітрі, потім спробував на неї наступити і знову засичав.
– Знаєте, мабуть, я таки її звихнув, – винувато сказав він. – Чортова яма, звідки вона на моїй дорозі взялася? Ну, що в мене сьогодні за феральний1 день?
Василь присів навпочіпки і спробував обмацати Євгенову ногу.
– Через чобіт нічого не зрозумієш, – заклопотано сказав він. – Чи то вивих, чи просто підвернув. Але скидати чобіт не варто, бо навіть якщо вправимо вивих, то назад чобіт уже не натягнеш. А без чобіт на такому морозі обмороження забезпечене.
– І що ж тепер робити? – розгублено запитала Наталя. – Може, ви залишитеся тут, а я піду до найближчого села за підводою?
– Найближче село тут кілометрів за десять, – заперечив Василь. А ми вже стільки пройшли. І потім – на такому морозі сидіти і чекати... Як часто говорив покійний дід, «это чревато».
– І пропонував же я вам, щоб ви їхали кіньми, а я сам добрався б, – сказав Євген.
– А ти певен, що якби ти цією дорогою йшов один, то обминув би ту чортову яму? – іронічно запитав Василь. – Можна подумати, що від нашої компанії тобі самий клопіт. Ану, постійте тут, а я спробую щось у цьому лісі пошукати.
Василь повернувся хвилин через десять, хоч Наталі з Євгеном здалося, що минуло значно більше часу. В руках він тримав шматок деревини, схожої на двозубі вила.
– Ану, мій дорогий братику, спробуй спертися коліном на цю рогачку, – сказав Василь, вперши другий кінець деревини в сніг.
Деревина виявилася задовгою, Василь фінкою почав її підстругувати, поки Євген не зміг, стоячи на правій нозі, спертися на рогачку коліном лівої.
– Тепер, сестричко, черга за тобою, – звернувся Василь до Наталі. – Сподіваюся, санітарний пакет при тобі? Діставай бинта. Бинтом вони прикріпили саморобну милицю до ноги Євгена.
– Ти думаєш, я таким робом зможу пересуватися? – засумнівався Євген.
– Не можеш, а мусиш, – сказав Василь. – Думаю, що з нашою допомогою це тобі вдасться. Правда, доведеться тепер іти дорогою, але навіть якби німцям сьогодні знадобилося їхати саме цією дорогою, думаю, ми їх завчасу почуємо.
Наступну годину, а може, й дві, вони пересувалися зі швидкістю черепахи. Василь ніс на правому плечі два автомати – свій і Євгена. Наталя свій повісила на ліве плече, а між ними, обхопивши їх за плечі, йшов, – якщо тільки це пересовування можна було назвати ходою, – Євген. Досить скоро рогачка намуляла йому коліно, він був навіть подумав, чи не підкласти туди шапку, але усвідомив, що мороз надто сильний, щоб іти з непокритою головою. Отож, промовчав про це і навіть наполіг, щоб Василь віддав йому автомата, якого він закинув за спину. Василь погодився, бо таки два автомати на одне плече – це забагато, а при наглій потребі йому було б важче скористатися котримсь із них. Час ішов і здавався безконечним, шлях теж здавався безконечним, кожному здавалося, що це вже останній крок, на який він здатний, ось іще цей крок, і він скаже: «Хлопці, давайте трохи спочинемо». Але робився крок, а фраза застигала на устах. Сонце вже похилилося до заходу, а вони все йшли, і йшли, і йшли, і навіть не уявляли, де вони зараз знаходяться і скільки їм ще йти. Від сніданку вони нічого не їли, але не усвідомлювали того, що вони голодні. Мороз під вечір іще міцнів, але вони того не відчували. Іноді їх охоплювало відчуття, що вони – єдині люди на всій землі, і ніде нема ніяких міст, ніяких сіл, ніяких будинків із постелями, є лише сніг, ліс, мороз і ця безконечна дорога.
– Ану, хлопці, станемо, – раптом таки скомандував Євген. Вони зупинилися і прислухалися.
– Ззаду хтось доганяє кіньми.
– Конем, – уточнив Євген, – там лише один кінь.
Але той кінь міг везти не одну людину, і було невідомо, хто ті люди. Отож, вони зійшли з дороги, щасливим випадком знайшовши місце, звідки вітром змело сніг, так що за ними не залишилося слідів. Замаскувавшись у кущах, про всяк випадок, приготували автомати і стали чекати. Зрештою, чекати довго не довелося. З-за повороту з’явилися сани, запряжені одним конем. На санях лежали мішки, а спереду сидів, скоцюрбившись від холоду, літній дядько. Василь пильно прислухався, чи хто не їде слідом, потім, зробивши Наталі з Євгеном знак, щоб вони не рухалися і мовчали, сам звівся і вийшов на дорогу.
– Егей, господарю, здорові будьте! – неголосно привітався він. Дядько, здавалося, нічого не чув, бо навіть не здригнувся, але потім повільно повернув голову і озирнувся на голос. Василь впізнав його, це був чоловік із Трощаниці.
– Дядьку Дем’яне, не впізнаєте мене?
– Тпр-ру! – Натягнув віжки дядько Дем’ян, придивився пильніше і, може б, посміхнувся, якби його обличчя не стягнуло морозом. – Ну, як же, ви старшенький батюшок. А я думав, ви десь у науках, а ви у лісі.
– Дядьку Дем’яне, я тут не один, і в нас нещастя, – сказав Василь. – Брат підвернув ногу і не може йти. Підвезете?..
Одночасно він махнув рукою в сторону кущів: виходьте, мовляв! – і Наталя з Євгеном почали вибиратися на дорогу. Дядько Дем’ян аж головою похитав, побачивши Євгена.
– Та то бачите, паничу, – сказав він, – боюся, що моя кобила не подужає вас усіх взяти. Я оце їздив до млина, а коней же у нас небагато залишилося, то кожне перед святами просить: «Візьми і мій мішечок!» То вже панича зі скаліченою ногою я візьму. І панянка хай сідає, а я вже піду пішки.
– Ні, – швидко сказала Наталя, – ні, не треба. Ви вже візьміть брата, а ми підемо самі.
Василь глянув на неї і промовчав. Євген, тим більше, мовчав, бо що він міг сказати? Йому було дуже соромно полишати брата і сестру тут у лісі на морозі, але він розумів, що без нього їм буде значно легше. Дядько Дем’ян так повернув мішки на санях, що Євген, відв’язавши ту кляту рогачку, щоб можна було випростати ногу, – що, зрештою, вдалося йому з великим трудом, – ліг межи мішками так, що його збоку не було помітно, вмостив автомат, щоб був напохваті, і всю подальшу дорогу мучився питанням: що йому робити? Чи, доїхавши до села, зійти і чекати Василя з Наталею, щоб з’явитися додому усім разом, чи навпаки, попросити дядька Дем’яна, щоб підвіз його до самого дому, і вислати дядю з кіньми їм назустріч?

*  *  *
У великому домі повним ходом ішло приготування до свят. Матушка Софія й отець Іларій несказанно зраділи появі старших дітей. Закололи свиню, і зараз усі жінки мали повні руки роботи: готувати паштет і сальцисон, на кров’янку гречки не було, то робили з пшоном, запікали шинку. Начиняли ковбаси, а крутити м’ясорубку залучали молодих батюшок. А вже копченням ковбас і полядвиці займався отець Іларій, то була його давня спеціальність. Запахи по дому розносилися – «умопомрачительные», як говорив той же отець Іларій, і дражнив усіх, що вони вже поскоромились, бо, як сказано в Святому Письмі, «не согріши ні ділом, ні словом, ні помислом», так і відносно посту належить скоромного не ковтати, не лизати і не нюхати. А воно ж і лизнути доводилося, бо як же готувати той же паштет і не попробувати, чи досить у нього покладено солі і перцю? Та й то ж: витерпіть цілий місяць посту. Дуже вже набридли пісний борщ, квасоляна юшка, товмач із маком і каша з конопляним молоком. «Ох, спокуса!» – говорив отець Іларій. «Витерпів більше – витерпиш менше», – незворушно відповідала матушка Софія.
Потім почалося генеральне прибирання в домі. Щіткою з м’якої ковили з довгою ручкою обміталася павутина по кутках. Виносилися всі килими, розстелялися на чистому снігу в саду між деревами і вибивалися лозовою вибивалкою. Олена зайнялася великим пранням, а матушка Софія за власним рецептом, розтопивши в каструлі з гарячою водою віск і домішавши до нього скипидару, приготувала мастику і дала завдання своїм донькам – натирати меблі. Робота була досить нудна, отож, Ляля і Наталя уприємнювали собі роботу тим, що пригадували різні смішні випадки зі свого дитинства, а ще знущалися з Євгена, який із туго забинтованою ногою мусив сидіти вдома. Варто йому було пришкандибати в кімнату, де була матушка Олена, як вона починала пустотливо співати:
	
		– Женчичок-бренчичок вилітає, 
		Високо ніженьку підіймає, 
		Якби-то, ніби-то ніженьку підбито, 
		В зеленім лугу шукай собі другу.

– Знали, що робили, коли назвали тебе Лялею, – беззлобно огризався Євген. – З дитячого віку так і не вийшла. Подарую тобі на день народження ляльку. Таку, як ти мріяла: щоб очі заплющувала і розплющувала і говорила «мама».
– Запізнився, Женчику, зі своїм подарунком, – сміялась Ляля. – В мене уже дві таких ляльки. І очі заплющують і розплющують, і «мама» кажуть, а як крик здіймуть, то хоч із хати тікай.
У зв’язку із прибиранням трапилася несподівана оказія. Коли після килимів настала черга виносити і витрушувати сінники, Катерина чи не в останню чергу добралася до постелі циганочки. І знайшла під її сінником цілу купу різного дріб’язку: позолочену чайну ложечку, разок намиста, яке належало Наталі, зелену атласну стрічку, яку отець Іларій використовував як закладку в молитовнику, ручку, яку Інна отримала в подарунок від святого Миколая, а потім все не могла знайти, але соромилася поскаржитися на пропажу. Там навіть була нікельована кулька, яка таємничим чином зникла з ліжка матушки Софії, і матушка Софія все дивувалася, що нехай та кулька могла закотитися десь під шафу, але як вона могла сама відкрутитися?
– Ану, матушко, йдіть сюди! – гукнула Катерина, не зводячи очей з того «сорочачого гнізда».
Матушка Софія прийшла, глянула, сплеснула руками і покликала Раду, яка займалася своєю улюбленою справою; сиділа на кухні, вимахуючи ногами, і дражнилася з Лавриком. Почувши, що її кличуть, Рада побігла в умивальню, де за параваною стояла її розкладачка, відразу зорієнтувалася в ситуації, і не встигла матушка Софія і слова промовити, як Рада вже залилася сльозами і обціловувала її руки, примовляючи:
– Ой, панюсю, ой, то не я, ой, я ні в чому не винна, ой, то якийсь недобрий чоловік мені підклав, щоб ви мене вигнали! Ой, дальбо, присяльбо, то не я. То Лаврик, він усе мені каже, що буде так, що ви мене виженете! Ой, бідна я сирота, нема в мене тата-мами, ніхто за мене не заступиться, ніхто мене не пожаліє!
– Та годі, Радо, годі, – боронилася матушка Софія, оглушена цим бурхливим натиском. – Навіщо ти говориш неправду? Бо красти – це гріх, а брехати – це другий гріх. Ну, хотілося тобі мати стрічку або намисто, треба було мені сказати. Я б тобі дала, і ти могла б їх носити, а не ховати під сінником. А для чого тобі ручка, коли ж ти писати не вмієш? І для чого тобі ота кулька з ліжка, що б ти з нею робила?
– Ой, а що я можу зробити, коли в мені циганська кров? – продовжувала заливатися слізьми Рада. – А коли воно таке гарне, таке блискуче, що я ніяк втриматися не могла? Ой, то ж не я, то мої руки винні! Ой, панюсю, ви їх бийте, може, вони тоді не будуть!
І вона простягнула свої смагляві рученята, які вона умудрилася забруднити, хоча й нічого не робила. Матушка Софія мимоволі засміялася і погладила Раду по чорних коротеньких кучерях, в яких принаймні вже вошей не було.
– Ой, дитино, дитино, чи то циганська кров, чи то циганське виховання? Але пам’ятай, що в цьому домі нічого не пропадало. Отож, як щось знову пропаде, то я вже буду знати, що це твоя робота.
– Ой, панюсенько, ой, дальбо, присяльбо! Ой, та щоб мені руки повсихали, та щоб мене покорчило, та щоб я...
Ці ойкання, з усього видно, могли продовжуватися без кінця, але матушка Софія не мала ні часу, ні охоти їх слухати.
Інна дуже зраділа, отримавши назад свою ручку, і, потішена, з новою охотою взялася до дорученої їй роботи – прибрати в бібліотеці. Взагалі вона вважала цю кімнату майже своєю власною і в глибині душі почувалася скривдженою, коли туди поселили польського графа. Правда, граф не перечив, щоб вона туди приходила, копалася в книжкових шафах, а потім, вибравши щось, влаштовувалася в кріслі за письмовим столом і читала. Сам граф цілими днями сидів під грубою, тулив свої долоні до нагрітої стіни, хитав головою і час від часу питав сам себе:
– Co to bedzie? Co to bedzie?1
Інна повитирала скрізь пил, вирівняла книжки в шафах, помила в теплій мильній воді той чорнильний прибор з червоного каменю, який так їй подобався. Окрім самих чорнильниць, ясна річ, які вона обережно вийняла з гнізд і обтерла зверху. Потім усе витерла сухою ганчіркою і поставила на місця. Тепер залишилося ще помити фікус. Він ріс у дерев’яній кадці, яка стояла на підлозі, – справжнє дерево з великими овальними листками, наче вирізаними з зеленої клейонки. Кожен листок треба було спочатку помити добре намоченою ганчіркою, а потім витерти сухою. Робота була одноманітна і скоро Інні набридла, але довести її до кінця треба було, адже вона не дитина, яка кидає гру, як тільки набридне.
Вона – доросла жінка, яка вже навіть... вже навіть закохана. Інна закусила нижню губу і продовжувала мити те кляте листя, яке, здавалося, виростало просто на її очах.

*  *  *
І от настав Святвечір. З самого ранку дядя з Василем поїхали в ліс за ялинкою і привезли таку, аж здавалося, вона не вміститься в кімнаті. Але ялинка якраз стала в їдальні, в найдальшому кутку від коминка, вершечок її саме сягав суфіту, гілля стирчало врізнобіч, важке, колюче, темно-зелене. В кімнаті запахло живицею і морозом. Лаврику було дано суворого-пресуворого наказа тримати дітей у колишній спальні хлопців, де тепер жив отець Володимир з сім’єю, бо це була найдальша кімната від їдальні. Всі жінки, окрім Катерини і матушки Софії, зате включно з Інною, яка вже остаточно віднесла себе до дорослих жінок, зайнялися прибиранням ялинки. Правда, тут ще було чимало нудної роботи, бо дядя вніс із льоху кошик із невеликими, але дуже гарними червоними яблуками, а Єлизавета Петрівна принесла велике блюдо печива. Воно було найрізноманітніше за формою: листочки, квіточки, зірочки, сердечка, рибки, але найбільше здивувало Інну, що в кожному з них був невеликий круглий отвір. З’ясувалося: це спеціально зроблено для того, щоб можна було протягнути нитку, бо це печиво мало бути розвішане на ялинку. Так само, як і яблука, до хвостиків яких теж треба було прив’язувати нитки. Звичайно, ця робота дісталася саме Інні, а ці справді дорослі жінки, включно з її мамою і вже сивою Єлизаветою Петрівною, тішилися, як маленькі, розвішуючи забавки на ялинку і вишукуючи для кожної найбільш підходяще місце. Зрештою, Інна мусила визнати, що чим більше барвистих плям з’являлося серед темної зелені ялинки, тим кращою вона ставала. Коли вже всі забавки було розвішано, і всі золочені горіхи, і печиво, і яблука, і ялинка вся була обснована паперовими ланцюгами, прийшла черга на свічки. Кожну свічку різали на чотири менші, брали підсвічник – він був схожий на прищіпку для білизни, тільки металеву, і до тієї прищіпки був припаяний такий собі ніби наперсток, – у той наперсток капали розтоплений віск, тоді вставляли туди шматок свічки. Через кілька хвилин віск застигав, свічка трималася надійно, і тоді для неї шукали на ялинці місця, щоб коли запалять свічку, то її полум’я не досягло якоїсь паперової цяцьки. Єлизавета Петрівна згадувала, які колись були гарні свічки, спеціально для ялинки: з кольорового воску, кручені. Правда, Інна була розчарована, дізнавшись, що горіли вони всі однаково,
Коли ялинка була вбрана, жінки пішли на кухню, де Катерина з матушкою Софією готували різдвяну вечерю, але ще було багато роботи: і терти для куті мак, і різати овочі для вінегрету, і ліпити вушка до борщу. Всього цього треба було робити дуже багато, бо ж сімеєчка зібралася нівроку.
– А пан грабя теж будуть? – питалася Катерина. – Адже він католик.
– Ну то й що? – відповідала матушка Софія. – Не буде ж він на самоті сидіти, коли всі зберуться за столом?
Євген, якому набридло лежати на ліжку, задерши хвору ногу на бильця, пришкандибав на кухню і попросив, щоб йому дали роботу. Отож, йому доручили терти мак, він затиснув макітру межи колінами і, щоб уприємнити собі цю роботу, розважався усякими жартами.
– Катерино, а в який бік слід крутити макогоном – вправо чи вліво? – допитувався він.
– Та як хочете, – незлобиво відповідала завжди сердита Катерина, видно, Євген був її любимчиком, – але ж крутіть макогоном, а не язиком.
– Катерино, як будете так недооцінювати мої старання, то я вам помщуся. Я вже п’ятдесят разів повернув макогоном вправо, а тепер поверну вліво стільки ж разів, і розітертий мак знову відновиться.
Час від часу Євген виймав макогон і лизькав його, ніби щоб переконатися, чи мак уже досить втертий, тоді матушка Софія говорила:
– Не облизуй макогона, бо буде в твоєї жінки чоловік лисий. 
На що Євген незмінне відповідав:
– Так їй і треба, якщо вона покине такого кучерявого, як я. А ще в домі йшло велике купання. Що народу було багато, то воно затягнулося на цілий день. Василь двома відрами носив із криниці воду, Катерина в баняках гріла, а матушка Софія командувала, хто за ким має йти в умивальню і купатися. Найбільший клопіт був із брудною водою, бо Василь її не хотів виносити, матушка Софія починала докоряти, що Катерина і так натягалася баняків, тоді приходив дядя і мовчки одним відром виносив усі помиї.
Під вечір матушка Ірина і матушка Олена почали хвилюватися, бо їхні чоловіки вже кілька днів мандрували десь по своїх парафіях, щоб на свято не лишилось жодної непохрещеної дитини чи непосвяченої могили, і всі бажаючі могли посповідатися і причаститися та й зустріти Різдво Христове з чистою душею. Але на Вілію обіцяли вернутися, а тут уже сонце йде до схилу, скоро зірка зблисне, а їх нема.
– Матушки, не беріть дурного в голову, а важкого в руки, – потішав їх отець Іларій.
Може б, це їх і не дуже потішило, якби не те, що на кухню вийшла процесія. Першим ішов Лаврик, а за ним, один за одним, Ромчик, Андрійко і Данилко, але у всіх трьох очі були зав’язані хустинами, і вони трималися за довгий рушник, один кінець якого був у руках у Лаврика.
– Це що таке? – здивовано запитала матушка Олена.
– Це ми вночі мандруємо через ліс, – серйозно пояснив Лаврик. – А коли ніч, то ж нічого не видно.
Оце таким чином Лаврикові вдалося провести дітей через їдальню, щоб вони не побачили ялинки, бо ж їх теж треба було покупати, а іншої дороги не було. Всі посміялися над винахідливістю Лаврика, тільки Інна навіть не усміхнулася. Цей Лаврик чомусь її дратував. Може, тим, що був приблизно її віку і що весь час возився з тією малечею. З одного боку, це для Інни було на краще, бо інакше мама не раз змусила б її гратися з Данилком, а так вона викинула цей клопіт з голови. Але з другого боку, якби не Лаврик, то матушка Софія називала б дітьми лише отих малюків, а зараз вона приєднує до дітей і її, Інну, разом із Лавриком.
І ще того дня Інна відчула укол неприязні до Лаврика, коли діти, вже помиті й одягнені в святкове, стояли на табуретках біля вікна, яке виходило на захід, і стежили, коли в небі заблисне перша зоря, яка сповістить, що в місті Вифлеємі у Діви Марії народився маленький Ісус. Лаврик, звичайно, стояв поруч із дітьми біля самого вікна, Інна вважала принизливим долучитися до них. Зрештою не втерпіла і зробила вигляд, що підійшла поправити комірець Данилкові, і в ту ж мить побачила на такому прекрасному ніжно-блакитному небі мерехтливу блискітку. Хотіла сказати: «А я бачу першу зірку», – і не встигла.
– Зірка! – закричав Лаврик.
– Зірка! – дружно закричали діти, хоча вони, напевно, ніякої зірки помітити не могли.
Людей було так багато, – бо ж за різдвяний стіл сів не лише грабя Ольшанськпй, але й Катерина з Лавриком і навіть циганочка Рада, яка, трохи перелякана незвичною обстановкою, поводилася на диво тихо, так що стіл довелося розкласти і застелити аж трьома скатертями, бо одної такої великої не було. Стіл був гарно накритий, хоча, природно, лише пісними стравами, але найпершу увагу всіх привернула ялинка. Аж дивно: ніби ж усі мало не місяць робили всі ці цяцьки, а зараз так усі дивувалися і захоплювалися, ніби це була найбільша несподіванка цього урочого дня. Може, це малеча була огорнена такою радістю, що її вистачило і на дорослих?
– Ну, годі, годі, – притишила цей загальний захват матушка Софія, – ще буде час на ялинку. Чоловіче, починай молитву.
Після молитви всілися за стіл, освячений заради такого свята аж двома гасовими лампами – по одній на кожному кінці столу, розговілися кутею і почали вечеряти. Спочатку холодні страви: вінегрет, мариновані гриби, риба в томаті, потім борщ із вушками, потім вареники з картоплею і смажена риба, нарешті, пили узвар і вже досхочу їли кутю, смачну, з медом, із горіхами і сушеними без кісточок вишнями замість родзинок. Хоч ішов уже третій рік важкої війни, – а може, навіть слід рахувати, що п’ятий, – але ось зібралася вся сім’я довкола святкового столу, а коли й прибилися чужі люди, то їм теж знайшлося місце, і в домі мир, затишок і порядок, і стіл накритий, як заповідано від дідів і прадідів. Це так, окидаючи поглядом стіл, думали, не змовляючись, і отець Іларій, і матушка Софія.
А Наталя була дуже щаслива з того, що вона надягнула своє улюблене плаття в помаранчеві квіти, і ноги, звиклі до чобіт, зараз здавалися невагомими в легеньких черевичках. На мить в її пам’яті промайнув спокусливий спогад, як вона почала розповідати Єлизаветі Петрівні, що слухала в Львівському оперному театрі «Аїду», і спіймала докірливий погляд Євгена, бо ж не повинна вона була нікому розповідати про свою поїздку до Львова, і в лісі вона б нікому не сказала, а от – повернулась додому і забула про всі правила конспірації. Але все одно їй було тихо і щасливо. Зате Василеві було якось тривожно на душі, бо якраз проти нього сиділа ця незнайома йому досі матушка Ірина, час від часу дивилася на нього загадковими зеленими, як у русалки, очима. І чого б його тривожитися, адже вона значно старша від нього, заміжня. Он поруч сидить її чоловік, веселий, рудий, щось смішне розповідає, всі з того сміються, одна вона сидить так гордовито, бліда, навіть не усміхнеться і тільки іноді дивиться на нього, але так, ніби й не помічає. А Інні теж було тривожно і радісно, бо випадково, – тільки ж чи випадково? Але вона, далебі, нічого для того не робила! – їй випало сидіти з правого боку «його», і «він» час від часу повертався до неї і питав: «Що панянці подати?» А пан грабя Ольшанський згадував, що він ніколи не думав про те, що коли-небудь йому доведеться зустрічати Boze Narodzenie зі схизматиками та ще й у від діда-прадіда власній Трощаниці, але не в своєму родовому, щоправда, грунтовно перебудованому, згідно з сучасними уявленнями про гігієну житла, палаці, а в домі того православного пробоща, з яким він колись так зверхньо вітався, а тепер ось сидить у його штанах, бо власних не має. А Євген думав, що йому таки дуже повезло, що він народився саме в таких батьків, і має таких брата, і сестер, і племінників, і що він готовий у будь-яку мить померти, аби лише вони були живі, здорові і щасливі. А Катерина просто відпочивала після напруженого передсвяткового тижня і думала, що завтра треба лише худобу попорати і самовар поставити, бо їсти вже все приготовано, отож, вона може піти в церкву і прослухати всю службу. А отець Володимир і отець Леонід почували себе винуватими, що їхні парафіяни полишилися без Різдвяної служби, але ж у Вербному церква згоріла разом з усім селом, а отця Володимира попередили, що по місту розклеєно оголошення з його фотокартками, що, мовляв, розшукується небезпечний злочинець і обіцяється нагорода. А Лаврик дуже пишався з того, що вони з мамою не вечеряють, як звичайно, в кухні, а сидять за цим великим столом разом з усіма, ото лише якби мати не смикала його під столом кожного разу, коли він хотів щось покласти сам собі на тарілку. А дядя думав про те, що ось ще один рік життя позаду, життя минає так непомітно, і вже ніколи в нього не закохається юна прекрасна дівчина, і ніколи не повториться те, що було так давно, чверть століття тому, і так безжалісно було обірвано жорстокою долею. А Єлизавета Петрівна думала про те, що їй так тепло і добре в цьому домі, що вона ладна б назавжди залишитися з цими людьми, бо ж більше в неї в цілому світі нема жодної близької істоти. А матушка Олена трохи тривожилася, бо Ромчик сьогодні весь день капризував і під вечір мав навіть температуру; добре, якщо це лише зубки ріжуться. А матушка Ірина думала, що все дуже мило, але вона б воліла зустрічати цей вечір у власному домі, в колі своєї сім’ї, а то он цей чорнявий красень навпроти неї чомусь так вороже на неї позирає, мабуть, йому прикро, що приїхав на свята додому, а тут стільки чужих людей, і вони з братом змушені спати в їдальні на розкладачках. А що думала циганочка Рада, того не знали, мабуть, навіть ангели небесні, бо один хіба Господь в змозі розібратися в закручених циганських думках.

*  *  *
За вікном почулися гомін і кроки. Отець Володимир і матушка Ірина занепокоєно озирнулися, бо їм із пам’яті ще не вивітрився спогад про візит польської «samoobrony». Але всі Туржанські, навпаки, пожвавішали і заусміхались.
– Колядники ідуть! – радо вигукнула Наталя.
– Як? У вас колядують вже на Вілію? – здивувався отець Володимир.
– А чому б і ні? – відповів отець Іларій. – Адже перша зірка зійшла, Ісус уже народився.
– А воно й так, – погодився отець Володимир. – Я ж багато парафій поміняв, то в кожному селі свої звичаї: коли колядувати і як – дівчатам і хлопцям окремо, чи разом.
Катерина пішла відчинити двері, і в їдальню увійшов чималий гурт дівчат і хлопців. Більшість були зодягнені просто в кожухи чи й свитки, але були серед них і ряжені. І в тому, як вони були зодягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України. Бо була тут Коза – давній тотем українців, символ родючості і життєрадісності. Був Жид у лапсердаці і з пейсами з клоччя. Був вимазаний сажею Чорт із вилами – уособлення, може, не стільки злої, як пустотливої сили. Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення і магічної сили, а тепер наївну фольклорну забаву, де було намішано всього потроху. І тут трапився несподіваний інцидент: коли з гурту виступила дівчина, перевдягнена на Циганку, щось погадала і, стукнувши в бубон, зробила кілька рухів, які мали означати циганський танець. Рада раптом зірвалась зі свого стільця, вигукнула: «Та не так треба!» – вирвала в ошелешеної дівчини бубон і так затанцювала, що ті, хто стояв, посунулися під стіни, щоб звільнити місце для танцюристки, а ті, хто сидів за столом, підвелися, щоб краще бачити танець малої циганочки. Мабуть, для того, щоб по-справжньому станцювати циганський танець, треба таки народитися циганом, так само, як українську пісню заспіває лише українець, а італійську канцону лише італієць, а яку-небудь хабанеру станцює лише іспанка.
На закінчення вистави хлопець у формі вояка УПА, такий молоденький, що вуса йому довелося підвести сажею, сповненим патріотичного піднесення голосом продекламував вірш, у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів перепліталися з явно слабкими рядками якихось любителів, і закінчив палким закликом:
		
			– За кров, за муки, за руїну 
			Верни нам, Боже, Україну!

Потім колядники згрупувалися і досить злагоджено заспівали:

			Нова радість стала, 
			Яка не бувала:
			Над вертепом звізда ясна 
			Увесь світ осіяла!

– Гарно, гарно, – говорив отець Іларій, – бачу, що ви готувалися як слід. Ану, заспівайте ще «Небо і земля нині торжествують».
Заспівали і цю, а потім ще «А в Вифлеємі весела новина, Пречиста Діва породила Сина».
– Ну, молодці, – аж цвів отець Іларій, що його прихожани так гарно показалися перед благочинним. – Матушко, думаю, наші колядники заробили на почастунок? А де ваш міхоноша?
Міхоноша виступив наперед, і в торбу посипалися пироги з петльованої муки з капустою і з маком, і яблука, і кільце ковбаси, бо ж колядники будуть ходити по селу до полуночі, а потім зберуться в якійсь хаті повечеряти, а що то буде вже наступний день, то піст закінчиться.
Колядники ще заспівали: «А по цьому слові бувайте здорові, радуйся, ой, радуйся, земле, Син Божий народився!» – гарно подякували за дари та й пішли. А тоді матушка Олена скомандувала, щоб чоловіки запалили свічки на ялинці, згасили лампи і ще посиділи в затишній пахучій темряві, співаючи колядок, хто яку пригадав.

*  *  *
І ось у великому домі погас останній вогник. Всі мої герої поснули, а для мене настав час розлучатися з ними. Декого з них вигадано, дехто справді жив на світі, лише був не зовсім такий. Я знаю, яка була доля тих справжніх, і не знаю, яка була б у тих вигаданих. Але за всіх у мене болить серце, бо лише Господь Бог зі своїх недосяжних висот бачить отой Ноїв ковчег, як він пливе по хвилях чорного потопу, що заливає Україну, лише де-не-де розсвітленого багряним полум’ям пожеж чи прошитого жовтими чергами пострілів. Лише Він знає, хто з тих семи пар чистих і семи пар нечистих врятується від потопу. 
А наразі великий дім спить.
Над Україною стоїть Різдвяна ніч 1943 року за старим стилем від Різдва Христового.



Валерій ШЕВЧУК


КОРАБЕЛЬ ПРИРЕЧЕНИХ


Невелика розмірно повість Галини Гордасевич «Ноїв ковчег» уперше була надрукована в журналі «Березіль» № 5-6 за 1998 рік і вже тоді звернула мою увагу своєю незвичайністю. І ця незвичайність побачилася не у формальних новаціях із постмодерністичним руйнуванням композиційної структури та закрученістю авторських вихилясів, що не раз робить подібні твори цілком нечитабельними, не в особливій ускладненості задуму чи авторських міркувань, навіть не в особливій вибагливості стильових пошуків, коли твір стає цікавий не так темою і подіями, тут описаними, а самим лише опрацюванням. Всього цього нема, загалом повість проста, невибаглива й написана, можна сказати, традиційно, але це тільки на перший погляд, бо письменниці вдалося з’явити чи витворити оту, може, навіть метафізичну принадливість, коли в життя, описане в художньому творі, беззастережно віриш. Коли твір наповнюється тим, що я назвав би естетичним світлом, яке створює особливий настрій при читанні, бо світ зображено глибоко предметно, образи натуральні, хоча й не йдеться про якусь карколомну історію, акція твориться захоплююче, можливо, через глибоку трагічність свою, а речі, ніби із будня вийняті, набувають трагічності, значимості, я б сказав, піднесеності в авторській заданості.
Час дії  війна, кінець 1943 – початок 1944 року, отже саме та війна, про яку написано сотні книжок, фальшивих і щирих – останній тріумф більшовизму, за який той відчайно хапався та й хапається досі скарлюченими, помертвілими пальцями, той тріумф, як сказав ще в 1641 році у своєму творі «Сонце, що заходить після заходу» наш давній поет Йосип Калимон: «Нікчемна зваба тріумфу не рівня перемозі, бо несе не тільки прославлення своїх подвигів, але й гризоти, ганьбу, тортури і рани». І от, здавалося б, повість на одну із найбільш обридливих тем, вельми натепер збаналізованих, читається без почуття приїлості, а таки як щось свіже, справжнє, і це, можливо, тому, що війна тут не прославляється, а виведено її в образі чорного потопу, а герої й справді мотаються в тому морі на Ноєвому ковчезі. І саме це естетичне й інтелектуальне узагальнення й приносить відчуття новизни, якої так бракувало колишнім і бракує сучасним творам про війну, адже то було змагання, коли потужно зударилися дві чорні, антилюдські сили, два кровожерні хижаки, і хто б не переміг у тій баталії-бойні, посельці-втікачі, що зібралися на рятівному кораблі, не плекають великих надій, бо про добро тут не йдеться. Знаю ще один, навіть потужніший твір, який подібно ставить цю проблему, виносячи її на рівень алегорії – це «Людина, що біжить над прірвою» Івана Багряного, де Людина – образ України, яку хочуть знищити дві залізні потвори, котрі б’ються межи собою у смертельному герці, відтак людина вдається до нелюдських зусиль, винахідливості й витривалості, щоб у тому пеклі зберегтися і вижити.
Але твір Галини Гордасевич ставить цю проблему в іншу площину. Залізні потвори б’ються в авторки майже за лаштунками твору, хоча відлуння того дикого бою долинає й сюди, декого із пасажирів Ноєвого ковчегу він зачепив, а декого ще ні; присутні тут старі, зрілі, молоді та й діти, вони навіть не є однакові етнічно, бо тут не тільки українці, але як у вертепному дійстві інші посельці землі нашої: лях-пан, москалька-пані, циганка, священики, селяни, наймити, колядники, вояки (упісти), але не при виконанні військових функцій, тобто знову-таки, як у вертепі, перед нами різноетнічна Україна, але це не вся Україна, хоча вона, ота натуральна і жива, приходить сюди з колядниками на короткий час, –а лишень та її частка, яка в даний момент стає приреченою на загин, саме цих людей, з одного боку, хочуть знищити німці-нацисти, а з другого – росіяни-комуністи, отже, це корабель не так спасіння, як приречених, хоча спасіння сподіваються усі, образним виявом чого стає святкування Різдва Христового з вигляданням небесної зорі.
Місце дії – священничий дім отця Іларія на Волині – не випадково вибраний авторкою, бо отець Іларій, як і отець Володимир, який прибився до нього з родиною, втікаючи від німецької розправи, не просто священики, а своєрідні, як назвала їх Ольга Кобилянська, «апостоли черні» (до речі, ця книга згадується в повісті), і саме в цьому мета їхнього життя.
Загалом священики в українській літературі, як суспільний стан, описані досить широко в найрізноманітнішому типажі, були серед них люди всілякі, навіть такі, як писав ще Іван Вишенський, що поставлені «від диявола», а були й покликані від Бога. Нагадаю цю фразу із «Книжки» великого полеміста, написаної в 1599-1600 роках: «Ліпше вам без владик і без попів, поставлених від диявола, бути в церкві і православ’я зберігати, аніж із владиками і попами, не від Бога покликаними, бути в церкві і з неї глумитися», – саме на противагу таким священикам полеміст створив свою знамениту апологію ченця. Львівський єпископ Арсеній Желіборський у своєму «Повчанні єрею» від 1632 року також говорив, що священик має бути вибраний Богом: «Це вибрав тебе Бог і братія твоя і поставив тебе пророком поміж людей своїх. Не від себе-бо хтось честь приймає, але званий од Бога», тобто маємо тут постановку тієї ж проблеми священика як «апостола черні». Отже священик своє звання мав прийняти, «щоб не тільки собі користь давати, але і ближнім у виказі духа і сили: діла бо і віру вчиняють». Відтак йому заборонялося бути блазнем і гравцем, соромословцем, буйним, гордим, величавим, гнівливим, ярим, несправедливим, безсоромним, п’яницею, творити бенкетні збірки, бути лихварем, бити вірних, які зогрішили, поручальником, присягальцем, не чинити ловів,  не заколювати тварин, не приймати невчасно їжі і питва і т.д і т.д. – подається після цього довге перечислення, що вимічає численні переступи священиків у тому часі, тобто в цьому середовищі, як вимічає нам’ятка, далеко не всі жили за церковними приписами. Після ж підпорядкування української церкви російській у 1676 році священики не раз ставали слугами російського самодержавства, та й до того можна згадати сумнозвісних доносителів Максима (Методія) Филимоновича та Симеона Адамовича, що зрештою й привело до появи т.зв. казенного священика, що його описав поет Іван Некрашевич у «Сповіді» в кінці ХVІІІ століття, як непомірно віддаленого від свого народу, котрий ніяк зі своїм духовним пастирем порозумітися не може, бо система їхнього мислення різнобіжна. З другого боку, священик-чернець Климентій Зіновієв в другій половині ХVІІ століття своїми віршами уперто навчав людей праведному життю. Зрештою, саме із священичого середовища вийшли письменники пізнішого часу, ХІХ-ХХ століття: Анатоль Свидницький, Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Маркіян Шашкевич, Богдан Лепкий та десятки інших, які ставали будитедями свого народу. До речі, А.Свидницький та І.Нечуй-Левицький, особливо останній, створили немеркнучі образи священиків різного типу, згадати б славнозвісні «Старосвітські батюшки та матушки». Поетику так званих «священицьких гнізд» безподібно вивтворював у своїх оповіданнях Богдан Лепкий, немало про священиків писали Федір Заревич, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Тимотей Бордуляк, Іван Франко, Лесь Мартович тощо. Як бачимо, Галина Гордасевич мала при зображенні своїх героїв-священиків немалу традицію, але пішла тут своїм шляхом: її священики ніби з’єднують побутовий тип з ідеальним. Маємо тут і подібну до Богдана Лепкого поетизацію «священицьких гнізд», коли священик ставав не лише так званим «служителем культу», але й інтелігентом, а як служитель церкви, все-таки наближався до «апостола черні».
Цікавий засіб створити саме такого образа священика писменниця знайшла через опис бібліотеки отця Іларія, яку пізнає дівчинка Інна. Адже відома істина: «Приватна бібліотека – це душа її збирача»:  тут бачимо книжи польські, російські, але ще царські, а також українські, що переконливо свідчить: отець Іларій був людиною при різних режимах законопослушною, але водночас не став, як герой згаданої «Сповіді» Івана Некрашєвича, чужим своєму народові і системі його культури та звичаїв. Блідше описані інші священики: Володимир та Леонід, але вони недаремне тікають саме до отця Іларія – це були люди одного типу, і німці мали підставу переслідувати Володимира за зв’язки з УПА. Таким чином, письменниця тут використала своєрідну поетику дзеркала, коли один тип розглядається в кількох іпостасях. Не дивно відтак, що отці Іларій та Володимир, ризикуючи життям, у вельми непевний час таки вирушають виконувати пастирського обов’язка: поховати загиблих, а в останній маєстатичній сцені святкування Різдва отець Володимир і отець Леонід почували себе винуватими, що їхні парафіяни полишилися без різдвяної служби, але ж у Вербному церква згоріла з усім селом, а отця Володимира попередили, що по місту розклеєно оголошення з його фотокартками, що, мовляв, розшукується небезпечний злочинець і обіцяється нагорода, але відчуття невиконаного обов’язку з обох священослужителів не знімало.
Яскравими і різнопостатними є образи жінок священиків: домовитої матушки Софії та інтелігентної Ірини. Так само цікаві і різноманітні образи дітей, що заселили цей дім, особливо дівчинка Інна з її пробудженням духовного єства і з інтересом до книжок.
Дім отця Іларія – збережений острівець старого укладу в розбурханому морі чорного потопу, саме того, котрий уже порозбивав подібні доми отців Володимира та Леоніда – ось чому саме сюди стікаються ті, що катастрофу перетерпіли. І справді, оглянемо, хто сюди зібрався і хто прибився. Передусім у цей критичний час зібралася розкидана досі родина отця Іларія, бо знову-таки відома істина: навіть в’язень, котрий утік з в’язниці, рушає передусім додому; відповідно хотіли дістатись на час чорного потопу до рідних стін і діти отця Іларія. Зустрічаємо в цьому домі уламка старої царської Росії – Єлизавету Петрівну із славетного роду Шереметьєвих, саме сюди прибився власник села Трощаниці поляк граф Ольшанський, знайшлося і циганеня із розстріляного німцями циганського табору – всі вони в цьому домі однаково гостинно прийняті, і саме тут, в цьому вцілілому острівці тиші, й з’єднуються без жодного антагонізму, адже всі тут однаково, як я вже сказав, приречені.
Чи випадковий саме такий вибір? Мені здається, що ні: адже маємо не лише священиків, що їх планомірно, на рівні геноциду, винищували російські комуністи, а, як бачимо із повісті, й німецькі нацисти так само переслідували церковних служителів, хоча, правду кажучи, за їхньої влади церква знову-таки ожила. Згадаймо сюжет знаменитого колись італійського неореалістичного фільму «Рим – вiдкрите місто», де нацисти так само знищують священика; вони також проповідували атеїзм, як і комуністи, але в м’якших формах – загалом ці ідеології напрочуд до себе подібні. Польський граф пройшов російські концтабори, побувавши на різних ярусах комуністичного пекла, щоб, зрештою, застати вдома руїни свого палацу, а відтак постукався у дім отця Іларія, як жебрак, тобто це ніби образ загинулої Польщі, адже й одежу мусив одягати чужу; можемо сказати: на дорогах цього страшного світу і в чорному потопі загубив своє графство, опустившись до рівня жебрака, який нічого не має із щедрот майнових, а отже певною мірою очистився для наближення до Бога. Так само й російська пані Шереметьєва пройшла десь подібний, хоч і не такий катаклізмний шлях, але й вона опинилася на ласці чужих і живе з їхньої милостині, отже й це – ніби образ загинулої Росії, і вона очистилася до рівня жебрака. Нарешті циганча – образ паразитуючих національних меншин в Україні, які були піддані нацистському геноциду – тут дитина очищається до рівня інших українських дітей і займає біля них своє місце, хоча паразитична натура (щось украсти чи обдурити) залишається в її генах. В такий спосіб авторка й творить систему образів-символів, а всі разом вони – одне, бо знову-таки приречені. Залітає сюди й польська боївка, приходять діти отця Іларія – упісти, всі вони також приречені, хоч деякі, як польські нападники, й агресивні. Всі ж люди, що зібралися в домі, ніби єднаються в Бозі, хоча й залишаються такі різні і колишнім суспільним станом, і етнічним, і світоглядним, однак, разом зі слугами і близькими отця Іларія сідають до різдвяного стола, як одна родина. Саме тоді й засвітилася зірка в небі, а по тому й прийшли колядники. 
Сцена ця глибоко символічна. На Ноїв ковчег приречених прийшли представники того народу, який є справжнім господарем цієї землі, яка була, зрештою, й землею цих приречених. «Більшість були зодягнені, – пише письменниця, – просто в кожухи чи свитки, але були серед них ряжені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України. Бо тут була Коза – давній тотем українців, символ родючості і життєрадісності. Був Жид в лапсердаці і з пейсами з клоччя. Був вимазаний Чорт із вилами – уособлення, може, не стільки злої, як пестливої сили. Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення і магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само і вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш зверненням до Бога: «Верни нам, Боже, Україну!» – оце й була та єдина, ще вельми непевна, ниточка надії, яку подавав той ряджений і неряджений народ оцим приреченим на можливе, але таке проблематичне їхнє врятування.
А перед цим з’явлено не менш символічну сцену, коли всі пасажири Ноєвого ковчега сіли за різдвяного стола. Звісна річ, не для бенкету під час чуми, хоч авторка докладно перелічує страви зі столу, з чого бачимо, що не зважаючи на війну, стола накрито багатого, отже це – вечеря-обряд, «а коли й прибилися чужі люди, то їм теж знайшлося місце, і в домі мир, затишок і порядок, і стіл накритий, як заповідано від дідів і прадідів», отже господарі дому-корабля були задоволені, принаймні, духу вони не втратили навіть при такій надтрагічній ситуації. Відтак за столом стало «тихо і щасливо», але й тривожно, навіть любовні нитки поплелися. І кожен поринув у себе, думаючи про речі власні, часом поринаючи і в закручений світ таких думок, в яких «хіба Господь в змозі розібратися». А передусім усі ці люди з’єдналися в Різдві, яке попри всі складнощі життя є народженням надії на життя, а не звіщенням смерті, котра ярилася і бушувала навколо.
Ось яку повість написала Галина Гордасевич. Твір наповнений яскравою реалікою, імпресіоністичними пасажами, тут багато повітря, настроєвих гам, а водночас повість сповнена і тим високим трагізмом, який звеличує і піднімає людські душі. Саме в цьому я й бачу незвичайність цього твору в сучасному літературному процесі і не помилюся, коли назву його серед кращого, що з’явилося в останньому часі.
Не дивно також, що повість з’явилася саме наприкінці століття, ба й тисячоліття. Авторці вдалося на вузькій площині збудувати  універсальну картину двадцятого століття, принаймні, його середини, з невитравними й болючими катаклізмами, а це, згодьмося, немало. Ніде художнє чуття не зрадило письменницю, немає тут ані пережимів, ані  недотяжок, а все укладено в струнку систему художню й естетично-мислительну. Не знайти тут й ідеологічного запаморочення, тобто авторської нестриманості, і саме епічний спокій та виваженість твору й залишає від нього найкращі враження.
					



Соло для дівочого голосу

(Автобіографічний роман)


Частина перша

ВОЛЯ

Уже давно десь із двадцять років тому я звернула на це увагу, а почалося воно ж ще раніше, – мені сняться лише чотири сни. Щось інше дуже рідко, а все лише ці чотири сни в різних варіантах.
Перший: я запізнююсь на поїзд. То бігаю по якійсь невідомій  станції в пошуках каси, де продаються квитки, чи шукаю платформи, з якої ведеться посадка, і все не можу знайти; або забула годину від’їзду і тепер біжу на станцію; або відстала в дорозі і, не чуючи під собою ніг, доганяю поїзд.
У житті такого зі мною ще ні разу не траплялося.
Другий сон: якийсь багатоповерховий будинок і мені треба піднятися нагору або, навпаки, спуститися, але сходів нема, доводиться пробиратись по якихось вузеньких жердинах, протискуватися у щілини. Серце стискує страх: ось зараз зірвусь і впаду або застрягну в щілині.
Насправді я в такому будинку ніколи не була. 
А то ще сниться війна. Інколи звичайна, яких наша планета пережила вже тисячі, а іноді й космічна: дивлюся на небо і бачу якісь дивні літальні апарати. І я знаю, що це летять космічні кораблі з якимись істотами, і вже наперед відомо, що вони мають за мету знищити Землю. Або просто війна, якийсь натовп, і я в тому натовпі, і  нас ось-ось мають розстріляти.
Війну я пам’ятаю добре, але в тих місцях, де ми жили під час війни (це було в Рівненській області), нічого такого страшного не було. І зайняли німці містечко Дібровицю без бою, і залишили село Городець, де ми вже на той час жили, без бою, ото тільки потім ночами літали бомбити залізничну лінію Сарни-Ковель, а ми жили в кількох кілометрах від неї та ще й за нашим городом текла вузенька річечка точно в тому напрямку, що й залізниця. Ніяк ми не могли второпати, чого це німці так повадилися щоночі бомбити наші городи понад річкою. Напевно в темряві пілоти літаків плутали блиск поверхні ріки з залізничною колією і скидали бомби на нас. І тому досі не можу чути без остраху гудіння літаків у небі. Але щоб я бодай бачила вбитих людей – цього не було.
А найбільше не люблю, коли мені сниться, що я потрапила в табір. Отой самий, що зараз вживається з прикипілим до нього прикметником «сталінський» та ще у множині – «сталінські табори». Такий розпач тоді сповнює душу: ну як я могла допустити таке, як я могла зробити щось, за що мене посадили! Он і останнього разу, кілька днів тому: все довкола бачиться якось невиразно, а почуття відчаю таке ж різке. «Слухайте, – кричу я людям, які мене оточують, – слухайте, ви мені снитеся, чи це правда?» Обличчя теж невиразні, якісь безликі обличчя, а проте ясно бачу, як вони глузливо сміються. «Ну, все, – думаю, – коли сміються, значить, правда». І прокидаюсь.
Звідки цей сон?
Жило собі на світі таке зелене і наївне, аж дурне дівча. Виховане на старих романах і класичній поезії, сповнене якихось туманних мрій і абсолютно не пристосоване до життя. Найбільше воно  любило ходити в ліс, там блукати, уявляти себе Мавкою, зітхати за Лукашем (правда, його звали інакше). Ну, і, звичайно, пробувало складати вірші, які нізащо на світі нікому б не показало. Але коли ти живеш в гуртожитку, де в кімнатах до десяти чоловік, то хіба там можуть бути якісь таємниці? Навіть коли ти ці клаптику паперу з віршами ховаєш в свою фанерну валізку, все одно їх не читає лише той, хто не хоче. Всі знають, в кого ти закохана, всі знають, що ти пишеш вірші.
І раптом...
Одного березневого ранку вулицею йшли кілька молодесеньких дівчат і їх перепинила якась жінка. «Дівчино, – звернулась вона до однієї, отієї найнаївнішої, найдурнішої, – можна вас на хвилинку?» – Слухаю вас, – дещо здивовано відповіла та. «Ви вчора були в магазині біля базару?» – Була. – «Ви стояли  в черзі за мною і витягнули в мене гаманець. Віддайте!» – Ви що? – остаточно розгубилась ота наївна і злякано озирнулась на подруг, чи вони чують цю розмову. – Не брала я вашого гаманця! – «Ні, взяли! Товаришу міліціонере, – а міліціонер вже тут напохваті, – арештуйте цю особу, вона в мене гаманець вкрала!»
– Ну й дурна, – просвітила мене через кілька місяців моя нова подруга, коли я вже потрапила в той табір, що «сталінський» і намагалась пояснити їй трагедію, яка зі мною трапилася, випадком: мовляв, випадково якась жінка подумала, що це я в неї витягнула  гаманця. – Ніякого випадку не було. І ніхто в неї ніякого гаманця не крав. Це все було підстроєно, щоб була причина тебе затримати.
І це ще я залишалась такою дурною після кількох місяців слідства, після того, як дізналася, що за мною вже два роки велося  стеження, навіть прізвище свого «ангела-охоронця» дізналася: Москальов. Правда, бачити мені його так і не довелося, але чомусь здалося, що він має бути рудий і веснянкуватий. І як же, виходить, стежили, коли навіть знали, де і коли ти в який магазин заходиш. Зрештою, цей свій останній похід я дуже ясно пам’ятаю  і зараз, хоча минуло вже майже півстоліття. Зайшла я, постояла кілька хвилин: з одного боку, страшенно кортіло купити цукерок, але, з другого, до стипендії залишалося ще кілька днів, а грошей в мене було лише на те, щоб раз у день поїсти в нашій студентській їдальні. Сказав би хто мені, що вже завтра буду на державному утриманні, купила б я на ті всі гроші цукерок і мала б потім що згадувати. Але отой, що слідкував за мною в магазині, промовчав, як мовчать всі ангели-охоронці (і для чого їх Бог до людей приставляє, коли вони все одно не здатні оберегти?). Так що я зітхнула, повернулась і вийшла. Чи стояла я в черзі за тією жінкою? Хіба запам’ятаєш кожного, за ким стаєш у чергу? Тим більше, як же я могла запам’ятати її обличчя, якщо я стояла за нею? І вже зовсім дивно, як вона наступного дня на вулиці могла впізнати людину, яка напередодні стояла в неї за спиною? Але це тепер я вже така мудра, а тоді ж, повторюю, я була далеко не такою.

* * *
До цієї повісті я йшла дуже довго. Перші задуми в мене виникли  років тридцять тому, коли я почала всерйоз писати щось прозою  і мені те «щось» почали друкувати. Отоді й спало мені на думку написати невелику, дуже сентиментальну повість з дещо задовгою назвою «Повість про перше кохання, якого не було». Дія повісті відбувалася в таборі, головною героїнею була молодесенька дівчина, яка туди потрапила, а головним героєм – тільки трішки старший хлопець, який у тому таборі був наглядачем. Спочатку вони дивляться один на одного вороже, потім з деяким зацікавленням і здивуванням, які переходять в складніше почуття, а потім... А потім відповідні органи дізнаються про це, – хоч там ще не було про що дізнаватися, – і його забирають із зони, переводять на іншу роботу. От і вся історія.
Але то вже була друга половина 60-х років, таку повість мені в жодному разі не опублікували б, а я тоді заробляла на шматок хліба роботою, яка не мала нічого спільного з літературою, вчилась заочно в московському вузі, виховувала сина, сама робила всю домашню роботу, та ще й треба було читати, що пишуть твої колеги, – словом, для писання залишалося дуже мало часу. Тому вже з тих задумів, які в мене були, я мусила передусім вибирати такі, які можна було б опублікувати.
Але ідею я не забувала, і вдруге вона повернулась до мене в середині 80-х років. Тепер в цієї повісті мав бути заголовок «Зошит в обкладинці кольору надії», а композиція дещо складніша. Ніби я, автор, знайшла серед макулатури товстий списаний зошит, який привернув мою увагу яскраво-зеленою обкладинкою (як відомо, зелений колір вважається символом надії). І виявляється, що цей зошит – то рукопис повісті якоїсь невідомої жінки. Навіть не просто повість, бо там мали чергуватися художні сцени з роздумами тієї жінки, яка вагалась, чи зможе вона все зобразити, як слід, і з моїми зауваженнями і роздумами як читача. І хоч на той час я вже давно закінчила інститут, і син мій вже виріс, і навіть я вже змогла перейти на так званий творчий хліб, але далі двох сторінок справа не пішла. Мені не раз доводилося чути поради людей,  далеких від літературної праці: «Ну, як це нема часу на писання? На те, щоб написати одну сторінку, щодня можна півгодинки увірвати. А за рік вийде ціла солідна книжка в триста шістдесят сторінок». Та ні, не вийде книжка з окремих сторінок, написаних щодня! Не знаю, як це в інших письменників, а мені півгодини треба лише для того, щоб зосередитись і почати писати. Потім ще десь приблизно три години я пишу, а тоді ще яких-небудь півгодини треба,  щоб довести до кінця епізод. Бо коли ти наступного дня сядеш писати, в тебе вже можуть бути зовсім інші думки, ти можеш забути, що хотіла сказати напередодні, нарешті, скорше всього, в тебе буде зовсім інший настрій, а це неминуче позначиться на тому, що і як ти пишеш. Ну, як би виглядала музична п’єса, розпочата, скажімо, в до-мажорі, а десь в половині такту переведена в який-небудь сі-мінор? Професійний музикант це відразу б помітив, а рядовий слухач, може, і не зрозумів би, в чому річ, але просто відчув би: щось воно не так. Отож, я можу сісти писати лише тоді, коли знаю, що в мене є близько чотирьох годин вільного часу. Більше того, я мушу бути певна, що такі чотири години будуть в мене і завтра, і післязавтра, бо не можу повертатися до початого після великої перерви. Можливо, я помиляюся, але мені здається, що за той час я підросла, порозумнішала, мені те написане здається примітивним і нецікавим. Через те я й не переписую своїх старих речей, мені це нецікаво робити, – такими примітивними видаються не лише форма, а й думки. Ні, писати я мушу «за одним присідом», тому майже всі мої повісті, – зрештою, всі вони невеликі за обсягом, – написані або під час відпустки, яку я проводила вдома, або під час перебування в лікарні.
Зрештою, повертаюсь до моєї повісті. Не пам’ятаю, що мені завадило дописати її до кінця. Адже почалася перебудова, з’явилися «Діти Арбату» Рибакова, а за ними наче міх прорвало: так і посипалися і повісті, і вірші, і оповідання, а найбільше спогади. Спогади репресованих, їхніх родичів, їхніх знайомих, – це було перше, що мене стримувало. Дуже не люблю бути в натовпі. Коли всі біжать в одному напрямку, я, може, й не кинуся бігти в протилежному, але постараюся триматися осторонь. Коли всі щось одностайно кричать, я краще промовчу. А вже коли всі одностайно на когось нападають, хай це буде тисячу разів справедливо, мені хочеться взяти його під захист. Отож, коли всі, один поперед одного, почали розповідати про пережиті страждання, виливати той біль, який тамувався не роками – десятиліттями, мій норовистий характер не дозволив мені вплітати і свій голос в той хор, вимагати і для себе уваги. Тим більше, що нічого такого страшного я не бачила. Мене не били, не катували, не знущались, не тримали в темних підвалах. Мене годували краще, ніж я їла на волі, і систематично водили в лазню, чого я собі на волі не могла дозволити. І зони, в яких мені доводилося жити, були майже такі, як території сучасних піонерських таборів. І наглядачі та всяке інше начальство були люди як люди: ні над ким не знущались, нікого не били, ну, вимовляли оте сакраментальне: «Шаг вправо, шаг влево считается побегом, стреляют без предупреждения», – але не доводилося мені бути свідком того, щоб ця формула проводилася в життя. Отож, мені просто соромно було брати участь в розмові людей, які пережили і перебачили незрівнянно більше, ніж я.
Але час минав, і я помітила тенденцію, яка мене насторожила. Я спробувала про це сказати в рецензії на нові оповідання А. Дімарова, але, мабуть, сказала не досить чітко, бо дочекалася обуреної репліки і звинувачення в тому, що я... захищаю сталінізм. Та ні ж, ні і ще раз ні! Мене просто насторожує тенденція концентрувати увагу на тих фізичних і душевних тортурах, яким піддавались жертви сталінізму і робити винними в цьому окремих слідчих чи наглядачів, які це чинили. Бо ж виходить, що вина, – бодай якась її частина, – переноситься з системи на рядових працівників цієї системи.  Бо виходить, що якби ці рядові працівники були порядними людьми, не фабрикували процеси, не вибивали фальшиві свідчення, не знущалися над людьми, то й при існуючій системі могли б бути правда і справедливість.
Не могли вони бути! Ніяк не могли! Бо то була система, при якій підлість була возведена в ранг державної заслуги, коли маси людей були доведені до того, що чорне вважали білим, коли життя людини втратило будь-яку цінність, бо найбільшою доблестю вважалося без хвилини вагання віддати своє життя за ідею комунізму, а отже, тим більше, чого було вагатися, коли йшлося про життя людини, яку назвали ворогом. Це найстрашніший спадок сталінізму, який ми ще довго і тяжко будемо виполювати з наших душ: жорстокість, обезцінення людського життя, нетерпимість до кожного, хто посміє хоч в чомусь бути не такий, як ми. І коли я зараз чую непримиренні  заклики судити тих, хто винен в репресіях, я думаю: кого судити? Мертвих? Може, ще й могили їх розкопати і кістки повісити на шибеницях? Робили вже таке в ті часи, які ми тепер називаємо похмурим середньовіччям. Тих, хто ще живий?  Для чого, який в цьому сенс? Щоб інші боялися? То в чому ж тоді ми відрізняємося від них, якщо всі свої надії покладаємо на страх? От, мовляв, налякаємо потенційних диктаторів і тоді всі будемо жити мирно і щасливо. Але кого ж конкретно будемо судити? Тих, що віддавали накази? А ті, що їх виконували, хіба вони невинні? Адже ж бачили, що чинять неправедне діло, чому ж не відмовились? Бо своє життя дорожче? Але це не виправдання. А оті сотні тисяч, які ходили по вулицях міст з плакатами «Смерть собакам-предателям!» – вони хіба не винні? Ах, вони не знали, що всі звинувачення сфабриковані? Тим більше, якщо не знали суті справи, то чого вимагали смерті? Їх змушували? Змусити можна одного, п’ять, десять, але як можна змусити сотні тисяч, якби вони самі цього не схотіли? В одній театральній виставі був такий епізод. На сцену виходив чоловік, розводив руками і розгублено говорив: «Що я можу один зробити?» Потім виходив другий і говорив те саме, далі третій, четвертий, і ось уже вся сцена була заповнена людьми, які в унісон повторювали: «Що я можу один зробити?» Боюсь, що коли зараз починати судити, то навіть декого з тих, хто став жертвою репресій, довелося б ще раз судити, наприклад,  за неправдиві свідчення (те, що вони здобуті обманом або насильством, може бути пом’якшувальною обставиною, але не виправданням). Винні всі. Хтось фабрикував справу, хтось виконував присуд, хтось доносив, хтось не заступився, а хтось ще раніше воював за цю систему, будував її, захищав її. Система змогла стати саме такою, бо люди були саме такі, – це найголовніше, що ми повинні усвідомити. І якщо ми хочемо, щоб минуле не повторилося, ми повинні не  допустити, щоб людськими душами, – і нашими теж, – оволодів темний дух сліпої покори, нетерпимості до інакомислячих, непошана до людського життя.
Розумію, для нас усіх було б значно комфортніше, якби ми знайшли конкретних винуватців, покарали їх і далі жили б зі спокійною совістю. Мене навіть можуть звинуватити в тому, що я, розкладаючи вину на всіх, тим самим захищаю справжніх злочинців. Але я переконана, – і ніхто мене не переконає в протилежному, – що поки ми всі не усвідомимо спільну вину за те, що було, не може бути гарантії, що воно не повториться. Як це не парадоксально, страх міг стримувати людей від боротьби зі злом, але ніколи не стримував від зла. Ще не встигли охолонути останки розтерзаного натовпом Лжедимитрія I, як уже на зміну йому з’явився Лжедимитрій II.
І тепер я зрозуміла, що повинна написати. Бо я не бачила всіх тих жахів, до яких ви вже звикли, читаючи інших авторів, але все одно, все, що було зі мною, – це страшно. Якщо мені вдасться вас в цьому переконати, значить, моя праця не була марною. Я буду писати правду, правду і саму лише правду. От лише... Я не буду називати справжніх імен деяких людей. По-перше, чимало імен я вже просто забула, а воно буде якось несправедливо: одних людей називати справжніми іменами, а інших – вигаданими. Взагалі, читаючи зараз спогади різних авторів, я не раз дивуюся: і як оті автори так точно пам’ятають не лише імена своїх товаришів по нещастю, а й довгі розмови, які велися ще в 30-х роках (ну, взяти хоча б Лева Розгона), і навіть номери таборів чи щось подібне? Коли я намагаюся згадати все, що було зі мною, то виходить щось схоже на фотоплівку з засвіченими кадрами: одну сцену бачу так, наче це щойно було зі мною, в усіх деталях, а потім йде темний проміжок, і знову чіткий кадр. Буду розповідати так, як пам’ятаю, відверто признаючись, коли щось забула. Але друга, – і найголовніша, – причина, чому я не хочу називати імен: я не хочу нікому робити ніякого зла. Навіть тим, хто мені свого часу робив зло. Тим більше не хотіла б зробити зла ненароком.
Правда, тут я потрапила в складну ситуацію: є у моєму  житті один епізод, який ніяк не можна обминути, бо він дуже багато важить в усьому, що зі мною було. Але якщо я уточню, де це було зі мною, то не так складно буде встановити, про кого я веду мову. Ну, може, не тепер, але через якийсь час котрийсь  з літературознавців, що спеціалізується по третьорядних літераторах, пориється в архівах і опублікує список імен, а я не хочу, щоб про це знали навіть онуки чи правнуки тих людей. Не хочу та й годі, бо ці люди теж були жертвою системи. Які люди? Молодесенькі дівчатка, які щойно з-під маминого крила, у яких попереду ще перше кохання, і перші випробування, і все життя. Ах, юність! Прекрасна юність, символ чистоти, незайманості, правдивості, щирості! Це дорослі бувають жорстокими, це вони вміють брехати, це вони здатні на підлість – таке життя, воно більше вчить злому, ніж доброму. Але юність?! Це горді мрії, це чиста віра, це широко розплющені очі, в яких не сховається брехня.
Нас було тридцять дівчат, – одна з п’яти (чи чотирьох?) груп на курсі. Всі однакові – не дуже шикарно одягнені, найчастіше голодні, кожна зі своїми секретами, всі з одним клопотом: як би витягнути на стипендію (тоді стипендію отримували всі, хто складе за семестр екзамени без трійок). Межи мною і всіма останніми була лише одна різниця: я не була комсомолкою. Коли приходила класний керівник і говорила: «Зараз ми проведемо комсомольські збори», – я вже знала, що мені треба встати і вийти.
Так от, усі ті юні, ніжні, чисті дівчатка, – усі, без винятку, бо ж про це говорилося не з кожною зокрема, а на комсомольських зборах з усіма разом, – були агентами МДБ і шпигували  за мною. Запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, на якому моєю рукою було щось написане, і віддавали класному керівникові, а вона вже передавала далі. Думаєте, вони не знали, для чого це робиться? Знали. І все ж робили. Може, в них були причини ненавидіти мене і вони хотіли мені відомстити? Нічого подібного! Я ні в кого не відбивала кавалерів, бо була «смертельно» закохана в одного хлопця та й до того вважала себе надто негарною, щоб кокетувати з хлопцями. Навпаки, я була дуже в пригоді всім своїм однокурсницям, бо хто  б не схопив двійку, – від фізики до співів, – як відразу бігли до мене, і вже я сиділа, скільки треба, пояснювала всоте теорему  про подібні трикутники чи закон Ома, поки двійку не було виправлено. А перед сесією проводила заняття з цілою групою; а під час контрольної мало не для половини групи вирішувала задачі чи писала твори. І при тому нітрохи не задавалася. А чого мені було задаватися, коли ввечері на танцях всі дівчата безтурботно кружляли в обіймах хлопців, а я сумно поглядала з кутка, бо зовсім не вміла танцювати. Так що задаватись мені було нічого, кожному своє.
Але що змушувало мою однокурсницю, на яку я стільки зусиль потратила, щоб укласти в її гарненьку головку, де були самі хлопці, хоч трішки знань з фізики, – що змусило її донести на мене, що я сказала: «Ой, скільки, виявляється, на світі, Бендер!»   Я, дійсно, сказала цю фразу, коли на уроці географії з’ясувалося, що в Індії є міста Бендер-Шах, Бендер-Шахпур, Бендер-Туман,  Бендер-Абас. Скажіть: яку кашу треба в голові мати, щоб у цій фразі знайти щось таке, що загрожує існуванню Радянської держави? І щоб донести про це відповідним органам, а потім знову  дивитися на тебе ясними очима і бігати за допомогою? Або підібрати шматок паперу, в якому я щось набазграла, якесь суцільне безглуздя, бо викладачка історії чомусь раптом скомандувала, щоб ми законспектували лекцію, мовляв, ви цього в підручнику не прочитаєте. А мені й не треба було читати, я тоді мала чудову пам’ять, мені досить було раз прослухати. Отож, я сиділа, слухала і так собі, напоказ щось писала: то писала слово навпаки, то робила гібрид з кількох слів, то просто збіг літер без усякого сенсу. Потім цей аркуш фігурував на суді як речовий доказ моєї антирадянської діяльності. І другий аркуш, де я намагалась перемалювати картинку з підручника історії. Справа в тому, що маючи найрізнобічніші здібності, від математики до літератури, я абсолютно не вмію малювати. А в педучилищі малювання було обов’язковою дисципліною, і одного разу викладач загадав нам намалювати жанрову картину. Що мені було робити? Просити  когось допомогти? Мабуть, у нашій групі не було нікого з чітко вираженими здібностями до малювання. А, може, просто я була занадто соромливою, щоб у когось щось просити. Зрештою, і зараз для мене найбільша мука – це коли треба до когось звертатися з якимсь проханням. Я так намагаюся цього уникнути. Бо коли вже без цього ніяк не можна, а мені ще й відмовлять, то я кілька днів ходжу хвора.
Словом, сиділа я, ламала голову, що мені робити, і гортала підручники. І звернула увагу на ілюстрацію в підручнику історії, підписану: «В.І.Ленін на випробуванні першого електроплуга». Тут було мало деталей, переважали чіткі геометричні форми, і я подумала, що це, мабуть, мені вдасться скопіювати. Скопіювала включно до підпису, потім подивилась критично і переконалася, що мій Ленін не дуже схожий на того, що в підручнику. Я подумала ще, стерла підпис і написала дещо інакше: «Випробування першого електроплуга».
Ах, наївне дівча! Я ж тоді нічого не знала, що існує така річ, як кримінальна експертиза, яка може прочитати навіть те, що  ретельно стерте. Отож, мій малюнок, який, в крайньому разі, заслуговував незадовільної оцінки (тільки ж чи я винна, що в мене нема здібностей до малювання?), потім фігурував на суді як речовий доказ моєї антирадянської діяльності, бо криміналістична експертиза незаперечно довела, що там спочатку було написано «В.І.Ленін», отже, це дискредитація вождя світового пролетаріату.
«Що за ідіотизм? – скаже хтось. – Такого не могло бути!» Було, шановні, було, я вам розповідаю не якусь почуту історію, я вам розповідаю свою історію, а я поклялася говорити лише правду. І якщо вам більше шістдесяти років або ви були членом комуністичної партії і все ж сказали: «Що за ідіотизм!» – то я записую в свій актив першу перемогу. Але ви швидко опам’ятовуєтесь і додаєте: «Не може бути, щоб тільки за це посадили. Там мусило ще щось бути». Маєте рацію, там було ще чимало чого, але я про все розкажу в свій час.
А тепер скажіть мені щиро: ви вважаєте нормальним, коли тридцять шістнадцятилітніх дівчаток за завданням органів державної безпеки протягом цілого навчального року шпигують за своєю подружкою, навіть нічого не знаючи, що ж таке вона вчинила? І в жодної з них не вистачило відваги відмовитись, сказати, що це підло – бути шпигуном. Як же це може бути підло, коли Павлик Морозов доніс на рідного батька і став національним героєм? І в жодної з них не вистачило бодай співчуття до мене, щоб попередити про небезпеку. Хоча ні, в одної вистачило. Правда, так відверто про все вона не сказала. Вона лише запросила мене до себе в гості і в розмові, між іншим, сказала: «Галю, я тобі раджу – будь дуже обережна». Я трохи здивувалась цим словам, але настільки була наївна і безпечна, що навіть не перепитала її: «Що ти маєш на увазі?» Цікаво, сказала б вона мені правду? Бо я зрозуміла її попередження, коли вже було пізно. Зрештою, якою б я обережною  не була, це нічого не змінило б. Моя доля вже була вирішена. Як там писала вогняна рука на стіні палацу Навуходоносора: «Мане,  текел, фарес». А древні греки вважали, що коли мойра виймає жереб,  на якому написана доля людини, то вже навіть боги безсилі  щось змінити.
Але я пам’ятаю тебе, Оксано, єдину серед усіх, в душі якої збереглися людські цінності: честь, совість, порядність,  співчуття. Оксана – це її справжнє ім’я, і я думаю, що його можна назвати.
З одного боку, як бачите, неможливо розповідати про мою  долю, оминувши всю ту історію з тотальним шпигунством. А з другого, я вже сказала, мені зовсім не хочеться завдавати зла людям, яких я вважаю жертвами системи. Так от, я знайшла вихід з цієї патової  ситуації. Я вчилась в двох педучилищах – в Острозі і в Костополі, а оте шпигування за мною було тільки в одному. Я знаю, в якому, але не скажу. Так що, любі мої подруги, живіть спокійно, я вас простила. Головне, щоб ви самі усвідомили, що то був ганебний період вашого життя. А якщо ви навчите своїх дітей і внуків, що бути донощиками – це підло, то взагалі ми можемо надіятися, що в майбутньому ніколи не повториться те, що минуло.
Ну, а тепер починаємо мою історію!
Але з чого починати? З того березневого дня, коли до мене на вулиці підійшла незнайома жінка і сказала: «Ви в мене витягнули гаманець?» Але ж це був початок лише нового періоду моєї історії, а почалася вона значно раніше.
Може, з того дня, коли я приїхала в прекрасне старовинне містечко Остріг і вступила вчитися в педучилище? Бо саме там я потрапила в зону уваги наших всевидящих органів безпеки. Але ж не одна я вступила в той рік, нас було принаймні сотні півтори, чому ж саме я привернула увагу?
Значить, треба відступити ще на чотири роки в минуле, в той літній день 1946 року, коли в наш дім прийшли енкаведисти, зробили обшук (дуже недбалий, слід визнати, бо в нашій маленькій домашній бібліотеці була жахлива антирадянщина: «Божки» Винниченка  і «Марія» Самчука, а вони їх не помітили) і сказали батькові: «Собирайтесь, вы пойдете с нами!» Я тоді ще не передчувала, що знову побачу батька рівно через 20 років і, тим більше, не знала, що в той день я, одинадцятилітня дитина, вже автоматично підпала під дію карного кодексу, вже стала «ЧСИР» (що, як тепер кожному відомо, розшифровується як «член семьи изменника родины»). Правда, на той час ця абревіатура уже вийшла, здається, з ужитку. Абревіатура, але не саме поняття. Якщо твого батька посадили, то тим самим автоматично, – незалежно від віку, – ти ставав підозрілою особою. Ось чому наші доблесні чекісти з півтораста першокурсників Острозького педучилища звернули увагу саме на Галину Гордасевич.
Але, мабуть, треба трохи розказати про себе, – наскільки це взагалі можливо: абсолютно щиро і об’єктивно розповісти всьому світові про себе, – щоб стали зрозумілими деякі нюанси ситуації, яка склалася довкола мене. Бо там чимало залежало від особливостей  мого характеру і поведінки, а характер – він формувався з найранішого дитинства, мабуть, з самого народження. Видно, з того і доведеться починати.
Отже, народилася я 31 березня 1935 року в Крем’янці на Тернопільщині. Мабуть, не можна вибрати кращого місця для народження, це як на мій смак. Крем’янецькі гори, покриті лісом і каменями-валунами, глибока долина межи ними, а в тій долині містечко,  невелике, з мало збереженою давньою архітектурою, з засміченою сухою канавою на місці легендарної річки Ірви, а проте саме повітря там насичене історією. Може, цьому виною кладовища: Туніки, П’ятницьке, польське, жидівське, на місці яких ще не догадалися збудувати стадіони чи танцмайданчики (хоча на місці розстрілів фашистами місцевої інтелігенції таки збудували трамплін для тренування лижників).
А скільки там лип, скільки білих лілей – голова паморочиться від пахощів! Зрештою, побачила я всю цю красу лише через півстоліття, бо що я народилася в Крем’янці – це було певною мірою випадковістю. Там учились мої батьки: батько, Леонід Гордасевич,  в духовній семінарії, а мама, Олена Хомчуківна, в учительській. В 1934 році вони обоє закінчили навчання, побралися і мали клопіт, що робити далі. Справа в тому, що батько вступив на теологічний факультет Варшавського університету, але при тому мамі не було куди дітися. В панській Польщі їй, українці, не дозволили працювати вчителькою за здобутим фахом. Вона рано залишилась  сиротою, мала незалежний, а коли по правді, то й нелегкий характер і не могла вжитись ні в батька, де порядкувала мачуха, ні в свекрухи, яка вважала, що її син міг би оженитися не з дяковою донькою без приданого, а з якою-небудь заможною попівною. Отож, мама так тинялася від одного дому до другого, поки її не забрала до себе давня подруга її мами. (Бо дуже давно, ще під час Першої світової війни, мої дід і баба приїхали в Крем’янець, де баба викладала в школі, а дід був інспектором народних училищ. І хоч з того часу минуло більше 10 років, проте друзі, як бачимо, тоді були вірнішими!) Так і трапилося, що я народилась у Крем’янці.
Тепер трохи про моїх батьків.
Слід визнати, що мій батько був байдужий до мистецтва. Він спав у кіно, його не цікавили ні живопис, ні музика, він за все своє життя не прочитав жодної художньої книжки. Навіть коли вийшла «Колима» Івана Іванова і я йому послала, бо ж він був саме там і саме в той час, то, може, впізнав би як не себе, то знайомих, він написав мені: «В мене нема часу для читання, мама прочитала, каже, що все правильно написано». Але – це коли йшлося про мистецтво, яке не має відношення до релігії. Зате мій батько чудово розбирався в іконах, міг без кінця репетирувати з хором (хоч це і не входило в його обов’язки), знав мало не напам’ять Святе Письмо. Коли він відправляв службу, це було як урочиста вистава, а коли говорив проповідь, то сільські жінки  заливалися сльозами. А ще мій батько зовсім не цікавився політикою. Найголовніше в його житті – це було виконання священицьких обов’язків, час і сили, які залишались від цього, віддавав сім’ї (воно ж було село, майже натуральне господарство, коли сам ореш, сієш, збираєш, молотиш, везеш у млин молоти, закопуєш на зиму в копці картоплю, привозиш з лісу дрова). Словом, для політики в нього не було ні часу, ні інтересу. Але це не означає, що політика не цікавилась моїм батьком.
Це гірко і смішно, як мій аполітичний батько не давав спокійно жити всім владам, при яких йому довелося жити!
Спочатку панська Польща. «Пан ксьондз займує сєн українізациєн».  Це тільки тому, що батько розмовляв з парафіянами навіть не літературною українською мовою, а тим поліським діалектом, яким розмовляють на межі України і Білорусі. А якою ж мовою мав розмовляти православний священик? Українізація та й українізація... Спочатку батька переводили з місця на місце, бо жоден староста не хотів мати в себе таку небезпечну особу. Нарешті, батьком зацікавився високий польський достойник, той самий, чиїми стараннями був збудований найстрашніший в Польщі концтабір Береза  Картузька. І якби не Друга світова війна, то не минути б моєму батькові тієї Берези.
Потім прийшли, як у нас казали, «перші совєти». І їм здалося, що для атеїстичної пропаганди було б дуже добре, якби якийсь священик привселюдно відрікся від свого сану і оголосив, що «Бога нет!» Точніше, не якийсь, а такий, кого люди шанують, щоб на них це справило належне враження. А хто ж на всю округу користувався більшим авторитетом, як мій батько: не п’є, не палить, зразковий сім’янин, так гарно править службу, не торгується за треби. Як почали батька викликати в якусь організацію і умовляти відріктися сану! Не знаю, як вона називалася, та установа, в моїй дитячій пам’яті чомусь застрягло слово «сам-отдел». Намагаючись знайти в тому якийсь сенс, я переробила її на «в самом деле». Бо іноді мама змушувала батька брати мене з собою в наївній вірі, що коли він буде з дитиною, то його не посміють арештувати. Мабуть би, ще й як посміли, але знову почалася війна, і «перші совєти» тікали з Дібровиці, де ми на той час жили, так швидко, що німці лише через три дні увійшли.
Соловки минули мого батька так само, як Береза Картузька. Потім були німці. Не знаю, як було скрізь, я говоритиму лише про Дібровицю та й то так, як мені запам’яталося. А запам’яталося мені, що німці спочатку вели себе досить пристойно, тільки зселили всіх євреїв в один квартал, звідки вони, зрештою, могли вільно виходити. Лише через кілька місяців усіх євреїв почали кудись вивозити, скоро стало відомо, що їх вивезли в ліс і там розстріляли. Потім почали вивозити молодих дівчат і хлопців на роботу в Німеччину. І лише вже коли почався партизанський рух, – а в наших місцях були і українські партизани, і польські, і совєтські, – коли німців почали вбивати, тоді і почали стріляти, палити, захоплювати заложників, яких знищували при першому ж замаху на життя окупанта. І вже мали мого батька арештувати, а звідти б він, розуміється, живим не вийшов би. Врятувало його те, що в той день його не було вдома, а коли ввечері він повертався, його перестріли дівчата з хору і попередили: «Батюшка, не показуйтеся в місті, вас уб’ють». Батько залишився десь на хуторах, потім з міста вивели маму з двома малими дітьми, і вже ми до кінця окупації переховувались по глухих селах. Так було з німцями.
А потім прийшли «другі совєти» і знову звернули увагу на батька, правда, вже в іншому напрямку. «Батюшка, – запитали його, – ви проти радянської влади?» Ну, мабуть, лише божевільний відповів би ствердно на таке питання. «Ну, а якщо ви підтримуєте радянську владу, то повинні допомогти нам боротися з бандерівцями. До вас приходять люди сповідатися, ви повинні в них все випитувати і потім доповідати нам». Що було робити моєму батькові? Що робити таке він не міг – це ясно. Він міг погодитися, але потім не говорити правду: мовляв, нічого такого люди мені не кажуть. Він вибрав третє і просто відмовився, заявивши: «Приймаючи священицький сан, я складав присягу свято берегти тайну сповіді. Про це я можу сказати лише Богові на Страшному Суді». Він сказав це, знаючи, що цим самим підписує собі вирок, залишаючи жінку і двоє дітей без усяких засобів до існування. Як вже я згадувала, його арештували на початку літа 1946 року і за статтею 54-I-а засудили на 10 років таборів (54-I-а означає зраду батьківщини). З того 8 років він відбув, при чому в найстрашніших місцях: Братськ, Тайшет, Анчарлаг, нарешті, зловісні золоті копальні Колими. Чудом залишився живий, після звільнення ще 15 років працював там же, в Берельосі, на автобазі, поки заробив собі пенсію і зібрав досить грошей, щоб купити дім на Україні. Більше, здається, ніякі органи ним не цікавились, хоча він брав активну участь у релігійному житті Черкас, керував церковним хором, підмінював священиків, а в останні роки, коли почали відкриватись нові церкви, а священиків не вистачало, він почав служити в селі поблизу Черкас. Так і помер від серцевого приступу в вересні 1990 року в автобусі, їдучи на службу. Було йому 78 років.
Оце стільки про мого батька.
Тепер про маму. Вона була повною протилежністю батькові. Найперше, вона не могла і дня прожити без книжки, хоч для читання виділяла виключно час споживання їжі. Правда, її літературні смаки не піднімалися вище письменників рівня Діккенса, Вальтера Скотта, Юзефа Крашевського, але саме від неї я в дитинстві почула зміст «Лісової пісні» та повісті Ольги Кобилянської «Царівна». Думаю, що в «царівні» їй дуже хотілося бачити себе, бо в неї, як я можу судити, були непересічні літературні здібності: вона сама писала вірші і навіть деякі з них мала опубліковані. Якось на моє прохання вона написала свою автобіографію і вказала, що в неї один вірш, «Ідеш від нас, товаришу», був опублікований в журналі «Волинь», а вірш, присвячений митрополиту Діонисію, який виплачував їй з сестрою невелику стипендію, в якісь церковній газеті. Коли в 1993 році я зробила публікацію про свою маму в журналі «Тернопіль», поет Роман Качурівський, який «розкопує» в старих часописах забутих або невідомих поетів, запитав мене: «То Олена Волинянка твоя мама? Вона є в моїй картотеці».  З’ясувалося, що мамині вірші були в журналі «Жіноча доля» в 1930 році і тоді ж у тижневику «Україна», який виходив у Чікаго. А вона так нічого про те і не знала! Якби знала, може б, не кинула писати, і все її подальше життя, може б, склалося зовсім інакше.
Мала гарний голос, знала дуже багато пісень і любила співати. Коли ще підлітком жила зі своїм батьком в селі Загайцях, її там називали «дякова ластівка». Мала тонке відчуття краси природи, не минала своєю увагою яку-небудь польову квітку з краплиною роси, чи засніжену гілку, чи зорю на вечірньому небі. Любила мистецтво у всіх його видах, хоча це була любов на рівні панночки з провінційної інтелігентної української сім’ї початку нашого століття. Тобто мистецтво повинно зображувати красу, викликати в людини високі почуття, позитивний герой має бути цілком позитивним і перемогти всіх ворогів. Зрештою, це не дає нам права дивитись зверхньо на мистецькі уподобання наших батьків і дідів.
Але всім цим достоїнствам моєї мами протистояв єдиний недолік – її характер. Для неї існувала лише одна бездоганна, ідеальна і непогрішна, як папа римський (її улюблене прислів’я), людина на світі – це вона сама. Всіх останніх вона судила без найменшої поблажливості, існувала лише одна риса, за яку в моєї мами можна було здобути прихильність, – охайність. Кажуть же мудрі французи, що наші недоліки – це продовження наших достоїнств. Моя мама була акуратною до такої міри, що це переходило межі здорового глузду. Скільки я її пам’ятаю з найранішого дитинства, вона з самого ранку  і до пізнього вечора все щось прала, мила, чистила, шкребла, прибирала, але при тому в нас ніколи не було порядку в домі, не було визначеного часу для сніданку, обіду чи вечері, нерідко їх взагалі не було. Мама казала: «Налийте собі молока, помажте хліба маслом, мені ніколи, мені город полоти треба». Але вже коли вона полола город, то могла півгодини порпатися в землі, щоб витягнути найменший корінець якої-небудь лободи чи пирію. Тому полоти город мама мусила сама, ніякі сусідки їй в помічниці не підходили. А город у нас був великий, поки мама закінчить останню грядку, то перша вже знову заросла. А ще ж була корова, яку двічі на день треба подоїти і дати лад тому молоку. І двічі на день погодувати свиню. Зрештою, і той обід, який був не щодня, приготувати – це означало: принести води з колодязя, внести дров з дровітні, необхідних овочів з городу чи, бодай, з льоху, розтопити  плиту, винести помиї. Скільки все це часу відніме? Чи ж доводиться дивуватися, що моя мама з її природніми задатками і життям,  яке їй судилося, мала важкий характер? А в людини з важким характером зазвичай не буває друзів. Тим більше, що ми жили по селах, де практично не було інтелігенції. Але навіть коли ми жили в Дібровиці, – що не говори, а містечко, – в моєї мами не було людей, з якими б вона спілкувалася.
Хоча ні, був дуже короткий період відразу на початку німецької окупації, коли в Дібровиці відродилась «Просвіта», працював драмгурток, і моя мама грала Галю в «Назарі Стодолі» і готувала роль в «Безталанній». Але це було так недовго, а коли ми жили в Городці, то підтримували зв’язки з навколишніми священиками, але це зводилося, в основному, до офіційних візитів на храмові свята.
Кажуть: діти не повинні судити своїх батьків. Я не суджу. Я просто намагаюся об’єктивно розповісти про своїх батьків, бо без того не буде зрозуміло, яка була я, а без того не можна повністю зрозуміти, чому моє життя склалося саме так.
Отже, яка була я?
Я була старшою з двох доньок у моїх батьків. Якщо в мене є  якicь мистецькі здібнocтi, то це від мами. Але, мабуть, від мами і одна з основних рис мого характеру, яку я зовсім не вміла приховувати в дитинстві, – самолюбство. Я не могла бути в ситуації, де б я себе відчувала гіршою від інших. Наприклад, коли я прийшла в перший клас і вперше в своєму житті опинилась поміж своїх ровесників, я не вміла так ловко, як мої ровесниці, грати в м’яч або в «класи». Я страшенно переживала кожен свій неуспіх, мені здавалося, що всі з мене сміються, і тому я знайшла єдиний вихід з такої ситуації – не брати участі в іграх. Щоб десь на самоті  добре потренуватись, а потім приголомшити всіх своєю вправністю, в мене не вистачало наполегливості. Кажуть: ми все переймаємо  в спадщину від своїх батьків. Та ні, не все. Коли мій двохлітній  син робив якусь шкоду, і я на нього кричала, він відразу заливався сльозами, кричав: «Я більше не буду!» – і ліз цілуватися. Це в нього залишилося на все життя (звичайно, вже без сліз). Коли я в дитинстві робила якусь шкоду і мама кричала на мене, я опускала голову і затято мовчала. «Хоч би пробачення попросила!» – кричала мама. А я мовчала. Може, тому, що я дуже рано зрозуміла: мама мене не любить. До неї не можна було прибігти зі скаліченим пальчиком, бо замість пожаліти, вона кричала: «Як ти його собі зовсім не відрізала, отака безтолкова!» Взагалі, я її чомусь дуже дратувала. Навіть те, що я десь в неповні чотири роки сама навчилася читати, і то відразу очима, і мене важко було відірвати від книжки, це слугувало темою для похвальби перед людьми, але без людей мама нерідко відбирала в мене книжки, забороняла їх читати. «Допомогла б мені краще!» Проте коли я бралась допомагати, дуже скоро з’ясовувалося, що від мене ніякої допомоги, а сама шкода, і це знову було причиною для крику. На все життя я зненавиділа,  коли на мене кричать.
Коли мені було років п’ять, я ходила і думала: а, може, це не мої батьки? А, може, мої справжні батьки мене загубили, і коли-небудь вони приїдуть і знайдуть мене? В десять років я вже розуміла, що це нереально, і лише думала: як би мені скорше вирости, піти з дому і самій собі заробляти на хліб! Бо так же було нестерпно для моєї дитячої гордості чути мало не щодня: «Як не будеш слухатися, вижену з дому, і здохнеш від голоду!» Ця моя мрія здійснилася швидше, ніж я чекала, бо коли мені було одинадцять років, батька посадили – це раз, а два – в селі, де ми жили, було лише чотири класи, а мені треба було в п’ятий. Отож, наступні три роки я жила по чужих людях у сусідньому селі Кричільську, а після закінчення семирічки вступила в педучилище в Острозі, і це вже було моє самостійне життя, хоч ще не відразу я зуміла сама собі заробляти на хліб.
Якою ж я була на початку свого самостійного життя?
Найголовнішою моєю рисою тоді було те, що тепер називається дуже вченим терміном «комплекс неповноцінності». Я стільки наслухалася від своєї мами, що я негарна, що я горбата, що я косоока, що я дурна, що я вперта, що в мене смаку нема, що в мене музичного слуху нема, що ніяких здібностей в мене нема, що я ні до чого не здатна і нічого доброго з мене не вийде, що я й справді повірила в це. Бо якщо вже рідна мати тебе не любить, то таки ти мусиш бути гіршою від усіх на світі. Тому я була замкненою, дикою і плаксивою. Ото лише моє самолюбство змушувало мене при людях виглядати спокійною і байдужою. Зате де-небудь в кущах я могла наридатися до того, що вже підвестися з землі сили не вистачало. Жахливе відчуття самотності – ти одна на всьому світі, ніхто про тебе не думає, ніхто про тебе не дбає, нікому ти не потрібна, ніхто тебе не любить і ніколи не полюбить. Бо на що можна розраховувати, коли рідна мати тебе не любить? В мене не було якоїсь риси, яка необхідна, щоб викликати в інших людей співчуття, симпатію, бажання пожаліти, потішити, приголубити, допомогти. Мабуть, оцей мій самолюбивий, замкнутий, дикий характер був тому виною. Тепер  би сказали, що я була некомунікабельною людиною. А звідки мені бути комунікабельною, якщо я росла в повній самотності? З сільськими дітьми водитися мама мені не дозволяла: «Наберешся вошей, заразишся коростою, навчишся матюків». Був єдиний рік, коли в  Дібровиці я ходила в перший клас, і нас в класі було кілька десятків ровесників – дівчаток і хлопців. А потім я пішла в школу вже після війни, відразу в четвертий клас, зі мною вчилися практично самі хлопці, сільські, значно від мене старші – що в мене з ними могло бути спільного?
Отож, останні три роки свого дитинства я провела цілком вільно і в повній самотності. Я жила в будинку, населеному самими вчителями. Вранці вони йшли в школу, а мені треба було в другу зміну. Я робила уроки, признаюсь, не дуже старанно, але маючи в спадщину від мами літературні здібності, я ще й отримала від батька хист до точних наук, мала добру пам’ять, історію та географію знала з різних романів. Взагалі, мій інтелектуальний рівень був незрівняно вищий, ніж у моїх однокласників, так що мені й не треба було особливо старатися, щоб бути «круглою відмінницею». А кожну вільну хвилину я читала. Навіть на уроках і на ходу по дорозі в школу.
Той дім, у якому я жила, належав одній з вчительок, місцевій,  зі спадкової інтелігенції, і в тому домі  була чимала бібліотека, почавши з оправлених підшивок дореволюційних журналів «Нива», «Пробуждение» і т.п., сентиментальних польських романів – до української і російської класики, яка в ті роки, тобто в другій половині 40-х років, входила в шкільну програму. Було навіть дещо з радянської літератури, але дуже мало.
Отож, ішла я в школу, а після занять, як тільки була гарна погода, вибиралася в поле і там блукала допізна, мріючи про всяку всячину. Мрії – це було основне, чим я тоді жила. При тому я навіть не пробувала зробити щось, щоб утілити свої мрії в життя. Це були абсолютно нереальні мрії. Ну, бо що можна було зробити, щоб стати казковою красунею, мати білого коня з золотою вуздечкою, синю оксамитову сукню, намисто зі справжніх самоцвітів і щоб у тебе закохався казковий царевич? Залишалося тільки мріяти, тим більше, що ті мрії були такі яскраві, такі живі.
Що кому було до того, де я буваю, чим займаюся,  тому я дозволяла собі іноді не ходити в школу. Особливо в який-небудь сонячний день золотої осені або, навпаки, ранньої весни. Я йшла в ліс, а там так тихо, так гарно, так урочисто. Можеш уявляти себе ким хочеш: партизанкою, яка ховається від ворогів, Мавкою, яка тут живе завжди, сиротою, яку зла мачуха послала серед зими за пролісками. Я бродила в хащах, слідкувала за тими сумирними звірятками, які водилися в лісі: білками, зайцями, їжаками, – годинами простоювала над мурашником, нарешті розводила вогнище і сиділа біля нього, заглиблена в мрії або читаючи книжку. це був той же Вальтер Скотт або Юзеф Крашевський, там благородство боролося зі злом і обов’язково перемагало, там герой був бездоганним, а негідника було видно з першого погляду, що він негідник. Там коли чоловік говорив жінці «люблю», то він справді любив, інакше для чого б він це говорив? Там любов починалася першим поглядом і закінчувалася лише зі смертю, а апофеозом у стосунках між чоловіком і жінкою був поцілунок. Пам’ятаю, що в «Трьох мушкетерах» для мене був один незрозумілий епізод: чому, коли Д’Артаньян приходив до міледі, то вони сиділи в темряві? І як же  вона не могла по голосу впізнати, що це не той чоловік? Бо якщо вони сиділи в темряві і мовчали, то для чого він взагалі до неї ходив?
Чи в той час збиралася я сама стати в майбутньому письменницею?  Відповідь може бути лише однозначною: Ні! Хоча я так рано навчилася читати, так багато читала, добре писала шкільні твори. Більше того – я вже тоді навіть вірші складала. Перший вірш прийшов у мою голову, коли мені було років шість, і я дуже чітко досі пам’ятаю, як це було. Це було в Дібровиці одного літнього вечора, я стояла посеред нашого великого подвір’я, геть зарослого густим зеленим споришем, потім підвела голову вгору і глянула на темно-блакитне небо, де поміж зір вимальовувався тонкий серп місяця. Мабуть, перед тим я саме читала Шевченка, інакше чому мені  спало на думку, що цей місяць схожий на той самий байдак, що на ньому козаки гуляли по синьому морі? І невідь звідки виникли рядки, наче хтось мені їх шептав на вухо:
		Висока могила з сирої землі,
		Лежить в тій могилі козак молодий.
І далі йшлося про те, як той козак, поранений в бою за волю України, перед смертю просив товариша:
		– Товаришу любий, мене схорони,
		Хреста на могилі постав із сосни,
		І хто тут проїде, пройде повз мене,
		Той шапку зніме і мене спом’яне.
І в голову мені не прийшло, що в ту мить я зробила свій перший злочин супроти радянської влади, бо потім той вірш фігурував серед доказів моєї націоналістичної настроєності. Смішно, правда? Тільки якось гірко сміятися, коли подумаєш, до чого ж можна затуркати дорослих, нормальних людей, щоб вони всерйоз повірили, що коли шестилітня дитина склала вірш про козака, який загинув у  бою, то це загрожує існуванню величезної держави з небувалою в історії репресивною системою.
Отож, перший вірш я склала, коли мені було шість років, і потім вони час від часу приходили мені в голову, – й досі вірші до мене приходять самі. Приходять практично цілі, наче вони виникають десь у космосі, а моя голова – лише приймач, який повинен настроїтись на відповідну хвилю і з шуму і тріску виловити відповідні сигнали. Ніколи я не могла написати вірш на задану тему (навіть задану самою собою), ніколи не можу наперед знати, коли до мене прийде наступний вірш і про що він буде. І чи буде взагалі. Кожен вірш приходить до тебе, як несподіванка, і здається останнім. То як же я могла планувати, що виберу поезію своєю професією? Правда, є ще проза, і як я вже говорила, прозою я теж писала непогано, принаймні, шкільні твори, чому  ж я не думала, що зможу стати прозаїком? Річ в тому, що  всі біографії письменників, які я читала, закінчувалися датою смерті, отож, у мене склалося стійке переконання: всі письменники жили давно і померли, і взагалі вони приходять на світ рідко, як комети, це незвичайні люди, то як же я, не просто звичайна, така, як усі, а навіть гірша від усіх, раз тебе рідна мати не любить, як же я можу бодай думати про те, щоб стати письменницею? Я просто записувала ті вірші, які до мене приходили, зрештою,  це було дуже рідко та ще й такими «хвилями». То цілі місяці або й рік ні рядочка, а потім протягом кількох днів щодня по віршеві, або й по два. А в сьомому класі було два таких тижні.
Уже не пам’ятаю, скільки я тоді віршів склала, але добре бачу  один день, коли я вранці вийшла з дому і відразу написала вірш про ранок, а пізно ввечері знову вийшла, ніч була зоряна і  місячна, сніг довкола мерехтів і мінився мільйонами дрібних блисків і в мене склався вірш про ніч, а всього в той день я склала дванадцять віршів. Це був, мабуть, «найврожайніший» з усіх днів мого життя. Звичайно, я не пам’ятаю тих моїх дитячих віршів. Ну, може, два-три трохи пам’ятаю, і це дуже смішно, коли я пригадую собі щось на зразок:
		Мені приснився дивний сон.
		Приснився той, кого кохала.
		Були в кімнаті ми самі,
		Я мовчки край вікна стояла.
Така тобі любовна трагедія десятилітньої героїні! Десь, може, в архівах рівненського КДБ і досі зберігаються ці «поетичні шедеври» разом з моїм дитячим щоденником, і правду кажучи, мене це не радує. Я б воліла, щоб їх спалили як непотрібну  макулатуру.
Відколи я себе пам’ятаю (принаймні відколи навчилась писати), я все писала щоденники, а потім палила. Бо коли через кілька місяців перечитувала написане раніше, мені чомусь ставало дуже соромно і охоплював панічний страх від самої думки, що це хтось може прочитати. І лише з 1960 року я перестала палити свої щоденники, хоча не думаю, щоб вони мали якусь літературну, а тим більше історичну цінність. Іноді мені спадає на думку, що вони схожі на щоденники останнього російського імператора: якісь побутові дрібниці, ніяких філософських роздумів, дуже мало про оточення, більше про себе саму. Але... Зрештою, це вже зовсім інша тема, а зараз мені здається, що я закінчила свою дещо розтягнену передмову, зате перед вами якнайдетальніший внутрішній портрет героїні цієї повісті.

* * *
Все, що я розповідала досі, це лише приказка. Казка тільки починається. Починається вона в ніч на 30 серпня 1950 року в  поїзді, який віз мене в старовинне місто Остріг. Ах, я не пам’ятаю більше в своєму житті такого щасливого поїзда! Він весь дзвенів веселими розмовами, молодим сміхом і піснями. В мене залишилось таке враження, що в тому поїзді не було інших пасажирів, тільки студенти острозького педучилища. Вони раділи зустрічам, вони з веселими вигуками обіймалися, ділилися новинами і сміялися, сміялися  з усякої дрібниці. Одна я нікого з них не знала, але все одно я вже відчувала себе їх часткою. Я не пам’ятаю, чи я співала і сміялася, я не зважилася ні з ким заговорити, але  була щаслива, щаслива, щаслива! Прощай, дитинство, прощай! Я не жалкую за тобою, бо ти в мене було таке невеселе і скупе на щастя, я тільки й мріяла, як би швидше вирости і стати незалежною. І ось ти залишилося в минулому, а я починаю доросле життя. Я вперше  в житті їду сама кудись далеко від дому, в незнаний край, де будуть самі незнайомі люди. І я нарешті зможу позбутися свого домашнього імені, яке я дуже не любила. Вдома мене звали Іною (не Інною, а Іною). Казали, що я сама себе так назвала, коли ще тільки вчилась говорити. Галинка було для мене задовге, і я скоротила його до Інки. Воно б ще нічого, але для села моє ім’я було надто екзотичним і його звичайно переробляли на Ніну. А Ніну я дуже не любила. Може, якийсь тверезий читач (якщо тільки в мене взагалі знайдеться читач) і скаже, що це нісенітниці, але для мене з дитинства окремі звуки і слова, які не мають конкретного значення, були пов’язані з кольорами. Наприклад, слова «стіл», або «дерево», або «кішка» ніякого кольору не мали, вони просто були столом, деревом або кішкою. А от звук «с» був сірим, звук «к» – коричневим. Чому? Не знаю, так я бачила. Мені можуть сказати, що «с», «к» – це просто скорочені до першого звуку слова «сірий», «коричневий». Але чому тоді звук «п» був жовтим, а «ж», з якого починається це слово, чорним? І вже всі імена мали в мене не лише кольори, а ще й інші прикмети. Так, Ніна – це було щось тонке, високе, гостре і такого світлого зеленувато-жовтого кольору, який дуже не люблю. Розуміється, мені не хотілось мати з цим щось спільне.
Зрештою, річ навіть не в особливостях моєї психіки. Просто  мені хотілося остаточно покінчити з життям, в якому я була самотньою, затурканою, заляканою, нікому не потрібною дитиною, ніщо не повинно було мені нагадувати про нього. «Як тебе звати?» – питають  мене. «Галина», – відповідаю я. І все – з тієї миті на все життя я стала Галиною. Ах, якби лише від того залежало щастя всього мого майбутнього життя!
Бо ось я їду в тому поїзді і мрію про своє майбутнє життя, в якому мене чекає неймовірне щастя. Яке саме –  я навіть не знаю конкретно, але воно буде. В мене нема якихось чітких планів на майбутнє. Я – студентка педучилища! Це вже звучить так незвичайно і привабливо. Тепер студентами називаються лише ті, що навчаються в інститутах і університетах. Зрештою, може і тоді офіційно ми називались якось інакше, але так радісно-хвилююче було на запитання: «Хто ти?» – відповідати: «Я студентка острозького педучилища». Я буду отримувати стипендію, аж 120 карбованців, які буду тратити так, як сама захочу. Я нарешті буду цілком самостійною.  І дарма, що все моє майно вміщується в невеликому фанерному чемоданчику роботи мого діда. Я до найменших деталей пам’ятаю свій більш ніж скромний гардероб. На мені було новеньке ситцеве платтячко в дрібну синьо-зелену клітинку, пошите так званою  «тетянкою» (тобто спідничка зібрана в поясі), і нові туфлі на високому – нарешті! – підборі, які чомусь звались лосівками. А в чемодані була ще темна спідничка і дві блузки, пошиті з маминого плаття. Плаття було дуже гарне, в’яло-зеленого кольору у великі кремові квіти, блузки з нього теж вийшли гарні, жаль тільки, що шовк зношується просто від часу. Те плаття мама пошила ще до війни, і хоч вона його надягала не частіше двох-трьох разів на рік, але ті блузки дуже швидко розлізлися, коли я почала носити їх щодня. І ще в мене було дуже оригінальне пальто. Воно було перешите  з батькової шерстяної ряси, отже, його фасон мусив враховувати фасон ряси, та ще й при кроєнні треба було взяти до уваги, що ту рясу поїла міль. Одним словом, за своїм фасоном моє пальто було неповторне. Ще до нього я мала дуже гарний багатокольоровий шарфик. То була в мене в дитинстві спідничка з пухнатої шерстяної тканини у веселу клітинку. Я виросла, спідничка зносилася, але шарфик з неї ще вдалося викроїти. От чомусь зовсім не пам’ятаю, що я взимку мала на голові.
А ще в моєму чемоданчику лежав добрий кусень сала, мабуть, шматок хліба, кілька яблук і, здається, 100 карбованців. І все це моє «придане» було заслугою мого діда Павла Хомчука і його четвертої жінки (всі попередні повмирали, не думайте, що мій дід їх кидав), яку я з дитинства звикла звати тьотею Сонею. Властиво,  звикла заочно, бо бачила її лише двічі в житті: спочатку, до арешту батька, вони десь біля місяця прожили в нас в Городці, потім перед вступом в педучилище я прожила приблизно стільки ж у них в рідному селі діда Горопаях. Зрештою, наші сімейні стосунки – це теж не така тема, про яку мені зараз хотілося б говорити. Додам хіба таке. Коли я недавно читала в енциклопедії довідку про композитора Василя Верховинця, я згадала, що тьотя Соня хвалилася, що її брат був композитором. Я тоді чомусь запитала, як звали її брата, не саму тьотю Соню, а маму. Мама недбало відповіла: «Ет, якийсь маловідомий композитор Верховинець». Через багато десятиліть, знайшовши його ім’я в енциклопедії, я намагалась з’ясувати, чи були в нього сестри Софія і Марія (яка, за розповідями тьоті Соні, співала в сталінському оперному театрі). І раптом в якусь мить з глибин моєї пам’яті виник конверт, на якому після адреси стояло «Костів Софія Миколаївна». Значить, були сестри.
Ах, так, було ще в мене кілька фотокарток, які я без дозволу мами витягнула з сімейного альбому, і дві книжки: «Житіє святих» і роман польською мовою «Панна Мері». Пізніше, при моєму арешті, вони будуть вилучені як «антирадянська література».
Я їхала назустріч невідомій долі, а та доля вже готувалася, щоб стати саме такою, а не іншою. І от під час літніх канікул наші недремні органи, які з самого 17-го року пильно дбали про безпеку першої в світі держави робітників і селян, провели арешти серед студентів острозького педучилища. Я не знаю, чи справді вони були в чомусь винні, я не знаю, скільки їх було, я взагалі не лише не була з ким-небудь з них знайома, а навіть по вулиці мимо них не пройшла, бо їх арештували влітку, а я лише 30 серпня приїхала в Остріг, але як це не парадоксально, мене посадили тому, що посадили їх. І якщо ці мої рядки якимсь чином попадуть на очі комусь з тих студентів Острозького педучилища, яких арештували влітку 1950 року вони ще живі? – адже стільки десятиліть минуло!), то я прошу: хлопці, відгукніться! Мені все-таки було б дуже цікаво побачити хоч когось з вас.
Отож, машину запущено, вона вимагає все нових і нових жертв. Арештували тих кілька чоловік і почали шукати спільників. Як? А для чого ж оті особові справи, які заводяться на кожного громадянина есересер, почавши з дитячого садка? Сиділи спадкоємці «залізного Фелікса» і уважно вивчали особові справи кожного студента: хто? звідки? чиїх батьків діти? Стоп! Увага! «Автобіографія. Я, Галина Леонідівна Гордасевич, народилася 31 березня 1935 року в м.Крем’янці Тернопільської області. Дитинство моє пройшло в с.Городці Володимирецького району Рівненської області. В 1949 році закінчила сьомий клас школи сільської молоді в с.Кричільську Степанського району». От і все. Бо що ще може написати п’ятнадцятилітня дівчинка? Як – що? А хто батьки? І йде запит у відповідні органи Володимирецького району, і от вже стає відомо: батько, Гордасевич Леонід Олександрович, священик, в 1946 році засуджений на 10 років по статті 54-1-а КК УРСР. У-у, яка риба до рук пливе – сама донька зрадника Батьківщини! Ну-ну, тепер робота забезпечена, ніхто не скаже, що ми дарма отримуємо зарплату!
І я собі їхала в поїзді, який дзвенів сміхом і піснями, я собі мріяла про щастя і любов, а в тому ще незнаному мені Острозі незнаний мені Москальов (я, зрештою, так в очі його і не бачила, це лише через два роки мій слідчий сказав, що за мною було приставлено спеціального агента, і назвав таке його символічне прізвище – Москальов) уже, мабуть, продумав цілий план заходів по стеженню за особливо небезпечним державним злочинцем. І я думаю зараз: невже він справді вірив, що це потрібно для безпеки, що те п’ятнадцятирічне дівча справді здатне зробити щось таке, що похитне могутність держави, яка займає одну шосту земної суші? Якщо відповісти ствердно, то стає страшно: до якої ж міри можна зробити ідіотами людей, щоб вони повірили всякій нісенітниці? А якщо не вірив, але все одно стежив, підглядав з-за рогу на вулиці, підсилав своїх «шестірок» (підсилав, підсилав, просто я тоді цього не розуміла та й слова такого – «шестірка» – не знала), підбирав кожен клаптик списаного мною паперу, то для чого він це робив? Від страху, що коли вже ти пішов на цю роботу,  а тепер спробуєш відмовитися, то тебе самого, до біса, посадять? Від користі, бо це ж тобі не тягарі носити, не паровоз водити, не в колгоспі бикам хвости крутити, а робота чиста (так і хочеться це слово в лапки взяти), зарплата добра, є перспектива росту? Що б не було, але коли я зараз думаю про це, мене охоплює такий страх. Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо в світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт, ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він, цей час, тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах стільки зла, що я і не знаю, коли ми його подалаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості  починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає в жорстокість. Бо коли я ще під час війни чула, що як Гітлера візьмуть в полон, то його слід посадити в клітку, возити по містах і ставити посеред площі, де кожен міг би в нього плюнути чи кинути каменем, я відчувала, що тут щось не так. Бо якщо так робити, то чим же ми відрізняємось від Гітлера? Лише тим, що він перший почав? Я не підтримую толстовську тезу «неспротиву злу насильством». Боротися зі злом треба такими методами, які дають можливість це зло нейтралізувати. Але не більше. Я проти біблійного «око за око», бо в результаті на світі лише появляться два одноокі, потім другий, в свою чергу, захоче відплатити першому і перший стане зовсім сліпим. І найбільшою помилкою людства є віра в те, що сувора кара одного злочинця може зупинити в своїх лихих намірах інших потенційних злочинців. Та ніколи цього не було! В середньовічних містах на площі, серед збіговиська цікавих, вішали злодія, а в ту ж мить інші злодії нахабно... хотіла написати «лазили по кишенях», але згадала, що в ті часи в одязі взагалі не було кишень, а всілякі дрібниці, в тому числі і гроші, носили в мішках, підвішених до пояса. Тому люди, які зараз називаються кишеньковими злодіями, не лазили в кишені, а обрізали ці мішки. В польській мові навіть збереглося слово «жезімєшек» – «той, що ріже мішки». То куди ж уже більше: злодій дивився, як його колегу  вішають, і все ж в ту ж мить крав! А ми все сподіваємося: от  зробити кари суворішими, щоб усі налякалися, і тоді постане суцільне праведне життя.
Але це тепер я так мудро міркую (а, може, і не мудро, це так мені здається, хтось зі мною і не погодиться), а тоді, в серпні 1950 року, я їхала в поїзді і в голові в мене шуміло від радості. Я їхала назустріч любові, назустріч щастю, назустріч майбутньому.
І що тут значили якісь дрібниці! Наприклад, що від станції до міста довелося їхати в кузові вантажної машини. Це ж було ціле щастя, що та машина взагалі трапилася, і це взагалі вдруге в своєму житті я їхала машиною. Ми їхали в темряву, вітер розвівав наше волосся, я не знала нікого з тих, хто був поруч, їх обличчя не було видно, але я, мабуть, уперше в житті не відчувала себе самотньою і була щаслива. Потім така дрібниця, що решту ночі ми спали на залізних ліжках без усякої постелі та й на них довелося розташовуватись навпомацки, бо в гуртожитку ще не увімкнули електрику. А вранці нас уже розселяли по кімнатах, я потрапила в велику кімнату з високим склепінням. Потім з’ясувалося, що колись у цьому приміщенні була каплиця, бо взагалі педучилище складалося з двох корпусів: старого, в якому колись був монастир, і нового, двоповерхового, який мені видався дуже великим і дуже модерним (хоч такого слова тоді я ще теж не знала). І яка дрібниця, що в гуртожитку нема води, треба брати відро і йти кудись до криниці, а ті криниці не так близько. І зовсім дрібниця, що нам видали комплекти постелі, в ті комплекти входив чохол для сінника, але самого сіна не було, отже доводилося спати на застелених чохлами сітках. Коли тобі всього «надцять» років, твої кості не болять, мені потім навіть доводилося спати на камені. І нічого, спала. Десь, наскільки я пам’ятаю, тижнів через два привезли соломи, ми набили свої чохли і спали на цьому весь навчальний рік. Ну, а що їдальня відразу не працювала, то це вже зовсім дрібниця! Не в одної в мене було в валізці сало чи ще якісь домашні харчі, яких вистачило на кілька перших днів. Зрештою, наступного дня в мене пропав апетит і днів десять, здається, я навіть не думала про їжу.
Що зі мною сталося?
Сталося те, що й повинно було статися з молоденькою дівчиною, яка виросла на старовинних романах і от вперше в житті потрапила в таке місце, де багато юнаків незнайомих, – я закохалася. І про це теж обов’язково треба розповісти, бо якби я не закохалася та ще й без взаємності, то не ходила б у ліс, щоб наодинці страждати, і товариш Москальов не прийшов би до цілком логічного висновку, що я ходжу туди зустрічатися з бандерівцями (ну, бо для чого іще самотня дівчина може ходити в ліс, якби удвох з хлопцем – це інша справа), і посилив свій нагляд.
Уявляєте собі, які перспективи перед ним відкривались, якби йому через мене вдалося вийти на цілий бандерівський загін? Підвищення в чині, збільшення жалування, урядова нагорода! І все через оте миршаве дівча. (Коли я через 33 роки зустрілася з отим самим колись юнаком, в якого я закохалася 31 серпня 1950 року, він розгублено подивився на мене і сказав: «Ти ж була така маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст». Ось за якою страшною особою довелося слідкувати товаришу Москальову. І він, я думаю, утроїв «бдительность»).
А тепер я повертаюся в той останній день літа 1950 року. Він був сонячним і радісним, я все ще перебувала в стані ейфорії і не знала, що це останній такий мій день, більше їх у мене не буде. Цілий день пішов у нас на розселення по кімнатах, на отримування постелі в коменданта і підручників у бібліотеці, на знайомство. Не можу зрозуміти, чому я зайняла саме незручне місце – відразу проти дверей, де стояло на невеликому столику відро з водою, а на підлозі цинкове корито, над яким ми всі вмивалися. Ніяк не можу пригадати, як ми те корито виносили, коли воно було повне. Повторюю: не знаю, чому не вибрала зручнішого місця, бо поселялася я в цю кімнату, – це я добре пам’ятаю, – одна з перших. Потім заходили незнайомі дівчата, віталися, знайомилися. Одна назвала себе: Галя! друга: Галя! і набралося нас з шістнадцяти осіб чи не половину Галь, і я не знала, чи мені радіти, що маю стільки тезок, чи жалкувати, що я не назвала себе Іною і не залишилась єдиною.
А ввечері в актовому залі нового корпусу були загальні збори студентів, і вперше в житті я потрапила в таке велике приміщення, де зібралося стільки моїх ровесників, я була розгублена, зачарована, сп’яніла, я кожну мить чекала, що ось зараз станеться щось незвичайне. І воно трапилося! На цю мить, як я зараз пишу ці рядки, минуло рівно 40 років 10 місяців і 20 днів, а я й досі відчуваю в м’язах шиї той рух, яким я повернула голову. Стільці в залі стояли рядами з двома проходами між ними. Я сиділа майже в центрі залу, не зводила очей зі сцени, де спочатку виступав з вітальним словом директор, а потім ішов концерт художньої самодіяльності педучилища, я ковтала все це, як спраглий ковтає свіжу воду, аж раптом в якийсь момент відчула нестримне бажання повернути голову вліво і озирнутись назад. І я повернула голову, і озирнулась, і побачила,  що через кілька рядів ззаду через прохід сидить юнак. Ні, не просто юнак, бо їх же в залі було хоч і не половина, але чимало. Але такий: великі, замріяні блакитні очі, білявий хвилястий чуб – був один. Серце у мене обірвалося, упало вниз і кудись покотилося. Мабуть, до ніг того юнака. Я закохалася.
Серед моїх численних недоліків є і такий  – маю жахливу пам’ять на обличчя. Навіть добре знайому людину можу, зустрівши, по-перше, не помітити, заглиблена в якісь свої думки, а по-друге, не впізнати, якщо це відбувається в якомусь несподіваному місці. Думаю, що навіть Івана Драча чи Дмитра Павличка, яких я безпомилково пізнаю в коридорі будинку по Банковій, 2 в Києві, могла б не впізнати, зустрівши на вулиці якого-небудь села. Єдина людина, яку я впізнаю з першого погляду, де б це не було, це Ігор Герета, мистецтвознавець з Тернополя.
Одну секунду тоді, в актовому залі педучилища, я бачила навіть не обличчя, а в присмерку очі і світле волосся. А проте коли  наступного дня мені зустрівся він, я впізнала, що це ВІН, впізнала по тому, що наче блискавка пронизала мене і пішла в землю, від чого в мене голова закрутилась і земля під ногами сколихнулась. І не знаю, як це трапилося. Ніби я й була така замкнена, що аж через два роки мені слідчий докоряв: «Что ж это ты такая, что у тебя подруг нет?» А от про моє перше велике кохання відразу дізналося все педучилище від директора до останнього першокурсника. Це була така велика романтична любов, яка, мабуть, залишилась в історичних легендах педучилища, хоча об’єкт мого великого кохання проходив повз мене, так відвертаючи голову, що аж м’язи тріщали. Бідний, думаю зараз, як йому тоді, мабуть, допікали своїми дотепами друзі. Ну, бо якби хоч дівчина як дівчина, а то – «маленьке, худеньке, з поганенькими косичками і без усякого натяку на бюст».
Хочу зробити ліричний відступ і виголосити похвальне слово во славу старовинного українського міста Острога. Я дуже мало знала про нього до приїзду (хоча вже наприкінці 80-х років дізналася від батька, що мій дід був родом з Острога), бо єдина книжка з історії України, яку я прочитала до того, були «Історичні оповідання» Антона Лотоцького, а там про Остріг не згадувалось. Але щось, здається, згадувалося в «Наливайкові» Івана Ле, щось трохи я знала про князя Острозького. Зрештою, не треба було нічого знати наперед, досить було вперше побачити Остріг,  пройтися його вулицями, і ти ніби опинялася в ріці, яка повільно, тихо, але невпинно несла тебе назад, в минуле, в історію. Цей храм на горі, руїни башт... Вузькі, тихі, зелені вулиці, які то здіймаються вгору, то спускаються вниз, роздвоюються і знову сплітаються. Або вулиця йде під горою, а згори до неї спускаються старі кам’яні східці. Хто їх проклав? Коли? Для чого? І для чого оте віконце в кам’яній огорожі довкола саду? А як мені подобалася вулиця біля педучилища! Просто на вулиці в кілька рядів росли дерева, вона була більше схожа  на лісову дорогу, ніж на міську вулицю. Навіть руїни, ще не прибрані після війни, – адже минуло всього п’ять років, – здаються  історичними, хоча я в той час вважала, що історія – це Стародавня  Греція,Стародавній Рим, Київська Русь, ну, в крайньому разі, Хмельниччина.  А той час, у якому я живу, яка ж це історія? Це просто життя.
Чомусь не пам’ятаю, яка була зима в Острозі того року, але осінь була золота-золота, все місто залите шелестким, сухим, гіркуватого запаху золотом. Правда, це золото не блищало, але  згори, з синього неба, лились такі потоки сонячного світла, що весь світ сяяв, блищав, палав. А потім була весна, зелено-біла, запашна, теж неймовірно прекрасна, коли скрізь цвіли мої улюблені квіти: конвалії, жасмин, білі нарциси. Які прекрасні квіти білі нарциси! Вони схожі на срібні зорі, які пророкують тобі щастя.  Дякую тобі, старовинний, мудрий, прекрасний Остроже, я прожила у твоєму затишку десять місяців, і життя моє в ті місяці було дуже нелегким, але коли я згадую, мені здається, що вся моя молодість, щастя, перше кохання, мрії і надії – все це було лише оті десять місяців в Острозі. Потім ще я другий навчальний рік провела в Костополі, де навчалася на другому  курсі педучилища, і там мені було з багатьох причин і матеріально трішечки краще, і... ну, може, не любов, а симпатія там у мене була, і навіть взаємна, бо на новорічному балу той юнак, з яким я навіть знайома не була, раптом підійшов до мене і,  страшенно ніяковіючи, сунув мені в руки листівку. Я й досі пам’ятаю ту листівку: на ній було зображено кабінет Пушкіна, а на звороті чомусь російською мовою написано: «Поздравляю тебя с Новым 1952 годом и желаю в дальнейшей жизни иметь столько книг, сколько на открытке. Это твоя мечта». Не знаю, звідки йому була відома моя мрія, але побажання його здійснилося, в мене дуже велика домашня бібліотека, десь до десяти тисяч книг.
Але! Все одно, коли я зараз думаю про свою юність, я думаю про Остріг і про те, що зі мною було там.
Хоч коли отак тверезо міркувати, нічого хорошого не було. Ейфорія перших днів дуже швидко минула, і я відчула себе страшенно  самотньою, у чужому місті, серед чужих людей. Всі довкола мене  були знайомі між собою, бо ж уже вчилися разом рік, два або й три чи принаймні разом складали вступні іспити, а я з похвальною грамотою за сьомий клас вступила без екзаменів. А ті, хто не був знайомий, знайомилися на танцях або й просто так, а я не вміла танцювати і не вміла знайомитися просто так. Отут вперше я дуже гостро відчула всі недоліки свого домашнього виховання і свого дитинства. Пам’ятаєте Іоланту Чайковського? Вона була щасливою до тієї миті, поки не дізналась, що на світі є щось таке, чого вона позбавлена – можливість бачити цей світ власними очима. Ніяк  не можна сказати, що до Острога я відчувала себе щасливою, просто я не усвідомлювала своєї ущербності.  У мене не було друзів, але й не було їх практично ніколи, – за єдиним винятком, коли ми жили в Дібровиці, і де я подружилася з Іркою Зонь. З сільськими дітьми я зустрічалася лише в школі, це були майже виключно хлопці, від мене значно старші, в мене з ними не було нічого спільного, отже, моя самотність була цілком виправданою. Я собі читала романи, блукала наодинці серед природи, мріяла, і це було  нормально. А тут я опинилася в молодіжному вирі, мої ровесники, дівчата і хлопці, спілкувалися, дружили, закохувалися, танцювали,  жартували, а я була серед них чужа. Я не знала, про що розмовляти, не уявляла собі, як можна підійти до якої-небудь веселої компанії, яка про щось жваво сперечається і раз у раз вибухає сміхом. Ну, я підійду, а вони всі замовкнуть, повернуться до мене і запитають: «Що тобі треба?» А що я відповім? А якщо я все-таки опинялась в тій компанії, я мовчала, бо мені пересихало в горлі від самої думки, що я могла б щось сказати. Я боялась, що те «щось» буде страшенною дурницею і воно нікому не буде цікаве, що я скажу, а люди лише насмішкувато знижуть плечима.
Тоді в Острозі багато співали, співали щовечора, в кожній кімнаті. Я дуже люблю співати, маю добрий слух і, як тепер кажуть, непогане ліричне сопрано, але тоді я нізащо не зважилась  би першою почати пісню, я могла лише підспівувати в хорі, а коли раптом з’ясовувалось, що я залишалась одна, мій голос починав тремтіти і зриватись. Потім ще багато років так було: я брала участь у художній самодіяльності і, поки співала в хорі, все було добре, але як тільки керівник хору, вирізнивши мій голос, пробував зробити з мене солістку, я ставала безголосою. Я дуже любила музику і танці (і досі люблю), але не вміла танцювати і не могла навчитись через свою несміливість, бо ставала зовсім дерев’яною, коли думала, що на мене хтось звертає увагу. А в нас в педучилищі мало не щовечора були танці і то під свій духовий оркестр, влітку на дворі під старезними липами, взимку в актовому залі. І я кожного разу бігла туди, і стояла десь в куточку, і хоч не вміла танцювати, але ж цього ніхто не знав. Чому ж тоді за весь рік ніхто ні разу не  запросив мене до танцю? Ні, правда, один-єдиний раз підійшов один хлопець, другокурсник, якого ми вважали дуже старим, бо йому було аж... 25 років, і сказав: «Потанцюєм?» Але коли я сказала, що не вмію, він не став наполягати і тут же підхопив якусь іншу дівчину.
Отже, я переконалась, що моя мама мала рацію в своїй нелюбові до мене: я таки дійсно гірша від усіх. Ось і зараз це видно на кожному кроці. Я не вмію жити, я не вмію спілкуватися, я не вмію дружити. Точніше, ніхто зі мною не хоче дружити, я нікому не потрібна, я нікому не цікава. Чого ж тут дивуватися, що ВІН, той, кого я люблю, навіть не дивиться на мене? Все, тепер моє життя навіки розбите, я вже ніколи не буду щаслива, бо ж ВІН мене не любить і ніколи не полюбить, а я, навпаки, ніколи його не розлюблю і не полюблю іншого. Отже, тепер мені лишається лише страждати все життя від нерозділеного кохання.
А тепер ще кілька слів про побутові справи. Дуже скоро з’ясувалося, що 120 карбованців стипендії (на руки видавали на кілька карбованців менше, я так і не пам’ятаю, чи це був податок, чи плата за гуртожиток), повторюю, стипендія – це дуже мало. Це якщо тричі на день харчуватися в нашій студентській їдальні, то якраз вистачило б. Але ж не будеш тричі на день щодня їсти вермішель! Хочеться хоч сто грамів цукерок, або халви, або склянку ряжанки, яку місцеві жінки приносили до воріт педучилища. Треба купити шматок мила або кілька зошитів чи сходити в кіно. А тоді виявляється, що в тебе залишилось тільки на хліб. Його привозили в нашу студентську крамницю раз на день, і щоб купити його, треба було стати в чергу ще до того, як привезуть, а потім хвилюватись, чи вистачить тобі. Зате яке то було щастя, коли ти отримувала на карбованець півцеглинки чорного хліба, ще теплого, з хрумкою шкуринкою і кислуватим м’якушем. Поїси, зап’єш водою – і до наступного дня. А потім наступали дні, коли вже й на хліб не було, а до стипендії ще два-три-чотири дні (іноді гроші ще й затримували). Що тоді було робити? Позичити в когось? Оцього я ніколи не вміла і не робила. Та й у кого позичати? Правда, я не знаю, чи ще хтось зі студентів жив так, як я: на саму стипендію і без усякої допомоги з дому, – але багатих серед нас не було, це точно. Просто дівчата ще якось умудрялися щось самі готувати, влітку на вогнищі (так-так, вечорами за педучилищем розкладали вогнища і на них готували їсти!), а взимку в пічці, якою опалювали кімнату. Але в мене не було ні каструлі, ні продуктів, ні вміння готувати. І коли вже голод докучав, що несила було терпіти, я вранці, до початку занять, ходила по аудиторіях і заглядала під парти: чи вчора хто не залишив шматочок недоїдженого хліба? Часом знаходила, один раз я навіть знайшла шматок сала, але мусила їсти його без хліба. Ще якось побачила, що в коридорі гуртожитку лежить шматок хліба: видно, хтось ніс з крамниці буханець хліба з так званим «довіском»,  той довісок упав, і людина не стала його піднімати з підлоги. Разів десять я пройшла мимо того шматка, не наважуючись узяти. Мені здавалося, що як тільки я нагнусь, саме в ту мить хтось вийде в коридор і усе побачить. Тим  більше, що це було якраз під дверима кімнати, де жив ВІН, моя велика і єдина любов. Зрештою, я той шматок таки підняла і з’їла.
Все це звучить не дуже поетично, а тим часом я розкажу щось ще більше непоетичне: я всю зиму не милась і не прала свій одяг. Бо де б я мала це робити? Вмивались ми, як я вже сказала, холодною водою, зливаючи одне одному з горнятка, а ніякої кімнати, де б можна було помитися грунтовніше, ні теплої води в нас не було. Не знаю, як влаштовувались інші дівчата, здається, там не було таких дуже далеких, і вони бодай раз на місяць їздили (чи навіть  ходили пішки) додому. Мені ні їздити, ні ходити не було куди, і якось я звернула увагу, що в мене дуже свербить шия. Я розгорнула свій гарний кольоровий пухнастий шарфик, а там аж кишіли воші. Коли прийшла весна і потепліло, то я ходила за місто до Вілії, прала свій одяг, розстеляла на траві, потім купалась сама і сиділа, чекала, поки висохне.
Ну ось, чую, як невдоволено бурчить мій читач: «На якого біса мені здалися всі ці розповіді про красу Острога, про нещасне кохання, а тим більше, всякі побутові деталі? Ще якби  йшлося про життя в сталінському таборі, а то ж вона живе собі на волі, вчиться в педучилищі, закохується, бігає на танці. Нам що обіцяли – повість про репресії. А про них досі ні слова. Обман!»
Усе, мій шановний читачу, все, будуть репресії.  Тільки ж історія репресії починається не з моменту винесення вироку чи навіть арешту, вона починається з моменту, коли твоя  скромна особа потрапляє в поле зору відповідних органів. Хотіла ще додати «... і викликає в них зацікавлення», але вчасно зрозуміла, що в наших «відповідних органів» викликає зацікавлення кожна особа, яка потрапляє в їхнє поле зору. Вони вже тебе так не випустять, щоб не спробувати зробити з тебе або свого агента, або свою жертву.
Коли я писала про молодесеньке наївне дівча,  яке їхало в Остріг, мріючи про нове, цікаве, щасливе життя, а там уже дуже серйозні дяді з МГБ розробляють цілий оперативний план супроти неї, я думала, що це в мене просто літературний прийом – такий собі іронічний відступ, як ото бувають ліричні відступи. А потім ходила, думала, і мене раптом осяяло: а воно ж так і було! Про те, що за мною вже два роки велося стеження, я дізналася після арешту від свого слідчого. Як це трапилося, я сама вже догадалася і про це розповіла трохи раніше: з арешту тих невідомих мені хлопців з острозького педучилища. Але в який саме момент МГБ «вийшло» на Галину Гордасевич?
Минуло кілька тижнів мого навчання в педучилищі, як мене раптом викликають до директора. Ніяких гріхів я за собою не чула, бо лекцій не пропускала, вчилась добре. В нас був викладач географії  Іван Гаврилович, для якого найважливішим було досконале знання карти. Тижнів два він буквально тероризував усі групи першого курсу. Спочатку з кулеметною швидкістю випалював назви островів, морів, гір, – при тому він навіть не уточнював, що це за назва: острова, озера чи гори, – а потім так повільно: «Сідай, одиниця!» Нарешті дійшла черга і до мене. Я була вся, як струна, але чітко відповіла урок, а указка в моїх руках летіла в потрібному напрямку ще до того, як назва прозвучала повністю. «Сідай, – здався Іван Гаврилович, – нарешті я ставлю першу заслужену п’ятірку». Отож, кажу, хоч і не передчувала я ніякого лиха, а проте злякалась. І чого тому директорові від мене треба? Це ім’я я можу назвати повністю. По-перше, його вже нема на світі, а, по-друге, він не зробив нічого недостойного. Навпаки, цей чоловік, один з дуже небагатьох у моєму житті, хоч щось добре для мене зробив. Та ба! Прізвище його я пам’ятаю точно – Іващенко. А от як його звали? Здається, Володимир Омелянович чи Володимир Олександрович. І ще пам’ятаю, що він був дуже великий. А, може, це мені лише здавалося, бо ж сама я була, як ви пам’ятаєте, маленька.
Директор поставив кілька загальних запитань: як мені живеться, як я вчуся, чи знайшла собі друзів, а потім раптом:
– А хто твої батьки?
Я злякалась. Коли я готувала документи в педучилище, для мене це було найбільшою бідою: що написати про батьків? Адже коли я напишу, що мій батько священик та ще й сидить у тюрмі, мене ж не приймуть в педучилище! Бо як же ти будеш виховувати дітей, коли ти сама донька ворога народу? Отож, я це питання: Хто твій батько? – просто обминула. Але що робити, коли тобі ставлять  питання впритул? Я опустила голову і видушила: 
– В мене батько священик, і він зараз засуджений.
– А чого ж ти про це не написала?
Я мовчала. Бо ж не могла я сказати: «Ви ж тоді мене не прийняли б». Директор теж помовчав, а тоді сказав:
– От бачиш, ти хотіла нас обманути, а тепер тобі доведеться залишити педучилище і вернутися додому.
Вдруге протягом одного місяця земля гойднулася в мене під ногами. Покинути педучилище? Вернутися додому? Куди – додому? В Городець до мами? А що я там буду робити? І взагалі, де я там буду жити? Коли на місце батька в Городець приїхав інший священик, у великому церковному будинку нам відвели одну маленьку кімнату. І то добре, що хоч зовсім не вигнали, бо в того священика була й своя велика сім’я. Так от, у тій маленькій кімнатці стояло одне ліжко, де спали мама з сестрою, а я, коли мені траплялося бути вдома, була змушена спати в великій прохідній кухні (вже після того, як ця повість була написана, мені довелося майже через 45 років побувати в Городці, і виявилося, що дім зовсім не такий великий, як мені здавалося, а кухня взагалі крихітна). Так отож, я спала в кухні та ще й на столі, який був закороткий для мене, то я його «дотягувала» дошкою. І що б я в Городці робила? Сестра ходила в школу, мама трохи намагалася заробити на прожиття шиттям, намагалась щось виростити на тому шматку церковної землі, який нам виділили, але найбільше часу в неї йшло на безконечні намагання досягнути якогось недосяжного ідеалу чистоти, що нераз давало сумні наслідки. Закладаючи картоплю  на зиму, вона її помила, а це привело до того, що картопля зів’яла. Перед тим, як йти змолоти на жорнах жито, вона перебирала його, наче крупу перед тим, як зварити кашу. Сестра моя потім згадувала: «Коли я думаю про своє дитинство, то бачу купу зерна, яке треба перебирати». І що я там буду робити? Допомагати мамі? Але ж я їй ніколи не вгоджу! І вони з сестрою ледве перебиваються, а тут ще я звалюсь на голову! І яке в мене може бути майбутнє? Зрештою, куди вже думати про майбутнє, що я буду робити? Це було щось страшне!
Я нічого не сказала, навіть не заплакала. Директор теж помовчав, подивився на мене і сказав:
– Ну, гаразд. Я бачу, що ти хороша дівчина і беру все на себе. Іди і вчись.
І я пішла, і вчилась. І не побачила за цим епізодом нічого більшого. Вже лише коли мене арештували і я зробила отой висновок, що до цього спричинилося, то зрозуміла, що розмова з директором була результатом саме того інтересу, який проявили до моєї особи наші відважні чекісти. Той інтерес почався раніше, ще до мого приїзду. Інакше як же сталося, що та дівчина, яку чекісти «внедрили» в наше педучилище, опинилася в одній групі зі мною?
Я вже писала, що не хочу нікому мстити, не хочу називати, в якому саме педучилищі – острозькому чи костопільському – всі дівчата з моєї групи слідкували за мною, запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, списаний моєю рукою, і передавали нашій класній керівничці, а вона передавала далі. Звідки я це знаю? Та з її ж слів, бо вона була свідком на моєму суді і спокійно, без найменших вагань, розповіла, як її попередили щодо мене, і як вона попередила дівчат, і як вони їй все передавали. Так що я це знаю, як бачите, з перших уст, але які це були дівчата, – цього я вам не скажу. Не хочу, щоб їхні діти взялися судити своїх матерів, не мають вони на це права. Щоб мати право на такий суд, треба було пережити той час і не піддатись тому психозові, і не вимазатися в тому багні.
Аде дівчина, про яку я зараз хочу розповісти, – це окрема стаття. Чомусь нікого не зацікавив той факт, що її прийняли в педучилище без екзаменів буквально напередодні навчального року. Зрештою, може, про це щось і говорили, просто я нічого не знала. Чим вона була примітна? Дуже чорними бровами при світлому волоссі. І як на мене, незвичайно товариською вдачею, вмінням легко знайомитися і вступати в контакт з будь-ким. Ще й феноменальною здібністю влаштовуватись на квартиру. Протягом того навчального року вона побувала чи не на десяти квартирах. Зрештою, може, в тому їй допомагали ті органи, які влаштували в педучилище? А може, й без них обходилося, бо в неї ще була феноменальна здібність позичати одяг в знайомих і навіть малознайомих. Ледь не щодня в неї була якась обнова, але дуже скоро з’ясовувалось, що ця спідничка, жакет, шапочка зовсім їй не належали. А ще: вона брехала на кожному кроці. Пам’ятаю такий зовсім анекдотичний випадок. Ми чогось з нею посварились, а на другий день в нас була контрольна з математики. Приходить моя подружка і, дружньо посміхаючись, ніби нічого й не було, звертається до мене:
– Знаєш, кого я вчора бачила? – і вона називає ім’я хлопця, який вчився, здається, в медучилищі і з яким ми разом були в якійсь компанії. – Він дуже хоче тебе бачити і написав записку, але я її вдома забула.
Звичайно, я даю їй списати контрольну, але потім починаю вимагати ту записку. Ще б пак! Адже це була перша в моєму житті записка від хлопця! І що ви думаєте? Що з нею трапилося? Виявляється, в дівчини, з якою вона тоді разом жила, дуже муляв туфель, вона підклала папірчик і геть його стерла. І найсмішніше, що я цьому повірила!
Так ось, живу я собі, вчуся, страждаю від нерозділеного кохання і від комплексу неповноцінності (правда, тоді я ще не знала такого мудрого терміну, але це не заважало мені страждати). Читала книжки, стояла в куточку на танцях і, по старій пам’яті, ходила в ліс, щоб помріяти, посумувати, поплакати, а за мною невпинно слідкувало «недремне око» і все тлумачило в потрібному напрямку. Надто замкнута? Ну, ясно, боїться проговоритись! Ходить в ліс? Усе ясно: зв’язкова в бандерівців. Як би її схопити саме в момент зв’язку! А мене ж схопити було б так легко, бо, признаюся відверто, здібностей Штірліца в мене зовсім нема. Більше того, коли я йду вулицею, то буваю така задумана, що до мене треба досить голосно заговорити, щоб я помітила знайомого. Тим більше, коли я йшла в ліс, щоб там складати вірші про кохання, за кожним деревом  могло б стояти по чекісту, я б їх не помітила. А може, вони й стояли і вважали мене неймовірно спритною, що ось на очах у них здійснює зв’язок з бандерівцями, а вони не можуть з’ясувати, яким чином це відбувається. Треба активізувати роботу!
І тут дівчина, про яку я вже розповіла, будемо називати її «агенткою», раптом підходить до мене на перерві і заводить розмови. Ділиться шматком хліба. Пропонує позичити грошей. Нарешті, радить поселитись разом з нею на квартирі.
А знаєте: методи роботи в цих органів досить консервативні. Бо через 15 років, вже після «хрущовської відлиги», на початку  «ери застою», коли я жила в Донецьку і ходила в «молодих письменниках», біля мене почав крутитись один молодий чоловік: все приходив у гості, хоч я його і не запрошувала. То торт принесе,  то знову гроші пропонує позичити. Аж нарешті я його застукала на тому, що він слово в слово повторив фразу, яку я кількома днями раніше чула з уст штатного працівника все тих же органів. Йому я не сказала ні слова, зате в органи подзвонила і попросила його прибрати. «Ну, що ви, що ви, – сказали мені, – ви помилились». Але він зник. Побачила його лише через чверть століття: він був членом Української республіканської партії.
Але то вже через 15 років я стала такою мудрою, та й інтуїція  в мене, видно, розвинулася, бо той чоловік був мені з самого початку несимпатичний. А «агентка» нічого такого не викликала, навпаки, я була самотня, а тут людина виявляє до мене цікавість і симпатію. І я беру свою валізку і переходжу до самотньої жінки, в якої жила тоді «агентка». Але жити на квартирі  мені не по кишені, і я через місяць вертаюсь в гуртожиток. Ну, та дарма! Копії з усіх моїх паперів: щоденники, вірші, листи від мами – в органах уже є. Мені їх потім показував слідчий. Проте з цих паперів ніяк не вдається встановити мої зв’язки з бандерівцями. І «агентка» починає мене... вербувати! Тобто вербувати не в тому значенні, що вмовляє працювати на органи МГБ, а навпаки: що треба починати антирадянську діяльність, бо влада в нас погана, а от є славні хлопці-повстанці, які борються за самостійну Україну, і треба б їм допомогти. А я отака дурна, що й на думку мені не спадає: а чого це дівчина, яка родом десь зі східних областей (наскільки мені відомо, батько її загинув на фронті, а мати з сестрою жили в Рівному, але все одно вони були «східняки»), чого це вона рветься допомагати бандерівцям? Ні, я сприймаю її розмови цілком щиро. Зрештою, я забула ті розмови, а от добре пам’ятаю, що вона на уроці передає мені записку такого змісту: «Ну, що ми все тільки говоримо з тобою, треба переходити до діла. От якби вийти на зв’язок». А я їй, – ну, посмійтеся над безмежністю наївної глупоти! – чи не на тому ж клаптику паперу відповідаю: «Не поспішай, спочатку треба підібрати людей, а тоді буде і зв’язок». А тепер посміюся я, уявивши, як піднесено танцювали довкола того клаптика паперу цілком дорослі дяді з офіцерськими погонами, задоволено потираючи руки. Ага, от вже діло йде до успішного завершення, вона вже в наших руках разом з тими клятими бандерівцями, які ніяк не дають нам спокійно жити і працювати на благо нашої країни під керівництвом вождя всіх народів, найкращого друга чекістів товариша Сталіна.
В часи застою я начебто зіпсувала кар’єру одному письменникові.  Його ЦК задумав висунути на якийсь високий пост по лінії боротьби з націоналізмом, а тут я опублікувала статтю, в якій дуже аргументовано довела, що він бездарний поет. Хоч я нічого не знала про плани високих органів відносно того поета, але там прийшли до висновку, що так розкритикована людина не дуже надається для того поста. Зрештою, може, навпаки, я того поета врятувала від необережного кроку, адже борці з націоналізмом тепер  не в пошані, а він залишився в стороні. Але я собі так думаю, що, може, і комусь з тодішніх острозьких чекістів я зіпсувала кар’єру, бо вони так обнадіювали своє начальство, що ось-ось – і буде зроблено велике діло, а з того вийшов маленький пшик. 
Зрештою, чого дивуватися, що в наших органів через п’ятнадцять років  не змінилися методи роботи, коли вони і чepeз сорок років не змінились. Бо ось перед референдумом відносно того, жити нам чи не жити в Радянському Союзі, урядова газета «Голос України» розповіла, що в Донецьку міліція затримала групу людей під приводом, що є підозра, начебто вони транспортують наркотики. Наркотиків не знайшли,  зате знайшли листівки, які закликали голосувати проти Союзу, і їх, звичайно, не віддали. Читала я це і дуже сміялась, хоча сміх мій був дещо саркастичний. Бо запідозрити пана Миколу Бражника лише за зовнішнім виглядом, що він – кур’єр наркобізнесу,  це все одно, що... Так, це все одно, що побачити в маленькій, худенькій, з поганенькими кісками п’ятнадцятилітній дівчині такого державного злочинця, за яким треба два роки слідкувати. Пан Микола Бражник – людина з вищою освітою, пенсійного віку і такої зовнішності, що йому в театрі грати ролі «благородних батьків». А тут раптом іде він вулицею, а міліціонеру це видається підозрілим. До такої міри підозрілим, що міліціонер його затримує, відводить на дільницю і влаштовує обшук. Як сказав би великий реформатор російського театру Станіславський: не вірю! Тим більше, що пан Бражник уже два роки брав дуже активну участь в усяких так званих неформальних рухах, мітингах, демонстраціях, так що його, безумовно,  вся донецька міліція знала і в обличчя і за анкетою. Отже, ніякої помилки не було, знали, кого брали!
А тепер вертаємося на сорок років назад, все в той же старий  Остріг, коли ми склали першу в нашому житті сесію, і от перед нами таке щастя – зимові канікули. Спочатку я не збиралася нікуди їхати, бо не було на світі такого місця, куди б мене тягнуло. Але в останню хвилину я раптом передумала і вирішила таки поїхати в Городець до мами з сестрою. Трохи подіяло те, з яким радісним  нетерпінням збирались всі додому, і я собі подумала: а я що – гірша від усіх, у мене теж є свій дім! А ще нам не дали стипендії і в мене  вже зовсім не було за що жити ті два тижні, навіть на недоїдений хліб під партами не доводилось розраховувати. Але саме з цієї ж причини в мене не було грошей на квиток і я купила його лише до Рівного. Подумала, що вже як-небудь до Сарен я доїду без квитка, а там уже й пішки дійду. Правда, з Сарен до Антонівки ще 24 кілометри, але на таку віддаль в наш район на базар ми ходили пішки і навіть в той же день назад поверталися, так що нічого страшного – дійду!
Думаю тільки зараз, чи було це випадковістю, що коли ми  заповнили все невелике приміщення станції Остріг і, звичайно ж, співали, сміялися, гомоніли, бо до поїзда було ще кілька годин, так от, серед цього гаму і гомону до мене підійшла одна дівчина і запитала:
– Галю, а ти куди їдеш?
– В Рівне, – відповіла я.
Чому я саме так відповіла? Далебі, не знаю. Адже ж могла сказати «додому» або конкретніше «до Городця», або взагалі запитати її: «А чого це тебе цікавить?» Бо, дійсно, чого це її раптом зацікавило? Ми з нею вчилися в різних групах, практично не спілкувалися, просто я її знала, бо в неї була така прикмета, яка вирізняла її від усіх дівчат педучилища. Випадково це було чи ні? Бо потім, через кілька років, ми з нею зустрілися знову ж таки на залізничному вокзалі, тільки це вже було в Києві. І хоч я сказала, що в неї була прикмета, яка вирізняла її з-поміж усіх дівчат, але саме вона першою мене помітила, і впізнала, і заговорила. Дивна то була зустріч: я поверталася з табору (того, що «сталінський»), вона їхала за скеруванням на роботу в Севастополь... прокурором. Тоді я нічого не подумала, а ось зараз причепилося питання: випадково це було чи ні? Бо слухайте, що трапилося далі. Раз вже я сказала «в Рівне», і в вагоні біля мене сиділи люди, які це чули, – здається, й вона сиділа, – то коли поїзд прийшов у Рівне, я відчула себе змушеною вийти. Подумала: вийду, а тоді стану на площадку між вагонами (тоді ж між вагонами не було таких закритих переходів, як тепер). Тим більше, що вже вечір, темно, ніхто мене не помітить, і я доїду до Сарн. Уявляєте собі: кінець січня, пізній вечір, а вона вирішила на відкритій площадці сама-одна проїхати від Рівного до Сарн! Повторюю: не пам’ятаю, що я в ту зиму носила на голові, а от що рукавиць в мене не було, це точно. І може, те, що сталося в Рівному, врятувало мені життя. А сталося те, що як тільки я зійшла в Рівному на перон, до мене підійшли двоє міліціонерів:
– Ти що тут робиш?
– Нічого, – спокійно (якщо тільки з міліцією можна говорити  спокійно, навіть якщо ти ні крихти ні в чому не винна) відповіла  я, – приїхала на канікули.
– А де ти живеш?
Я назвала їм адресу. Ні, не городецьку, а таки рівненську, і це була не вигадана, а справжня адреса. І все-таки це не заспокоїло міліціонерів:
– Підемо з нами. Може, ти тут бандерівські листівки везеш.
Що мені було робити? З одного боку, я могла спокійно йти, бо ніяких листівок в мене не було. Але ж поїзд – він піде, а я залишусь на цілу добу до наступного поїзда. І сказати цього міліціонерам я не могла, бо ж квиток у мене до Рівного. Скажуть:  «Ага, значить, ти їздиш без квитка?» А я знаю, що за це буває? Оштрафувати мене не можна, бо ж грошей в мене нема.  Може, посадять в тюрму? Або повідомлять в педучилище, і тоді мене безумовно виключать, а для мене це страшніше тюрми, про яку я ще нічого не знаю. Отож, я слухняно йду за міліцією, в яскраво освітленій кімнаті відчиняю свій порожній чемоданчик і через кілька хвилин знову іду сама зимовим нічним містом. Поїзд, звичайно, вже пішов. Що мені робити? Рятує мене та адреса, яку я назвала міліціонерам. Я вже її не пам’ятаю, не пам’ятаю імені жінки, яка там жила, і навіть не знаю, яким чином вона потрапила в число наших знайомих. Проте коли мій батько сидів в Рівному в тюрмі ще в 1946 році і мама возила йому передачі, вона вчащала до цієї жінки. Звичайно, мама брала з собою мою молодшу сестру, щоб користуватись  послугами кімнати матері і дитини. A одного разу взяла нас обох. Зрештою, може, це було не один раз, бо як так могло бути, що через п’ять років я не лише пам’ятала цю адресу а й, не питаючи нікого, в нічну пору знайшла той дім. Жінка впізнала  мене, пустила переночувати, нагодувала і позичила стільки грошей, що мені вистачило не лише на квиток до Антонівки, а навіть  на пачку вафель. Уперше в житті я пробувала вафлі, і це було неймовірно смачно (я взагалі з дитинства була ласункою, а мені так рідко доводилося їсти щось солодке). Мені незручно було сидіти цілий день в домі тієї нашої знайомої, я ходила  по місту і відчувала себе щасливою. Ще б пак! У мене є гроші на квиток і я їм цю неймовірну смакоту, яка називається таким незвичним словом – «вафлі».
Якби я була кінорежисером, то, далебі, зняла б такий собі фарсовий фільм на цю тему, і там обов’язково був би епізод, як отаке дурне безтурботне дівча навмання бродить містом, щоб згаяти час до поїзда, їсть вафлі і облизується, а з-за кожного рогу за нею слідкують наші недремні чекісти і час від часу доповідають своєму начальству, а начальство марне ламає голову, намагаючись знайти в тому якусь логіку. Як відомо, Мюллер-Броньовий в такому випадку говорив: «Ні, я не можу працювати з непрофесіоналом! Абсолютно неможливо передбачити, що він зробить». Цікаво, за кого тоді мене мали наші стражі державної безпеки: за непрофесіонала, вчинки якого неможливо передбачити, чи навпаки, за такого спритного професіонала-зв’язківця, що він здатний обвести довкола пальця  все міністерство державної безпеки?
Бо чого вона приїхала в Рівне, де в неї нема ніяких родичів?  Ясне діло, – для зв’язку. От і збрехала міліціонерові, назвавши себе рівненчанкою, але адреса, яку вона подала, ясна річ, не може бути явочною. То з ким, де і як вона здійснила цей зв’язок?  От ходить по вулицях ніби без усякої мети, але ж мета повинна бути! Може, той другий не вийшов на зв’язок? Чи все-таки вона така спритна, що провела це діло в нас під носом, а ми нічого не помітили? Говорили ж товариші з Острога, що скільки разів стежили за нею в лісі, але так і не змогли помітити, як вона здійснює зв’язок. Ми їм не вірили, влаштовували рознос: що ви, мовляв, за с... чекісти, коли вас зашмаркане дівчисько за носа водить! Тепер бачимо, що це не дівчисько, а дуже хитра бестія.
Смішно, правда? Кажете, щось не хочеться сміятись? А мені смішно. Не так з наших «бдительных» органів, скільки з себе самої. Яка ж я дурна була, що сприйняла цей епізод за чисту випадковість, що мені тільки смішно було, коли я згадувала оте: «Може, в тебе там бандерівські листівки!» Ах, як би я хотіла справді мати зв’язок з бандерівцями, розповсюджувати листівки, відчувати себе борцем за самостійну Україну! 
...А ось ці рядки я пишу через три роки після того, як написала першу частину своєї повісті. Бо я абсолютно забула, які мені ще трапилися пригоди на дальшому шляху додому того січня 1951 року, мені здавалося, що далі вже нічого не було. Але в минулому році мені досить випадково пощастило через 32 роки побувати в тому самому Городці. А там я зустрілась з такою собі Ніною Міщенею, з якою доля нас зводила не раз. Найперше, в 1945-46 навчальному році в Городці я вчилась в четвертому класі, а вона в третьому, але то були об’єднані класи. Потім в 1949-50 навчальному році ми разом в сьомому класі в Антонівці. І нарешті, в 1951-52 році також разом у Костополі на другому курсі педучилища.
Так ось, ця Ніна нагадала мені: «Галю, пам’ятаєш, як ми з тобою їхали з Костополя на зимові канікули додому?» Я залізно пам’ятала, що з Костополя я на зимові канікули додому не їздила. Але коли вона мені почала нагадувати різні подробиці, я все згадала.  Тільки було воно роком раніше, під час тієї поїздки, про яку я вам вже розповіла. Що там було? Отож, проблукавши цілий день Рівним, сідаю я в поїзд і вже зі спокійною совістю (квиток же є) їду далі. А коли поїзд зайшов до Костополя, у вагон, де їхала я, сіло кілька дівчат і поміж них ця сама Ніна. Потім до нас прилучився якийсь молодий чоловік, який говорив гарною українською мовою, навіть з львівським акцентом. Він почав зазирати в книжку, яку я читала, і докоряти мені, чого я читаю російську книжку (то були вірші Нікітіна),  коли ми, українці, повинні читати українські книжки. А я йому відповіла, що чому ж, треба читати і російські. Далі той молодик десь непомітно зник. Але найцікавіше, що мені розповіла Ніна: коли мене арештували, її і тих дівчат, що тоді їхали з нами, викликали в органи МДБ і розпитували про той випадок.
Ви уявляєте собі, під яким же «ковпаком» була я! Арештували мене через півтора роки після тієї поїздки, і весь цей час в сейфах МДБ лежали зафіксовані прізвища дівчат, з якими я їхала від Костополя до Антонівки! Отже, весь цей час був при мені невидимий «ангел-охоронець», скорше всього, той самий симпатичний молодий чоловік, якого так обурило, що я читаю російську книжку.

* * *
Коли чую «Ми вірили Сталіну»,  «Ми вірили комуністичній партії», згадую Рівненщину часів свого дитинства.
Я дуже рано пам’ятаю себе (тобто рано усвідомила себе в цьому світі). Так, ми жили в селі Язвинках до жовтня 1938 року, а я не забула тамтешню зиму, отже, це мені ще навіть не було трьох років. Звичайно, пам’ятаю я не все, а якісь окремі епізоди,  те, що мене найбільше зацікавило або вразило, те, що для мене, дитини, мало найбільше значення. Добре пам’ятаю перший в моєму житті кінофільм, який я дивилась у Дібровиці ще за Польщі. Пам’ятаю, що єдиним товаром, який був постійно в крамницях «за перших совєтів», була халва (чи то наші люди до неї не звикли і мало купували, чи то її так багато було). І от якось давали тарілки, звичайні фаянсові тарілки, і мама зі мною стояла в черзі, а знайомі жінки почали підмовляти: «Матушко, та що ви з дитиною стоїте? Хай вона піде ніби халви купити, за халвою пропускають без черги. Ось пропустіть дитину, вона собі халви купити хоче!» І мене пропустили, я купила скількись там халви і одну тарілку. Я, як зараз, її бачу: звичайна столова глибока тарілка, біла, з зеленою смужкою.
Але про те, як ставилися люди до «перших совєтів», які тоді були репресії і т.п., – цього я нічого не пам’ятаю. Усвідомлювати себе  я почала десь з початком війни. Ну, а за чотири роки війни я стала майже дорослою і мій, так би мовити, політичний світогляд  остаточно сформувався. І дійшла я до нього не в результаті якихось власних спостережень, міркувань, висновків. Я просто запам’ятовувала і вбирала в себе все, що чула довкола. А всі люди, які жили в Городці, – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче,  що мали: свою молодь. Бо всі молоді чоловіки і хлопці були в партизанах... Ні, не в партизанах, так говорили про поляків або про радянців, а про українських рідко і обов’язково з додатком «українські». Але найчастіше говорили «хлопці» або «повстанці». І співалися глузливі пісні про те, як «ходить Гітлер над рікою, носить жорна під рукою. Його Сталін доганяє і жоренця відбирає». Або на мотив відомої колядки: «А у Берліні весело живеться, небо і земля від гуку трясеться». І в той же час «А в Москві червоній Сталін зажурився, що його настрій на Вислі зломився». І нарешті, пісня з таким кінцем: «Оце ж тобі, чорте Сталін, не мине, наш повстанець тобі боки да ще й намне!» То ким же я могла вирости в тих умовах, як не ярою «націоналісткою»? Тим більше, що повстанські провідники Мішка Бистрий або Карпо Лоза – це були молоді, вродливі, веселі хлопці, яких на селі любили і поважали, а Сергій, ставши першим головою сільради, був такий собі миршавий та ще й кульгавий чоловік, який відразу почав говорити каліченою  російською мовою, а за Польщі сидів у тюрмі за злодійство.
Відколи себе пам’ятаю, я знала, що я – українка, що в моєї землі трагічна і героїчна історія, що наш прапор синьо-жовтий, що наш герб – тризуб, що наш гімн «Ще не вмерла Україна», але вони заборонені і переслідуються нашими ворогами. Найбільшою мрією мого життя було боротись за самостійну Україну, ще десь, мабуть, в 1945 році я була створила підпільну організацію. Так, так, та організація мала назву «Досвітні вогні» і про неї можна цілком певно говорити, що вона була широко розгалужена, бо охоплювала не то два, не то три райони: Володимирецький, Степанський і... от, не знаю, до якого району належало тоді село Золотолин. Особливістю тієї організації було те, що до неї входили виключно жінки: я, моя майже на чотири роки молодша сестра Нона, моя троюрідна тітка Ляля, яка проте була молодша від мене на два місяці і з батьками жила в тому самому Золотолині, а потім до нас приєдналась донька священика зі Степаня Галя. Це була настільки глибоко  законспірована організація, що ніхто ніколи про неї так і не дізнався,  і оце я вперше відкриваю нікому не відому сторінку з історії нашої визвольної боротьби. Оскільки нам не вдалося налагодити постійний зв’язок, то я не можу сказати, на які акції спромоглась та половина нашої організації, яка діяла за межами Володимирецького  району. Сестра моя за своїм малолітством обмежувалася співанням повстанських пісень, а що торкається мене, то я під час навчання в Кричільську одної темної зимової ночі зірвала вивішений над клубом червоний прапор і втопила його в ополонці на Горині, а  згодом, вже в Острозі виготовлювала і розповсюджувала антирадянські листівки. Правда, «виготовлювала і розповсюджувала» –  це деяке перебільшення, бо така форма дієслова говорить про тривалість  дії, а я твердо пам’ятаю, що це було лише один раз. Але скільки їх було: дві, п’ять, ну, напевно, не більше десяти! Зате пам’ятаю, який був їх вигляд і зміст: піваркуша зі звичайного шкільного зошита, на ньому намальовано тризуб і друкованими літерами (наївне маскування!), написано: «Борітеся – поборете!» Сьогодні? коли я пишу саме ці рядки, ми святкуємо роковини прийняття Декларації про суверенітет, зранку я слухала виступ по радіо Івана Степановича Плюща, і він сказав: «Зараз ми всі повинні пам’ятати слова нашого великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!» Що ж, учасники підпільної організації «Досвітні вогні» пам’ятали ці слова ще майже півстоліття тому.
«Підождіть! Підождіть!  – кричить спантеличений читач. – Яка історія? Яка боротьба? Яке підпілля? В 1945-му році? Скільки ж тоді авторові сьогоднішньої повісті і керівникові тодішньої організації було років? Десять? А останнім учасникам ще менше? Смієтесь ви чи що? Ідіота з мене робите?» Ах, любий читачу, звичайно, сміюсь, хоча я ні слова не придумала, та організація таки була.  А що лише ідіот міг її всерйоз сприйняти... То пригадайте, чи не сприймали ми всерйоз «промпартію», СВУ і всі ті численні антирадянські, шпигунські, шкідницькі, націоналістичні організації, за участь в яких десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч  заслано, а тепер ми дізнаємося, що ніяких тих організацій не було. То всі ті, хто їх арештовував, судив, стріляв, тож всі ті масові колони демонстрантів з гаслами: «Собачья смерть предателям!» – вони були ідіотами чи не були? Я ж можу лише певно твердити, що якби мій слідчий знав щось про оті «Досвітні вогні», він обов’язково вписав би їх у мій звинувальний акт, хоча й дурню ясно, що то була всього-навсього дитяча гра, а він – мій слідчий – зовсім не був ні дурнем, ні жорстокою людиною. Зрештою, про свого слідчого я ще розповім у свій час, а зараз повертаюсь до своїх острозьких  охоронців, яким я була ще не одну прикрість зробила. Хоч і вони мені теж.
Наприклад, одного разу я на кілька днів пропала, і ніхто не знав, що зі мною трапилося. У педучилищі вже говорили, що я втопилася через нещасливе кохання. Бідний об’єкт мого кохання! Боюсь, що для нього це були досить прикрі дні. Але ще більш прикрими вони мали бути для бідного Москальова. Ох і влетіло ж йому, мабуть, від начальства! А раптом я пішла у підпілля? А раптом до цього спричинилося стеження, яке я все-таки помітила? А, може, я виконую якесь завдання? Яке? Де? Словом, кулаком об стіл і в крик: «Идиоты! Губошлепы! Сопливая девчонка вокруг пальца обвела!» Думаю, що там були і міцніші слова, але я їх ніколи не вживала і не можу через це табу переступити, навіть коли того вимагає художня правда.
Але де ж я була ті кілька днів?
А воно було дуже просто. Вийшла я в суботу після лекцій і пішла погуляти. Звичайно, сама. Був прекрасний весняний день, повний неба, і сонця, і свіжого повітря, і веселого вітру. І все було б прекрасно, якби не те, що мені елементарно... хотілося їсти, а грошей, звичайно, не було. Не пам’ятаю вже, скільки там залишалося до стипендії, в усякому разі не раніше понеділка. І раптом  я пригадала, що в село Мощаницю переїхала з Кричільська священицька  сім’я, у якої я жила, коли вчилась в п’ятому класі. Це була така літня бездітна пара, і хоч особливої прив’язаності між нами не було, але все ж я подумала, що це було б цілком нормально, якби я пішла їх провідати. І я собі пішла в ту Мощаницю, до якої було не знаю скільки кілометрів, але раз це в межах одного району, значить, пішки можна дійти. Воно б і нічого, але я не врахувала одної обставини: Горинь розлилася, і той міст, через який можна було її перейти, тепер здіймався, як маленький острівець серед безмежного срібно-блакитного моря. Отож, я почала шукати інший міст, через який можна було б перейти, і дошукалась до того, що пізно ввечері опинилась у якомусь незнайомому селі. І не було іншого виходу, як стукати в якусь хату і проситись переночувати.
Не знаю, чи нині в селі пускають незнайому людину, яка проситься переночувати? Бо в місті це просто уявити собі не можна: дзвінок в двері, ти відчиняєш, а там стоїть незнайома людина і проситься переночувати. Ви б пустили? А в селі... Зрештою, може, тепер і в селі не пускають, а тоді розпитали, хто я і звідки, і тоді з’ясувалося, що донька однієї жінки теж вчиться в педучилищі і навіть живе в одній кімнаті зі мною. Отож, я в неї переночувала, а на другий день знову рушила в дорогу. Дорога була дуже нелегка, розгрузла, а тут ще по ній їхали колони танків, артилерія, словом, пересовувалась якась військова частина. Мій вірний охоронцю, товаришу Москальов, де ви, ау! Ах, якби ви мене побачили на обочині біля того військового ешелону! Ніхто на світі не міг би вас переконати, що я не виконую завдання по збору розвідданих.
Здається, я таки в той день до Мощаниці втрапила, батюшка  зустріли мене не те щоб з великою радістю, але цілком гостинно (знали б вони, яку прикрість матимуть через те в майбутньому!). Я мусила, хочеш не хочеш, пробути в них кілька днів, поки вода не спала, вони дали мені з собою шматок сала (який же українець сала  не любить?) і торбину чорних сухарів, і я вже без особливих пригод повернулась в Остріг. Залишилось тільки мені в пам’яті, що дорога вже підсохла, погода була сонячна, а коли я проходила через ту ж Горинь, то на сонячній галяві на березі побачила юнака і дівчину. Вони стояли, тримаючись за руки, ясно, що вони були закохані і щасливі, і я подумала: яке б це було щастя, якби зараз на тій галяві стояла я з Ним. І я так позаздрила їм, забувши, що заздрість – це тяжкий гріх. Бог покарав мене за цей гріх, бо ніколи в житті мені не довелося ходити удвох з коханим у весняному гаю.
Зараз я думаю, що мене не було цілий тиждень, бо коли я повернулась, то дізналась, що в актовому залі проходить концерт художньої самодіяльності району, а це могло бути лише в неділю. Я, звичайно, відразу побігла на той концерт і ніяк не могла зрозуміти, чого це в залі всі на мене озираються і перешіптуються. Ще б пак! Я лиш можу собі уявити, який переполох викликало моє зникнення в наших недремних «органів»!
І ще останній епізод в Острозі, який я знову сприйняла, як прикру випадковість, і тільки значно пізніше змогла зрозуміти, що ніякої випадковості в тому не було.
Підходила весняна сесія, а за нею літні канікули. Всі перебували в стані легкого переляку і радісного збудження. Переляку – бо ж треба здавати екзамени. Радості – бо ж потім два місяці можна бути вдома. Тільки в мене все було навпаки: я не боялась екзаменів, але дуже боялась канікул. Куди я дінусь, коли мене ніде не чекають і нікому я не потрібна? А ще ж отака трагедія на все життя: «об’єкт» мого кохання закінчує педучилище, поїде за призначенням, і вже я навіть подивитись на нього не зможу. Словом, ходила я темніша темної хмари, і тут мені блиснув маленький промінчик. Проходила мимо газетного кіоску і побачила оголошення: «Потрібен кіоскер». От і мигнула мені думка: «Чи не спробувати  щастя?» Авжеж, це було б щастя: я мала б заняття на канікули,  і не просто заняття, а мені за це ще й гроші б платили. Я пішла на пошту і – о радість! – мене взяли. Паспорт в мене на той час уже був, написала заяву, дізналася, що отримувати я буду  аж п’ять відсотків від виторгу (скільки конкретно це буде, мені не сказали, а спитати я не насмілилась: ану ж передумають брати! А їхати в Городець для мене було гірше смерті). Зате виникла  інша «заковика»: комендат гуртожитку сказав, що влітку там буде ремонт, отже, я жити не зможу. Правда, дозволив пожити, поки буде сесія в заочників, і поселив у мою вже спорожнілу кімнату кількох заочниць. Ну, хіба міг товариш Москальов упустити такий шанс і не «внедрить»  свого агента? Він так і зробив, але я знову підклала йому свиню, бо домовилась з якоюсь бабцею (уже не пам’ятаю, як її звали, ото тільки точно знаю, що жила вона в будинку, де донині стоїть готель), що вона бере мене до себе на квартиру, і я перенесла до неї свою валізку, не чекаючи навіть кінця сесії. Скандал! Бо «внедренная» агентка ще не встигла заглянути, що там у моїй валізці! Ясно, що антирадянські матеріали. А може, навіть зброя. І коли я ще за чимось заходжу в кімнату, вона накидається на мене з криком, що я її обікрала. Поцупила в неї, бачите, шматок сала. Украй перелякана, благаю її піти зі мною на ту квартиру і подивитися, що ніякого сала нема, тільки щоб вона нікому не скаржилась. Оце поворот: не виключили мене за батька, то не вистачало, щоб виключили за крадіжку. Але «агентка» нікому нічого не сказала, бо єдине, чого їй праглося, це заглянути в мою валізку. Отож, вона пішла зі мною, переконалася, що в моїй валізці зброї нема – це точно, друкованих листівок теж начебто нема, є жмуток списаних паперів, які вона при мені  читати, звісно, не могла, щоб знайти ту саму антирадянщину, яку в цих же самих паперах знайшли вже через рік. Зрештою, видно, «органам» я ще була потрібна на волі. Направду з тими непрофесіоналами абсолютно неможливо працювати! Ніколи не передбачиш, що вони зроблять  через хвилину. Бо коли в органах розробляли оту операцію під кодовою назвою «крадіжка сала», хіба вони чекали такого результату! Може, вони й були готові арештувати мене, якби в моїй валізці виявились якісь речові докази антирадянської  діяльності. Ну, як не зброя, то  бодай стосик листівок чи синьо-жовтий прапор. Але скорше це просто була чергова перевірка для очистки совісті, і ніякої особливої ваги вони цьому не надавали. А я – гоп, ні сіло ні впало – забираю документи з педучилища і їду з Острога. Вони на мене стільки часу витратили, стільки зусиль доклали, стільки хитромудрих операцій продумали, а я їх отак в дурнях залишила! Цікаво, чи не подумали вони, що я розгадала їхню гру і тому втікаю? Мені здається, що так і було, і так вони своєму начальству доповіли. Мовляв, десь ми допустили необережність і сполохали пташку. Все ж таки уявляти себе необережним мисливцем приємніше, ніж усвідомити себе дурнем, який топчеться довкола курчати і вірить, що має справу з замаскованим під курча орленям.
А чому я все-таки полишила Остріг? На те були дві головні причини, ті самі дві сили, які правлять світом: голод і любов. По-перше, раз той самий, кого я всю зиму так безнадійно кохала, виїхав з Острога, то я подумала, як це буде нестерпно важко:  ходити тими ж вулицями, тими ж доріжками, тими ж коридорами і знати, що я вже не зможу розраховувати навіть на випадкову зустріч. О, це було понад мої сили! А по-друге, в мене вже не було терпіння постійно голодувати. І я собі подумала, що в Костополі є не лише педучилище, а й мешкає моя баба по батькові, і батькова сестра, і ще одна родичка, яка жила, правда, недовго, в нашій сім’ї в Городці, і як коли я прийду до них в гості, то вони  ж мене нагодують (ага, годували! Частіше просто питали: «Ти, може, їсти хочеш?» – Дякую, – чемно відповідала я, – не хочу. Тоді не наполягали). А ця історія з «украденим салом» стала просто останнім аргументом, що мені треба звідси їхати. Бо ану ж стане комусь відомо, і як я тоді виглядатиму?
І я поїхала, хоч це зовсім не було так просто, бо в тому кіоску я заробляла не більше карбованця в день (це ж на ті гроші, не забувайте, тоді на базарі чверть буханки домашнього хліба, – в магазині ж не завжди був, – коштувала 5 крб.). Правда, студентам виплатили стипендію за два літні місяці наперед, але я мала необережність заявити, що переводжусь в Костопіль, і мені стипендії не дали. Сказали, привезеш довідку з Костополя, що ти там зарахована, тоді дамо стипендію. І довелося мені без копійки грошей добиратися в Костопіль з Острога, потім назад з Костополя в Остріг, і пішло на це не день і не два. Що я їла в цей час? Не питайте! Де я спала?.. О, в Острозі в мене був дуже романтичний нічліг! На старому польському кладовищі відразу біля педучилища. На тому місці якийсь немудрий керівник не знайшов нічого кращого, як влаштувати стадіон. Щоб по твоїх кістках, нелюде, по твоїй смерті так топталися, як це зараз ти влаштував для чужих, не шануючи їх вічного спокою! Тоді, на початку 50-х років, там були, хоч і дуже вже поруйновані, старовинні склепи, але я їх боялась, а було в мене своє місце для нічлігу: між густими кущами лежала велика гранітна плита, за день вона нагрівалася, і коли я звечора вмощувалася на ній спати, то наче на добре натопленій печі. Зате над ранок плита ставала холодною, як лід, я крутилась з боку на бік, нарешті мусила вставати, пробиралася в педучилище в яку-небудь аудиторію і там, сидячи за партою, досипляла. Така була моя спальня. А ще була і їдальня – це був такий собі гайок, де росла біла шовковиця з неймовірно солодкими ягодами. Чи то так мені здавалося? В усякому разі, я не один день провела в тому гайку. Справа ж у тому, що тими ягодами можна було наїстися досита, але та ситість дуже швидко минала, і треба було знову визбирувати в траві великі, схожі кольором на світлий бурштин, але дуже ніжні за консистенцією, пахучі і медово-солодкі ягоди.
Згадую і сама собі дивуюся: як могла я так жити, не маючи покрівлі над головою, спати на кладовищі, харчуючись шовковицею? На що я, властиво, розраховувала? Що я так проживу до вересня, коли треба буде їхати до Костополя, можна буде поселитись в гуртожитку? Не знаю, мені здається, я взагалі ні про що не думала. І, зрештою, не пам’ятаю, коли і як я зібралася і таки поїхала в Городець до матері. Привезла  їй в дарунок флакон рідкого крему для рук. Така вугласта пляшечка, а на етикетці дві руки.
А тепер, перш ніж на багато десятиліть розпрощатись з містом моєї юності, я хочу виголосити вдячне слово для однієї з її мешканок. Почну це цитатою з Біблії, але оскільки вона вийшла б надто довгою, то спочатку коротко перекажу історію з Содомом і Гоморою. Отже, були два такі міста – Содом і Гомора, мешканці яких відзначались своїм розбещеним життям. І вирішив Господь покарати ці міста і сказав про це своєму улюбленцеві Авраамові. «І Авраам підійшов і промовив: «Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може є п’ятдесят праведних у цьому місті – чи також погубиш і не пробачиш цій місцевості ради п’ятидесяти тих праведних, що в ньому є? Не можна Тобі чинити так, щоб убити праведного з нечестивим, бо стане праведний як нечестивий – цього ж не можна Тобі! Чи ж Той, Хто всю землю судить, не вчинить правди?» І промовив Господь: «Коли Я в Содомі, в цьому місті, знайду п’ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них». Тоді Авраам  злякався, що в цілому Содомі може не знайтися п’ятдесят праведних, і він почав торгуватися з Богом, і Той все збавляв ціну, обіцяючи, що помилує Содом і ради 45 праведних, і ради 40-а, і ради 30-и, і ради 20-и і, нарешті, навіть дійшов до 10-и. Але з’ясувалося, що на все місто Содом був один-єдиний праведний Лот (щоправда, з сім’єю), і ради нього Бог не став милувати місто, лише вивів звідти Лота з його сім’єю (якщо пам’ятаєте, то дружина Лота, – відомо, донька Єви! – порушила наказ, озирнулася на місто, яке полишала на погибель, і стала соляним стовпом).
Так ось, якби трапилося так, що Бог розгнівався за щось на стародавнє українське місто Остріг і вирішив знищити його разом з мешканцями, я б підняла руки до неба і сказала б голосно: «Всемогутній і всеблагий Господи! Я не буду з Тобою торгуватись, я не буду гадати, скільки праведних може бути в Острозі. Я відразу скажу: помилуй це місто ради однієї-єдиної людини, яка там живе, ради маленької беззахисної жінки на ім’я Тамара Дмитрівна  Блажчук. Ні, я не згодна, що Ти вирятуєш її з вогню і перенесеш в безпечне місце. Бо на тихій вуличці Острога стоїть її маленький дім в оточенні дерев і квітів, а Ти ж все бачиш і все знаєш, отже, знаєш, що все своє життя з самих юних літ вона боролась за те, щоб мати свій дім. Коли я слухала її розповідь, я найбільше жалкувала, що в мене нема з собою диктофону, бо якби цю розповідь записати, це був би один з найбільш вражаючих документів нашої і так багатої на події епохи. Зрештою, може, це треба б не читати, а саме слухати її голос, тихий, спокійний, з ледь-ледь відчутною самоіронією. А може, ще треба було її бачити: цю невеличку жінку ж прекрасним (старість теж буває прекрасною) обличчям і сивою головою. Коли я її слухала, мені дуже хотілося плакати. А ще хотілося взяти Її на руки, як малу дитину, і віднести кудись далеко-далеко, в якийсь прекрасний сад, де ростуть дерева з солодкими плодами, і цвітуть прекрасні квіти, і співають солодкоголосі птахи, і лев лежить поруч з ягням, і ніхто нікого  ніколи не кривдить. Господи, навіть якби Ти прогнівався на всю нашу планету і вирішив знищити її в космічному вогні, помилуй її ради Тамари Дмитрівни Блажчук!
Спитаєте мене, хто ж ця Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я називаю її ім’я, коли обіцяла, що не буду називати ніяких імен? Я не буду називати імен, коли від цього може бути якесь зло цим людям. Правда, я вже назвала ім’я свого «персонального опікуна» з МДБ – Москальов, але я не думаю, щоб від цього йому чи його нащадкам було якесь лихо. Зрештою, Москальов – це таке поширене прізвище. Доведи, що це саме той! А хто така Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я так молю за неї Бога?
Признаюсь по правді, коли я слухаю інтерв’ю з  якими-небудь видатними особами і чую фразу: «Мені дуже везло на хороших людей», – мене охоплює якесь суперечливе почуття. З одного боку, я не дуже вірю і думаю, що це просто ритуальна фраза, бо так прийнято говорити. А з другого боку, я заздрю цій людині, якщо їй і справді везло на хороших людей, бо мені значно більше везло на поганих людей. Ні, я зовсім не хочу сказати, що отак за півстоліття (вже з гаком) мені зовсім не стрічалися добрі люди,  а були довкола суцільні негідники. Просто добрі люди... Ну, як вам пояснити? Добрі люди, як правило, обмежувалися тим, що просто не робили мені нічого поганого. Ну, ще співчували, коли мені було важко. Ну, в крайньому разі, і то не завжди, робили для мене щось добре, коли я їх про те просила. А оскільки я найбільше в світі не люблю звертатися до людей з проханнями, то до того «крайнього разу» доходило дуже рідко. За  все моє життя лише двічі було так, що стороння людина раптом без усякого мого прохання підійшла і запропонувала мені допомогу. І однією з цих людей була Тамара Дмитрівна Блажчук.
Уже не пам’ятаю, чим я там була провинилась, що мене викликали  в учительську і почали «проробляти». Далебі, уявити собі не можу,  бо заняття я не пропускала, вчилась краще від усіх на курсі, до хлопців на побачення не бігала. Може, це було після отого мого походу в Мощаницю? Але ні, я ж з Мощаниці принесла сухарі і сало, а в той момент я була голодна і без грошей. Отже, не пригадую, за  що мене пробирали, але дуже добре пам’ятаю, як це було. Стою я посеред кімнати, стоять довкола мене викладачі і кожен за чергою  говорить щось таке... малоприємне чи докірливе. І раптом до нас підходить ще одна жінка. Я з нею ніколи жодних справ не мала, просто знала, що вона працює секретарем і що зовуть її Тамара Дмитрівна. Думаю, що вона про мене взагалі нічого не знала і до тієї миті не вирізняла навіть з загальної маси студентів.
– Ну, що ви на неї напали? – докірливо сказала вона. – Ви краще запитайте її, коли вона останній раз обідала.
І вона простягнула мені 15 карбованців (тодішніми грішми, тодішніми! Червону десятку і блакитну п’ятірку). Я машинально схопила ті гроші. Навіть не тому, що мій голод в ту мить був сильнішим від моєї гордості, а просто схопилась, як потопельник хапається за соломинку. В ту ж мить я відчула, що мене душать сльози, і вибігла.
От як добре, коли згадуєш на папері! Бо знову лише зараз, коли це написала, я пригадала, за що ж саме мене ганьбили. В тому, що я розповіла раніше, лишилась одна «неув’язка». Я розповіла про те, що влаштувалась на квартиру і на роботу в газетний кіоск, а потім раптом виявляється, що я сплю на кладовищі і харчуюсь шовковицею. Так от, тут я вже не буду твердити точно, що до цього приклав руку мій незримий «ангел-охоронець» Москальов, але якось так ця пригода монтується в загальне ціле. Не виявивши нічого підозрілого в моїй валізці, догадливі «органи» подумали, що я те «щось» можу тримати в своєму кіоску і навіть передавати кому треба серед білого дня на очах у добропорядних громадян. І хоч я ще й місяця не пропрацювала, в мене раптом проводиться ревізія. Та ревізія не знаходить нічого, що б хотілося знайти Москальову, зате виявляє недостачу аж... у 150 карбованців (черговий раз нагадую, що йдеться про старі гроші). Боюсь, що я ті гроші таки проїла, розраховуючи на майбутню зарплату чи стипендію. Згідно з тогочасними порядками такої недостачі було цілком досить, щоб мене віддати під суд і посадити, але – не для такої долі готували мене начальники товариша Москальова, їм було зовсім нецікаво садити мене в тюрму за недостачу, коли не розкриті мої зв’язки з бандерівцями. Так що стаття за розтрату мене обминула, але моя кар’єра кіоскера на цьому закінчилася. А як же я могла жити на квартирі, коли вже точно знала, що не матиму чим заплатити? Отоді я й перейшла на ту «дачу» на могильній плиті і провела на ній тижнів два. А тоді наші викладачі  «зацапали» мене і почали допитувати, де я живу, чому не їду додому і т.д. І тут до нас підійшла Тамара Дмитрівна. Я вибігла з учительської, спочатку в кущах поплакала, потім пішла в їдальню і вперше за багато днів поїла щось грунтовніше, ніж ягоди шовковиці. І вже тоді пішла з міста на станцію Остріг, щоб відвезти свої документи в Костопіль, вернутись, отримати стипендію, віддати борг Тамарі Дмитрівні (вона ще дуже не хотіла брати) і, нарешті, поїхати в Городець.
Знову в Острозі я опинилась лише через 35 років. Поїздка була цілком випадковою, я була на своїй «малій батьківщині», яку до того не знала, на Тернопільщині, і мене запросило на виступи товариство книголюбів з Шумська. І тут я несподівано для себе дізналась, що з Шумська до Острога менше години їзди автобусом. Цього  я не могла не використати. Я попросила працівників Кременецького краєзнавчого музею подзвонити в Остріг і забронювати мені місце в готелі, а сама взяла квиток на автобус і поїхала.
Сам Остріг за ці 35 років зовсім не змінився. Ні, звичайно, зникли руїни, які залишились після війни, з’явились нові будинки, вирубали дерева, які росли на вулиці біля педучилища. І все ж, повторюю, Остріг зовсім не змінився. Бо що таке 35 років порівняно з його багатовіковою історією? Все одно, що кілька місяців у житті дорослої людини, – дуже вона за цей час зміниться? Я прийшла до нашого педучилища (тепер тут школа-інтернат), ходила порожніми, – бо канікули, – доріжками і мало не плакала від зворушення. Потім подумала, що якщо кабінет директора залишився на тому ж місці і директор у себе в кабінеті, то він міг подивитися в вікно і побачити якусь дивну жінку, яка лазить по усіх закутках. І я зайшла до директора, відрекомендуватися. З’ясувалося, що він теж вчився в цьому педучилищі, тільки закінчив його ще до мого вступу. Зрештою, це не завадило нам вдатися в спогади, пригадувати імена викладачів, розповідати якісь пов’язані з ними епізоди. Директор, ясна річ, був краще від мене обізнаний з їхньою долею: та виїхала туди, той помер, у того померла дружина, а він лишився зовсім самотній (між іншим, це був той самий дуже придирливий викладач географії).
– А ще тут була секретарка, – сказала я, – така зовсім маленька зростом. Її звали Тамара Дмитрівна.
– А-а, – сказав директор, – пам’ятаю, пам’ятаю. Вона зараз уже на пенсії, збудувала собі дім, має доньку, але донька вийшла заміж за військового, то зараз тут не живе.
– Ради Бога, – схвильовано сказала я, – ви не могли б дати мені її адресу?
Директор пішов в свою бухгалтерію, де йому сказали адресу, я взяла оберемок квітів, подарованих шумськими книголюбами, і пішла шукати вулицю Крупської. На відміну від Острога для Тамари  Дмитрівни цей час не минув безслідно. Що ж, вік людини не порівняєш з віком міста! Молода жінка стала літньою жінкою. Вона дуже гостинно прийняла мене, хоч не згадала нічого з того давнього епізоду. «Ох, дитино моя, хіба ви одна в мене така була?» – лагідно усміхнулась вона. І це таки правда. Бо коли наступного дня вранці директор готелю попросив мене виступити перед його персоналом, я, звичайно, не могла в своїй розмові обминути Остріг і те, яку роль відіграв він в моїй долі, і свою зустріч з Тамарою Дмитрівною.
– Я знаю її, – сказала одна зі слухачок, – вона була вчителькою в моєї сестри. Ви правильно говорите, вона завжди усім допомагала.
Господи, вислухай мою молитву, відверни усе лихе від Тамари Дмитрівни Блажчук, дай їй здоров’я, спокою і щастя хоч на схилі літ.
Про Костопіль і моє навчання на другому курсі я буду писати значно менше. Саме місто не справило на мене такого враження, як Остріг. Воно, – хай пробачать мені патріоти-костопільчани,  – не було таким романтичним і мальовничим, я чомусь по ньому значно менше гуляла. Там не було зі мною ніяких таких пригод, про які я могла б розмірковувати: випадок це чи не випадок? Ні, з-під пильного ока наших «органів» я не випала, просто чи в костопільських чекістів були інші методи роботи, чи в них були важливіші справи і їх зовсім не тішив отой «подаруночок», який їм підсунули острозькі колеги. Бо ж не могли вони закрити раз почату справу, заявивши, що все це дурниці. Не такий тоді був час, тоді працювали під девізом «Органы не ошибаются!» В усякому разі до того березневого дня, коли на вулиці до мене підійшла незнайома жінка і сказала: «Девушка, вы у меня украли деньги, отдайте!» – я не відчувала нічого такого.
Правда, я відчула «щось таке» з боку адміністрації педучилища. «Ах, це ви Галина Гордасевич? – багатозначно запитала мене викладачка нової історії. – Ну-ну, ми про вас багато дечого знаєм». Сказала це дуже інтригуюче, я навіть поламала трохи собі голову над тим, але потім подумала, що, мабуть, вона зустрічалась з викладачами Острозького педучилища. Але що вони могли про мене розказати? Як я вчилася і що була так смертельно закохана? Потім я все-таки помітила, – навіть не помітила, а якось інстинктивно відчула, – що мене обережно, але вперто намагаються не те що позбутись з училища, а просто відсунути кудись в тінь. В  Костопільському педучилищі була підвищена стипендія, і хоч я, безумовно, знову вчилась краще за всіх на курсі (в Острозі директор виніс був мені подяку за результатами сесії), мені підвищену стипендію не давали, давали двом дівчатам, яких викладачі явно витягували на круглі п’ятірки. Я записалась в хор, але коли хор їздив на олімпіаду в Рівне, мене не взяли. Нарешті, у нас в  Костопільському педучилищі працювало багато різних гуртків і раз на місяць якийсь гурток проводив свій вечір: перша частина вечора якимсь чином пов’язана зі змістом роботи гуртка – хімічного, математичного, літературного, – і друга – художня. Я записалась у психологічний гурток, не стільки тому, що мене тоді дуже цікавила психологія, скільки тому, що в цьому гуртку працював один хлопець, який привернув мою увагу, хоч це вже не була така «смертельна любов» (до речі, в Острозі я саме з цієї причини працювала в географічному гуртку і навіть зробила непогану доповідь на тему «Російські відкривачі Антарктики»). І от коли підійшла наша черга готувати вечір і всі були в паніці, бо якось в нашому  гуртку не було ні співаків, ні музик, я запропонувала поставити п’єсу. І навіть яку саме – «Воробьевы горы». П’єса ця нам дуже підходила. Дія відбувається в школі, а ми ж – майбутні вчителі. Якось так виходило, що в нас на всі ролі були відповідні кандидатури, при чому я собі планувала, що моя «симпатія» буде грати головну чоловічу роль, а я – головну жіночу. Моя пропозиція була прийнята захоплено, ролі розподілено саме так, як я мріяла, а потім...
– Знаєте, Галю, – сказала мені наша керівничка гуртка, – мені  дуже жаль, але ви не можете грати цю роль. Ви ж не комсомолка,  а там героїня комсомолка, вона навіть кілька разів говорить: «Ми комсомольці».
Я б могла їй на це сказати, що згідно з такою логікою Героя Радянського Союзу може грати лише актор, який сам має це звання, але тоді в мене не вистачило відваги на таку зухвалість. І на «мою» роль взяли дівчину, яка навіть не була членом нашого гуртка (саме ту, яка в нашій групі отримувала підвищену стипендію), а мені лишалося потішитися тим, що хлопець, ради якого я записалася в той гурток, виявив своє невдоволення таким поворотом справ.
Потім я ще пам’ятаю, коли ми готували якісь концерти і я мала читати вірші, мені нічого не говорили, просто я весь концерт стояла за кулісами, дуже хвилювалася, кожної миті чекала, що ось оголосять мене. Але концерт закінчувався, мене так і не оголошували, в мене не вистачало відваги запитати, чому так сталося, я лише забиралася в якийсь глухий куток і там плакала, скільки стачило сліз. З того часу я дуже не люблю  записуватись на виступи де-небудь на зборах чи мітингах, роблю це лише тоді, коли відчуваю, що конче мушу щось сказати. І дуже нервую:  дадуть чи не дадуть мені слово? – і просто таки хворію, коли  не дають. Інстинктивно в мене тоді було вже... ні, навіть не усвідомлення, а якесь підсвідоме фізично відчуття живої істоти, яку  цькують. Хто, чому, за що, для чого – невідомо, але я відчувала якусь ворожу до себе силу, яка оточує мене звідусіль.
Правда, матеріально в Костополі мені було трішечки краще.  Дівчина, з якою сиділа за одною партою, після того, як її мати наклала на себе руки, а батько одружився з іншою, жила одна і взяла мене до себе. Це була ізольована кімната з окремим входом, опалювалась вона плиткою, а директор педучилища дозволив нам брати дрова. Слід признатися, що ми лінувалися ті дрова носити і часто воліли сидіти в холоді, але все ж таки можна було хоч іноді натопити, нагріти води і помитись. І стипендія на другому курсі була на 20 карбованців більша. І що там не кажи, але іноді мої родичі не питали мене: «Ти хочеш їсти?» – а просто наливали тарілку борщу чи картопляної юшки. А ще в  костопільському педучилищі (чи то так було лише в нашій групі?) було багато місцевих дівчат, і, може, їхні батьки знали щось про трагічну долю моєї подруги або самі дівчата відчували до мене вдячність, що я їх з двійок витягувала, але час від часу якась з них заходила до нас і заносила трішки якихось харчів: буханець  хліба, кілька пиріжків, вузлик пшона. В усякому разі, в Костополі  я вже недоїдених шматків не збирала. Зрештою, може, їх там просто не було? А почуття постійного голоду стало для мене звичним, я вже навіть не вірила, що є на світі люди, які їдять щодня  і навіть по кілька разів на день, і то досита. Мені здавалося, що я вже ніколи в житті не наїмся досита.
Просто не знаю, як би я прожила ті два роки, які мені ще залишалось вчитися. Я пробувала стати донором, хоча мені ще не було 18 років, – і була одним з перших костопільських донорів. Дози по 200 грамів обійшлися мені безкарно, але коли в мене взяли 500 грамів крові, то це закінчилося непритомністю, що викликало в мене на все життя стійку реакцію проти уколів у вену. Довелося відмовитися від цього джерела прибутку. А тут уже моє супероригінальне пальто зносилося. А спідничка і блузка в мене були такі, що людям в них показуватись ніяк не можна було (взимку в училищі було так холодно, що ми на уроках не роздягалися). А воно ж іде весна, все одно в пальто ходити не будеш. Довелося йти на свідоме самогубство, але я половину своєї стипендії витратила на трикотажну блузку. Вона була мого улюбленого темно-блакитного кольору, я скинула своє пальто і відчула, що можу бути суперницею самої Вандербільдихи (я саме тоді прочитала Ільфа і Петрова). Я думала про все, що завгодно, лише не про те, що годинник мого життя відбиває останні хвилини волі.



Частина друга

ТЮРМА

Якщо пишучи першу частину, я довго вагалася, з якого дня її почати, і, врешті, почала з дня народження, то відносно другої частини ніяких сумнівів бути не може: її слід починати 13 березня 1952 року. Хоча тоді мене ще навіть не арештували, а, як я розумію, лише затримали (попросіть знайомого міліціонера, щоб пояснив вам різницю між цими двома поняттями), і ще потому я два місяці гуляла на волі, все ж другу частину я починаю саме з цього дня.
Це була неділя, сіренький, досить холодний день ранньої весни. Вранці до нас зайшло кілька однокурсниць, ми зібралися і кудись пішли. Ніяк не можу згадати, куди ми йшли. В педучилище? Але ж була неділя. В кіно? Тоді ж денниx сеансів не було. Просто погуляти? Проте я добре пам’ятаю, що погода була дуже непривітна, то чого це нам раптом закортіло просто погуляти вулицями міста без усякої мети? Так само я не пам’ятаю, хто саме з наших однокурсниць зайшов до нас. Не пам’ятаю, ну, і слава Богу, і не хочу знати, бо тепер я цілком ясно розумію, що ті нещасні дівчатка прийшли до нас не за власною волею. Вже було приведено в дію машину, вже було в деталях продумано, як «узяти» страшного державного злочинця – оте дурне дівча, якому через два тижні мало виповнитися сімнадцять років.
До речі, тут я зроблю невеличкий екскурс в майбутнє, щоб знову показати, як наші «доблесні органи» продовжували працювати і через сорок років. Коли в кінці 1989 року почали висовувати кандидатів у депутати Рад різних рівнів і це вперше в нашій історії було хоч якоюсь мірою вільне висування, Донецька організація ТУМ запропонувала мені стати кандидатом в депутати обласної Ради. Оскільки я могла сама собі вибрати дільницю, по якій хотіла би балотуватися, то я спинилася на Мар’їнці – невеликому містечку  під Донецьком, де я часто виступала, де в мене було багато друзів і знайомих. Та ба, виявилося, що моїм суперником буде голова районної Ради! Ну, і, розуміється, вся районна партійно-державна  система була задіяна на те, щоб мене скомпрометувати, щоб залякати виборців, щоб не дати мені можливості спілкуватися з людьми. Найперше нейтралізували одного з моїх довірених осіб – чоловіка, на якого я покладала найбільше надій, якого в Мар’їнці знали і шанували. Його начебто послали в Донецьк на курси підвищення кваліфікації, але оскільки він протягом усієї передвиборчої кампанії навіть не показався мені на очі (хоч до того ми часто бачилися,  я роблю висновок, що з ним було проведено бесіду на дуже високому рівні.
Або таке: приїжджаємо ми з моїм суперником вранці в одне село, щоб виступити перед своїми виборцями, розповідаємо свої програми, а потім я отримую записки... надруковані на машинці. Ото механізовані колгоспники! Ледь уставши з постелі, вони вже знають, яке питання зададуть кандидатові в депутати, і щоб не морочитися потім з авторучкою, швиденько друкують їх на машинці, яка, звичайно ж, є невід’ємною частиною інтер’єру кожної сільської хати.
Але найсмішніший випадок був такий. Виступаємо ми в Палаці культури, у  Мар’їнці. В залі, звичайно, сидить весь райком і райвиконком, ще, може, трохи пенсіонерів, бо це середина будня,  коли люди на роботі. Отримую я поміж записок і таку: «Прослухавши вашу біографію, не зустрів такої дати, як 1955 рік. Ви про це нічого не скажете?» (записка була російською, подаю її в перекладі). «Що ж, – кажу я, прочитавши вголос цю записку, – автор щось трохи переплутав, бо я розповідала не свою біографію, а свою виборчу програму. Проте бачу, що авторові відомо дещо з моєї біографії, і він хотів би, щоб я тут про це розповіла.
Але ви ще раз переплутали, шановний. В 1955 році я вже приїхала на Донбас, а в тюрму мене посадили в 1952 році, коли мені було шістнадцять років». – «Сімнадцять!» – раптом вигукує дівиця, яка сидить в першому ряду, з вигляду типовий інструктор райкому. Я поблажливо посміхаюсь їй: «Ви не досить точно вивчили мою біографію.  Сімнадцять років мені виповнилось 31 березня 1952 року, а вперше мене взяли 13 березня, коли я ще не мала сімнадцяти років». Дівиця зніяковіло кліпає очима, залом проходить веселе  пожвавлення. Зрештою, стати депутатом мені тоді так і не вдалося, але й голова райвиконкому не пройшов, і це, мабуть, було найбільшою несподіванкою його номенклатурного життя.
А тепер знову вертаюся в той сіренький березневий день. Отже, все було підготовлене для того, щоб «узяти» мене, все  начальство сиділо по своїх кабінетах, всі ж рядові виконавці чатували  на вулицях. Прийти і арештувати мене вдома вони з якихось причин не могли. Може, боялися, що я в останню хвилину поставлю який-небудь вазон на вікно (пам’ятаєте епізод з Плейшнером  в Женеві, отой, що з кінофільму «Шістнадцять миттєвостей весни»?) Може, для цього все-таки було потрібно санкцію прокурора, а він не погоджувався, не бачачи достатніх підстав? Словом, мене вирішили «брати» на вулиці, обставивши це як чисту випадковість. Але для цього було потрібно, щоб я не лише вийшла з дому, а й пішла саме тією вулицею, де вже на мене чекала «підсадна качка» з двома міліціонерами. Зрештою, може, тих міліціонерів було більше, лише вони трималися осторонь? Але навряд! Все-таки, було б повним безглуздям вважати, що те дівчисько носить з собою якусь вогнепальну зброю і почне відстрілюватись.  Ну, а щоб голими руками взяти її, двох молодих здорових  чоловіків було більш ніж достатньо. Словом, як не міркуй, а виходить, що ті мої подружки зайшли до нас тієї неділі не випадково, а були заслані з цілком конкретною метою: виманити мене з дому і повести саме цією вулицею. Що вони з успіхом і зробили.
Ну, як мене «брали», я вже розповіла, тож не буду повторюватися, а продовжу з тієї миті, як ми вчотирьох, – я, та жінка і два міліціонери, – зайшли в приміщення районного відділу міліції. В тому приміщенні було багато якихось людей у формі, і при нашій появі вони дружно сунуть на нас, збуджено вигукуючи: «Что случилось? Что произошло?» Це вперше в житті я потрапила в міліцію (не рахуючи тієї пригоди на вокзалі в Рівному) і тому нічому не дивуюся. А дивуватися є чому. Наприклад, чому в неділю все начальство зібралося докупи? І чому вони прийшли в таке збудження  від того, що два міліціонери зайшли з двома жінками цілком пристойного вигляду? І так їм усім закортіло негайно дізнатися, що трапилося? Отож, стоїмо ми посеред кола цілком дорослих і серйозних людей, яким цілком доросла (як я пам’ятаю, їй на вигляд було років тридцять) жінка всерйоз повторює безглузду вигадку про те, як вчора я стояла за нею в черзі і витягнула з її пальто документи і гроші, а сьогодні вона пізнала мене з описів людей, які мене бачили. «Я ей могу простить эти деньги, – проникливо говорить вона, – только пусть она вернет мне паспорт, потому что я здесь в командировке, и мне без документа никак нельзя». – Но как она у вас их вытащила? – питається хтось, щоб вдати, що йде справжнє розслідування скарги. «А вот так!» – відповідає жінка і обома руками робить жест, щоб показати, як я до неї залізла в кишеню. І тут стається «прокол» – в її пальто взагалі нема кишень! «Ну, я вчера была в другом пальто, которое с карманами», – відразу знаходить вихід зі становища вона. Ви бачили таку модницю? Їде у відрядження і бере з собою запасне пальто. А що – не ходити ж весь час в одному! Таке неправдоподібне пояснення нітрохи не бентежить доблесну міліцію, і ті, навіть не запитавши імені тієї жінки і звідки вона приїхала,і що робить в Костополі, всі повертаються до мене і починають умовляти, щоб я віддала вкрадене.
Це тепер я така розумна, що якби в моєму домі спробували робити обшук, то я б вимагала спочатку показати санкцію прокурора. А тоді дурне перелякане дівча думало лише про одне: як би швидше спекатися цієї безглуздої історії. Я не пам’ятаю, але не виключено, що я сама запропонувала піти до мене і подивитися, що ніяких грошей у мене взагалі нема. І абсолютно «темна пляма» – як ми добралися до мого дому. Просто вже я в нашій з подругою кімнаті, здається, сусіди в ролі понятих (ні, вони прийшли пізніше, вже коли явились емгебісти!) і два міліціонери (чи це були ті, які мене на вулиці затримували, чи інші, я була надто перелякана і розгублена, а тоді на мене нападає якась така «психічна сліпота»,  коли я ніби й бачу і чую, а заразом воно проходить крізь мене, не затримуючись у моїй свідомості). Я витягую з-під ліжка свою валізку, відчиняю: в ній лежить моя від тижня найбільша радість – новесенька сукенка. Історію її я розповім дещо пізніше, коли дійде до того, як я оголосила голодівку, бо це цікава історія, але зараз не час відвертати увагу від найголовнішого. Ще в валізці лежать дві, теж уже згадувані книжки:  «Житія святих» і «Панна Мері». Ну, і, розуміється, мої щоденники, клапті паперу з записаними віршами, кілька листів від мами. Від батька листів не було, бо йому можна було писати лише два листи на рік. Саме так! І коли через 30 років Славко Чорновіл пробачався у листі, що рідко пише, бо йому з табору в Якутії дозволено писати всього два листи на місяць, я написала йому, щоб не скаржився, бо це ж у дванадцять разів більше, ніж дозволялося моєму батькові.
«Е-е! – сказав міліціонер, заглянувши в мою валізку, але навіть пальцем не торкнувся там нічого. – Я вижу, что нам здесь делать нечего. Это дело эмгебе». І вже один з них залишився з нами, а другий вийшов. Не знаю, чи він таки дійшов до того будинку, де в Костополі було відділення МГБ, можливо, що й так, бо це було зовсім недалеко. А може, його вже перестріли по дорозі, бо якщо в міліції зібралося усе начальство, то тим більше мусили бути напоготові наші доблесні чекісти. Це ж, властиво, була їхня «здобич», міліція мала лише затримати державного злочинця і  тут же передати їм. В усякому разі, ми  недовго сиділи і чекали, поки прийдуть емгебісти. Ті серйозного загального обшуку в кімнаті робили і коли я з ними виходила з дому, то ніяких речей з собою не брала. Мені сказали: «Вам доведеться піти з нами». Ага, а куди ділися ті два міліціонери? Вони зникли, як тільки з’явилися емгебісти. Може, зітхнули полегшено, бо хіба то їхня робота – бути «шестірками» в іншого відомства? Про «вкрадені» гроші і паспорт вже навіть для годиться не згадали. Отак були – і нема.
В приміщенні відділення МГБ теж усе начальство було в зборі. Ну, бо як же: нарешті взяли оту хитру бестію, яка вже два роки морочить голову чекістам двох районів (а ще Рівне і мій рідний Городець, то, виходить чотирьох). Насамперед вони мене постаралися «розколоти»: признайся та признайся, з якого часу ти почала свою антирадянську діяльність? А в чому мені було признаватися? Що відколи я себе пам’ятаю, то була душею за самостійну Україну, бо так настроєні були всі ті люди, між якими я росла: дібровицька інтелігенція, городецькі селяни, мої власні батьки? Ну, але ж не була я справді ідіоткою, щоб отак просто у вічі заявити цим серйозним дядям з погонами на плечах: так, я проти радянської влади, і Сталін ніякий не батько, а кат українського народу! Я вдавала, що  здивована і навіть обурена таким запитанням, і уперто заперечувала, що в мене є якісь антирадянські настрої. Дивно: я добре пам’ятаю  розташування кімнат в тому будинку, я могла б  намалювати схему, де сиділа я, а де емгебісти, але не  пам’ятаю ні їхніх облич, ні імен. І про що вони конкретно питали, не пам’ятаю, щоб вони намагались мене в чомусь «уличить».  Зрештою, в них не було ні найменшої зачіпки, та й вони, мабуть, не хотіли показати, що вони знають (а точніше, що вони нічого не знають). В усякому разі, не буду брехати, мушу сказати, як воно було: костопільські емгебісти не били мене, не погрожували, не кричали навіть, просто півдня і ще чи не цілу ніч водно умовляли,  щоб я призналася в своїй антирадянській діяльності.  Пізньої ночі мені читали гарно укладений протокол допиту, в якому я признавалася, що після арешту батька в мене виникли образа на радянську владу, в результаті чого сформувалися антирадянські погляди. Чи я підписала той протокол? Далебі, не пам’ятаю, але схильна думати, що таки підписала. Ви б цього не зробили? Ага, постарайтеся уявити, що вам всього-навсього шістнадцять років, що вас з дитинства вчили слухатися старших, а тут чи не десяток тих «старших» багато годин підряд переконують тебе, що ти повинна це підписати. Зате потім мені дозволили до ранку поспати на дивані, а вранці принесли сніданок. Ах, що це був за сніданок! З ресторану, ви собі уявляєте? Я вперше за два останні роки поїла так ситно, а так смачно... так смачно я не їла вже, мабуть років шість, з часу арешту батька. Там був м’ясний бульйон, котлета з картопляним пюре, біла булка і навіть цукерки.  Намагаюся уявити собі емгебіста, який брав в ресторані мені сніданок. Щось він мусив при тому відчувати, коли взяв ті цукерки. Думаю, якби я була років на десять старша, він би про них не подумав.
Словом, поїла я всмак, після чого мене посадили в кузов вантажної машини і повезли. Куди? Або я знала? Мені не сказали, а я не питала. Маю таку своєрідну звичку: не задавати питань в ситуації, в якій десять інших людей задали б десять питань кожен. Отож, їхала я на тій машині,між двома солдатами, і ми всю дорогу мовчали. Було майже так, як у пісні, яку я на той час ще не знала: «Сіла на машину, сльози на очах, а довкола мене з крісами в руках. Сіла на машину, машина жене, минає хатину, де батько живе. Минає хатину і рідне село, аж на залізницю авто завезло».
Приїхали ми в Рівне. В оточеному зі всіх сторін муром подвір’ї зсадили мене з машини.  То був будинок Рівненського управління МДБ, і в ньому мені довелося провести найближчі дві доби. Знову ж таки ці два дні мені зовсім загубились. Пам’ятаю лише, що їсти мені носили з ресторану (чи з їхньої їдальні, але це було смачно), а от спати мені доводилось просто на письмовому столі в кабінеті, в той час, як емгебіст (не солдат, а саме емгебіст) куняв біля мене на стільці. Що мене питали? Далебі не пам’ятаю! Пам’ятаю тільки, що поводилися зі мною цілком чемно, не били, не кричали, не погрожували. І не задавали якихось конкретних  питань, не вимагали конкретних зізнань. Мені здається, вони тоді найбільше дбали, щоб не показати мені, що саме їх цікавить і що вони знають. Отож, мені напряму не ставили вимогу, мовляв, признайся, що ти зв’язана з бандерівцями, – це я пам’ятаю точно. А було таке, що мені диктували якісь безглузді фрази і вимагали, щоб я їх писала друкованими літерами. Я написала, але тоді так і не дізналася, що йшлося про ті листівки, які я півтора роки тому поширювала в Острозі (хоча «поширювала» – це надто голосне слово для отих кількох саморобних листівок). Це вже пізніше, коли мене «всерйоз» арештували, слідчий прочитав мені акт експертизи, яка неспростовно установила, що було написано моєю рукою текст  тих листівок (а точніше, однієї листівки, бо лише одна протрапила до наших «органів», при ній була доповідна записка дільничного уповноваженого, який її знайшов. А того тексту, там було,  аж два слова – «Борітеся – поборете!» Зрештою, їх було досить для експертизи.
Чи мені було тоді страшно? Ні. Не можна боятися чогось, чого ти не знаєш. Якби я справді була зв’язана з бандерівцями,я, може, боялася б, що їм щось відомо, що мене почнуть бити, що я не витримаю і «розколюсь». Але оскільки я не почувала себе ні в чому винною (про свої «антирадянські настрої» я нікому не розповідала, а про ті нещасні листівки давно забула, як і про свої розмови з дівчиною, що була приставлена до мене в Острозі), то я почувала себе... Зрештою, як я себе почувала? Я вже писала,  що іноді мені сняться сни, які я сприймаю, як дійсність. А тоді я почувала себе так, наче мені сниться безглуздий сон, і я добре усвідомлюю, що це сон, а тому нема сенсу щось робити, лишається терпляче чекати, коли він скінчиться або коли ти прокинешся. Отож, я не плакала, не скандалила, не просилась, не обурювалась, а терпляче сиділа (на нормальному стільці, а не якійсь там прикованій табуретці, про яку так часто згадують в мемуарах) і відмовчувалась, а коли вже мовчання ставало надто нечемним, – я ж була добре вихована дівчинка, – ухильно відповідала щось неозначене. Ні, я ніколи не була проти радянської  влади, ну, що ви! Мене не цікавить політика, я вчуся, я  надіюся, що після закінчення педучилища мені як відмінниці вдасться  вступити в університет. Ах, як мені потім відгукнувся той  університет! Зрештою, чи я справді тоді мріяла про той університет? Признаюсь, що до свого арешту я жила, наче пливла за водою.  Не було в мене ніяких життєвих планів, не мріяла я стати письменницею  чи ще ким, я просто жила, як живеться, єдиним моїм бажанням  було дістати хорошу книжку (хоча поняття «хорошої книжки» було  в мене дуже примітивне, я з однаковим інтересом читала «Анну Кареніну»  Толстого і «Кавалера Золотої Зірки» Бабаєвського, «Алітет відходить в гори» Сьомушкіна чи «Щастя» Павленка), і тоді я могла цілий день не відриватись від неї. Ото ще аби голод не дуже надокучав.
Закінчилося це моє «перше сидіння» тим, що мене привели в якийсь дуже шикарний кабінет, у якому військовий з шикарними пагонами почав зі мною бесіду. У той час йому подзвонили, з’ясувалося, що до нього їде перший секретар обкому компартії,  а його на прохідній не пускають. Господар кабінету розпорядився негайно пропустити, і от двоє солідних людей – начальник обласного управління МДБ і перший секретар обкому комуністичної партії (здається, якщо я не помиляюся, це був знаменитий Бегма) – по-батьківськи умовляють смаркате дівчисько, що воно повинно любити радянську владу і допомогати їй боротися з ворогами. Ну, я сиджу і підтакую. Не тому, що я злякалась, повторюю, я не боялася. Я не усвідомлювала, яка небезпека мені загрожує. Просто поступати в даній ситуації інакше було б екстравагантністю, а на екстравагантні вчинки я ніколи не була здатна. Закінчилося це тим, що начальник великодушно оголосив мені, що я можу повертатися до Костополя. Усі мої гріхи перед радянською владою мені пробачено, але я повинна пообіцяти, що більше нічого робити не буду. Я охоче пообіцяла, бо таки дійсно зовсім не збиралася скидати радянську владу, але зауважила, що в мене в педучилищі можуть бути неприємності за прогули. Начальник заспокоїв мене, що вони все влаштують, і відпустив. Я тоді вирішила, що назавжди. Виявилося – лише на два місяці.
А тут іде епізод, який мені дуже хотілося б пропустити. Бо дуже я не люблю таких розмов... ну, на сексуальну тему. Зрештою, я не вважаю, що секс – це щось таке зовсім антиприродне і з ним треба боротися. Навпаки, це цілком природна річ, і найбільш поетичне почуття – кохання чоловіка і жінки – виросло, зрештою, на цьому грунті і, зводиться знову ж таки до цього. Але розмов про це я не люблю. Ну, так уже я вихована, так в мене склалося життя. У книжках, які я читала, всі стосунки між чоловіком і жінкою, зводилися до поцілунка (навіть в найбільш «розпусній» книжці, яку я на той час прочитала, «Легенді про Тіля Уленшпігеля», жінка Ламме Гудзака відмовляється цілуватися в губи, щоб не мати дитини, а гулящі жінки – вони просто гуляють: співають, танцюють, п’ють вино, сидячи на колінах у чоловіків).
Ну, гаразд, але вертаємося в Рівне і в 1952 рік. Отож, вивели мене з того шикарного кабінету, але відразу не відпустили, а ще я сиділа в скромнішому кабінеті і чогось чекала. Здається, касира, який мав мені дати гроші на квиток. І, звичайно, сидів зі мною якийсь службіст і так собі балакав про те про се. Між іншим, згадав ім’я хлопця, в якого я так смертельно була закохана в Острозі, і запитав: «Ты ему отдавалась?» Я не зрозуміла, про що він запитав, клянусь! Але через своє нерозуміння я все-таки зрозуміла, що це якесь непристойне питання. Я так розгубилася,  що глянула на нього круглими очима і запитала: «Как?» І знаєте – тут він розгубився! Йому стало соромно; я, здається, вже писала, що іноді можу уловлювати біополе інших людей, так ось, йому стало дуже соромно, він засіпався на стільці і ледве видушив з себе:  «Ну, что, ты не знаешь, как?» І все. Більше на цю тему не було ні слова. І мене випустили, я бігла до вокзалу, і мене трясло. Не від того, що я нарешті усвідомила всю небезпеку, яка мені загрожувала і яка начебто минула, а від отієї останньої розмови, непристойності якої я теж не усвідомлювала, але підсвідомо відчувала. Може, через це в мені на все життя виробилася огида до розмов на таку тему?
І от я вже знову в Костополі, знову в педучилищі. Далебі, не пам’ятаю, чи мені наказували, щоб я нікому не розповідала про те,що зі мною було протягом цих кількох днів, але я таки сама не розповідала. Ну, звичайно, дівчата запитували, тим більше, що між ними були свідки того, як мене «брала» міліція, і всім було цікаво, що ж там було далі. Але я збувала цікавих короткою фразою, що та жінка помилилася і ця помилка з’ясувалась. І от стою я на перерві в коридорі і бачу, що йде один з костопільських емгебістів. Я щойно писала, що всі вони залишились для мене безликими і безіменними, а ось цього я чомусь вирізнила і навіть прізвище його досі пам’ятаю: Андрущенко. Він привітався зі мною і пішов до директора, а я влетіла в клас і радісно завищала:  «0й, дівчатка, знаєте, кого я щойно бачила!» Ви бачили цю ідіотку:  Сибіром запахло, а вона стрибає від радості, що з нею симпатичний дорослий чоловік привітався і що вона з ним знайома! Знала б я, яке з ним буде наступне побачення!
А наступне побачення відбулося через два місяці – 20 травня 1952 року, коли мене таки арештували, На цей раз згідно з всіма класичними правилами – вночі. Чому саме вночі, я цього ніяк не можу зрозуміти. Щоб ніхто не побачив? Ну, то й що, все одно ж на другий день дізнаються! Отак я звечора лягла спати і розбудив мене знайомий, – отого самого симпатичного емгебіста, – голос: «Гордасевич, вставайте, гості прийшли!» Я прокидаюся і бачу, що в кімнаті горить світло, моя подруга стоїть одягнена, ну, і поруч з нею скількись там чоловіків, серед яких і мій знайомий. Але ж не буду я одягатися в присутності мужчин! Вони слухняно виходять, але повертаються в ту ж мить, коли я застібаю останній гудзик. Входять і починають робити обшук. А ми з подругою сидимо одна проти одної на своїх постелях і регочемо. Ні, це не нервовий сміх від страху, а звичайний безжурний сміх молодесеньких дівчат, які зовсім не можуть зрозуміти, що відбувається, і те, що мало б жахнути своєю безглуздістю, здається тільки смішним. Та от обшук закінчено, і мій знайомий говорить мені: «3беріть свої речі, вам прийдеться пройти з нами». Йому було потрібно більше часу, щоб вимовити цю фразу, ніж мені, щоб зібратися. Взяла свою фанерну валізку, чомусь вклала в неї простирало. Чому саме? Може, тому, що брати зовсім порожню валізку було незручно, а єдине моє плаття було на мені, та ще я надягнула свою єдину трикотажну кофту. Мені здавалося, що я дуже елегантно одягнена: ситцеве платтячко, блакитне в червоні сунички, і темно-блакитна кофта, яку я щойно купила, витративши на неї половину стипендії. Тепер не знала, як доживу до наступної стипендії, але вже давно минула зима, і не могла я ходити в пальті, та ходити в самому ситцевому платті з коротким рукавом теж не можна було. Бо весна того року була холодною на відміну від попередньої. Ніби вчора це було:  сонячний весняний день, я з подружками безтурботно йду центром Острога. «Дівчино, ви загубили хустинку!» – кричить мені зустрічний  незнайомий хлопець, я злякано хапаюсь за короткий рукав платтячка,  а він весело сміється: «Перше квітня!» Отже в 1951 році 1-го квітня я йшла вулицею в самому платтячку, і мені не було холодно. А в 1952 році за день до мого арешту, тобто 18 травня, випав сніг і рясно укрив зелені дерева. Тому мені довелося піти на такий відчайдушний крок і купити ту блузку. Не шерстяну, ні, таку саму дешеву, бавовняну, зате мого улюбленого кольору: трохи світлішого, ніж волошки, і трохи темнішого, ніж незабудки. І правильно я зробила, що ризикнула, бо чекати наступної стипендії мені вже не довелося, а блузка в мене таки була. Правда, через неї мені потім довелося пережити велику трагедію.
Беру я свою валізку і збираюся виходити. Так легко і просто, ніби забігла до мене подружка і покликала в кіно. Ні, я зовсім не граю роль отакої безстрашної революціонерки,  я просто не чекаю нічого страшного. Адже сказало мені таке високе начальство, що я можу іти собі, вчитися і спокійно жити, аби тільки я нічого проти радянської влади не робила. А я ж не робила! Отож, я збираюся вийти з кімнати, певна, що повернуся сюди... ну, через кілька днів. А симпатичний Андрущенко знає, що я сюди вже не повернуся ніколи, сказати цього мені він не має права, але совість у нього трохи є. «Хоч попрощайтеся з подругою!» – говорить він мені, і я недбало чмокаю подругу в щічку і навіть не прошу її написати моїй мамі чи зайти до баби, яка живе в кількох кроках звідси.
Я йду нічними вулицями Костополя і не знаю, що, власне, моя юність вже закінчується, що в мене починається нове життя, в якому вже ніколи не буде місця безжурності, бездумній радості, впевненості в тому, що попереду велике, таємниче і прекрасне життя. І навіть нічого робити не треба, воно саме прийде. Я не знаю, яке саме воно буде, але догадуюсь, що прекрасне.
Чому ж мене все-таки перший раз випустили? Найперше, що мені спадає на думку: наші доблесні чекісти були таки дуже певні, що я маю зв’язки з лісом. Інакше чого б я туди ходила? Але в них не було ні найменшої ниточки, за яку можна було б зачепитись. От вони й вирішили мене «взяти»: ану ж я з переляку «розколюсь» або принаймні проговорюсь? Оскільки я не проговорилася, то мене випустили з розрахунком, що або я побіжу в ліс доповісти, що зі мною було, або ті, з лісу, будуть шукати зустрічі зі мною. Отут мене і застукають. Але минає місяць, минає другий, а застукати не вдається. А почату справу в архів не спишеш, там же стільки доповідних, актів, свідчень, протоколів, заяв – як вони ще там називаються, ті папери, які складаються в папку з інтригуючою іноземною назвою – досьє.  Тож оскільки «чека не помиляється», справу можна було закінчити лише тим, що людину арештовано і засуджено. Тим більше, що вже було досить підстав і так: ота сама листівка, вірші, доноси. Ха, доводилося судити людей, в яких і десятої частини того не було!

* * *
В житті бувають збіги, яких і найпримхливіша фантазія не в змозі вигадати. Бо оцей епізод про день 20 травня 1952 року я закінчую 20 травня 1992 року, рівно через 40 років. Ні, я не підганяла під цю дату спеціально, я навіть не думала про це, саме сьогодні до мене дійшло усвідомлення, що це ж кругла дата.  І я взяла торт і пішла до свого сина і його дружини, моєї повної  тезки – її теж зовуть Галина Гордасевич. Третя відома мені Галина Гордасевич живе в Москві і ніякою родичкою нам не доводиться, хоча я дуже б хотіла мати її сестрою, така це інтелігентна, мила і добра жінка. Так ось, сьогодні ми сиділи під кущем розквітлого бузку, пили шампанське і чорну каву, заїдаючи тортом, і я співала тюремні пісні, яких ще не знала сорок років тому, і розповідала про той далекий день.
Але перш ніж я продовжу свою розповідь про той далекий-предалекий (сорок років, Боже мій, попереду в мене вже напевно нема сорока років!) день, я хочу зробити ще невеликий екскурс у  сьогоднішній день. Бо ще отакий збіг; вчора я отримала газету, а в ній стаття про Степана Сороку, який відсидів 25 років за те, що підлітком розповсюджував саморобні антирадянські листівки, підписуючи їх абревіатурою КОУН, що розшифровувалося, як «Кричільська  організація українських націоналістів». За рядками автора статті відчувається, що, мовляв, ніякої організації не було, бо ж хіба це організація – один підліток? А я кажу: була Кричільська  організація українських націоналістів! Бо це ж той самий Кричільськ,  де три роки вчилась я і де я темної зимової ночі зірвала червоний прапор над клубом і втопила в ополонці на Горині. Отже якщо в один час в одному місці однаковою діяльністю займаються бодай двоє людей – це вже організація. А що вони один з одним незнайомі – це вже деталі. В організації за правилами конспірації її члени мали бути незнайомими.
А ще вчора я отримала реабілітацію. Бо вже були реабілітовані  тисячі людей, включно до Левка Лук’яненка і В’ячеслава Чорновола,  які таки намагалися повалити радянську владу, а Галина Гордасевич ходила нереабілітованою. І от прийшло й мені. Мій син  довго і уважно розглядав цей документ, потім сказав: «Досі я тільки читав про реабілітацію, ну, в Разгона і в інших, а оце сам  це тримаю в своїх руках. І це стосується моєї рідної матері».
Тих, кому цей документ не довелося бачити, мушу розчарувати. Це дуже несолідний документ: звичайний стандартний аркуш жовтуватого паперу, на якому дуже блідий текст, відкатаний на ротаторі, і в нього вписано, що треба, вже від руки. І печатка. Печатка вже неіснуючої держави Союза Советских Социалистических Республик з гербом, де всю земну кулю оповито вінком з пшениці, що маскує під собою колючий дріт. Зате обидва тексти, – і той, що  надрукований, і той, що вписаний, – українською мовою. Правда,  в друкованому тексті замість «і» стоїть паличка, а в рукописному чиясь рука автоматично написала «УК», а потім спохватилася, підтерла і виправила на «КК» («карний кодекс», а не «уголовный кодекс»). Ну, гаразд, мені цей папірчик коштував усього «02 роки 07 місяці 03 дні». А як почувають себе люди, яким довелося провести в Гулазі (не треба цього слова перекладати на українську  мову, нехай воно залишиться в своєму первісному звучанні) десятки років? А як почувають себе люди,в яких батько півстоліття тому був розстріляний, вони його навіть не пам’ятають, а ось тепер вони отримали паршивенький папірець з блідим ротапринтним текстом, що, мовляв, це було помилкою?
Люди! Якщо у вас є бодай крихта совісті, якщо у вас є бодай крихта розуму, не допустімо повернення того режиму! Зрозумійте,  що в такому випадку ви, ваші діти, ваші внуки теж можуть потрапити в ті страшні колеса репресивної машини. І не врятує вас те, що ви, мовляв, усією душею за радянську владу і комуністичне майбутнє. Хіба Троцький, чи Бухарін, чи Зінов’єв були проти? Та вони тисячі людських життів поклали за ту ідею, а потім і для них закінчилося кулею в потилицю чи сокирою по голові. І не  надійтеся, що, мовляв ідея дуже хороша, просто трапилося так, що за її втілення взялися взагалі нехороші люди. Де б не бралися за ту ідею,  почавши від азіатського Китаю і країни древньої цивілізації Камбоджі і до цілком європейських країн Югославії і Німеччини, – скрізь це зводилося до злиденного життя, тоталітарної влади і масових репресій. Просто в Німеччині прикордонники стріляли по окремих людях, які намагалися перелізти через берлінську стіну, а в Камбоджі рубали лопатами десятки тисяч людей. Будьте пильні, люди, будьте передбачливі!
Але досить всіх відступів, тим більше, що це справжній парадокс, – відступ з минулого в сучасне. Повертаємося в 20 травня 1952 року. В уже знайомому приміщенні, куди мене привели, на мене вже ніхто не звертав уваги, ніхто не допитував. Просто протримали до ранку, посадили на машину і повезли вже знайомою дорогою до вже знайомого подвір’я. Тільки тут відбувся збій в уже знайомій процедурі, бо повели мене не до вже знайомого багатоповерхового будинку, а до такого собі одноповерхового. І тут мені вперше довелося пережити «шмон». Хочу сказати, що за ті кілька років, які мені довелося провести за колючим дротом, я не чула, щоб політичні в’язні  надто широко користувалися блатним сленгом. Але з того були винятки, і до них належали слова «шмон», «шманати». Мені здається, що це був підсвідомий психологічний захист від того страшного, що відбувається з тобою. Бо коли ти називаєш це явище словом з нормальної  людської мови, то цим самим наче визнаєш за ним право існувати в нормальному людському житті. А «шмон» – такого слова в людській мові нема, і все, що стоїть за ним, поза межами людського світу. «Раздевайтесь!» Я слухняно роздягаюсь до останньої нитки, в вправні жіночі пальці прощупують кожен рубець. Потім вони так само професійно-байдуже прощупують мої коси («поганенькі кіски»!). «Раскройте рот!» «Поднимите руки!» «Присядьте!» Здавалося б, апогей приниження людини – оце заглядання. Але, зрештою, я мала можливість переконатися, що в цьому був певний сенс. Бо розповідала одна урка (так тоді називалися  професійні злодії і злодійки. Цікаво, як вони називаються нині), як її одна подруга умудрилася зняти годинник з руки начальника тюрми, коли він зайшов до них в камеру. І заховала вона той годинник саме в те місце, звідки на світ появляється нова людина. 
І знову таки я не можу втриматися від «ліричного відступу». Через багато-багато років, коли я вже була письменницею і збиралася написати повість про чоловіка, який потрапляє в тюрму, я, щоб не допустити анахронізмів, завела знайомство з одним донецьким прокурором. Це був дуже літній чоловік, який незабаром пішов «на заслужений відпочинок». Він мені не видався дуже мудрим, іноді я впадала в досаду, коли він не розумів моїх питань і відповідав зовсім не те. Але я всі недоліки пробачила йому за фразу: «Я всегда старался  не отправлять человека в тюрьму, если в этом не было крайней необходимости. Тюрьма – это слишком сильное испытание для человека». Він мав рацію, цей літній чоловік з багаторічним партійним стажем (бо ж в Радянському Союзі безпартійна людина не могла бути прокурором). Людина, яка потрапила в тюрму, виходить звідти духовно скаліченою. Навіть якщо це була цілком порядна людина, яка потрапила в тюрму цілком випадково, і нічого особливого з нею там не було, і її врешті-решт виправдали і випустили, ніколи вже ця людина не буде такою, як була «до того». В популярному фільмі «Вокзал  для двох» популярного кінорежисера Ельдара Рязанова є, на мою думку, геніальний епізод. Пам’ятаєте цей фільм? Інтелігентна, порядна людина, музикант за професією, потрапляє в тюрму за вбивство. Хоч і вбивство було ненавмисне: вискочила вночі людина просто  під машину, до того й за кермом сидів не він, а дружина, але раз є труп, то хтось за те має нести покару. І ось наш герой вже в таборі, судячи з того, як скрипить сніг, на далекій півночі. Але, мабуть, йому там не дуже гірко живеться, музиканти і в таборі потрібні. Та й начальник там – батько рідний, досить послухати, як він розмовляє з ув’язненими. На «ви» розмовляє! Він то на «ви», а рядовий черговий на «ти», хоч він нашому інтелігентному героєві міг би сином бути. І обшукує, перш ніж пропустити. Правда, тут він всього-навсього виконує інструкцію та й то дуже недбало: змусив зняти валянки, заглянув у них – от і весь обшук (пробачаюсь, шмон!) А далі йде той епізод, який мені різонув по душі. Наш герой заходить в незнайомий дім, де бачить шикарно накритий стіл. І от він, злодійкувато озирнувшись, хапає зі столу апельсин і ховає за пазуху. Слухайте, це ж страшно! Я на сто відсотків певна, що до тюрми цей чоловік не дозволив би собі вкрасти шматок хліба, навіть якби помирав з голоду. А кілька місяців тюрми – і вже моральні табу порушені, і вже межі між дозволеним і недозволеним розмиті. А все це тому, що в людини нема почуття самоповаги. 
І от переді мною відчиняються залізні двері, замкнені не пам’ятаю вже на скільки замків, я по двох східцях (оце я вже пам’ятаю) спускаюсь в недовгий коридор, по обидва боки якого йдуть замкнені двері. Я ще не знаю, що оті круглі крихітні віконечка в дверях називаються глазками (не вічками, ні, ніхто не називав їх вічками, тільки глазками), а дверцята під ними – кормушками. Двері за моєю спиною з грюкотом зачиняються. «От і все! – каже  хтось в моїй голові. – От і все!» Що «все», я не знаю, ніякого розпачу чи страху не відчуваю, хібащо розгубленість, але цю розгубленість  я з усіх сил намагаюсь не показати цим незнайомим людям з мертвими обличчями і порожніми очима. Я роблю те, чого вони вимагають, роблю відразу, щоб вони не були змушені на мене кричати, я не знаю, що я зробила б, якби вони на мене крикнули, але я не хочу до цього допускати. Але, разом з тим, я не кваплюся, а з усіх сил намагаюся бути гордою і байдужою. Я не роблю ні найменшої спроби сама з ними заговорити, не задаю ніяких питань, не протестую. Вони для мене існують, як якісь предмети, існування яких доводиться враховувати, але з якими не вступиш в спілкування.
От про що обов’язково згадується в усіх мемуарах, – це перше знайомство з камерою. І в кожного мемуариста це враження дуже гнітюче, незалежно від того, потрапив він в одиночку чи в камеру на сто чоловік. Мушу розчарувати свого читача: нічого такого я не відчула. Я потрапила в нормальну кімнату нормальних розмірів (десь так 12-16 квадратних метрів) із чисто побіленими стінами і чистою дерев’яною підлогою. От лише вікно тут було ненормальне: невелике, розташоване так, що в нього не заглянеш, та якби й заглянула, то все одно нічого не побачиш, бо ззовні на нього навішено щита, який залишає лише невелику щілину в небо. Ну, і, звичайно, грати. А от скла не було зовсім. Не знаю, чи то його на літо виймали, чи так було круглий рік. В усякому разі, мені повезло, що сидіти довелося влітку: холод не докучав, а свіжого повітря було вдосталь. Щодо  меблів, то в камері була єдина річ, яка заслуговувала на цю назву: настінна полиця, яка висіла якраз під вікном. Чи, може, оту дерев’яну діжку в кутку теж слід би віднести до меблів? Що вона зветься парашею – це вже я знала. Десь читала, в якійсь книжці, здається в «Воскресении» Льва Толстого. А от що складена в протилежному від параші кутку камери постіль називається чомусь «кантик», цього я ще не знала. У «кантик» насамперед складалися матраци, потім подушки, зверху ковдри і простирала, а все це застилалося ковдрою. «Кантик» мусив мати форму куба з максимально можливими чіткими гранями. Чомусь начальство надавало дуже великого значення «кантику», і якщо його форма не задовольняла чергового, звучала команда: «Перестелить!» А більше в камері не було нічого. І нікого. Окинувши її загальним поглядом, я поклала на підлогу свій вузлик з речами (бо валізку в мене забрали) і почала розглядати свою нову квартиру детальніше. От намагаюся пригадати, як там було з посудом:  видавали нам оте найнеобхідніше – миску, ложку і «кружку» – чи, роздаючи їжу, давали її вже в мисках, а потім їх збирали? Ну, не пам’ятаю, хоч убий! Думаю, що мали б видавати, але тоді як же ми їх мили, поївши? Зате добре пам’ятаю, що лежала на полиці книжка і що це були збірка творів Миколи Гоголя.
Спробуйте уявити себе на моєму місці: тобі щойно виповнилося сімнадцять років, тебе вночі підняли з постелі, привезли в Рівне, посадили в одиночну камеру, і ти зовсім не знаєш, за що тебе сюди посадили і скільки тут тобі сидіти. Ні, я не злякалась, іще раз повторюю: не можна боятися того, чого ти не знаєш. Отоді, перший раз, поки мова йшла про вкрадені гроші, я боялася. Бо там було все зрозуміло: в жінки вкрали гроші, вона думала, що це я зробила. От тільки цікаво, як вона могла мене впізнати, якщо я стояла за нею? Але тоді мені це не спадало на думку, я лише боялася,  що в педучилищі дізнаються і, до лиха, виключать мене як злодійку. Адже виключили в Острозі з педучилища хлопця, який украв гроші в свого товариша. А тепер абсолютно не розуміла, що відбувається, і тому мене не брав страх. Зрештою, я ще й пам’ятала, що мене оточують мої «ідейні вороги», оті самі, що про них в піснях співалося: «Розгулявсь червоний Сталін-кат». Ну, ні, не побачите ви, щоб я вас злякалася! Я гордо звела голову, ще вище задерши свого і так кирпатого носа, і вирішила, що скільки б мені тут не довелося пробути, я мушу поводитися так, щоб розумно використовувати кожну хвилину. І я беру книжку, розгортаю і починаю, ходячи по камері, вчити напам’ять: «Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!» Ну, і так далі, весь цей уривок. Ходжу собі і намагаюся не реагувати на те, що заслонка над отим круглим віконечком весь час піднімається і хтось через нього заглядає. Ну, і чхати я хотіла, хай собі заглядає! Це як же я, мабуть, спантеличила своєю поведінкою  чергового. Ну, як же, привезли шмаркате дівча, вкинули в камеру, а воно не плаче, не кричить, не б’ється в двері, а ходить з кутка в куток і щось шепоче. Чи, часом, не з’їхала з глузду?
Зрештою, насамоті мені довелося бути дуже недовго. Ще чи не того самого дня до мене вкинули молоду дівчину, трохи від мене старшу, а ще десь через день чи два нас перевели в сусідню камеру, де вже було три жінки.
Думаю: від чого залежить, що ми щось пам’ятаємо, а щось ніяк не тримається в нашій пам’яті? При тому іноді якась дурниця пам’ятається так, наче це вчора було з тобою, а щось важливе з усіх сил намагаєшся пригадати – та ба! Я наче мала добру пам’ять, в тій же камері дівчата були провели наді мною такий «дослід»: прочитали мені один-єдиний раз вірш Нікітіна «Пахарь», здається, 56 рядків, я уважно прослухала і відразу повторила. Тож ось читаю мемуари інших в’язнів, вони так вільно оперують датами, іменами, номерами таборів, цитують цілі довгі розмови, які велися десятки років тому. Не знаю, як це їм вдалося. Я, наприклад, не пригадую номера тієї єдиної камери, в якій я сиділа у внутрішній тюрмі рівненського управління МДБ. Не пам’ятаю, як звали тих  чотирьох моїх перших сусідок. От лиш хіба те, що одна була літня сільська жінка; одна міська дещо молодша (так років під сорок), молода дівчина, колишня студентка, яка вже сиділа півтора року, була засуджена, а тепер її повернули з табора... ні, здається, не на переслідство, а як свідка у якійсь справі. Ну, і та молода сільська дівчина, з якою ми спочатку були вдвох.
Почалося нормальне тюремне життя, якщо тільки тюремне життя можна назвати нормальним. О шостій ранку звучав дзвінок, і треба було негайно вставати, бо відкривалася кормушка і чувся крик: «Подъем! Подъем!» Ми вставали, збирали постіль (бо спали покотом на підлозі) і складали в той уже згаданий «кантик». Я робила ранкову зарядку (ну, аякже всі революціонери в тюрмі обов’язково робили зарядку!) і дійшла до того, що могла п’ятдесят разів присісти. Далі нас вели в туалет, де можна було також вмитися, а двоє з нас несли «парашу». В літературі дуже наполягається  на смородові, який обов’язково супроводжує ту славнозвісну «парашу». Маю досить тонкий нюх, але не пам’ятаю, щоб мені сморід особливо докучав. Ми ж не лише старанно споліскували  свою «парашу», а й намагалися налити в неї трохи розчину хлорного вапна, яке добре нейтралізує всі неприємні запахи, хоча й саме пахне не так щоб приємно. Але це нам не завжди вдавалося, хлорним вапном «парашу» належало лише споліскувати, Отож, черговий міг заглянути і змусити вилити. Може, боялися, що ув’язнені спробують тим хлорним вапном отруїтися? А воно ж нам було потрібно зовсім для іншої мети. Для чого саме? А ось зараз розкажу.
Хоча, коли отак подумати, тема ця вважається «табу» в художній літературі, з тих багатьох тисяч книжок, які я за своє життя  прочитала, лише в одній я зустріла «це» – таким епізодом починається чарівна повість Ірини Вільде «Повнолітні діти» (та й то не у всіх виданнях). А то чомусь навіть найбільш безцеремонні чоловіки-письменники, які не вагаються описувати найінтимніші моменти сексуальних стосунків чоловіка і жінки не зважуються ні словом, ні півсловом нагадати про те, що в кожної нормальної жінки кожного місяця відбувається таке фізіологічне явище як менструація (ну, а жінки-письменниці взагалі зображують людину так, начебто в неї не існує нічого того, що нижче пояса). Отож, коли в камері знаходиться шість жінок у віці від сімнадцяти до п’ятидесяти років, то дуже рідко трапляються дні, щоб ні в кого нічого не було. Треба було якось рятуватися. А як? Уже пізніше, в такій «звичайній» тюрмі можна було сказати лікареві, що в тебе менструація, і вона давала шматок вати, хоч він, звичайно, не міг зарадити біді. А у розпорядку емгебістської тюрми взагалі не передбачалося, що в ній можуть бути жінки, у яких менструація. Отож, як ми виходили зі становища? З усяких білих клаптиків (якщо їх не було, то відривався край простирала, тільки його потім треба було підрубцювати, щоб не помітили) шилися такі довгасті подушечки, в які вкладалася вата, наскубана з матраців (це теж треба було робити обережно, щоб не помітили). Використану подушечку не викидали, в жодному разі ні! Вранці за час,  відведений на вмивання, треба було встигнути попрати її, а оскільки кров відпирається дуже погано, то для її остаточного усунення і слугувало хлорне вапно. В його розчин клали вже випрані подушечки і тримали там з півгодини. А потім ще їх треба висушити. Все це не дуже естетично, я з вами згодна, але що поробиш – таке життя!
Зрештою, мене на перших порах всі ці проблеми не цікавили. Коли ти два роки (а точніше, п’ять) жила з постійним почуттям голоду, то не всі фізіологічні процеси в твоєму організмі відбуваються так, як належить.
Після оправки – сніданок. Відчиняється кормушка, кожен має підійти і у власні руки отримати денну пайку хліба і цукру – приблизно чайну ложку. Ще на сніданок давали тюльку, тарілку юшки і чай. Юшка була з вівсяними крупами або з пшоном, і по цьому можна було визначити, яка каша буде в обід. Отож, поснідаємо і чекаємо ранкової «повєрки» (чи таки вона була раніше?). Наслухаємося: грюкають двері. Ага, значить, вже йде повєрка, треба вистроїтися  в ряд. Заходять в камеру, рахують. «Вопросы, жалобы есть?».. Нема. І знову чекаємо, на цей раз прогулку (українською літературною мовою «прогулянка», але ніхто з нас так не казав). Коли після невеликої перерви знову починають грюкати двері, це означає, що почали виводити. Намагаємося встановити, з якого боку почали, бо від того залежить, коли поведуть нас. Чомусь дуже радіємо, як не доводиться довго чекати, хоча спитав би хто, чого тут радіти? Чи не краще мати щось приємне в перспективі, ніж уже в минулому? Та й що з тієї прогулки: заводять тебе в такий квадратик простору, з усіх боків оточений муром, знизу асфальт, тільки й того, що небо над головою. Руки за спину і марш по колу. Стояти не можна, відійти в сторону не можна, руки опустити не можна – все це порушення режиму, за які або тебе відправлять в карцер, або всю камеру на стільки-то днів залишать без прогулки. Ну, після прогулки лишається чекати обіду, на який завжди юшка з капусти (називається «борщ») і вівсяна або пшоняна каша. А після обіду вже нічого чекати до самого вечора. Бо на вечерю дають лише чай, розуміється, несолодкий, можеш підсолодити, якщо в тебе щось з тієї вранішньої дрібки залишилось, і пожувати хліба, якщо, звичайно, теж щось залишилось.
Мушу признатися, що на таких харчах я не лише не схудла, а навпаки, так поправилась, що коли через три місяці потрапила в  лагер (знову ж таки українською мовою «табір», але не говорили «табір», ніхто ніколи не говорив, тільки «лагер», «лагерний»), то вже ніхто не називав мене худою, а навпаки, говорили, що я таки добре пухкенька.
Що ми ще робили протягом дня? Ну, сиділи на підлозі, грали в шахи (справжні, не якісь там виліплені з хліба, як в це читаємо в інших мемуарах), читали. У камеру видавали дві книжки на два тижні, при чому вибирати не доводилось. Просто відчинялась  кормушка, заглядав черговий (якого теж не називали черговим, а лише «діжурний»), говорив: «Книги!» – і це означало, що треба віддати книжки. Потім через якийсь час, – частіше всього на другий день, – знову через кормушку подавали дві інші книги. При тому це не завжди були інші. Я мало не заплакала з досади, коли з’ясувалося, що з поданих двох книжок одна – та ж сама, яку в нас забрали. Але протестувати було б марним.  А так само мало не заплакала з обурення, читаючи сентиментальне оповідання про бідного хлопчика, який в «тій» Германії розповсюджував комуністичні листівки і йому дали, – який жах! яка тиранія! – аж шість місяців тюрми. Я вже знала, що мені за мою націоналістичну листівку буде щонайменше десять років.
А найбільше ми шили і вишивали. Чим? Як? На чому? О, ви не знаєте, на що здатна людина! Далебі, я зараз сама уявити не можу, де ми брали ті клапті тканини і з чого насмикували ті кольорові нитки. Але в мене є речовий доказ – подушечка для голок, якою я і досі користуюся. Це квадратик розміром 8 на 8 сантиметрів, а на ньому хрестиками вишите блакитне небо з білими хмарками, білий будиночок з блакитними вікнами і червоною покрівлею, перед домом зелений моріг, по якому розкидано червоні, жовті і бузкові квіти (кожну квітку зображує один крихітний хрестик), а ще блакитна річка, по якій плавають білі з червоними дзьобиками гуси. Набита ця подушка моїм власним волоссям. Чим я її вишивала? Ну,  можна було в чергового попросити голку, яку через певний час треба було повернути. А ще ми робили голки з зубчиків гребінців. Гребінці тоді були з натурального рогу, в них зубчики тонкі, гострі і еластичні. Проколеш у такому сталевою голкою дірочку для нитки – і ший на здоров’я. Правда, не в усяку тканину така голка полізе, тому найпопулярнішим видом вишивки у нас було філе.  Це було, сказати б, безвідходне виробництво: спочатку висмикуєш з полотна нитки, щоб зробити сітку, а потім ті ж нитки використовуєш, щоб на сітці робити різні візерунки. Тут рогова голка цілком підходить, але треба стежити, щоб діжурний не помітив, бо все одно відніме, хоч голка і не залізна (найбільше в тюрмі дбали, щоб нам у руки не попадало нічого металевого.
І ще ми розмовляли, але говорити треба було півголосом, інакше відчинялася кормушка і звідти чулося сичання: «Тише!» А співати не можна було взагалі. Навіть дуже тихо. Чому? Може, тому, що у співі людина виливає свою душу, а ув’язнені повинні виливати душу лише на допитах у слідчого. Я робила дослід: сідала обличчям до кормушки і самими губами, зовсім без голосу, співала яку-небудь пісню. Черговий безпомилково розрізняв – розмовляю я чи співаю – і грюкав у двері: «Прекратите петь!» І все-таки ми умудрялися співати, і саме в тій камері я вперше почула пісню з такими словами:
		На Волині, на Вкраїні
		Зветься місто Ровно.
		Там є три тюрми великі –
		Українців повно.
Справді, в Рівному було на той час три тюрми: внутрішня МДБ, де оце ми сиділи, друга – де сиділи карні злочинці.  Третя тюрма була на Двірці,  і туди звозили вже всіх після суду чекати відправлення на етап.
А ще ми перестукувалися з сусідами. Ні, ніхто з нас, навіть та, яка сиділа вже півтора року, не знали азбуки Морзе чи якоїсь іншої системи, робилося це дещо простіше. Насамперед треба було вибрати для цього зручний момент, коли можна було догадуватися, що черговий в другому кінці коридору. Наприклад, там грюкають двері на оправку чи прогулку. Тоді двоє з нас брали ковдру і закривали той куток, що з «парашею». Хоча правила вимагали, щоб ми ні на мить не ховалися з очей діжурного, але в жодного з них не вистачало нахабства протестувати проти  того, що ми закриваємо «парашу», коли нею хтось користується. Але в даному випадку «параша» була лише приводом. Бо одна з нас брала шашку і стукала в стіну, чомусь обов’язково  якнайближче біля підлоги, вистукуючи знак «увага»: три короткі швидкі стуки, перерва, один сильніший звук, і знову три короткі, один сильніший – так тричі. Якщо в сусідній камері був хтось, хто розумів цю мову, то відповідав так само. У камері, звідки перевели мене, ніхто не відповідав, видно, там сиділи самі новачки, а з камерою з другого боку ми таки розмовляли. Бо стуком лише викликалося  на зв’язок. А потім бралася металева кружка, її прикладали дном до стіни, обхоплювали руками і в неї говорили. А потім та ж кружка перетворювалася з мікрофона в телефон: прикладаєш до неї вухо і слухаєш. Звичайно, довго так не поговориш, найчастіше це зводилося до обміну іменами, пошуку знайомих або бодай земляків з одного  району. Це одна з нерозгаданих таємниць людської психіки: чому тобі ставало легше на душі, коли з’ясовувалося, що в якійсь з камер сидить людина з твого району? А одного разу я навіть «зустрілася» з давнім знайомим. Коли дівчина, яка розмовляла, назвала прізвище свого співрозмовника і що він із Степані, я збуджено вигукнула: «Ой, та я його знаю!» Якщо бути точною, то я знала лише його ім’я. Ще коли я вчилася в Кричільську, тобто років чотири  тому, розповідали, що в Степані посадили групу молоді. Називали навіть кілька імен, поміж них і це (тоді я його пам’ятала). Чого ж я, ідіотка, зраділа, що людина вже чотири роки сидить в тюрмі?
Ви собі не уявляєте, до якої міри людина може пристосуватися до умов життя! Я вже сказала, що сама не можу уявити, де брали ми нитки всіх кольорів, щоб вишити цілий пейзаж. А саморобний ніж! Коли тебе заводили в тюрму, в тебе відбирали всі металеві  речі, включно до гудзиків. Коридори були порожні, дворик  для прогулки старанно підметений. Ідеш ти під невкліпним поглядом  діжурного. І все ж хтось десь умудряється знайти і підняти  малесенький шматочок заліза і на чомусь його нагострити. І от вже в нас є ножик, яким можна і хліб покраяти, і нитки надрізувати при вишивці філе. Де ми його ховали від шмонів? І, знаєте, я навіть зараз цього не скажу. Хто знає, як воно далі буде і хто мою повість читатиме? Адже тюрми все ще залишаються, і люди там сидять різні, і безглуздо жорстокі правила можна зробити ще безглуздішими  і ще жорстокішими. А раптом прочитає який-небудь начальник тюрми і завтра ж влаштує по камерах шмон, особливо старанно заглядаючи в ті місця, які я назвала в своїй повісті? Звичайно, таким саморобним ножиком можна перерізати не лише нитки, а й жили на власних руках, але...
А як багато можуть розказати вам звуки! Наша камера  була досить далеко від входу, але ми все одно чули, як грюкали вхідні двері. Зовсім не так, як двері камери. Отож, якщо спочатку грюкнули вхідні двері, а потім двері камери, значить, привели когось нового. Якщо порядок стуку був зворотний, значить, когось забрали. Якщо це було увечері, значить, на допит, якщо вдень, то, мабуть, на суд. Не знаю чому, але вдень на допити майже не викликали. Звідки пішла ця традиція? Невже слідчі страждали безсонням? І ще іноді раптом вдень спалахувала і кілька разів мигала електролампа над дверима, і чомусь ми вважали, що це сигнал: когось беруть на суд. А ще по звуках кроків і по грюкоті дверей ми могли визначити, що саме відбувається: йде повірка, оправка, прогулка чи роздають їжу. А ви можете собі уявити, що кашель може бути умовним сигналом? Не сигналом чогось конкретного, а просто сигналом того, що ось я, браття, я є на світі, я йду біля ваших дверей, я вітаю вас. І з-за дверей, іноді відразу навіть кількох, чується покашлювання у відповідь. І це така радість! Можна кашлянути, коли камеру ведуть на оправку чи прогулку, тоді діжурний не знає, хто саме кашлянув, але якщо він собака, то покара може впасти на всю камеру. Тому я воліла кашляти, коли мене вели одну. Наприклад, на допит чи з допиту. «Тише!» – шипів діжурний, а я до того, наївно округливши очі, починала виправдовуватись: «Ах, дежурный, разве я виновата, что у меня кашель? Наверное,  просквозило. Вот послушайте: кхм, кхм!» – «Тише!» – шипів діжурний, погрожуючи мені всякими карами. Але я його не боялась, я знала, що ніяке тюремне начальство тобі нічого не може зробити без погодження з слідчим. А мій слідчий... Зрештою, про мого слідчого мова піде трішки далі, а зараз розповім про чергових, яких ми називали тільки діжурними.
Можна було просидіти бозна скільки і так і не побачити начальника тюрми. Жінки, які там працювали, з’являлися лише  тоді, коли треба було провести особистий шмон. (Цікаво, а що вони робили весь решту час, адже шмони проводились не так часто, щоб заповнити весь робочий день?) Чергових офіцерів ми бачили лише двічі на день: коли вони здавали і приймали зміну. А нам 24 години  на добу доводилося мати справу з тими сержантами, які безупину ходили коридором, могли в будь-яку хвилину заглянути в глазок чи в кормушку. От лише заходити в камеру чи бодай відчинити двері вони не мали права без напарника. Інструкція є інструкція, вона для всіх однакова, але виконувати її, – просто виконувати, – можна по-різному. Залежно від того, який в тебе характер або й навіть настрій саме сьогодні. Нам було «не положено» знати, як звати наших стражів. До такої міри «не положено», що вони навіть в розмовах між собою не називали один одного по імені. Але ж мусили ми їх якось розрізняти! Отож, ми мали для них клички, основою для которих слугували якісь риси характеру, зовнішності чи навіть якісь випадкові моменти. Наприклад, одного діжурного звали Купина. «Чому Купина?» – запитала я. «А в нього очі вирячені, як в жаби, що сидить на купині», – пояснив мені хтось із старожилів камери. Тоді чому не Жаба, а все-таки Купина? Може, тому, що жаба чомусь вважається еталоном огидного (бідне таке корисне створіння, от і вір після того, що краса визначається корисністю!), а той  діжурний не заслуговував на таку кличку. Його поведінка повністю залежала від його настрою, а настрій у нього був дуже мінливий. То за всю зміну ні разу не грюкне в двері, а як відкриє кормушку, то ще й пожартує. А іншим разом без кінця грюкає і командує: – Не петь! Откройте глаза! – Не прячьтесь по углам! – Не ходите по камере! – Не стойте у двери!
Тут треба, мабуть, пояснити, що дзвінок на підйом був о шостій ранку, а на відбій о десятій вечора. Теоретично 8 годин для сну цілком досить. Але практично... Практично спробуй просидіти 16 годин на підлозі з простягнутими ногами, і щоб тобі при тому не захотілося спати чи бодай лягти. Але – суворо забороняється! Навіть коли ти сидиш з заплющеними очима, діжурний може затарабанити в двері: «Откройте глаза! Не спите!» Окрім того, я вже сказала, що на допити викликали тільки вночі. А скільки тебе слідчий протримає – невідомо. І навіть якщо він протримав тебе до шостої ранку, це не означає, що ти можеш потім свої вісім годин  відіспати. Аж ніяк! Ту міську жінку, яка сиділа зі мною, два тижні слідчий щоночі викликав до себе о 10-й і відпускав о 6-й. Вона вже не могла їсти, в неї в очах було темно, вона ходила і падала з ніг, але спати їй не давали. Власне, два тижні вона без сну не могла б прожити, як говорить наука, але я потрапила в камеру до них вже після того, отже, лише передаю те, що вона розповідала. «Я вже була в такому стані, що мені було все одно. Я говорила слідчому: «Дайте мені мій смертний вирок, я його підпишу, тільки потім дозвольте виспатись».
Питаєте, який же страшний злочин зробила та жінка, що її так мучили, допитуючи? У тому то й річ, що нічогісінько вона не зробила! Був у неї день народження, а на другий день її з чоловіком арештували, бо хтось з гостей побіг з доносом, що вони співали антирадянські пісні. Мабуть, у цей час було недовиконання  плану «по посадках», що їх так миттю арештували. Потім з’ясувалося, що модну в часи непу пісню «Кирпичики» ніяк не підведеш під графу антирадянських (якби вона бодай була українська, а то ж російська!). Але випускати не можна, отже, треба людину довести до такого стану, щоб вона була готова підписати що завгодно, навіть свій власний смертний вирок.
Другого діжурного звали Печінкою. Це був молодий татарин, досить вредний, бо якщо Купина в хорошому настрої міг нам давати поблажки, то в Печінки ніяких поблажок не дочекаєшся. «Чому Печінка?» – знову запитала я. З’ясувалося, що якось під нашими дверима Печінка, який тоді ще не мав цієї клички, розмовляв з якимсь своїм колегою про побутові справи і сказав фразу: «Я купил печенку». З того і пішла його кличка. Власне кажучи, а яка  різниця, як називати людину – Іваном чи Степаном? Ім’я – це всього лиш знак, завдяки якому одну людину вирізняють з-поміж інших. Головне, що питаєшся: «А хто сьогодні діжурить?» Тобі відповідають: «Печінка», – і ти вже знаєш, до чого готуватися.
А одному діжурному я дала назву. Це був молодий (старих серед працівників тюрми чомусь взагалі не було), дуже худий, дуже блідий і дуже злий чоловік. Якщо Печінка просто стежив за  виконанням правил, але розмовляв досить нормальною мовою,  то цей сичав, як змія. У мене склалося  враження, що протягом усього чергування він бігав коридором від кормушки до кормушки і пошепки надривався: – Выйдите из угла! – Не прислоняйтесь к стенке! – Повернитесь лицом к двери! –  У-у, язва сибірська, – в свою чергу прошипіла я вже після того, як він закрив кормушку. Так він став Язвою Сибірською.
Ну, що ж, зате в нас була нагорода – Коханий. Це, звичайно, також кличка, а прозвали його так, бо він був дуже вродливий і дуже добрий. Я просто не знаю, як могла така людина піти працювати в тюрму і як його там тримали. Він завжди усміхався, він до всіх звертався на «ви» і дуже рідко робив зауваження. Коли чергував Коханий, ми могли бути певні, що ніхто не буде мотати нам нерви різким стуком в двері чи раптовим відкривання кормушки. Бо хоч людська психіка здатна пристосовуватись до будь-яких умов,  але ж ми усвідомлювали, що сидимо в цій камері тимчасово, а попереду в нас невідомо що і невідомо коли. Ми спали, їли, вишивали, розмовляли, навіть сміялись, а самі підсвідомо щомиті чекали якогось вирішення своєї долі. Теоретично ми вже знали, що нікого з тюрми на волю не випускають, і все ж чекали чуда. І якось зовсім не думали про те, що вже краще сидіти в рівненській тюрмі, ніж надриватися на сибірському лісоповалі. І коли в тебе весь час такі напружені нерви, то кожен стук у двері б’є по них: а може, це за мною? Ні, виявляється, це Печінка чи Язва черговий раз показують, що вони на своєму посту.
Що іще я не розповіла? Ага, практично у всіх мемуарах розповідається про бруд, вошей, страшенну тісноту, спеку або, навпаки, холод і сморід, який панували в тюрмі. Мушу признатися, що нічого цього не було у внутрішній тюрмі Рівненського управління МДБ в 1952 році. Підлогу ми мили щодня. В лазню нас водили, здається, щодесять днів, і при тому всі речі в обов’язковому порядку слід було здавати в прожарку, чого ми дуже не любили, вважаючи, що це нищить одяг. Зрештою, ніяких живих істот, – ні вошей, ні тарганів, ні мух, – у нас не водилося (вже не кажу про мишей чи щурів). Ну, а відносно температури, то мені, мабуть, просто повезло: я сиділа в червні і липні, коли холод не дошкуляє, а що вікна були без скла, то й задухи в камерах не було. Навпаки, з рівненською тюрмою в мене назавжди пов’язався запах липового цвіту.
Липовий цвіт, духовий оркестр в парку, який зовсім недалеко від тюрми, а ще по радіо весь час співають дві пісні: «В  городском саду играет духовой оркестр» і «Колгоспний вальс» Платона Майбороди – і розповідають про будівництво нового університету на Ленінських горах в Москві. Оце мені найперше згадується, коли я повертаюся думкою до свого слідства. І вже потім згадую свого слідчого. Микола Борисович Шустов – я називаю його ім’я повністю і була б дуже рада, якби обізвався хтось, кому теж доводилося мати справу з цим слідчим. Бо мені цікаво: який він був насправді? Невже таким, як зі мною? Тоді як його тримали на такій робот? Не таким? То хіба можна бути різним з різними людьми?
Я вже писала раніше, що коли хвилююся, то на мене находить така собі «психічна сліпота», коли в моїй пам’яті не затримується те, що відбувається зі мною. Мабуть, я таки хвилювалася, коли вперше йшла на допит, бо я того не пам’ятаю. Просто пам’ятаю, що я сиджу в кабінеті слідчого (знову ж таки на звичайному стільці, а не прикованій табуретці), і ми собі розмовляємо, і це вже не перша наша розмова. Слідчий молодий (ну, років тридцять), вродливий і веселий. Він розмовляє зі мною так, що коли я повертаюся в камеру і переповідаю своїм сусідкам, вони сміються і кажуть: «Галю, от побачиш, він тебе звільнить і жениться на тобі». Ціле щастя мого слідчого, що в нашій камері не було сексоток, бо, мабуть, йому б нагоріло за таке ліберальне поводження з підслідчою. Хіба, може, він пояснив би, що хоче закохати мене в собі з розрахунком, що тоді я в усьому признаюся. А взагалі, то з мого боку було дуже нерозумно отак переповідати стороннім людям подробиці своїх стосунків з слідчим, але це тепер я така розумна. А що торкається сексотів, то мені і в голову не приходило, що люди, які разом з тобою сидять в тюрмі, можуть на тебе писати доноси. Я була твердо переконана в тому, що має існувати така незламна солідарність в’язнів, які повинні  бути єдиними в своїй ненависті до тих, хто їх тримає в тюрмі.
Що далі? Далі я думаю, що мій слідчий дуже скоро розібрався в суті справи. Ніяких зв’язків з бандерівцями в мене не було, все це фантазії, які не мають під собою ніякого грунту. Звичайно, можна було б довести мене до такого стану, як мою сусідку, що я підписала б свій смертний вирок, а не те що зізнання в зв’язках з бандерівцями. Але!.. По-перше, може, Микола Борисович взагалі не був жорстокою людиною. По-друге, може, він до мене ставився з особливим співчуттям. А по-третє, в нього було досить матеріалів, щоб оформити мені статтю 54-10 і то навіть другу частину. Це від нього я почула фразу, яку запам’ятала на все життя: «Два раза – это уже система». А на мене була вже ціла купа доносів: ті самі Бендери, яких так багато у світі; десь комусь я нібито сказала, що якби була самостійна Україна, то я була б міністром, ще щось, чого я вже не пам’ятаю. От лише пам’ятаю, як сидить мій слідчий, дивиться на мене з докором і каже: «Ну, как же ты говориш,  что не против советской власти? Смотри, что у тебя в этом стихотворении написано: «А я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». А какая у советских людей невідомая доля? У советских людей доля відомая – идем к коммунизму. Значит, ты сама сознаешься, что была против советской власти и не знала, что тебя за это ждет». Смішно вам? Мені теж смішно. Але при тому я думаю: невже справді мій слідчий, людина начебто не дурна, вірив у те, що говорив? А потім ще питання: чому в моїх віршах скрізь написано «Україна»  і ніде нема «УРСР»? «Та тому, – пояснюю я, – що «Україна» римується  з «калина», «родина» «єдина», а Українська Радянська Соціалістична Республіка ні в який рядок не лізе». – Нет, это потому, что ты националистка.
Зрештою, тієї єдиної острозької листівки було цілком досить, щоб судити мене, а з листівкою все ясно. На ній намальовано тризуб – значить, націоналістична. Криміналістична експертиза  встановила, що текст написано моєю рукою, зрештою, я й сама не заперечувала. Так що моєму слідчому вистачило б тижня, від сили двох, щоб оформити всі необхідні матеріали і передати справу в суд. Проте він цього не зробив і протримав мене два місяці, та й то я сама винна, що не тримав більше. Я бачу тому два пояснення.  Навіщо було товаришеві Шустову перевиконувати план? Закінчить мою справу, а йому дадуть другу та ще й будуть вимагати, щоб він ту другу так само швидко закінчив. То вже краще вдавати, що він глибоко вивчає справу тієї хитрої Гордасевич, яка два роки водила за ніс чекістів.  А може, йому було жаль те зелене дурне дівча, але випустити мене він не міг і знав, що в таборі мені не буде краще, ніж в тюрмі. А строк – він же йде з дня арешту. Тільки я тоді нічого цього не знала і замість того, щоб тихенько сидіти собі і рахувати дні, рвалася на суд. Я була певна, що суд мене виправдає, бо ж не може бути, щоб людину судили за такі дурниці.
Отож, я собі сиджу в тюрмі, щоранку роблю зарядку, перечитую всоте ті нещасні дві книжки і вчу напам’ять все, що хоч трохи надається до того. Наприклад, з того часу пам’ятаю вірш Некрасова, присвячений Шевченку, а в якійсь книжці мені потрапив вірш Антоніна Сови, теж присвячений Шевченку, чомусь польською мовою. Я його теж вивчила. Разів два-три на тиждень мене викликають на допит. Як це робиться? А так: відкривається кормушка і діжурний виголошує ритуальну фразу: «Кто на ге?» Тоді всі, в кого прізвище починається на «г», повинні його назвати. Коли пролунає потрібне, діжурний задає наступне питання: «Инициалы полностью?» І вже тоді звучить команда: «Выходи к следователю!»
Чому все-таки на допити викликали тільки увечері і практично ніколи вдень? Пристосовувалися до режиму роботи найкращого друга  всіх чекістів Сталін? Не знаю, але факт залишається фактом. Отож, руки за спину і йдеш коридором, а супроводжуючий йде ніби ззаду, а ніби спереду, здається, найбільше страждаючи від того, що не може одночасно бути і тут і там. На кожному повороті ти маєш зупинитися обличчям до стіни, а супроводжуючий виглядає, чи там хтось не йде назустріч. В тюремної адміністрації три найбільші завдання:  перше – щоб в одну камеру не потрапили люди з одного району, друга – щоб десь в коридорі два в’язні хоч здалеку не побачили один одного,  третя – щоб у камері не прозвучало прізвище людини, яка в цій камері не сидить (звідти оте «кто на ге?», бо раптом щось переплутано, когось кудись перевели чи одночасно сидять однофамільці).
Ну, але я вже сиджу в кабінеті слідчого і вдаю з себе таку націоналістку, готову на смерть за ідею. Чесне слово, я тоді найбільше жалкувала, що це неправда – не була я зв’язковою в бандерівців, не виконувала їх доручення, не розповсюджувала  листівки! Мені здавалося: якби це зі мною було, мені значно легше було б на душі, я знала б, що я – національна героїня. А так... А так я бодай вдаю, що мені є що приховувати від слідчого. Я випростовуюсь на весь свій зріст (який далеко не такий, як у моєї улюбленої грецької богині Афіни Паллади), задираю свій кирпатий ніс і заявляю: «Знаю, але не скажу». Слідчий дивиться на мене і сміється. Заходять його колеги, питають: «Ну, как твои дела?  Сознается?» – «О, – каже слідчий, – это такая националистка,  вот поговорите с ней сами». І вони починають мені доводити, що ніякої самостійної України не може бути, а я їм доводжу, що вона обов’язково буде. Вони добродушно сміються, і я собі думаю, що ті слідчі Рівненського управління МДБ ставилися до мене, як до малого смішного цуценяти. Займалися слідчі своєю дуже серйозною роботою, яка полягала в тому, щоб будь-якими методами змусити людину, яка до них потрапила, признатися в своїй антирадянській діяльності і ще назвати якнайбільше імен, щоб мати забезпечену роботу на майбутнє. Ну, а у вільну хвилину приходили в кабінет до Шустова: там таке кумедне цуценя, воно так огризається, коли його дратують, навіть укусити намагається. Тільки це тепер я себе такою бачу, а тоді мені здавалося, що я кап-у-кап Жанна Д’Арк.
Зрештою, всі розходяться по своїх кабінетах і займаються своєю роботою, за яку їм платять гроші. Знову ж таки в різних спогадах можна прочитати про крики і стогони, які лунають за стіною. Знову ж таки мушу зізнатися, що нічого такого я не чула. Чому? Чи то в кабінетах була така добра звукоізоляція? Чи цією частиною своєї роботи рівненські слідчі займалися в інших приміщеннях? Хтось хоче  сказати, що рівненські слідчі не застосовували «метода физических воздействий? Що ж, я б хотіла тому повірити, тим більше, що й моїх співкамерниць не били, але... 
Але десь в липні камери почали заповнюватися жінками з Демидівського району. Стільки їх набрали, що довелося порушувати перший з тюремних законів, і в нашій камері були навіть з одного села. З’ясувалося, що емгебістам вдалося взяти живими трьох повстанців з цього району, от вони і «кололися» тепер. «Бог знає, що з ними зробили, – обурювалася одна з моїх співкамерниць. – То ж казали: «Як ми будемо вмирати, то вся Вкраїна здригнеться!» А тепер тільки слідчий на нього гляне, як він уже розказує все, що було і чого не було». Дивно: маю добру пам’ять на тексти і погану на обличчя, але не пам’ятаю імені тієї жінки, зате дуже добре пам’ятаю її зовнішність. Вона була струнка, дуже смаглява і чорнява, мабуть, ще молода, хоча мені в мої сімнадцять років здавалась літньою. Чомусь в мене тоді склалося враження, що в неї з тим провідником була любов, але оскільки вона була заміжня, то мусила з тим критися. То що ж зробили рівненські слідчі з отим повстанцем, що він видав кохану жінку, яка носила йому в ліс хліб?
А тепер я знову повертаюся в кабінет до Шустова, де затишно горить настільна лампа, грає приймач, через вікно вливаються пахощі липи. Так мирно, навіть ідилічно. Слідчий пише протокол, я його підписую, кожну сторінку. Це має означати, що я протокол прочитала, може, я навіть його читаю, але в моїй свідомості не затримується нічого. Я не усвідомлювала того, що в мене перед очима, тому не було ні разу такого, щоб вимагала в слідчого  щось переписати чи виправити. Чомусь приймаю за аксіому, що слідчий записав лише те, що я говорила, а я від своїх слів не відмовляюся. Нарешті слідчий питає: «Ну, как, пойдешь в камеру или посидишь у меня?» – Как хотите! – незалежно відповідаю я. «Ну, посиди, у меня ведь лучше». Звичайно, в нього краще бодай тому, що можна сидіти на стільці, а не на підлозі. Він вмикає голосніше  приймач, а сам починає щось писати. Здається, Домбровський розповідав, як він допомагав своєму слідчому готуватися до політзанять. Можливо, Микола Борисович теж готувався до політзанять, поки я слухала по радіо, який чудо-університет будується в Москві на Ленінських горах. Подумати тільки, в кожного студента буде окрема кімната! «Вот видишь, – докірливо говорить слідчий, – люди будут учиться. А ты будешь сидеть. Потому что не хочешь сознаться». Ах, громадянине слідчий, може б я і призналась, якби мала в чому! Але ні в чому мені признаватися – от в чому моя біда. І саме тому я роблю вигляд, що є в чому признаватися, але я не хочу.
Заходить жінка мого слідчого, вона теж тут кимось працює: «Коля, пойдем домой!» – Не могу, я занят. – «Ну, я подожду!» – Я долго буду занят. – «Ничего, я все равно подожду». – Но ты не можешь сидеть у меня в кабинете, моя подследственная может отказаться отвечать при посторонних. – «Ничего, будет отвечать!» Вона сідає збоку, слідчий задає мені якесь безглузде  питання, лукаво поглядаючи на мене. «Я не буду отвечать при посторонних!» – категорично заявляю я. «Ну вот, видишь, – звертається він до жінки. – Возьми мой пистолет, если боишься». – Зачем мне твой пистолет, мне нужно, чтобы ты шел домой, –  вибухає вона. Не знаю, що чекає Миколу Борисовича, коли він таки приходить додому, але коли я повертаюся в камеру, ми довго і весело сміємося. Іншим разом моя «суперниця» висипає на столі перед своїм чоловіком пригорщу цукерок. «Хочешь конфет?» – питає мене слідчий (звичайно, коли його жінка вже вийшла). Господи, чи хочу я цукерок! У мене все життя просто хвороблива пристрасть до солодкого, а в дитинстві мені так мало доводилося його їсти. А цукерки востаннє я, мабуть, їла тоді, коли мене перший раз «взяли» і отой невідомий мені емгебіст приніс мені разом  з сніданком ще й цукерок. Але ж переді мною мій національний ворог, хіба я можу признатися йому в своїй слабкості? «Не хочу!» – гордо відмовляюсь я. «Бери, бери, – сміється Шустов, – ты же передачи не получаешь». Потім ще він був дав мені з собою булку. Вже не пам’ятаю, яким чином вона опинилась в нього, лише він викликає супроводжуючого, щоб мене забрали, і каже: «Я тут ей булку дал, так что не отнимайте».
А передачі я не отримую. Властиво, а хто ж мені її має привезти? Можливо, баба вже дізналася про мій арешт, але оскільки вона не спілкується з мамою, то мама, може, нічого і не знає. Краще думати, що мама нічого не знає, ніж думати, що знає і не приїжджає. І от я зараз розмислюю: для чого мій слідчий  викликав її і влаштував нам очну ставку? Невже він таки надіявся,  що мама вплине на мене і я признаюся в своїх зв’язках з бандерівцями? Та ні, не був він таким дурнем, просто він знав, що мене чекає, і зробив єдине добро, яке він міг зробити: дав можливість побачитися з матір’ю. Знав би він, що краще було цього не робити! Але одного разу мені раптом дають передачу: торбину з домашнього полотна з чорними сухарями і маленьким вишитим рушничком. Навіть якби не той рушничок, який я знала з дитинства, я все одно впізнала б, що передача від мами, бо хто ще міг нарізати хліб для сухарів так тоненько і щоб усі шматочки були абсолютно однакового розміру? Це лише моя мама з її стремлінням до ідеальної акуратності, це вона вимірює сантиметром відстань між кущами розсади помідорів і рахує нитки, обметуючи батькові онучі. Я дивлюся на ці акуратні шматочки хліба і плачу, бо це моя мама привезла їх мені, а я ще зовсім дитина, мені щойно виповнилося сімнадцять. Та от відкривається кормушка: «Кто на ге?» – і я вже йду знайомими коридорами, – рідкісний випадок, удень! – і зупиняюся, як укопана,  на порозі. В кабінеті, просто проти дверей, сидить моя мама. Мене раптом охоплює такий зовсім дитячий страх, ніби я щось нашкодила і ось тут дістанеться від мами. «Іна, це правда, що говорить слідчий?» – питає мама. Я роблю зусилля, перемагаю свій страх і входжу в свою вже звичну роль національної героїні: «Не знаю що ви тут без мене говорили, але думаю, що мій слідчий брехати не буде». – Ну, вот, – каже слідчий, – уговорите ее, чтобы она созналась, и я даю вам слово коммуниста, что сейчас же напишу постановление об освобождении, и она поедет с вами домой». Чи тоді він ще справді думав, що мені є в чому признатись? Не знаю. Чи справді якби я призналась, він мене відпустив би з мамою? Не знаю. Але ще більше не знав мій слідчий мою маму і як вона відреагує на його пропозицію. Думаю, за свою слідчу практику він начувся і набачився, але такого... Бо невтішна мати глянула на свою доньку (маленьку, худеньку, з поганенькими кісками) і сказала: «Нет, я хочу, чтобы она созналась и вы ее посадили, чтобы она искупила свою вину перед советской властью». Такого мій слідчий, напевно, не чекав. Зовсім не пам’ятаю, про що там ми ще говорили, бо ж навряд,  щоб на тому все закінчилось. Але отак випало з пам’яті, і вже лише пригадую, що слідчий пояснює мамі, де вона може отримати гроші на проїзд, а вона питає: «Можна дочь на прощанье поцеловать?» Він дозволив, мама підійшла, я хочу сказати, що не буду цілуватися, але в мене стиснуло горло, і я не можу видавити жодного звуку. А лише відвертаю голову і чую в себе на щоці поцілунок. «А у тебя молодая мать», – говорить слідчий, коли ми вже залишаємося вдвох. «Да», – видушую з себе я. «А у вас не особенная любовь между собой». На це я йому хамлю. Далебі, знову ж таки не пам’ятаю, що саме я йому могла таке сказати, знаю, що він розізлився і відіслав мене в камеру. Я зайшла, відразу опустилась (не сіла, а саме опустилась) на підлогу і прихилилась до стіни. «Галю, що з тобою? – кинулись до мене жінки. – Тебе що – били?» Я їм розказую все, як було. «Ні, – відповідаю я, – в мене була очна ставка з мамою». – «Не може бути, ти щось переплутала, – махають вони руками. – Ти не так зрозуміла. Не може бути, щоб рідна мати сказала, що хоче, аби її дитину посадили!» Не може бути, а проте було, нічого я не переплутала.
Я думала, довго думала, чи варто розповідати цей епізод. Є такі випадки, про які краще промовчати. Але я з самого початку взяла на себе зобов’язання говорити лише правду і всю правду, отже, мусила розказати про це, бо ще буду розповідати про себе гірше. Я так і не знаю, що сталося з тією дівчиною, яку я «заложила»:  обійшлася їй моя брехня всього тижнем-другим нервомотання чи таки не довелося їй працювати вчителькою? Це найбільший гріх мого життя, це єдиний випадок, коли я свідомо зробила підлість іншій людині,  і як би тепер я не виправдувалась, я знаю, що мені нема виправдання. Бо якщо мій слідчий збрехав (а могло ж і таке бути), то все одно я не повинна була цього робити. А якщо він не брехав і та дівчина таке сказала (могла ж вона з переляку сказати якусь дурницю, якщо вже рідна мати сказала), все одно я не повинна була того робити. Це тепер я розумію. А коли тобі сімнадцять, тебе посадили в тюрму і ти сидиш на допитах у слідчого, то важко відразу  зорієнтуватись, що можна робити, а що не можна.
Мій слідчий поїхав в Остріг, щоб там на місці розібратися в моїй справі. Не знаю, чи намилив він шию тому самому Москальову, що навісив йому на шию таку дурну справу. Бо якщо антирадянську агітацію мені ще запросто можна було дати, то для зв’язків з бандерівцями нема ну ніякої зачіпки. І от вже Микола Борисович повернувся, розповідає мені про свою поїздку (звичайно, те, що мені можна знати), а я сиджу, слухаю і... Ох, де мені взяти слів, щоб описати, що в мене твориться в душі! Ніби сюди, в цей кабінет, зайшов увесь Остріг, з руїнами башт і тінистими вуличками, з срібними зорями нарцисів і золотом осіннього листя. Я ходжу його стежками і з  завмиранням серця чекаю, що ось вийде мені назустріч Він, той, кого я так безмежно люблю. Він нічого мені не скаже, він навіть дивитись на мене не буде, але все одно це таке щастя – пройти повз нього. А я така юна, і в мене попереду все життя, безконечне,  таємне і прекрасне.
«Директор педучилища сказал: «Не может быть, что она против советской власти. Дайте её мне, я её перевоспитаю», –  розповідає слідчий. У мене мокріють вії. Зрештою, вони відразу висихають, бо він називає ім’я однієї дівчини і наводить якісь її неприхильні слова про мене. Щось таке, що вона завжди запідозрювала мене в антирадянських вчинках і тому подібне. В мене перехоплює горло від люті. «Ах, ти, – думаю, – ти на волі, ти в цьому році закінчуєш педучилище, будеш працювати, будеш жити, як хочеш, а в мене попереду  щонайменше десять років тюрми. Що я тобі зробила поганого, що ти ще мене топиш?» А слідчий вже дійшов до того епізоду, коли я на тиждень пропала, і починає від мене вимагати зізнання, що я до того священика в Мощаницю ходила, щоб зустрічатися з бандерівцями. Починає мене переконувати, що я цим своїм зізнанням вже не погіршу становища того священика, бо й так у нього в церкві знайшли зброю і добре відомо про його зв’язки з бандерівцями. І от я, з одного боку, вкрай розстроєна згадками про Остріг, з другого – обурена розповіддю про свою знайому, з третього – злякана за долю священика, якому тепер доведеться розплачуватися за той мій візит, кажу фразу, за яку тепер все життя каюся. «Хорошо, я  вам сознаюсь. Я действительно встречалась с бандеровцами, только не у священика, а у той самой студентки». І я називаю її ім’я.
Ах, як скинувся мій слідчий! Бо попри все він, найперше, був професіоналом, і йому значно цікавіше розкрутити велику справу, ніж оформляти на якесь зелене дівча антирадянську агітацію. І закипіла  робота! Уже через день в мене була очна ставка з тією дівчиною. Коли я зайшла в кабінет і побачила її, мені здалося, що вона якась інша, ніж усі ті люди, які оточували мене протягом останніх двох місяців. Вона була з ВОЛІ, вона не мала нічого спільного з тюрмою: ні не сиділа там, ні не працювала. В нашу епоху екстрасенсів, біополів  та інших премудростей я б сказала, що її оточувала аура волі. Але тоді я нічого такого не знала, просто ніби переді мною відчинилися  двері в інший світ – вільний, прекрасний, а мене від того світу відділяють грати, я вже навіки відлучена від того світу. (Бо час слід рахувати не лише абсолютно, а ще й відносно. Коли тобі сімнадцять і перед тобою перспектива десятирічного ув’язнення, то це однаково, що тобі за тридцять і загрожує двадцятип’ятилітній строк. Це ж вийду, а мені буде двадцять сім – зовсім стара, все життя позаду). Отож, мене ніби дві блискавки пронизали: одна – розпачу і страху, друга – заздрощів до тієї дівчини і злості до неї, ніби вона в тому винна, що я тут. Я ж тоді ще не знала, скільки людей за мною слідкувало, скільки доносів на мене було, скільки спеціалістів  зі мною працювало. Це була єдина людина, про яку мені стало  відомо, і я відчула, що маю право відомстити їй. Досі чую, як вона розгублено ахнула, коли я у її присутності повторюю свою безглузду брехню. Звичайно, вона категорично відмовляється від усього, вона навіть категорично відмовляється від того, що я коли-небудь була в неї вдома, а це вже неправда, бо колись вона була запросила мене до себе в неділю, щоб я могла бодай помити голову. Може, саме тому вона й сказала про мене моєму слідчому щось неприхильне, щоб відмежуватись від мене, щоб не виплив назовні той випадок. Мабуть, вона не думала, чим це окошиться. Думаю, в її житті не було страшнішого тижня, ніж той (надіюсь, що не було). Але це тепер, коли я вже літня, досвідчена жінка, сиджу за своїм столом, згадую і пишу, я можу зрозуміти її становище. А тоді коли на мене, молоду, наївну, недосвідчену, звалилося таке жахіття. От уявіть собі, що ви всю ніч не спали від зубного болю, прибігли вранці до лікаря, а там велика черга. Чи будете ви в стані поспівчувати  всім отим, що в черзі перед вами? Ні, напевне вам буде здаватися, що у вас болить найбільше, і ви будете лише дратуватися, що черга просувається так повільно.
Що ще було в той тиждень? Була очна ставка з сестрою тої дівчини і з її подругою, вони категорично заперечували, що я там була, і не було нікого, хто міг би це підтвердити. «Признайся, что ты это выдумала», – сказав нарешті мій слідчий. «Да, – сказала я, – да, я все это выдумала». Він написав протокол про мою відмову від попередніх показань, я підписала. Більше я про цю дівчину  нічого не чула і не знаю. Я не прошу в неї пробачення, бо є речі, які не пробачаються. Я тільки мусила пояснити, як це було. Тепер я допускаю, що вона навіть не говорила про мене нічого, що це Микола Борисович вигадав, бо ж слідчий ніколи не вважає гріхом щось збрехати, якщо йому здається, що це допоможе викрити злочинця. Так само, як підслідний не вважає гріхом вдатися до будь-якої брехні, якщо це може полегшити його становище.
А тепер про те, як я сиділа в карцері. Мої стосунки з слідчим не були суцільною ідилією. Час від часу ми з ним сварилися, і мушу признатися, що це я доводила його до злості. Сама собі дивуюся: що ж я таке могла йому сказати, що він виходив з себе? Але одного разу приходить супроводжуючий забрати мене з допиту і... надягає мені наручники. Ну-у, якщо Микола Борисович думав мене таким чином налякати, то він дуже  помилився. Я йшла коридором, як королева. Аякже! Тепер я маю повне право говорити, що я носила кайдани за Україну! Іншого разу, коли я знову вивела свого слідчого з терпіння, він розпорядився посадити мене в карцер. Каюся: я його буквально спровокувала на це. Ну бо як же, щоб у тюрмі бути, а в «тюрмочці» (так ми жартома  називали межи собою карцер) не побувати? Здається, саме тоді зі мною побажав поговорити начальник тюрми. Такий собі досить вгодований чоловік по-батьківськи умовляв мене покаятися і в  усьому признатися, а тоді рідна радянська влада мене помилує. Я сиділа, гордо звівши голову, і коротко відповідала «так» або «ні». «Ну, ладно, иди, – нарешті сказав начальник, – а если надумаешь сознаться, то скажешь, чтобы тебя привели ко мне. Надеюсь, ты меня не обманешь?» – Постараюсь, – відповідаю я. «Постараешься обмануть» – сміється він. Тоді мені стає дуже смішно, я не втримуюсь в своїй ролі патетичної героїні і сміюсь, а начальник здивовано каже: «Слушай, да ты же симпатичная девчонка!» Але яка б не була я симпатична, відмінити наказ слідчого він не може. Зрештою, я й не прошуся, я просто-таки рвуся в той карцер, щоб це додало нових барв до мого образу патріотки-мучениці. Я жалкую тільки про те, що мені дали всього три дні, отож, немає ніякого сенсу оголошувати голодовку, як я собі планувала. Така весела і безжурна, заходжу я в карцер і починаю озиратися по своєму новому житлі.
Це була ніби та ж камера, тільки зовсім малесенька і з цементною підлогою. Може, взимку тут дошкуляв холод, але зараз, влітку, тут була цілком приємна прохолода. Тільки не було навіть тих небагатьох речей, які були в камері, за винятком мініатюрної «параші» – дерев’яне відро з покришкою.Тепер напевно, відчувала б дискомфорт від того, що доведеться спати на цементній підлозі без усякої постелі, але ж тоді в мене кості ще були молоді, а до того  був досвід спання на могильній плиті, отже така перспектива мене не лякала. Я під час вечірньої оправки добре виполіскувала  свою «парашу», ставила її в один куток, покришку клала в другий,  сідала на неї і так собі спала. Зрештою, спати доводилося менше, ніж у кaмepі, вже не пам’ятаю, чи то я мала «лягати» на дві години пізніше, чи будили раніше. Їсти давали триста грамів хліба і на третій день тарілку супу. Ну, раціон теж для мене звичний. Отож, сиджу я собі в карцері, роблю по кілька разів на день зарядку, пошепки повторюю вірші, які знаю напам’ять (ця звичка залишилася в мене до сьогодні). Ще я ловлю сонце. Як? А так: о котрійсь там годині на стелі карцеру з’являється невеликий сонячний прямокутник. Він поступово спускається вниз і в якийсь момент знаходиться на такій висоті, що я підходжу до стіни, а прямокутник лягає мені на груди. Він такого розміру, що його можна прикрити долонею, але коли я це роблю, він золотою рибкою вислизає з-під долоні, щоб умоститися на ній. Я ловлю його другою долонею і так маю заняття на якісь півгодини, коли сонячний прямокутник починає підніматись пpoтилeжною стіною і досягає такої висоти, що вже мені не дотягнутися до нього.
А ще я веду довгі розмови з діжурними. Далебі, вони раді, що я сиджу в карцері. Ні, не тому, що вони такі жорстокі люди, а тому, що я одна і вони можуть зі мною поговорити. Отож, вони управляться зі своєю роботою, відкриють кормушку і заводять розмову про те про се (крім Сибірської Язви, той собі такого не дозволяв). Зрештою, три дні – це зовсім небагато, і от вже мене ведуть в камеру. Жінки мене зустрічають вигуком: «Галю! Нарешті! Куди ти пропала?» – В тюрмочці була! – гордо  заявляю я. Потім мені починають докоряти, що я така і сяка. Виявляється, коли мене не було, то дівчата, ті, що молодші, вирішили підтримати традицію і робити ранкову зарядку (хоч при мені її не робили). А серед вправ, які я робила, було півсотні присідань. Отож, як дівчата присіли п’ятдесят разів, то їм позводило ноги, і вони не могли встати. «А я тут при чому? – обурююся я. – Я ж поступово йшла до цього числа, а ви отак відразу хотіли!» Та недовго мені довелося бути в камері, бо години через дві мене знову забирають і ведуть до начальника тюрми. Він вже не називає мене симпатичною дівчинкою, а стукає кулаком по столі і вергає громи на мою непокірну голову. За що? Та заробила, заробила! Адже у всіх тих книжках, які мені до того доводилося читати, – ну, бодай «Молода гвардія» Фадєєва, – ув’язнені залишають на стінах героїчні написи, видряпані гвіздком або навіть написані власною кров’ю. Дряпати мені нічим – мої нігті для того ніяк не надаються, крові власної теж не добуду, але виявляється, що каблуки моїх туфель залишають на стіні чудові чорні риски. Отож, я на стіні поруч з дверима (щоб не було видно з кормушки) малюю тризуб і щось таке пишу (далебі, не пригадаю, що саме!). Я не думала, що діжурний потім зайде туди і почне все оглядати. От і маю другий строк – п’ять днів. О, це вже краще, це вже можна оголошувати голодівку! Діжурному ніколи зі мною розбалакуватися, йому треба годувати всі камери. Але управившись з цим, діжурний (здається, це був Купина) повертається  до мене. «Ану підійди сюди», – говорить він таким тоном, наче підманює до себе якесь бездомне кошеня. «Що таке?» – з підозрою запитую я. «Ну, підійди!» Я підходжу, він намагається втиснути мені в руку той жалюгідний окраєць хліба. Я вчасно вириваю руку і відскакую. «Зайченя, візьми хліб», – просить діжурний. Я сміюся і заперечливо хитаю головою. Перший день я сиджу спокійно, на другий день мені вже хочеться їсти (що не кажіть, а за два місяці я звикла їсти щодня). А на третій день я розважаюся тим, що розглядаю свою сукенку.
Ось тепер настав час розповісти про мою сукенку, що я вже раніше обіцяла. Так само я вже писала, що в Костополі зі мною вчилися в більшості місцеві дівчата і що я ніколи нікому не відмовляла в допомозі. Тож вони вирішили зробити мені подарунок до 8-го Березня, склались, купили ситцю, а мама однієї з них пошила мені сукенку. Правда, для цього треба було зняти з мене мірку, а дівчата ж хотіли зробити мені несподіванку. Знаєте, що вони придумали? Був саме якийсь вечір, ми сиділи в актовому залі, і я бачу, що дівчата тоненькою мотузочкою обмірюються: талію, зріст, ширину плечей. «Я теж хочу помірятись!» – заявляю я і в голову собі не беру, що дівчатам тільки того й треба. І не звертаю уваги, що вони міряються та й кінець, а на моїй мірці зав’язують вузлики. І от восьмого березня мені в класі урочисто вручають сукенку. Ах, небагато в моєму житті було подарунків, яким би я так раділа! Зрештою, я узагалі не сказала б, що мені в житті довелося  багато подарунків отримувати. Але та сукенка – я наче бачу її перед собою: ситцева, блакитного кольору, червоні сунички і білясті листочки. Так от, на третій день сидіння в карцері я займаюся тим, що розглядаю свою сукенку  і уявляю, що ті сунички справжні і що я їх їм, а заїдаю листочками, які ніби зроблені  з пряника. А на четвертий день повертається мій слідчий, який був десь у від’їзді. Повертається і відразу про все дізнається: що я знову в карцері і що я голодую. І от я вже в нього в кабінеті. «Что ж ты тут без меня хулиганишь?» – докірливо говорить він. Я незалежно задираю носа. Ще б пак, буду я перед своїм ворогом виправдовуватись! Я, героїчна особа, яка йде на муки за волю України! Зрештою, я потім таки стаю поблажливішою, досить мирно розмовляю зі своїм Миколою Борисовичем, і на завершення він говорить майже благаюче: «Понимаешь, это же начальник тебя посадил, а сейчас уже ночь, его на работе нет. Но я тебе обещаю, что утром тебя переведут в камеру». – Ну, хорошо, – милостиво погоджуюсь я. «Но ты прекращаешь голодовку?» Я знизую плечима: «Ну, мне же все равно до утра не дадут есть». Мені  приносять їсти негайно, як тільки я повертаюся в карцер. І то не що-небудь, а цілу тарілку гарячого м’ясного бульйону (і де вони його взяли серед ночі?). В бульйоні багато картоплі і ще до того шматок хліба. Я вимітаю все дочиста, і діжурний приносить ще тарілку бульйону. Мені дуже жаль, але другу я вже не подужала. А вранці мене перевели в камеру.


* * *
Дуже підозріваю, мене звинуватять в тому, що я такими солоденькими рожевими фарбами малюю рівненських кагебістів. Мовляв, тільки крилець їм не вистачає. Ні, то були не ангели, але й не дияволи, то були звичайні люди, життя яких склалося саме так, і вони виконували те, що вважали своїм обов’язком. Бо повторюю ще і ще: винні не конкретні люди, винна система. І боротися треба не з людьми, а з системою. Система повинна бути такою, щоб параноїк чи маразматик просто не міг стати на чолі держави і щоб узагалі людина, якою б вона не була, не могла зібрати в своїх руках необмежену владу над життям мільйонів людей. Може таке трапитися, що на чолі держави стане не дуже мудра або не дуже добра людина або й взагалі який-небудь авантюрист. Але будь-яке його бажання чи думка, яка йому прийшла в голову, не повинні негайно ставати законом, обов’язковим для всіх громадян.
Коли мені було років десять, я начиталася захоплюючого роману про Марію Стюарт і сказала своїй мамі: «Знаєш, а я за переконаннями монархіст!» Нині найбільше в світі протестую проти того, щоб покладати всі надії на якусь одну людину. От, мовляв, виберемо мудрого президента, а він нам зробить райське життя. А ми за те оберемо його пожиттєвим президентом і будемо слухати, як рідного батька. Ні, ні і ні! Доки ми на перестанемо шукати собі єдиного провідника, доки ми не навчимося самим відповідати  за своє життя, доти ми не станемо вільними, доти в нас не буде демократії.
А тепер про те, як я збиралася втікати з тюрми. Смішно? Далебі, смішно! Тікати з внутрішньої тюрми МДБ? Як? І що потім? Добре, допустимо, навіть мені це вдалося б, але що потім? Ну, про це я не думала. А от про втечу думала. Ну, бо як? Адже всі революціонери втікали! Правда, про те, щоб перепиляти грати на вікні, не могло бути й мови. Підкопатись під стіну теж не підкопаєшся. Обеззброїти діжурного і відняти в нього ключі? Нічого не вийде вже хоча б тому, що діжурному заборонено відчиняти двері камери, коли він один.
І все ж я знайшла, як мені здавалося, можливість втечі. На допит нас водили через подвір’я. Це подвір’я з усіх боків  оточене будинками і стінами і лише в одному місці не було ніяких мурів, а десь так на відстані метра-двох було натягнено колючий дріт. І я собі так видивилася, що між нижнім рядом дроту і землею є досить місця, щоб я могла прослизнути. А за дротом починався крутий схил (принаймні так воно виглядало), Отож, з нього можна було просто скотитися. Зараз я думаю: а чому, власне, не заложили те місце цеглою? Може, воно навмисно так було зроблено, щоб провокувати в’язнів (звичайно, не таких, як я, а справжніх повстанців) на втечу і мати можливість убивати їх? Або влаштовувати «втечу з тюрми» своїм агентам? Зрештою, це тепер я так розмірковую, а тоді я просто вирішила: буду втікати! На допит веде один супроводжуючий. Виводить із тюрми  до дверей в управління. Тут ти стаєш обличчям до стіни, руки за спиною, а він дістає з кишені ключ і відмикає двері. Саме в цю хвилину я побіжу. Він розгубиться: треба за мною бігти, але ж ключ в дверях не лишиш. Досить кількох секунд, щоб я добігла до колючого дроту, протиснулася під ним і скотилась вниз. А там вже буде видно. 
Я думаю: Бог усе-таки є. І Він оберіг мене від цього  ідіотського вчинку. Бо як би швидко я не бігла, а куля летить ще швидше. Якби супроводжуючий забарився, витягуючи пістолет, то той, що на вишці з автоматом в руках, встиг би. І не писала б я ці мемуари, бо не було б мене на цьому світі, і ніхто не знав би, «де могила моя», як співається в популярній блатній пісні. Але трапилося щось таке несподіване. От уявіть собі: вечір, сиджу я в свого слідчого на допиті. Щось я йому нахамила, він вибухнув: «Ну, знаешь, хватит с меня! Поедешь на Дворец і будешь там суда ожидать! Следствие окончено, и ты мне больше не нужна». Ну от, подумала я, значить, відкладати не можна. Прийдуть мене забирати, і я буду втікати. От і приходить супроводжуючий і... хоче надягнути мені наручники! Так, один раз було таке, що мені надягнули наручники, але за два місяці тільки раз і то, коли я посварилася з слідчим. А тим часом він дивиться здивовано і каже: «Это еще что такое?» – Мне велено, – уперто говорить супроводжуючий. Мій слідчий кілька хвилин сперечається, а потім відсилає його: «Идите, я сам ее отведу. Тоже еще выдумали: женщину в наручниках водить!» Ми знову залишаємося вдвох, слідчий щось пише, я мовчки сиджу. І тут друга несподіванка: в мене раптом починається гострий біль в спині. Я так і не знаю, що це було. Радикуліт після карцеру? Але ж то вже минуло днів десять. Щось нервове? Але як це може бути – щоб на нервовому грунті заболів поперек? Ніколи я нічого подібного не чула. Але коли Шустов закінчує свою писанину і веде мене в тюрму, я гостро страждаю від думки, що в нього ж навіть пістолета при собі нема, а я не можу втікати, бо кожен крок завдає мені болю, так що я ледве йду.
На другий день я прокидаюся з підвищеною температурою, і коли лікарка обходить камери, жінки кажуть їй, що я хвора, і вона дозволяє мені лежати. Чергував у той день Печінка, і в нього, мабуть, був дуже поганий настрій. Бо кожні десять хвилин він зазирав у нашу камеру, різко стукав ключем і вимагав, щоб я встала. Щонайменше тричі довелося йому пояснювати, що лікар дозволила мені лежати, бо я хвора. Тоді він знайшов другу зачіпку: лежати дозволили, але ж спати ні! І почалося різке, уривчасте, як гавкіт злого пса: «Откройте глаза! Повернитесь лицом! Не спите!» А я страшенно погано себе почувала. У мене рідко піднімається температура, і тоді з’являється якесь жахливе відчуття, наче з мене здерли шкіру і не те, що пилинка, а навіть звукова хвиля чи промінь світла завдають нестерпного болю. У мене, мабуть таки, був нервовий зрив, по-теперішньому стрес. Так, за ці два місяці я вже зрозуміла, що на волю звідси не випускають. Знала, а все ж уперто вірила, що мене це не торкається. Бо справді ж, не можна хапати людину і садити її в тюрму тільки за те, що начебто вона комусь сказала, що якби була самостійна Україна, то вона була б міністром (далебі, досі не можу повірити, невже я могла таку дурницю ляпнути?). І от слідство закінчилося, і мені лишається чекати суду, а що вже суд нікого  не звільняє – це мені точно відомо. І я тримала себе в руках, грала роль такої безстрашної революціонерки, а тепер усе скінчилося. І в якусь мить, коли Печінка який уже раз стукає в двері, я раптом зводжусь і щосили кричу на нього. А потім в мене починається істерика. Єдиний в моєму житті приступ істерики. Я добре пам’ятаю, що я була при повній свідомості. Бо з дитинства в мене бувають, – на щастя, дуже рідко, раз в кілька років, – приступи, коли я на кілька хвилин повністю втрачаю свідомість. А то добре пам’ятаю, як ридала, билась об підлогу і кричала щось таке: «Гади! Кати! Замучили ви мене!» Скандал! У внутрішній тюрмі, де розмовляти дозволялося лише пошепки, раптом отакий крик. «Успокойте ее», – зашипів Печінка до моїх співкамерниць. «Ви її довели, ви й заспокоюйте», – досить нечемно відповіли мої сусідки. Закінчилося  це тим, що до мене викликали лікаря. Була в нас тюремна лікарка, щодня робила обхід по камерах, питалась: «Жалобы на здоровье есть?» Іноді жінки просили таблетки від головного болю, вона щось там давала. Була це така молода білява жінка на останніх місяцях вагітності. Мені дуже подобалися її широкі, зібрані під грудями сукенки. Вона випромінювала ауру щасливої жінки. Кажете, як це можна – бути тюремним лікарем і щасливою жінкою? Ну, бачите, вона ж з нами не спілкувалась, вона була певна, що всі ті, которі сидять в камерах, – це вороги радянської влади, а влада така гуманна, що дбає про їхнє здоров’я, і ось вона є провідником цієї гуманної політики радянської влади.
В «Непридуманном» Льва Разгона є такий епізод: «0днажды в нашу двадцять девятую камеру принесли человека с допроса... Он был слаб, болен, и били его, очевидно, больше других. Потому что два надзирателя его внесли, и он, как мешок, упал на пол у двери и лежал неподвижно. Мы не могли сразу же к нему броситься, потому что один надзиратель остался с ним в камере, а другой вышел и через две минуты вернулся, пропустив вперед женщину в белом халате. Признаюсь, мы даже на какие-то мгновения забыли о нашем избитом товарище. Это была красивая, очень красивая молодая женщина... Не наклоняясь, красивая женщина в белом халате носком маленькой элегантной туфли поворачивала голову лежащего человека, его руки, крестом раскинутые на асфальтовом полу камеры, его ноги... Потом она повернулась к надзирателям и сказала: «Переломов нет, одни ушибы...» Повернулась и, не глядя на нас, – вернее, глядя на нас, но не видя нас, – вышла из камеры».
Коли я вперше читала ці рядки, то вернулася в думках в події сорокалітньої давнини і згадала лікарку рівненської внутрішньої тюрми. Мабуть, вона жила недалеко від в’язниці, бо це вже був пізній вечір, а вона з’явилася в камері. Щось мені говорила, чимсь мене відпоювала і пішла тільки тоді, коли я затихла. Не знаю, чи то її ліки допомогли, чи в мене вже просто не стало сили плакати і кричати. Жінки потім розказували, що вона сама плакала, заспокоюючи мене. А потім трапилося щось взагалі неймовірне: у нас всю ніч були відкриті двері камери. Ну, не навстіж, але так, десь на долоню відхилені. І Печінка на пальчиках підходив до дверей і тихенько заглядав, але вже нічого не говорив, здавалося, навіть дихання затримував.

* * *
А тепер треба ще розповісти про моє перебування в тюрмі на Двірці. Думаю, що тюремна адміністрація мала зі мною чимало клопоту. Згідно з тюремними правилами ув’язнені ще не засуджені і ті, що вже після суду, не мали права між собою спілкуватися. А мене ж привезли ще не осуджену. У цей час битовиків  і політичних в’язнів старалися не змішувати. («Какая ты политическая? – сказав мені Шустов.  – Ты каэровка – контрреволюционерка. Политических у нас нет»). Окрім того, я була неповнолітня. Мабуть, в цей час від МДБ неповнолітні не поступали. Суджу про це з того, що десь на другий чи третій день мого перебування на Двірці раптом відчинилася кормушка і мене почали допитувати: фамилия? имя? отчество? место рождения? год рождения? Допитували якось знервовано, від чого і я почала нервуватися:  чого їм від мене потрібно? З’ясувалося, що просто уточнювали, чи таки мені ще нема вісімнадцяти років, бо в такому разі належить додаткова пайка: подвійний цукор, шматочок білого хліба і навіть стількись-то грамів вершкового масла.
Ну, знаєте, я вже багато-багато років на волі не їла білого хліба і вершкового масла! І коли я тепер чую скарги, що, мовляв,  при комуністах було в магазинах те і те, а тепер нічого нема, я відразу згадую тюрму в Двірці і починаю вирішувати дилему, коли я була щасливіша: на волі, коли доходила з голоду, чи в тюрмі, де мені щодня давали білий хліб з маслом?
Ну, і ще був клопіт, куди мене поселити. З усього того найбільше часу я сиділа одна. Не в одиночці, бо таких камер там, мабуть, взагалі не було, а просто одна. Камери на Двірці були великі, в них стояли двоповерхові нари і, здається, більш нічого. Так ось, я сиділа одна, але зовсім не скучала і не впадала у відчай. Вранці вставала і робила зарядку. Після сніданку робила дуже грунтовне прибирання в камері, витирала пил в усіх закутках, мила підлогу і т.д. Після обіду читала. Тут з книжками було трішечки краще, ніж у внутрішній тюрмі, бо тобі не подавали в камеру дві книжки, а просто відкривали ту ж кормушку, під нею стояв столик з розкладеними книжками, і ти вже сама могла вибирати, що хочеш.  Звичайно, вибір був дуже бідненький, та все ж був. А ще я займалась шиттям, бо можна було попросити в чергового голку, яку до кінця зміни треба було віддати. Чого не можна було робити самому – прати. Одяг для прання треба було здавати, і я з цієї причини пережила велику трагедію. Бо мусила нарешті здати в прання свою блакитну кофточку, якою я так пишалася. А коли її повернули, то з’ясувалося, що кофточка, яка сушилася на сонці, геть вигоріла.  Побачивши це я спочатку поплакала від досади, а потім взялась пороти і перешивати на лівий не вигорілий бік.
Час від часу адміністрації доводилося когось до мене поселяти. То я жила з молодими дівчатами-сектантками. Такі собі прості сільські дівчата, я навіть не знаю, до якої саме секти вони належали. Цілими днями вони сиділи і співали псалми (я їх усі вивчила, але тепер, на жаль, нічого не пам’ятаю). Так, якісь уривки: «Нащо, брате, брата судиш, є над нами Бог суддя. Він усіх нас розсудить в часі Страшного суда»). А перед заходом сонця всі вставали, молилися Богу, а потім просили одна в другої прощення.
Іншим разом до мене поселили повну камеру битовиків, і це було щось страшне. Я вперше в житті почула стільки матів і то з уст на вигляд цілком інтелігентних жінок, бо це навіть не були злодійки-рецидивістки, а, мабуть, засуджені «за хищение социалистической собственности». У мене було таке почуття, наче мене засунули в якесь смердюче болото. Я зайняла собі місце на верхніх нарах біля вікна і цілий день сиділа, дивлячись в вікно (хоч там не було видно нічого, крім муру), читала або співала і намагалася не чути того, що робиться в камері, бо кожного разу, коли до мене доносився мат, мене трясло від огиди. 
І друге, що я побачила ще на Двірці, коли сиділа з битовиками,  а потім остаточно переконалася, коли знову довелося зустрічатися з ними в лагерях. Жінки, які потрапляли в тюрму не за  політичною статтею (практично це було те саме славнозвісне «хищение социалистической собственности», під яке підходило все, від недостачі в магазині до двох яблук з колгоспного саду), так ось, ці жінки, надто молоді, дуже скоро спускалися до рівня урок. Вони переходили на російську мову (можемо гордитися тим, що злодіїв чи убивць, які б говорили українською мовою, тоді не було), починали  курити і густо пересипати свою мову матом. Політичні собі цього не дозволяли.
Час розповісти, як мене завербували в сексоти. («Почему ты считаешь, что «сексот» – это плохое слово? – сказав Шустов. – Это очень хорошее слово: секретный сотрудник МГБ»). Отож, сиджу я і чекаю, коли мене відправлять на етап. Мені зовсім не страшно, бо я ще поняття не маю, що таке лагер. Якби це вже було вдруге, то я б не рвалася на етап, а раділа кожному дневі, коли ти можеш байдикувати. Тим більше, що це вам не внутрішня тюрма КГБ – тут не грюкали в двері, коли ти вдень лежиш на нарах чи навіть спиш. Ні ж, мене тягнуло на етап. І єдине тільки мучило:  після суду дозволяється одне побачення з родичами. Але ж мама цього не знає, як взагалі не знає, де я, і так я й поїду в невідоме, – в Сибір, на Колиму, в Караганду, – і невідомо, чи коли-небудь побачу своїх рідних. І тут мене викликають з камери  і ведуть в якийсь кабінет, де якийсь незнайомий чоловік починає зі мною розмову. Таку собі банальну розмову: хто, звідки, скільки років, скільки дали, чи усвідомила свою вину перед радянською  владою. Я щось байдуже відповідаю і дещо пожвавлююсь лише тоді, коли мова заходить про те, чому до мене ніхто не приїхав на побачення. І раптом стається неймовірне: той чоловік подає мені ручку і шматок паперу і пропонує написати листа. Чому я написала бабі, а не мамі? Важко пояснити. Мабуть, я подумала, що мама все одно не приїде вже з тієї простої причини, що в неї нема грошей на дорогу та й нічого мені привезти. Вони там в селі з моєю молодшою сестрою ледве перебивались з хліба на воду. А баба живе в Костополі, це зовсім недалеко від Рівного, Отож, вона скоріше приїде. Коротше кажучи, написала я того листа, заадресувала конверт, а мій добродійник подає мені ще один чистий аркуш паперу. «А теперь пиши, что я тебе буду диктовать. «Я, Гордасевич Галина Леонидовна, беру на себя обязательство сотрудничать с органами...» От я щойно намагалася згадати, чому я написала листа бабі, а не мамі, і що я в тому листі написала. Навіть засумнівалася: а, може, я написала два листи? Зате так, ніби це відбулося щойно, я пам’ятаю той рух, яким я підвела голову з-над паперу, і мої очі зустрінулися з дуже пильним поглядом мого анонімного добродійника. Якщо я відмовлюсь це писати, то він, безумовно, відправить мого листа в кошик для сміття. І я так і поїду «в незнаний світ», не побачившись ні з ким із своїх рідних. А, власне, до чого мене може зобов’язати цей клапоть паперу? Ага, як же, так я йому і викладу,  що в нас в камері є «підпільна» голка і саморобний «ніж». Та мені самій від того буде гірше! Отож, я опускаю голову і слухняно дописую, що він там мені диктує. «Дівчата, а я сексотка!» – оголошую я, щойно переступивши поріг камери. Дівчата сміються, сприймаючи це за жарт, але я переконую їх, що це таки правда. І пояснюю їм: я ж нікого і нічого не видам, а то можуть підселити якусь справжню сексотку, від якої ми будемо мати одні неприємності.  Дівчата слухають мене і, зрештою, погоджуються.
Яка ж таки я була дурна і як мені пощастило, що в той час зі мною в камері були оті сектантки. Бо якби я таку заяву зробила перед битовиками, то, мабуть, вони б прореагували зовсім інакше. Та й не виключається, що серед них знайшовся б хтось, хто відразу мене «заложив» би перед опером (це вперше я тоді почула те слово – «опер»). Далебі, так досі і не знаю, як воно повністю звучало, знаю лише, що опер займався (ще його звали «кумом») шпигунською діяльністю серед ув’язнених, і нікого в тюрмі чи в лагері так не боялися, ненавиділи і зневажали, як опера, нічия діяльність не була оточена такою таємницею. Признатися відверто, то в своїх стосунках з опером я поступила непорядно, бо я для нього анічогісінько не зробила, а він мого листа таки послав. Бо баба приїхала до мене, привезла сяку-таку передачу, нам дали п’ятихвилинне побачення, протягом якого я встигла попросити написати мамі, де я і що зі мною. Видно, в глибині душі я надіялася, що мама таки приїде до мене на побачення, хоча його вже нам не дали б, бо побачення могло бути лише одне.
Але все це було вже після суду, а я ж ще про нього нічого не розповіла. Це тепер, коли я пишу ці рядки, в Москві, в тюрмі з поетичною назвою «Матросская тишина», члени так званого ГКЧП (далебі, не треба перекладати його на українську мову) вже скоро рік займаються тим, що вивчають матеріали власного слідства. В чиїхось там мемуарах згадується, що оскаржувальний акт перед судом видавався на руки. В мій час нічого такого не було. Викликали тебе до якогось начальника, він тобі прочитав акт, ти розписалась – та й по всьому. А через кілька днів забрали тебе, посадили в «воронок» і кудись повезли. Виходжу з «воронка» і йду межи двома шеренгами озброєних чоловіків і знову відчуваю себе національною героїнею. Вже розумію, що мене привезли в суд, але знаєте, що мене найбільше в цю мить хвилює? Анізащо не вгадаєте! Мене цікавить, чи буде мій слідчий на суді. Я вже знаю, що присутність слідчого на суді не обов’язкова, що він просто може бути, якщо вважає потрібним. Заходжу в порожній зал (адже «каерівців» судять лише в закритому судовому засіданні),  ніби принцеса на троні, займаю своє місце на лаві підсудних (а звучить як – лава!). Швидким поглядом окидаю зал – є мій Микола Борисович! Сидить один-єдиний в останньому ряду. І мої губи розлазяться в дурнувату усмішку, і я, замість того, щоб перейматися своїм судовим процесом, стріляю очима на свого слідчого.
Скільки продовжувався той судовий процес? Хвилин п’ятнадцять чи більше? Загальні процедурні питання. Роз’яснення підсудній її прав. Чи не маю я нічого проти складу суду? А що я можу мати проти? І суддю, і прокурора, і адвоката я бачу вперше в житті, ніяких  справ з ними не мала, нічого про них не знаю. За чергою заходять  свідки – три мої однокурсниці і класний керівник.  Не пам’ятаю, що говорили дівчата, це значить, вони не говорили нічого такого, що могло б мені ще більше зашкодити. Зрештою, що б вони не говорили, це вже було все одно, ні врятувати мене, ні втопити вже ніхто не міг. Була в мене стаття 54, пункт 10, частина II, мала я за це отримати десять років, а весь цей судовий процес – це пуста формальність, від якої нічого не залежить. От коли класний керівник сказала, що за дорученням певних органів вона попередила дівчат, щоб вони за мною слідкували, а потім зібрала всі ті матеріали і передала кому належить, то в мене раптом стиснулося  серце. Скажіть мені, де, коли, в якій країні було таке, щоб учителеві ставилося в обв’язки шпигувати за учнем? Ну, кажуть, в царських гімназіях були якісь педелі, але то вже була така посада, їм за це гроші платили. А викладач математики чи латинської мови сприйняв би це як особисту образу. А тут викладачка української літератури, предмету, який мав би вчити людину бути порядною і гуманною, спокійнісінько розповідає, як тридцять юних дівчаток протягом  року шпигують за своєю подружкою, запам’ятовують кожне її слово, підбирають кожен клаптик паперу, а вона, вчителька, усе це збирає в своїх руках і передає куди слід. Оце вперше я дізналася всю правду, бо мій Шустов в такі подробиці мене не втаємничував.
І ще запам’яталося мені, як мій адвокат, – такий собі літній єврей, – мене захищав. Власне, не як він мене захищав, а остання фраза його виступу. Звучала вона так: «Я просил бы, граждане судьи, учитывая ее возраст, назначить ей, по возможности, меньшую меру наказания». Геніальна фраза, чи не так? Ще суд не виніс свого  вироку, а адвокат уже визнає, що його підзахисна винна, і просить лише про «меньшую меру наказания». Та й то «по возможности». А коли такої «возможности» нема, то що ж вдієш!
І от вже судді пішли «порадитись» (беру це слово в лапки, бо ж ніякої ради не було, все було відомо наперед); і от вже читається  вирок. Далебі, якби я була кінорежисером, то так би шикарно зняла цей епізод. Стоять за столом троє цілком дорослих і серйозних людей і один урочисто проголошує: «Именем Союза Советских Социалистических Республик...» І стоять молоді хлопці зі зброєю в руках. І стоїть межи ними таке зелене дівча і кидає грайливі погляди на свого слідчого. А той слідчий – як він себе при тому почував? Чи розумів усю абсурдальність цієї ситуації? Не знаю і вже ніколи не дізнаюсь. Зрештою, це не найголовніше.  Найголовніше, щоб усе це не повторилось з іншими дівчатами.
Вирок дочитано до кінця, і я, нарешті, повертаюся до суду і вважаю за необхідне щось сказати. «Спасибо», – говорю я. – Вы поняли?  – спантеличено перепитує суддя. – Вам десять лет дали». –«Поняла, поняла, – безтурботно кажу я, – благодарю вас». Суддя геть ніяковіє, бурмоче: «Ну, благодарить нас не за что», – і швидко втікає. А я, гордо звівши голову, іду межи двома рядами конвойних в маленьке темне приміщення, де маю чекати, поки за мною приїде «воронок». Але моєї безтурботності вистачає лише на той шлях, бо як тільки за мною зачиняються двері, я заливаюся сльозами. Плачу я гірко, але абсолютно беззвучно, бо те приміщення – це просто куток у великому приміщенні для конвою, відокремлений благенькими перегородками. А що таке конвой? Це хлопці, може, на рік чи два від мене старші. І хоч вони тут не вперше, але, мабуть, таких, як я, тут не було. Або, може, ніхто так не поводився. Бо я раптом усвідомлюю, що вони щось там говорять про мене і один одного підмовляють заговорити зі мною. Я миттю витираю очі, роблю глибокий вдих і починаю наспівувати якусь пісеньку. Здається, оту: «Здесь, под небом чужим, я, как гость нежеланный, слышу крик журавлей, улетающих вдаль...» Дуже вже вона підходила до моменту.
Не пам’ятаю, як уже там зі мною заговорили ті хлопці, і, що я їм відповідала. Пам’ятаю лише такі репліки: «Ну, вот, тепер поедешь на Чукотку». – А от Чукотки до Америки недалеко! – відбилася. Ні, не така вже я була безстрашна. Просто не знала, що там в мене попереду, не уявляла, що мене може чекати. Якби на той час прочитала всі ті книжки: «Гетсиманський сад» Багряного, «Хранитель древностей» Домбровського, «Архипелаг Гулаг» Солженіцина,  «Колиму» Іванова, «Крутой маршрут» Євгенії Гінсбург, «Непридуманное» Разгона, «Колымские рассказы» Шаламова, а понадто «До днесь тяготеет» – збірку спогадів репресованих жінок, то, напевно,  не була б такою безжурною. Але я тоді ще нічого такого не читала, воно ще навіть не було написане (окрім, хіба, «Саду Гетсиманського»). Ну, а тих кілька місяців тюрми – вони не були такими вже страшними, щоб я плакала перед суддями чи конвоєм.
І дві тюремні легенди на завершення цієї частини моєї повісті.  Їх я почула в Рівному від битовиків.
Перша про Фанні Каплан, про ту саму, що стріляла в Леніна на заводі Міхельсона. Так от, це неправда, що її розстріляли. Високогуманний Ілліч висловив бажання, щоб їй зберегли життя. Тож присудили Каплан до довічного ув’язнення, і вона й досі жива. Але її перевозять з одного міста в інше, не затримуючи ніде більше, як на місяць. А ще її тримають в абсолютній ізоляції, вона не повинна бачити навіть своїх наглядачів. Як уже вдається її перевозити та ще й так часто, і щоб вона при цьому не бачила своїх наглядачів – не знаю. Зрештою, тоді я над цим і не застановлювалась, просто це було так романтично, щось на зразок Залізної Маски жіночого роду. Що цікаво, зовсім недавно, через сорок років по тому, виступав по останкінському телебаченню якийсь пенсіонер, розповідав, як він працював прокурором по нагляду за місцями позбавлення волі, і довелося йому бути в одній тюрмі (здається, на Уралі), де начальник тюрми, показуючи йому камери, назвав одну з них камерою Фанні Каплан. І було це начебто у 1939 році. Я думаю, що це таки легенда. Надто вже з реальними подробицями розповідає у своїх спогадах комендант Кремля, як він Каплан застрілив, а потім з допомогою поета Дем’яна Бєдного спалив. Людині з інтелектом його рівня таке не вигадати.
А друга легенда така. Перед першим травнем і перед сьомим листопада в тюрмі проводяться особливо грунтовні шмони. Що шукають? Червону тканину. Вилучають весь одяг червоного кольору включно до найменшого клаптика. Бо є такий секретний закон, що коли в свято над тюрмою підняти хоч маленький червоний прапор, то всіх ув’язнених в тій тюрмі мусять випустити на волю. Чи вже когось десь випускали? Та ж для того і роблять шмон, щоб не випустити. Але в глибині кожного серця жевріла надія: ану ж комусь вдасться приховати той червоний клаптик, і вивісять його, і всі підуть додому?



Частина третя

ЛАГЕР

Третя частина починається тихого вересневого вечора. Малинове сонце непомітно спускалося в сизу млу на заході, небо було високе і чисто-голубе, в ньому ось-ось мали проклюнутися перші зорі. А земля, кажучи мовою поезії, вдягалася в осіннє золото, хоч, коли насправді, вона була зовсім не золота, а значно скромніша – така собі бурувато-жовта. Бурувата стерня в полі, обрамлена на небосхилі березовим гаєм: білі стовбури, а не гнучке гілля нанизане дрібне жовте листя. Але до гаю десь з півкілометра, і мені в ньому не побувати, бо значно ближче, ось переді мною, обплетені колючим дротом ворота. Ось-ось вони відчиняться, а потім зачиняться, вже за мною, і я не вийду з них... Скільки не вийду з них? Десять років? Невже цілих десять років? Не може бути! Зрештою, а де гарантія, що всі десять років я проведу на одному місці? Може й відчиняться ті ворота, але тільки для того, щоб ота сила, яка мене втягнула в свій вихор, понесла кудись далі: в Сибір, на Північ, на Колиму. Бо ж це всього-навсього одне з найстарших міст України – Чернігів, його далека околиця.
Зрештою, сумніваюся, щоб усі ці думки тоді пропливали в мене в голові. Мабуть, це вже я заднім числом приписую їх собі. Тоді я просто сиділа в кузові вантажної машини, а на підніжці стояв молодий хлопець у сірій шинелі і з непокритою головою. Легкий вітер ледь ворушив його світле волосся, яке своїм кольором коли й не було схоже на осіннє листя, то все ж гармоніювало з ним, а сіро-блакитні очі нагадували тихе надвечірнє небо. І вираз його обличчя був ніжний і трохи задуманий, зовсім не такий, як мав би бути в чекіста, який стереже важливих державних злочинців.
Але перед тим вечором був ще день, і ніч, і ще кілька діб етапу. Чому ж той свій перший етап зовсім не пам’ятаю? Це ж в одноманітності тюремних днів, – бо вже навіть на допити не викликають, – мала б бути велика подія, коли тобі оголошують: «Собирайся с вещами!» А я того абсолютно не пам’ятаю: як мені оголосили відправку, з ким я їхала, коли нас везли на вокзал – вдень? уночі? Якими вагонами везли? Повний провал у пам’яті. Трохи тьмяно пригадується київська пересильна тюрма, яка мене вразила кількістю людей. Адже минулі кілька місяців я провела у в’язниці, де бачила лише  своїх співкамерників. А в пересилці в один і той же час одну групу впускали в ворота, другу вели з лазні, третя стояла в дворі, чекаючи відправки, і можна було, побачивши знайомого, перегукнутися з ним, навіть на кілька секунд підбігти. Конвойні відганяли, але не били.
От з ким я їхала з Києва, це вже я добре пам’ятаю. Йшла реорганізація криворізьких лагерів (я розумію, що в українській літературній мові такого слова нема, але ніхто не говорив «табір», говорили «лагер», «лагерний»: «Я плакать не буду, що в тюрмі сиджу чи за лагерним дротом блукаю». Тому й третю частину своєї повісті я, після довгих вагань, назвала нелітературним словом «Лагер». Не для того, щоб увести його в літературну мову, а щоб зберегти правду життя. І вже коли ця повість була написана, мені потрапила в руки автобіографічна повість Марти Гай, яка таки була справді  підпільницею і бійцем УПА, і вона теж писала, що слова, які мають відношення до репресивної системи, не треба перекладати українською мовою. Нехай будуть такими як звучали).
Отож, у Кривому Розі були чоловічі і жіночі лагері, де разом утримувались і «п’ятдесят четверта», і битовики. А тепер прийшов з Москви наказ ізолювати одних від інших, отож, і везли нас у криворізьку «п’ятдесят четверту». З ними я і потрапила в Чернігів. 
До Чернігова нас привезли темної-претемної ночі. Далебі, мені здається, я в житті ще не бачила такої густої, як смола, темряви. Здавалося, не можна було роздивитися власної руки, навіть піднісши її до самого обличчя. Мучила нав’язлива думка, що важко розвести пальці, ніби в’язка темрява противилася тому. Видно, не випадково Чернігів було названо саме так.
А звідки ми знали, що нас привезли саме до Чернігова? Адже ніхто нам того не говорив, але отак ніби легкий вітерець пронісся над невидимою колоною, і вже всі все знали: і що ми в Чернігові, і що нас ще мають відправити в Бобровицю, і що ми підемо пішки в чоловічий лагер, що в центральній частині міста. І от ми йдемо темними вулицями, йдемо, здається, цілу безконечність, хоча коли через 38 років я проїхала цей шлях машиною, то з’ясувалося, що це зовсім недалеко, не більше кілометра. Та ось перед нами яскраво освітлений оазис у цьому морі темряви – зона. Нас ретельно рахують у воротах, заводять у приміщення... лазні, і тут нам доведеться чекати до ранку. Розташовуємося, хто як зумів: хто встиг захопити місце на ослоні, хто просто на підлозі. Але якщо хто й збирався подрімати, то це йому не вдалося. Бо хтозна яким чином, але чоловікам стає відомо, що в них у лазні етап жінок. І ось вони один за одним проникають туди. Як це їм вдається? Та от – вдається. Звичайно, біля дверей стоїть конвой, але, далебі, вони не звірі, ці молоденькі хлопці, яких одягнули в військову форму, сунули в руки автомат і веліли стерегти дуже страшних «конт-р-революціонерів», що намагалися повалити радянську владу. Може, спочатку хлопці і були насторожені, готувалися побачити якихось здоровенних суб’єктів з кулаками, як довбні, і похмурим поглядом з-під лоба. А тут жінки, звичайні тендітні жінки, молоді і не дуже, більше схожі на твою ж матір, сестру, сусідку, ніж на контрреволюціонера. Та й чоловіки... Конвойні дуже швидко переконуються, що мати справу з «політичними» значно легше, ніж з битовиками, які і втекти можуть, і межи собою бійки влаштовують, і вени собі в нападі істерики ріжуть. За «політичних» можна бути певними – вони такого собі не дозволять. От і з цією лазнею, де сидять жінки: якби там були урки та ще й  пустити таких же чоловіків, то відразу почався б повальний гріх та ще й з бійками, коли б хтось когось не поділив. А ці політичні тихенько прослизають і починають шукати знайомих, рідних, земляків. І знаходять, і поспішають встигнути щось розповісти, попросити комусь щось передати.
Ось і біля мене зупиняється старий чоловік. А я сиджу така розгублена, така сумна, почуваю себе такою неймовірно самотньою. 
– Дівчино, – каже той чоловік, – дівчино, я хочу тебе попросити... Вас завтра повезуть у Бобровицю, а там у лагері моя жінка і дочка. Її зовуть Толя... Толя Терлецька, запам’ятай, будь ласка. Передай це їм, а це ось тобі.
І він подає мені два паперові згортки. В одному грамів двісті цукру грудочками, а в другому стільки ж цукерок-помадок. Я вже не пам’ятаю, що було призначене для мене, а що для тої ще мені невідомої Толі Терлецької. А чоловік починає плакати, сльози течуть по його неголених щоках, і я перелякано дивлюсь на нього. Я ж ніколи не бачила, як плачуть чоловіки, мене батько з дитинства виховував фразою: «Фе, така велика, а плачеш!» Отже, дорослі ніколи не плачуть, про чоловіків і говорити нічого. А тут старий чоловік плаче і навіть не соромиться сліз.
Час від часу конвойні, щоб показати, що вони «при исполнении» і «бдят», починають виганяти чоловіків. Ті слухняно виходять, але через кілька хвилин повертаються, ніби проникають крізь стіни. Обмінюються якимись подарунками, вони тут працюють на швейній фабриці, то дарують жінкам хустинки. Але до мене більше ніхто не підходить: чи то маю такий вигляд, що не заохочує до знайомства, чи то я не дуже прихильно збуваю тих, хто пробує зі мною заговорити. Я не звикла бути в такій ситуації, коли довкола багато незнайомих людей, у мене в житті було лише два таких випадки: коли я приїхала до Острога і коли я приїхала до Костополя. Але ні там, ні там на мене особливої уваги не звертали. Принаймні в знайомі не нав’язувалися.
Вранці нас почали перевозити в ту невідому Бобровицю, перевозили, мабуть, лише однією вантажівкою, бо до мене, як бачите, черга дійшла аж увечері.  
А тепер я хочу якомога детальніше розповісти про той лагер, що був у Чернігівській Бобровиці (не тій, що районний центр, а тій, що увійшла в міську зону). Він був розташований точно на тому місці, де тепер завод гумово-технічних виробів. У 1990 році мені вдалося випросити в Спілці письменників кількаденне відрядження до Чернігова (бо за власні гроші я не могла собі дозволити навіть таку поїздку). А в Чернігові в мене найперше була запланована зустріч в Товаристві української мови. Після виступу, на якому я розповіла про мету свого приїзду, підійшов якийсь чоловік і сказав: «Знаєте, в мене є машина і я завтра вихідний, то можу вас відвезти в Бобровицю».
Наступного дня була гарна травнева погода: все зелене, все цвіте, в небі пропливають білі хмаринки, зрідка заслоняючи сонце, веселий вітер шепчеться з листям. Мій добродійник зупинив машину, я вийшла і пішла вздовж високої мурованої стіни, якої раніше не було, марно намагаючись роздивитись за нею, чи лишилося там хоч щось з того, що було 38 років тому. Ось я дійшла до воріт, – вони теж не ті! – які саме зачиняв вахтер, пропустивши якусь машину.
– Ну, і що ви хочете мене запитати? – раптом питає мене він. 
Від несподіванки я зупиняюся, так, ніби мене штовхнули в груди. Аж хитнулася.
– Чому ви думаєте, що я хотіла вас щось запитати?
– Та у вас обличчя таке...
Я зовсім не збиралась нічого його питати, але коли вже в нас зайшла така розмова, то питаю його, чи знає, що тут було раніше. Він знає, хоч живе в Чернігові всього кілька років.
– Ви підіть на ту прохідну, – радить мені, – там працює жінка, яка ще пам’ятає ті часи.
І хоч, повторюю, я зовсім не збиралася нікого розшукувати і розпитувати, але тепер іду на ту другу  прохідну, знайомлюся з вахтеркою, починаю її розпитувати і сама розказую, що тут було. Вахтерка мені нічого розказати не може, бо хоч вона ще пам’ятає лагер, але тут уже не було політичних. Тому вона слухає мене, плаче, а потім телефонує своїй напарниці, просить прийти посидіти за неї, а мені каже:
– Підемо, я вас поведу до одних людей, вони вже на пенсії, але вона ще раніше працювала в лагері, а він тут сидів, а потім вони поженилися.
На жаль, ми нікого не застаємо вдома, тоді моя добровільна провідниця береться повести мене в гай, – правда, тепер це вже старий ліс, – де ховали небіжчиків. Ми заходимо в той березовий ліс, і я бачу там могили радянських військовополонених. Вони збереглися у вигляді пагорбів неправильної форми і різної величини, на них проросли півстолітні берези, кущі і трава, але все-таки могили хоч якось обкладені цеглою, на одному пагорбі стоїть дерев’яний обеліск, під яким лежить букет засохлих квітів.
– Там далі в лісі є могили німецьких полонених, – говорить моя провідниця, – вони краще доглянуті, бо за них валюту платять.
Зрештою, ми туди не йдемо, ті могили мене не цікавлять, і я ж пам’ятаю, що мене чекала машина з водієм, а я дуже не люблю змушувати себе чекати. Ми виходимо на узлісся, де мають ще бути могили – могили тих жінок, які помирали в лагері. А помирало їх чимало, майже щодня підвода відвозила труну, і нам було видно, як на узліссі виростає новий пагорбок, а на ньому стовпчик. Для чого були ті стовпчики, поняття не маю, навряд, щоб там був якийсь напис. Скорше, просто позначали місце, щоб не копати там вдруге. Зараз ні стовпчиків, ні горбків нема, а на тому місці стоїть собі спортивна база. Вона порожня, ніде ні душі, але я легко можу собі уявити, як її заповнюють здорові, життєрадісні, дзвінкоголосі дівчата і хлопці-спортсмени, як вони вранці бадьоро роблять ранкову зарядку, а ввечері витанцьовують екзотичну ламбаду. І звідки їм знати, що топчуться вони по кістках жінок, замучених тим самим кривавим сталінським режимом, про який вони читають у книжках і ставляться до того майже як до казок про Котигорошка.
Я озираюся довкола і бачу огорожу з колючого дроту. Підходжу і відламую шматочок. Ні, це не той дріт, який був тут сорок років тому, той уже давно розсипався іржею, але цей такий самий. І лежить колючий іржавий шматок у мене на робочому столі і щомиті нагадує про те, що було колись на тихій околиці старовинного мальовничого Чернігова.
А тепер я сама повертаюся в той час і розкажу вам, як же виглядав той лагер, бо напевно ж ніхто не здогадався, – чи не насмілився, – сфотографувати його. Стояли в ряд, як по лінієчці, три довжелезні дерев’яні бараки, побілені, з цілком нормальними вікнами. Збоку менший будинок – це була одночасно їдальня і клуб, я там провела найкращі години свого життя в цьому лагері. Дещо збоку невелика лікарня. Від будинку до будинку вели дерев’яні хідники, які чергові щодня мусили мити. Між будинками росли сентиментальні берізки. От чи були квіти – не пам’ятаю, бо ж приїхала я туди восени, а в квітні вже полишила цю симпатичну місцину. І абсолютно не пам’ятаю, де в Чернігові була бібліотека. Невже її взагалі не було? Та не могло такого бути! Але ж скрізь, де я потім була, я прекрасно пам’ятаю бібліотеки і бібліотекарок, а в Чернігові – ні. Навіть жодної книжки, прочитаної в Бобровиці, пригадати не можу.
І все воно було б нічого, якби не п’ять рядів колючого дроту довкола. Якщо рахувати їх зсередини, то спочатку йшла огорожа не дуже висока, але така, що ти через неї так просто не перелізеш. До цієї огорожі можна було підійти, хоча коли вартовий з вишки («попка») побачить, то буде кричати. (Щоб стріляв – такого мені бачити не доводилось).
Зрештою, я не раз стояла біля того дроту, дивилася на поле за ним і думала: «Господи, якщо я колись вийду на волю, я буду завжди ходити усміхнена, я буду завжди почувати себе щасливою. Бо яке може бути нещастя, коли в тебе є найголовніше – воля! Коли нема довкола ні грат, ні колючих дротів, і ти можеш іти, куди хочеш, і не треба складати руки за спиною, і не йдуть за тобою конвойні з автоматами. Відносно щастя – воно потім на волі бувало по-різному. А от відносно усмішки, то вона в мене, мабуть, підсвідома. В усякому разі, чоловік, з яким я разом вчилась в Літературному інституті в Москві, пізнав мене, зустрівши через 15 років, і сказав: «Це ж була найбільш усміхнена дівчина в Літінституті!»
Далі вже йшла «запретка» – метрів три перекопаної і заскородженої землі, щоб видно було кожен слід. За ними дві огорожі десь двометрової висоти, між ними метр такої ж заскородженої землі і знову така ж огорожа, як перша зсередини. А п’ятий ряд – це вже був, здається, одинарний ряд дроту, натягнений на дещо більшій відстані. Між четвертим і п’ятим рядами було ще натягнено гладкий дріт, до якого на ніч припинали собак. Вівчарок, розуміється. Вони всю ніч бігали і гавкали. А на кожному розі – вишка, а на ній солдат з автоматом. От як стерегли страшних державних злочинців у Бобровицькому жіночому лагері для політичних-інвалідів.
Звідки він узявся, той лагер? З того, що я знаю, в мене виробилася така версія. Десь, мабуть, восени 1941 року його збудували німці для радянських військовополонених. Тому й було там усе розставлене з такою чисто німецькою акуратністю. Потім, коли Чернігів було відвойовано, мабуть, цей лагер якийсь час використовувався як фільтраційний. Бо то тільки в кінофільмах так ефектно радянські визволителі розчиняли навстіж ворота тюрем і концтаборів і обіймалися з щасливими бранцями, які тут же могли йти на всі чотири сторони. Насправді починався, може, найстрашніший період у житті військовополонених, коли «свої» вимотували в них душу, вимагаючи зізнатися в найстрашнішому гріху радянської людини – «измене Родины». Думаю, що в цей період кількість могил у березовому гаї збільшувалася. Зрештою, радянських військовополонених змінили німецькі, і почали рости інші могили. 
Аж десь, мабуть, під кінець 40-х років «фашистів» звідти кудись прибрали, і виникла проблема, що робити з опустілим лагерем. Ну, не кидати ж напризволяще отаке повністю налагоджене господарство! Отоді й прийшла в голову комусь з емгебістського начальства така «гуманна» думка: використати його для інвалідів-п’ятдесятчетвертників. Бо для чого, справді, тратитися на їх перевезення в Сибір чи Інту, коли вони й тут помруть! І вони помирали. Не тому, що над ними знущалися, не тому, що їх морили голодом,  просто тому, що тюремна медкомісія давала інвалідність лише таким, кому до смерті вже лишалося недалеко. Вони помирали, їх ховали на узліссі, а потім на їхніх могилах збудували спортивну базу.
Зрештою, а чого тут дивуватися? Адже в нас існував порядок, – може, він і досі діє? – що через 25 років після останнього поховання кладовище можна зносити і на його місці щось будувати. Коли я про це дізналася, мені згадалося село мого дитинства Городець. Там на невеликій відстані одне від одного було аж три кладовища. На першому, поруч з церквою, ховали. На другому вже не ховали, але воно стояло огороджене, з хрестами на могилах, от лише капличка на ньому була розграбована. А на третьому кладовищі вже не було хрестів і від могил залишилися невеликі пагорбки, але нікому на думку не могло прийти не те, що будуватися там, а бодай худобу попасти. Бо то ж були могили предків – дідів, прадідів, прапрадідів. А що таке 25 років? Це значить, що в тебе на очах зносять могили твоїх батьків і щось будують, начебто іншого місця нема.
Повертаюся до історії бобровицького лагеря. В 1954 році ще не було жодної мови про репресії, про реабілітацію, про культ особи, але «п’ятдесят четверту», – а коли брати в масштабах усього Радянського Союзу, то «п’ятдесят восьму», – почали потрохи відпускати. І, мабуть, насамперед, повідпускали всіх отих інвалідів, від яких соціалістичній вітчизні ніякої користі, а самі збитки. Так що в середині 50-х років бобровицький лагер спорожнів. Точніше, не спорожнів, а жінок-політичних змінили жінки-битовики. І ще минуло 10 років, аж якимсь чином про існування цього лагеря дізнався відомий на той час письменник, Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький. Може, його, як колишнього партизана, який воював на Чернігівщині, запросили сюди на виступи, а з-поміж інших був запланований і виступ в виправно-трудовій колонії. А може, просто в якійсь розмові згадали про її існування. Словом, ветеран війни з фашизмом обурився, сказав, що це блюзнірство – тримати злодійок у тому місці, де гинули радянські воїни. І домігся свого – лагер було ліквідовано.
Підкреслюю: це моя версія, ото лише про роль Збанацького в ліквідації лагеря мені розповіла вахтерка, яка водила мене на могили.
Скільки нас було в Бобровиці тоді, восени 1952 року? Маю дуже погану пам’ять на цифри (ще гіршу хіба тільки на обличчя) і ніяк не пригадаю, по скільки нас було в бараці – по двісті чи по чотириста? Здається, таки по чотириста. Вхід до бараку був посередині, навпроти кімната для вмивання, а направо і наліво величезні, – бо я ж таких ще в житті не бачила, – житлові приміщення, майже повністю зайняті двоповерховими залізними ліжками, так, що залишався лише невеликий прохід посередині. Ще вужчі були проходи між ліжками, які стояли блоками по чотири штуки. Так от, намагаюся уявити перед очима той барак, і мені здається, що тих проходів було не менше десяти з кожного боку. Два бараки по чотириста чоловік та ще третій з хворими. Про той я вже нічого сказати не можу, бо я ніколи туди навіть ногою не ступала, я боялася того барака, як лепрозорію, але якщо туди не поселяли здорових, то він мав би бути зайнятий повністю. Ну, мабуть, не було там другого поверху на ліжках, ну, стояли вони трохи вільніше, але чоловік двісті там, мабуть, було. Отже, усього загалом у лагері мала бути тисяча душ. Не так уже й багато, бо ми звикли вести рахунок на мільйони, а то й десятки мільйонів. А то всього лиш тисяча жінок. Надто молодих, надто старих або надто хворих, щоб послати їх у Сибір на лісоповал. Чиїхось доньок, сестер, дружин, матерів, бабусь. Разом з нами привезли бабусю, яка перебувала в стані повного старечого маразму: вона не пам’ятала, як її зовуть, не усвідомлювала, що з нею діється. А їй дали десять років за «антирадянську агітацію» і привезли в Бобровицю.
Пригадую такий лагерний жарт: судили старезного діда і дали йому 25 років. А він: «От дякую, граждани судді! Я б уже ніяк не прожив двадцять п’ять літ, а тепер буду, бо ви їх мені дали». Як бачимо, цей дід був цілком при здоровій пам’яті і навіть не втратив почуття гумору, чого ніяк не скажеш про радянське правосуддя. Бо невже ті, хто оформляв справу на ту бабцю, вів слідство, судив її, – серйозні люди з вищою освітою, – не бачили, з ким мають справу? Невже всерйоз вірили, що перебування на волі вісімдесятилітньої маразматичної бабці загрожує існуванню однієї з найбільших і наймогутніших держав на землі? Збожеволіти можна від того!

* * *
Але повертаюся в той тихий вересневий вечір. Що там було? Ну, звичайно, шмон – без цього ритуалу не можна було ні вийти з лагеря, ні зайти в нього. Чи була лазня з прожаркою – теж обов’язкова процедура? От цього не пам’ятаю. Потім завели в барак, самі займали собі місця на ліжках. Я ніколи не була достатньо меткою, щоб захопити собі краще місце. Мені завжди залишалося те, що гірше: на другому поверсі і якнайближче до виходу. Але я з тої причини не журилась, бо коли о десятій лунав «відбій», то світло вимикалося і залишалась світити одна  лампа біля входу. А я належу до «совиного племені», я не можу так рано заснути. Отож, я могла собі лягти і читати. Коли звучали кроки і можна було думати, що це черговий, я швиденько прикривала книжку і заплющувала очі. Інша справа, що рано заганяючи нас в постіль, нас так само рано, – десь о шостій чи навіть о пів на шосту, – піднімали, і для мене це був найстрашніший момент. Тут ще так жахливо хочеться спати, а тебе будять, і найперше, що ти усвідомлюєш, це те, що ти в лагері і що такого життя попереду ще цілих десять років.
В одного з моїх улюблених поетів, Івана Буніна, є рядки: «Ах, старая, наивная тетрадь! Как смел я в те года гневить печалью Бога!» Так ось, як сміла я в ті часи, перебуваючи в лагері, де годували досита, не змушували важко працювати і, взагалі, ставилися по-людськи, ще відчувати себе нещасною? А б повинна щоранку і щовечора дякувати Богу і молити його, щоб мене тримали тут усі десять років. Але ж то був мій перший лагер, я ще поняття не мала, що бувають інші, де зовсім інше життя.
Ну, а наразі я отримувала постіль (що в лагері нам давали простирадла, це залізно, бо я добре пам’ятаю, як відривала з краю смужки шириною в долоню і шила подушечки... замість «Тампакса», стелилась, розкладала свої речі. Зрештою, боюся, що ніяких речей, окрім того одягу, що на мені, в мене взагалі не було. Вишитий рушничок, який мені передала мама, в мене вкрала урка ще в рівненській тюрмі. Так що коли мені, відправляючи на етап, повернули мою валізку, я вклала в неї лише полотняний саквояж, пошитий з торби, в якій мені мама передала сухарі. Мабуть, тому я так люблю мати речі – нові, зручні, охайні, гарні, правда, мене не хвилює, модні вони чи ні, головне, аби вони мені подобалися, а якщо вони до того дешеві – то це в моїх очах ще одне достоїнство. Я тому їх люблю, що був час, коли в мене не було нічого, навіть найнеобхіднішого. Ну, гребінець, мабуть, був, без цього я ніяк не обійшлася б; ножиць чи дзеркальця не було і не могло бути, це заборонено в лагері; мильниці в мене ще взагалі в житті не було. Може хтось собі уявити, що звичайна пластмасова мильниця – недоступна розкіш? Пізніше я таки купила мильницю, і то була така трагедія, коли я її втратила. Але про це розповім пізніше.
А наразі я влаштовувалася на новому місці, з цікавістю озиралася довкола. Найбільше мене зацікавила дуже велика, – не висока і, тим більше, не товста, а велика, – жінка з сивою головою. Вона говорила басом, дуже голосно і з якимсь акцентом. Хтось мені сказав, що вона латишка, яка вже відсиділа п’ять років, а «особое совещание» дало їй ще п’ять. Вона була старшою нашої половини барака, виглядала такою енергійною і навіть життєрадісною, і я аж злякалася, коли наступного дня побачила, як її вели дві жінки попід руки, а в неї голова була схилена набік, обличчя бліде, без кровинки, очі заплющені, а на губах клубки піни. «Що з нею?» – пошепки запитала я, і мені пояснили, що сьогодні прибула друга половина «запорожців», і поміж них була донька нашої старшої, але хтось на неї «настукав» начальству, і в останню хвилину її затримали і відправили в якесь інше місце. Бо родичі не мали права бути в одному лагері (хоч були винятки – ота сама Толя Терлецька і її мама). Так само не можна було писати з лагеря в лагер – це я вже знала.
Але все ж знову повертаюся в той перший день. Раптом у бараці появилося багато «чужих» людей. Точніше, чужими були саме ми, а вони тут жили. І з’ясувалося, що «перший поверх» мого ліжка займає тоненька, білява, дуже гарненька і, мабуть, молодша від мене дівчинка. Ми познайомилися, її звали Тоня Технюк, вона була з Луцька і мала десять років за статтею 54-1-а, що означало «зрада Батьківщини».
– Ти вже давно сидиш? – поцікавилася я. 
– Сім років.
Мені здалося, що вона не зрозуміла мого питання, і я перепитала її, але все було правильно. Ця схожа на ляльку дівчинка сиділа вже сім! років. Вона таки була старша від мене на два роки і посадили її в 1945 році, коли закон дозволяв судити дванадцятилітніх дітей. А їй ще навіть дванадцяти не було, то виправили дату народження. Навіть у тому божевіллі Тоня Технюк була унікальним в’язнем, і її спочатку тримали у Львові в колонії для малолітніх злочинців, а потім у Харкові, а оскільки вона там була одна «контрреволюціонерка», то коли їй виповнилося 16 років, її перевели сюди.
– А за що тебе посадили? – запитала я, дивуючись, за що ж можна посадити в тюрму одинадцятилітню дитину та ще й за звинуваченням в зраді батьківщини.
Але те, що сказала Тоня, було ще несподіваніше і безглузде. Вона сказала:
– Запам’ятай: у лагері не можна розповідати, за що ти сидиш. Бо як настукають «кумові», то можуть навісити другий строк, як такій що не виправляється.
– Але якщо я буду говорити, що я того не робила, що мене судили неправильно? – пробувала захищатись я.
– Тоді тебе звинуватять в наклепах на радянський суд.
Радянські люди – унікальна порода людей, яка все може уявити, і все, що їй не скажуть, сприйме, як належне. І чхати на те, що, може, з часів Римської імперії, коли суд виносив вирок за якийсь злочин і людина ту покару вже відбула, то її за той самий злочин не можна було судити. В прекрасній радянській країні все можна було. Навіть якщо людина доводить, що її засудили помилково, можна було звинуватити її в тому, що людина зводить наклепи на радянське правосуддя, і дати другий строк.
Що ж, довелося мені брати все це до відома, хоча я сама не витримала і розповіла Тоні, за що мене судили і як арештували. І коли я сказала: «розумієш, так випадково вийшло, що одна жінка подумала, ніби я в неї витягнула гаманець...» – то якраз Тоня розкрила мені очі: «Та нічого випадково це не було, це все навмисно підстроїли, щоб тебе арештувати». І зараз я сама думаю: адже ж мій слідчий сам мені розповідав про того Москальова, який вже в Острозі стежив за мною, чому ж я слухала його так, ніби це не мало ніякого відношення до того, що трапилося зі мною потім? Яка ж я все-тки була дурна!

* * *
Ну, а далі почалося звичайне лагерне життя.
Робоча зона була поруч з житловою. Їх, правда, розділяв колючий дріт, і там навіть була прохідна з вахтерами, але через неї можна було вільно проходити, за винятком того часу, коли йшла ранкова або вечірня повірка. В робочій зоні було два цехи – швацький і вишивальний. Коли нас між ними розподіляли, всі чомусь рвалися в швацький. Я відразу не могла зрозуміти, в чому справа, для того знадобилося трохи часу. Справа в тому, що лагер – це велике різногалузеве господарство (розповідаю тим, хто там не був; хто був, ясна річ, знає і без мене). Там потрібні люди різних професій, при чому вища освіта зовсім не обов’язкова. Доктор якихось наук «ішачив» на лісоповалі, а фельдшер сидів у медпункті, а обліковець щось там писав у конторі. Правда, в контору ще треба було вміти потрапити, довести свою незамінність. Цінувалися в лагерях художники, бо треба робити всяку наочну агітацію. Вони мали свою майстерню, де сиділи цілими днями, і ніхто не стояв у них над душею, що вони там роблять. А якщо художник ще вмів портрети малювати, то він взагалі жив, як вареник у маслі. Добре було, якщо ти вмієш грати на якомусь музичному інструменті, найкраще на баяні чи акордеоні: можуть поставити керувати самодіяльністю. Взагалі, добре було вміти щось робити руками – для таких у лагері завжди знаходиться тепліше місце. Наприклад, у Чернігові найбільш привілейованою особою була молода жінка, яка мала фах перукарки. Вона вільно ходила цілими днями по зоні, одягнена так, що мені здавалося, я ніколи в своєму житті не бачила елегантнішої жінки. Її навіть випускали за зону. Звичайно, це було порушенням режиму, але начальство знало, що нікуди вона не втече. В Радянському Союзі лише ідіот міг пробувати втекти з лагеря. Ну, втечеш, а далі що?
(Признаюся, що такою ідіоткою була я. Я видивилася, що в одному місці з лагеря виходила якась канава і в тому місці між землею і дротом була невелика щілина. От я й думала: дочекаюся весни, темної дощової ночі пролізу і... І що далі? Далі треба перебратися за кордон. За який? Що «країни народної демократії» відпадають – це я розуміла. Лишається Фінляндія. Як без документів і грошей доберуся від Чернігова до фінського кордону – про це не думала. Так само не думала, як прослизну помежи собак).
Але повернемося до тієї перукарки: їй зовсім непогано жилося. Вона займалася своєю роботою. Звичайно, робила зачіски не нам, а голила і стригла все начальство. А ще в кожному лагері була швацька майстерня, де начальство шило собі одяг. Отож, і не дивно, що досвідчені лагерники рвалися в швацький цех. Навіть якщо ти до того не мала поняття, з якого боку підходити до машинки, то все ж був шанс чомусь підучитися, а коли доведеться їхати в якесь інше місце, то на питання: «Де працювали?» – можна було з чистою совістю відповідати: «В швацькому цеху». Ану ж пощастить і підеш не на «общие работы», а в майстерню?
Я ще нічого цього не знала, але якщо всі просилися в швацький цех, то й я просилася, але мене послали на вишивку. Я нітрохи не засмутилася і пішла, тим більше, що ми працювали разом з Тонею, з якою я вже подружилася, наскільки я взагалі здатна була дружити зі своїми ровесницями. Цех був великий, добре освітлений і чистий. Не пам’ятаю, як він опалювався, але там мусило бути досить тепло, адже інакше ми б не могли втримати голку в пальцях. Сиділи ми по кілька чоловік за довгими столами і  вишивали хрестиком полотняні скатерті. Ідилічна картина, правда? Зовсім не схоже на те, що писали інші: лісоповал, шахта, холод, спека, дощ, важка, виснажлива робота, знущання конвою. Нічого цього в чернігівському лагері не було. Ну, був підйом вранці, і тоді треба було негайно вставати. Ну, ранкова і вечірня перевірки, коли треба було лаштуватися  перед бараком і стояти, поки не перерахують весь лагер і не продзвонять відбій. Бо іноді в них не сходився рахунок, і тоді все починалося спочатку. Але – можна було після роботи залишитися в цеху, і тоді тебе там рахували, іноді ти того навіть не помічала, захоплена, може, не так роботою, як розмовою.
Найголовніша справа для кожного лагерника, центр, довкола якого обертається його всесвіт – хлібна пайка. В чернігівському лагері нам їх не видавали. Просто тричі на день ми приходили в їдальню, сідали кожен на своє місце, – по вісім чоловік за столом, – на столах стояли хлібниці, повні хліба, подавалася каструля з борщем, потім кастрюля з кашею і друга, менша, з підливою. А я дивилася жадібними очима, і мені здавалося, що в мою тарілку потрапляє найменше. Я наїдалася, могла навіть залишити щось там недоїденим, але наступного разу знову дивилася, і знову мені здавалося, що мені дістається менше від усіх. Це так мені далися взнаки ті два роки,  що я вчилася в педучилищі і постійно ходила голодна. Знадобилося кілька місяців, щоб я заспокоїлася і перестала зазирати в чужі миски. Вголос я, звичайно, ніяких претензій не висловлювала, я була надто добре вихована для того. Та й не була я голодна, просто не могла бути, бо якщо добавки борщу чи каші не попросиш, то нарізаний хліб постійно стояв в їдальні у великих кошиках і його можна було брати скільки хочеш.
Я вже була сказала, що саме в їдальні провела свої найщасливіші години. Ні, я мала на увазі не миску з борщем чи з кашею. Річ у тому, що їдальня одночасно була клубом, тут була сцена, відокремлена від залу завісою. Я, звичайно «заангажувалась» в самодіяльність, співала в хорі, грала в якомусь скетчі. От лише наша керівничка ніяк не могла зробити з мене солістку. Прислухається, як я співаю в хорі: ніби досить добре. Як тільки хоче, щоб я сама співала, як у мене відразу перехоплює горло і, як говорила одна жінка, я стаю схожа на переляканого зайця.
Був такий випадок. Сиділа я в цеху, вишивала і співала таку собі блатну пісню: «Мама, милая мама, шлю тебе я привет, самий ласковый, самый ласковый, самый... даже слов больше нет. Мама, мылая мама, еслы б ты поняла: я жива и здорова, но не та, что была». І там далі про нещасне життя урки в лагері. Співала тихенько, але потім, непомітно для себе, голосніше, а коли закінчила, тоді звернула увагу, що в цеху стоїть мертва тиша, яку порушують схлипування. Але той мій єдиний випадковий успіх ніякого продовження не мав.
Потім наша керівничка, – здається, її звали Ольга Матвіївна, – спробувала навчити мене грати на баяні, бо акомпаніатора в нас якраз не було. Отож, у мене була причина, щоб у вільний від роботи час сидіти на сцені. Там була пічка, яка постійно топилася. Я брала з кошика хліб і робила грінки. І то було так прекрасно: сидиш собі одна-самесенька в теплому місці, читаєш книжку і жуєш гарячий, підрум’янений хліб. Коли туди випадково зазирав черговий і намагався мене вигнати, я хапалася за баян, який весь час стояв поруч, і говорила, що начальник КВЧ (культурно-виховної частини) дозволив мені тут учитися грати. Правда, я так і не навчилася, бо хоч дуже, до сліз, люблю музику і маю добрий музичний слух, проте досі не можу зрозуміти, як можна запам’ятати, в який момент на яку клавішу чи кнопку треба натиснути. Але тоді той баян дуже виручав мене, бо для мене було найгірше, що ти весь час поміж сотень людей. Я ж звикла до самотності, а тут довкола тебе люди, люди, люди. Навіть серед ночі прокинешся, а довкола дихають, сопуть, хропуть, стогнуть дві сотні людей. Жах!
Чому так шикарно, як, може, ніде більше, жилося в чернігівському лагері? Я думаю, тому, що на інвалідний лагер виробничий план не спускався, а пайка не залежала від виконання плану. До того ж важкохворі їли мало, Отож, іншим перепадало більше. 
От про хворих я не можу нічого написати, бо вже сказала, що я, – і не лише я, а всі «малолітки»: Тоня, Марта, Марійка, Іванка, – пробігали мимо того барака, заплющивши очі. Особливо чомусь було страшно, коли в вікна визирали якісь жінки і кликали нас до себе. Які ж ми були дурні і жорстокі! Там же були паралізовані жінки, які роками лежали і не мали бодай тієї волі, яка була в нас. І нічого в них не було в майбутньому, окрім смерті на чужині, окрім тієї дороги, що «під берізки». Їм так хотілося, щоб ми зайшли до них, щоб вони могли подивитися на нас, поговорити. Може, ми їм нагадували їхніх дітей, яких вони вже давно не бачили і ніколи не побачать, бо ніяких побачень в той час не дозволялося. А ми пробігали мимо, бо хтось сказав, що в тому бараці лежать божевільні. Зрештою, може, й божевільні там були, і все ж це нас не виправдовує. Ніколи собі того не прощу!
Прийшла зима, така гарна, сніжна. Чи була вона холодна? Далебі не пам’ятаю, бо ж стояння на повірці можна було уникнути, якщо ти в цеху (тому неділя нас не стільки тішила тим, що не треба йти на роботу, скільки прикрилася тим, що двічі на день треба стояти на повірці.) А на роботу і з роботи нас не водили строєм, ідеш собі, коли хочеш, нікого не чекаючи (хоча, звичайно, запізнюватися чи йти з роботи раніше не дозволялося).
І от саме тут... саме тут... Пам’ятаєте того білявого юнака, на якого я накинула оком ще в день приїзду? Так от, він мав гарне ім’я – Сергій – і жахливе прізвище – Баран. Він був черговим у лагері і чергував на пару з іншим, імені якого я не пам’ятаю, але про якого Тоня мені сказала, що він їй подобається. Отож, коли вони чергували в другу зміну, – тобто з восьмої вечора до восьмої ранку, – ми з Тонею обов’язково залишалися в цеху якнайдовше, нетерпляче дивлячись на тих, які теж вирішили попрацювати. Бо якщо ми залишалися з Тонею вдвох, то приходили наші «кавалери», і ми собі сиділи і про щось там розмовляли. Ні-ні, жодних анекдотів, жодних двозначностей, звичайні розмови, дуже скромні жарти. Зрештою, розмовляли більше Тоня зі своїм кавалером. Я ж взагалі не мала досвіду розмови з хлопцями, а тут ще весь час думала, що маю справу з ворогом, який стереже мене в неволі. Але який же він ворог – цей молодий хлопець з сумними очима? І я то говорила йому щось таке гостре, то червоніла і відводила очі.
А ще було таке, що я одна ввечері йду з цеху. Нас уже порахували, але дзвінка ще не було і прохідна ще зачинена. Я стою і милуюся таким гарним зимовим вечором: довкола лежать снігові замети, з темного неба повільно спускаються пухнасті сніжинки, їх стає видно лише коли вони потрапляють в конусні зони жовтого світла ліхтарів. Я бачу, як відчиняється прохідна, що веде на волю, і високий чоловік наближається протоптаною стежкою до мене. Коли він підходить, мені раптом стає холодно в грудях, бо це ж... ну, це той, хто мені подобається (сказати, що я в нього закохана, все-таки було б перебільшенням). Не знаю, що відчував він, бо ж міг би мабуть, пройти і крізь цю прохідну, але він зупинився і постояв зі мною, поки пролунав дзвінок. І наступного вечора я вже навмисне затрималася в цеху, а потім відразу вислизнула, дбаючи, щоб ніхто не нав’язувався в супутники. Прибігла до прохідної, яка, звичайно ж, була ще на заперті, і стала чекати. І знаєте – він прийшов! І ми знов хвилин десять постояли, і я ні слова не пам’ятаю, про що ми розмовляли. Можу тільки сказати, що там не було ні слова про любов.
А потім... потім його перевели на роботу поза зоною, і я досі ламаю голову: невже хтось настукав «кумові»? Адже одна-єдина людина знала... Зрештою, а що там було знати, коли ж нічого й не було! Але «связь с заключенными» – це було найстрашніше звинувачення, досить було найменшої підозри.
А тепер знову ж таки для тих, хто ніколи не був у лагері, поясню, що таке «кум». Начальства в лагері було чимало. Ну, почати від начальника лагеря, його заступників, потім начальник ППЧ (производственно-плановая часть), КВЧ (вже розшифровувала), начальник санчастини, начальник режиму, начальник спецчастини. Коли я побувала в інших лагерях, то переконалася, що кожен начальник міг бути кращий чи гірший. За посадою найзлішим мав би бути начальник режиму, бо це його справа – слідкувати за порядком. Але жодного з них я не пам’ятаю, значить, не були вони злими. Навпаки, в Чернігові був досить добродушний чоловік. Пам’ятаю, він читав нам в цеху якусь виховну лекцію. На закінчення запитав:
– Вопросы будут?
– Можна мені? – тоненьким голоском запитала я. – От ви в своїй лекції все згадували громадян. Кого ви мали на увазі?
– Вас усіх, звичайно, – сказав начальник режиму.
– Але ж які ми громадяни? – заперечила я, – якщо ми позбавлені всіх гарантованих конституційних прав?
– Ви громадяни, – терпляче втовкмачував начальник, – ви тільки тимчасово ізольовані.
А я все не здаюся:
– Ну, де ж це – тимчасово? Добре, в мене десять років, то я вийду, коли мені буде двадцять сім. А ті, кому вже за шістдесят і їм дали по двадцять п’ять? Вони ж пожиттєво ізольовані!
Спробуйте собі уявити цю ситуацію; кілька десятків жінок ворухнутись бояться, прислухаються до діалогу, а така собі смаркачка питаннями заганяє в кут самого начальника режиму. Він запросто міг мене на десять діб у карцер посадити, щоб не була така розумна. Проте він цього не зробив. Більше того, він розгубився і постарався швидше піти. Сподіваюсь, ніхто йому не доніс, як посміювалися і жартували з нього жінки, коли він пішов.
Доноси – саме про це я хотіла поговорити. Бо був у лагері чоловік, якого найбільше боялися і ненавиділи, навіть не знаючи, хто він і який, ненавиділи саму посаду. Я навіть не знаю, як вона правильно називалася – ця посада. Чоловіка, який її займав, називали «опер», але значно частіше чомусь «кум». «Кум» не прагнув, щоб усі його знали в обличчя, а кабінет його завжди був розташований так, щоб ніхто не бачив, як до нього заходять люди. Бо справа «кума» – вербувати з числа ув’язненних агентів, які йому все доносять. Ну, насамперед про оту «связь с заключенными», потім якщо хтось якимсь чином передає на волю листи чи, навпаки, з волі дістає горілку або має якісь заборонені речі, наприклад, ножиці. Далебі, досі не можу зрозуміти, що штовхало людей на це? Адже ніяких поблажок такому агентові не давалося, бо це його відразу б «засвітило». І жити в постійному страсі, що тебе викриють, а тоді... Здається, в Шаламова є такий страшний вірш про те, як вони задушили викритого агента.
Та-ак, скажете, а сама!.. Ні-ні, я пам’ятаю, що сама своєю рукою написала «обязуюсь сотрудничать». Але ж і ви повинні пам’ятати, що я розповіла про це, як тільки вернулась у камеру. І одній-єдиній людині розповіла, як приїхала в лагер. І та людина мене «продала». І ще раз у житті мені повезло (умовно, звичайно). Хоча я тут порушу хронологію, бо вже було після смерті Сталіна, але розповім, як я розв’язалася з «кумом». Думаю, що відразу після мого приїзду він мав би зі мною познайомитися.
В чоловічому лагері забракло робочої сили, і нас, кілька десятків жінок, почали возити в Чернігів, де ми працювали в швацькому цеху. Чомусь це було тільки в нічну зміну.  У тому ж цеху працювали і чоловіки, і хоч нам спілкуватися не дозволялося, але час від часу хтось з них ішов ніби у якихось своїх справах і ніби випадково затримувався біля якоїсь жінки, щоб перекинутися кількома словами, вручити якийсь гостинець чи передати записку для якоїсь іншої жінки, якої тут не було. Але я на цих чоловіків не дивилася, а стріляла очима на такого собі симпатичного капітана (і що в мене за слабість до капітанів була?) І той капітан, – він був начальником тієї самої ППЧ, яку я вже розшифровувала, – теж частенько до мене підходив, ніби придивляючись, як я працюю.
Але через кілька днів я «погоріла». А було воно так: одна жінка попросила мене передати записку знайомому в чоловічому лагері. Я, звичайно, взяла і заховала не дуже добре, знаючи, що «шманати» буде найдобріша наглядачка. Добра то вона була добра, але коли в мене за панчохою намацала паперову кульку, то не вдала, що не помітила, а навпаки – витягнула і передала начальству. Ну, і мене в чоловічий лагер не пустили, а повели до опера, який відразу почав на мене кричати, що я, замість того, щоб боротися з порушниками режиму, сама його порушую. Він не міг зробити більшої помилки! Якби він розмовляв зі мною мирно, то, може, йому вдалося б виловити з мене правду. А так я сама стала в позу бійцівського півня і собі закричала на нього. Мовляв, я ні в чому не винна, якась жінка підбігла до мене в останню мить, коли ми вже підходили до вахти (хоч це була брехня). Ну, що було б, якби я відмовилася взяти ту записку? Вона б дала комусь іншому. А я думаю, що привезу її назад і принесу йому (хоча, звичайно, я цього ніколи б не робила).
– Що ти брешеш! – продовжував бушувати «кум». – Ти вже розголосила про свою співпрацю!
– Що? – агресивно накинулась я на нього. – Кому я сказала? Ну, кому?
Я відчувала, як він кипить. Сказати цього він не міг, бо це ж означало б утратити відразу двох агентів. Мабуть, і зробити мені нічого він не міг, бо хоч у тій розписці була погроза, що «разглашение считается нарушением государственной тайны», але ж оформлювати справу заважала все та ж причина: щоб не викривати свого агента. Бо якби я десь щось бовкнула в присутності кількох чоловік, то було  б невідомо, хто саме з них доніс. А я  сказала наодинці одній людині, додавши при тому, що, звичайно, я доносити ні на кого не буду.
– Сідай, – нарешті сказав він, – пиши: «Я, така-то, припиняю свою співпрацю...»
Більше я з ним не зустрічалася. А в Чернігів мене через кілька днів знову взяли. І коли симпатичний капітан побачив мене, то просто-таки підбіг і запитав:
– Дівчино, що трапилося? Чому ви не приїжджали?
І я була така щаслива.

* * *
Під час мого перебування в Бобровиці сталося дві події: смерть Сталіна і так звана «беріївська» амністія. Звичайно, для когось може здатися, що ці дві події ніяк не можна ставити поряд, але, далебі, указ про амністію ми слухали зі стократ більшою увагою, ніж пові-домлення про смерть Сталіна. Просто смерть була спочатку.
Я навмисне не звертаюся ні до яких документальних джерел, а лише покладаюся на свою пам’ять. Отож, уперше про хворобу Сталіна стало відомо 2-го березня. Бо за моїми підрахунками саме 2 березня 1953 року була неділя, а я до найменших деталей пам’ятаю, що сиділа на сцені і терзала баян і поруч зі мною була Ольга Матвіївна. І раптом приходить якась жінка і каже: «Кінчайте грати – Сталін важко захворів». – Замовкніть, що ви таке говорите! – замахала руками Ольга Матвіївна. «Точно захворів, щойно по радіо передавали». Радіо у нас в бараках було, воно працювало від підйому до відбою, так що в нас не було ніяких підстав не повірити їй. Потім ті кілька днів, коли по радіо постійно передавали повідомлення про стан здоров’я дорогого вождя. Між собою ми на цю тему не говорили ні слова. Я не бачила, щоб хтось плакав, але ніхто не насмілився б усміхнутися. І правильно робили, бо в перший по смерті Сталіна рік ще чимало людей потрапили за колючий дріт за яке-небудь не дуже шанобливе слово про вождя. Ну, а ті, що були в лагері, вже були навчені мовчати. 
Мені особисто найбільше в’ївся в печінки день, коли Сталіна ховали. Бо якраз в ніч перед тим уперше повезли до Чернігова, я впереше в житті потрапила в швацький цех, в оте кулеметне стрекотіння десятків машинок,  дев’ять годин вночі я сиділа за тією машинкою і вчилася шити, потім нас вивели на прохідну, здали тому конвою, який мав везти нас в Бобровицю, відвезли, знову здавали і рахували, потім шманали (без цього обряду не обходиться жоден вихід за зону чи повернення; я так думаю, що нас мали б шманати і в Чернігові, коли привозили і відвозили, але цього не робили, мабуть, тому, що ми все-таки були жінки, а в них всі чергові були чоловіки). Словом, коли я добралася до свого ліжка, то вже ледве на ногах трималася, така була стомлена і сонна. А тільки заснула – нас будять і змушують ставати в шереги, щоправда, не на вулиці, а в бараках біля своїх ліжок. Стій, бо десь там у Москві ховають чоловіка, який був, – у цьому ніхто не сумнівався, – головним винуватцем наших нещасть. А воно ще так час іде повільно – кожна хвилина здається вічністю. Як тільки чергові виходили з бараку, ми розлазилися по своїх постелях і провалювалися в сон. Чергові приходили і знову нас піднімали, але мушу сказати, що вони не били нас, не лаяли і навіть не штовхали. Взагалі за весь час у тому лагері я один раз бачила, як кілька чергових тягнули жінку в карцер, і то скорше вона їх била, ніж вони її. Це була молода «урка», єдина на весь лагер. Видно, вона мала необережність щось ляпнути, за що їй приписали «антирадянську агітацію», а що в неї була мала дитина, то її привезли до нас.
Окрім хворих, інвалідів, кількох нас малоліток, у лагері було ще кілька десятків так званих «мамок» – молодих жінок з грудними дітьми. Діти перебували в окремому будинку, який стояв між житловою і робочою зонами, був відгороджений колючим дротом, і матерів туди допущувано лише в визначений час. А коли дитині виповнявся рік, її відправляли в будинок дитини, а матерів на етап у суворі місця. Була при мені одна така відправка, коли вивозили відразу кількох дітей. Досі стоїть мені в вухах плач матерів. Не знаю, чи то все були жінки, в яких не залишилося близьких родичів на волі, чи не дозволялося передавати дітей родичам.
Може, переношу на нас тодішніх свої теперішні почуття, коли мені здається, що після смерті Сталіна ми почали чекати якихось змін. Ми навіть не говорили про це, але всі чекали, що має щось трапитись. І трапилося – указ про амністію. Це я теж добре пам’ятаю: диктор урочисто читає указ, а ми всі стоїмо в проході, – ніхто нас не виганяв, самі вийшли, – і слухаємо. В усьому бараці мертва тиша, здається, ніхто навіть не дихає. А указ довгий-предовгий, пунктів у ньому десятків два. Амністії підлягають особи, засуджені по таких і таких статтях... на такий і такий строк... якщо їм більше... років... неповнолітні... матері, які мають дітей. Знімається половина строку особам, засудженим за такими і такими статтями... на строк, не більше... І ще... І ще... І остання фраза: «Лица, осужденные за контрреволюционные преступления на срок более 5 лет, амнистии не подлежат».
І ми всі мовчки розійшлися на свої місця, бо нас ця амністія не торкалася, ні в кого ж не було п’яти років. Хоча, зрештою, кілька осіб з нашого лагеря таки вийшли по тій амністії, але я думаю, що в них і так, мабуть, залишалися лічені місяці, бо десь з 1949 року для політичних було лише два строки – 10 і 25. Воно, звичайно, коли сиджу в своїй затишній квартирі і пишу ці рядки, а захочу – можу в будь-яку мить вийти з дому і піти, куди мені захочеться, або сісти в автобус чи й поїзд і їхати, аби лише гроші на квиток були, то, повторюю, мені так легко написати: що, мовляв, дала їм та амністія – якихось кілька місяців! Але коли ти сидиш там, на тому шматкові земної кулі, обснованому колючим дротом, то кожен день здається вічністю. 
А тепер я хочу знову повернутись до думки, яку я вже висловлювала і готова повторити ще сто разів. Головне не те, що в лагерях морили людей голодом, змушували понад силу працювати, знущалися над людьми, убивали їх. Головне, що ці лагері були. Тобто були такі обгороджені колючим дротом місця, а в тих місцях тримали мільйони людей, відірваних від дому, рідних, друзів, улюбленої роботи, нормального життя. І тримати тих людей могли стільки, скільки хотіли, і могли їх вантажити в вагони і везти, як худобу, навіть не кажучи куди. І хтось вирішував, як ті люди мають жити, що робити, що їсти, що надягати, коли спати. І могли тобі в будь-яку мить влаштувати шмон і відібрати навіть листи з дому, я вже не кажу про найменший саморобний ніж, яким ти хотіла б різати хліб. Мабуть, коли при тому ще й лагерне начальство було звіром, то життя ставало пеклом. Але повірте, від того, що в Бобровиці та й інших місцях, де мені доводилося бути, начальство було досить гуманне, нам життя не було раєм. Бо тюрма – це завжди тюрма.
От лише ми, так звані радянські люди, були виховані так, що все приймали, як належне. Сімнадцятилітня зоотехнічка, яка щойно прибула з училища, підписала документи, які їй підсунув голова колгоспу, а потім його саджають «за хищение социалистической собственности», і їй «за пособничество» дають 10 років, і вона сама навіть вважає, що це справедливо. Одинадцятилітню дитину судять «за измену родине», хоча для неї то практично ніяка не «родина», бо ж відмінусуйте три роки окупації, і вийде, що вона жила в тій «родине», коли їй було сім-вісім років, за ще так званих «перших совєтів». Або пам’ятаю, як до нас в лагер привезли матір з донькою – якось їм уже так повезло, що їх не розлучили. Доньці було трохи більше двадцяти, вона кульгала і тому потрапила до нас. Матері було років сорок, вона все ще була дуже вродлива. Наскільки я зрозуміла, під час війни мати з дитиною евакуювалася з Харкова разом з німцями. Може, вона вийшла заміж за якогось офіцера, може, просто була коханкою – це вже її особиста таємниця. Кінчилося тим, що вони опинилися в Будапешті (з цього я роблю висновок, що той офіцер був не німцем, а угорцем). Після війни якось вони там влаштувалися, десь працювали і тихенько собі жили. І от через сім років після закінчення війни їх обох арештовують, везуть у Радянський Союз і судять. Звичайно, «за измену родине». Ну, гаразд, нехай уже мати, але при чому тут донька, яка під час війни взагалі була дитиною?
Повторюю, радянські люди звикли все, що з ними роблять, сприймати як належне. Пам’ятаєте, Андропов був вирішив, що ми з вами надто розпустилися і що нас треба дещо приструнити? І в кінотеатрах на денних сеансах раптом зупинялася стрічка, вмикалося світло, рядами йшла міліція і кожна людина повинна була пояснювати, чому вона в кіно, а не на роботі. Я саме була на донецькому телебаченні, коли прийшла Людочка Царевич, провідна дикторка телебачення, сміється і говорить своєму шефові:
– Ну, так, чекайте на мене «тєлєгу» з міліції. Щойно мене міліціонер допитував, чому я не на роботі, а сиджу в перукарні і роблю зачіску.
Знаєте, що для мене найстрашніше? Що всі люди, яким я потім розповідала цей епізод, не бачили в ньому нічого особливого. «Ну і що такого? – дивувалися вони. – Є ж у неї службове посвідчення, показала міліціонерові, пояснила, що вона працює у вечірній час».
Це ж наскільки треба втратити будь-яке почуття власної гідності (чи й взагалі ніколи його не мати), щоб вважати цілком нормальним, що в будь-який момент тебе можуть затримати і вимагати від тебе пояснень, і змушувати тебе поступати певним чином. І все лише тому, що так спало на думку якомусь шизофреніку, маразматику або просто дурневі, який проте зумів захопити владу в свої руки і вже він її ніколи не віддасть, і буде робити все, що йому хочеться, і ніхто його з того високого місця не скине.
...Даремне ми вирішили, що «беріївська» амністія нічого в нашому житті не змінить. Бо ж практично всіх битовиків повипускали, і через це в одному місті зупинилася швацька фабрика. Тому вибрали нас сто чоловік – малоліток, яким уже виповнилося вісімнадцять, мамок, у яких забрали дітей, тих, хто практично був здоровий. Вибрали і повезли. Везли нас товарними вагонами, але то був кінець квітня, отже, вже не було холодно, але ще не було душно. Мені та дорога запам’яталася такою подією, що ви будете сміятися, коли прочитаєте, але мені, далебі, було не до сміху.
Не пригадаю, яким чином я по прибутті в лагер зв’язалася з мамою. Бо поки я сиділа в тюрмі, вона з сестрою покинула Городець, у якому жили всі повоєнні роки, і поїхала в Глухів на Сумщину. Моя мама родом з Глухова, хоч практично ніколи в ньому не жила, як я в своєму рідному Крем’янці. Так отож, вона розшукала в Глухові далеких родичів – зведену сестру своєї мами – і поїхала туди з надією на допомогу. Проте в моєї мами був не такий характер, щоб вона могла з кимсь ужитися. Зрештою, вони з сестрою десь поселилися, мама працювала посудницею а їдальні, сестра вчилась у школі. І все ж я якось їх розшукала, і ми листувалися. Правда, за весь час мого перебування в лагері мама не прислала мені ні копійки грошей, ні найменшої посилки. Може, не могла...
А грошей за роботу в Бобровиці нам не платили, так  що хоч якийсь магазин у нас в зоні був, я в нього навіть і не заглядала, щоб марне не розстроюватись. Але раптом у мене завелося кілька карбованців. Здається, я продала свою валізку, бо ж все одно вона стояла порожня. І купила собі зелену пластмасову мильницю. Ой, як же  я їй зраділа! Уявіть собі, що це була перша мильниця в моєму житті! Я ж цілий рік нічого собі не купувала після тієї блакитної кофти. Ну, яка жінка це витерпить? Так ото ж я в дорозі втратила цю мильницю. Я в вагоні спала на верхніх нарах, прокинулася, щось там шукала в своїх речах, а мильниця випала. Випала і якраз впала на голову дівчині, яка сиділа внизу. А від її голови просто на прочинені двері. Як це в нас на ходу поїзда були прочинені двері? Мабуть, то була така невелика щілина. Невеличка, але достатня, щоб моя мильниця вилетіла. Вам смішно, а мені було до сліз жаль. Копійчана пластмасова мильниця – це дрібниця, коли в тебе ще сотня таких дрібниць. А коли все твоє господарство – гребінець та мильниця, то це ж утрата половини майна.
Отож, нас везли, везли і привезли... в Одесу. Вже бачу обурені обличчя тих, хто начитався Солженіцина, Шаламова та інших: що вона тут розповідає – оце так було в лагерях? По-всякому було. Я розповідаю, як було зі мною.
Лагер в Одесі був зовсім не схожий на бобровицький. Величезний багатоповерховий будинок, в якому і спальні приміщення, і їдальня, і санчастина, і бібліотека, і все інше. Асфальтоване подвір’я перед ним і високі стіни довкола, так що ні тебе не видно, ні ти нічого не бачиш. Коли через 30 років я побувала в Одесі вже вільною, то поняття не мала, де шукати своє колишнє «місце проживання».
Привезли нас десь 28 чи 29 квітня, а тут якраз треба до свята прибрати за зоною. Отож, відібрали кілька з «дитячим строком», приставили до кожної конвоїра з автоматом і відправили працювати. Дряпаю я землю віником, зношу сміття на купки, а мені 18 років, а біля мене стоїть хлопець, якому стільки ж. Якщо ви думаєте, що хлопець і дівчина в такому віці можуть обійтися без того, щоб заговорити одне з одним, то ви геть забули про свої 18 років. Зрештою, я б перша не заговорила, це точно, але мій конвоїр не витримав і запитав:
– Слушай, а ты сколько наших солдат убила?
Мені стало страшенно смішно, я ледве утрималася, щоб не пирхнути, а лише косо глянула на нього і сказала:
– Ти будеш двадцять першим. 
Він відскочив, міцніше схопився за свій автомат і пробубонів:
– Ну-ну, ти не дуже...
Тепер я розумію, що перед нашим прибуттям з солдатами провели відповідну бесіду. Мовляв, досі ви стерегли злочинців, але це наші радянські злодії, а ось тепер до нас везуть таких, які вітчизну фашистам продавали, наших солдат убивали, так що пильність треба потроїти. І зараз я собі не маю за зле, що не поговорила з тим хлопцем, не відкрила йому очі, не розповіла правду. Але я  була надто дурна тоді та й вважала нижчим своєї гідності вступати в розмову зі своїм «політичним ворогом». Пізніше мені довелося на цю тему розмовляти з однією уркою, то я зуміла її коли не переконати, то бодай змусити засумніватись. Бо та мені безапеляційно заявила:
– Да, мы воры, но мы патриоты своей родины, а вы ее фашистам продавали!
– Слухай, – запитала я її, – ти війну пам’ятаєш?
– Не дуже, – сказала вона, – адже я тоді ще дитиною була.
– Так і я ж мала стільки років. Як же я могла продавати вітчизну фашистам, подумай сама!
Вона збентежено подивилася на мене і запитала:
– А за що ж тебе посадили?
І коли я розповіла їй, за що, і прочитала вірші, які були виною моїх бід, вона вилаялася найвигадливішим блатним матом і сказала:
– Що? І за такі вірші тобі дали відразу аж десять років? Мабуть, брешеш. Я от все життя краду, вже не перший раз в тюрмі, а мені такого строку ні разу не давали.
Якщо ви думаєте, що нам добре жилося в сонячній Одесі, то глибоко помиляєтесь. Кам’яний будинок кишів блощицями. Я ще якось того не відчувала, чи то в мене шкіра була така товста, чи сон міцний, але більшість жінок ніяк ночами не могли спати, виходили і розташовувались з постелями надворі, чергові їх проганяли, бо бути після відбою надворі «не положено». Ми скаржились начальству і рвалися працювати в нічну зміну, бо вдень блощиці не наважувались вилазити зі своїх щілин. А ще ми скаржились начальству на харчі. Ну, бо вранці нам належала порція тюльки, а ще вранці видавали чайну ложечку цукру, якої мало вистачити на цілий день, але вистачало лише на вранішнє горнятко чаю, та й то він був ледь-ледь солодким. Але коли ти спочатку поїси тієї тюльки з чорним хлібом, то чай здається дуже смачним. А тут тюлька скінчилася і нам почали видавати... консервовані краби!
– Дайте нам нашу тюльку! – вимагали ми від начальства. – Цю солодку гидоту їсти неможливо!
Уявляю собі, як шоковані деякі гурмани. Ще б пак, вони ще харчами перебирали, ці зеки! Невігласи, такий вишуканий делікатес не оцінили! Так от, не оцінили, я нічого не вигадала, може, хтось з тих, хто був тоді в Одесі, прочитає ці рядки, згадає і підтвердить, що так воно і було.
Як і смерть Сталіна, дуже добре пам’ятаю арешт Берії. Так ніби це вчора було. Я сиділа в бібліотеці, і ми собі говорили щось про літературу, коли зайшла жінка і сказала:
– Портрет Берії можете зняти, Берія – ворог народу.
І знову ж була та сама реакція – бібліотекарка злякано замахала руками:
– Що ви говорите? Замовчіть!
– Правда, щойно по радіо передавали.
І знову, як після смерті Сталіна, чомусь виникає надія, що в нашому житті щось має змінитись. Ніхто нам нічого не говорив, ніхто не обіцяв, надія виникала сама по собі, виникала з нічого, і якби не вона, то життя було б неможливим. А надія якось сама по собі переростала в віру, а віра, як відомо, здатна творити чудеса. І я, написавши чергову скаргу, була така певна в її результатах, що відразу написала мамі листа: мовляв, мене скоро мають випустити. Мама відповіла: «Тільки ти не приїжджай в Глухів, бо тут ніхто не знає, що в мене є ще одна донька, яка сидить в тюрмі». Куди я маю їхати, коли мене випустять, мама не писала. Зрештою, тоді мене не випустили.
А ще мені Одеса запам’яталася тим, що наді мною, як це називалося в Радянському Союзі, взяла шефство одна старша жінка. Ні, вона зовсім не була старою, я так думаю, їй ще й сорока не було. Ганьба мені, але я зовсім не пам’ятаю ні звідки вона була, ні її імені (за що вона сиділа, я й не питала, вже була навчена). Пам’ятаю лише, що розмовляли ми з нею російською мовою, і в неї була донька мого віку, на ім’я Заретта. Може, я нагадувала її доньку, що вона так душею до мене прихилилася? В чому це проявлялося? В тому, що вона зайняла мені ліжко поруч з собою (точніше, над собою). Що вона кликала мене, коли наставав час іти в їдальню. А в вільний від роботи час ми сідали десь на сонечку, – або навпаки, у затінку, – і розмовляли. Про що? На жаль, я не Лев Разгон, у мене в пам’яті не записалися ті розмови. Зрештою, мушу признатися, що вони мені не дуже цікаві були, я б воліла прочитати книжку, але ж не могла образити людину, яка до мене так добре ставиться. Вона іноді давала мені щось від своєї пайки, а одного разу навіть зробила шикарний подарунок – подарувала халат. Він був не якийсь там незвичайний, з грубої дешевої чорної тканини, з якої були пошиті наші тюремні сукні, а на ньому гудзики, обтягнені жовтою тканиною. Але я була дуже рада, бо в мене вже, окрім моєї тюремної сукні, не було нічого. Видно, таки прожарка дуже нищить одяг, раз у мене через рік вже не було ні блакитної в сунички сукні, ні голубої блузки, яким я так колись раділа. Правда, ми намагалися якось ті свої тюремні сукні прикрасити: вишивали на них квіти,мережали білі комірчики. Але все одно, коли ти жінка і тобі 18 років, дуже хочеться мати щось гарне одягнути. На мене це чомусь все життя находило отакими «смугами»: що я починала вперто марити про одяг, укладала собі в уяві цілий гардероб. Отож, мій гардероб (уявний, звичайно) в Одесі складався з чорної сатинової спіднички, білої батистової блузки, сукні із синьої майї в білий горошок (все життя це була моя улюблена розцвітка), червоного в дрібні квіточки ситцевого халатика і чорних туфель – «човників». На більше в мене не вистачало уяви, але здавалось, що якби в мене були ці речі, то я була б така елегантна.

* * *
В Одесі ми пробули всього три місяці, поки тих злодійок знову не пересадили, і вже було кому працювати в прекрасному південному місті, а ворогів народу можна було відправляти кудись на північ. Та знову ж таки було смішно. Бачу я, як відчиняється прохідна і заводять новий етап. Раптом з другого кінця подвір’я радісний вереск:
– Нінка, мать твою розтак, з поверненням!
– Машка, абевегеде, – відзивається Нінка, – а ти вже тут? Ну, здорово!
За три місяці всі ті Нінки і Машки повернулися, а нас зібрали і повезли. Правда, довезли лише до Куйбишева (тепер йому повернули давнє ім’я – Самара), і там уже я добула свій строк до кінця. Ні, не всі десять років, бо наші надії таки, зрештою, здійснилися, але це було пізніше, а спочатку розкажу, як воно жилося і працювалося нам в Куйбишеві.
Зовні лагер був схожий на бобровицький: під лінійку поставлені одноповерхові бараки в зоні, досить зеленій і квітчастій. Тільки він був більшим, тут нас було кілька тисяч, при чому переважно битовики. То не були самі урки, були то жінки найрізноманітнішого віку, які сиділи за різними статтями. Наприклад, молодесенька дівчина, симпатична моя ровесниця, зібрала комсомольські внески і замість того, щоб негайно здати, потратила на щось, розраховуючи найближчим часом повернути зі своїх грошей. Їй дали 10 років «за хищение социалистической собственности». Якби вона ті гроші витягнула в когось з кишені, їй дали б удвоє менше. Сорокалітня мила жінка, яка працювала бібліотекаркою, на волі була вчителькою і потрапила за те ж «хищение», бо в школі робився ремонт, директор попросив її підписати якийсь акт. «Галочко, повірте, я й копійки не взяла», – сказала вона мені, і я їй повірила. Цілком можливо, що той директор теж не взяв ні копійки собі, що коли він і написав який-небудь фіктивний акт, то лише тому, що інакше не міг потратити гроші на щось вкрай необхідне для школи. Начальство в Куйбишеві ставилося до нас краще, ніж до битовиків, особливо урок. Інша річ, що розподіляли нас на гіршу роботу, і бригадирами не призначали, і в лагерну обслугу не брали (ця категорія людей мала образливу назву – «лагерні придурки», – але в очі їм того ніхто не говорив, навпаки, кожен хотів мати добрі стосунки з нарядником чи хліборізкою, чи бодай каптьорницею; але що торкається мене, то в мене завжди були добрі взаємини лише з бібліотекаркою). Ну, але ж то не залежало від місцевого начальства, то вже з самого «верху» давали команду, де мають працювати каерівці. Отож, ми працювали в окремих бригадах і жили в окремому бараці, який навіть був відокремлений високою суцільною огорожею від загальної зони. Але ніякого сторожа біля хвіртки не було, і ми могли вільно ходити по всій зоні, та ось битовики до нас не заходили.
І аж дивно! За огорожею була обласна лікарня для зеків, і хоч нас розділяли і висока огорожа, і колючий дріт, і вишки з «попками», але час від часу чоловікам вдавалося перебиратися крізь усі перешкоди. І хоч наш барак стояв найближче, вони ніколи не забігали до нас. Звичайно ця операція пророблялася вночі, як правило, її тут же викривали, в лагері піднімався переполох, чергові бігали по бараках і зазирали під ліжка, зрештою, не завжди впевнені в тому, що хтось таки пробрався в лагер. Бо могла бути і фальшива тривога.
А тепер ще коротко про тих, хто був засуджений за так званими «побутовими» статтями, тобто за всіма іншими, окрім «контрреволюційної» 58-ї (української 54-ї). В мій час їх називали битовиками, і я недавно пережила велике здивування. Розмовляла з одним чоловіком, який був кинутий в тюрму в 1959-му році, і він по якомусь часі запитав мене: «От ви говорите – «битовики». А хто такі битовики?» Виявляється, за чотири роки, які минули від мого звільнення, це слово геть вийшло з ужитку, і вже говорили тільки «уголовники».
Так от, битовики ділилися на «блатних» або «урок», – так називали професійних злодійок, і тих, хто сидить перший раз. Урок було не так вже й багато, але вони найперше впадали у вічі. Впадали своєю зовнішністю – всі вони чомусь вищипували брови в ниточку, дуже яскраво фарбували губи і під спідницями носили сатинові шаровари. Впадали своєю поведінкою – в них були нервові рвучкі рухи, швидка хода, а на обличчі вираз напруження, страху і агресивності заразом. Вирізнялися своєю психікою – всі вони були інфантильні істерички, які щойно могли голосно реготати, тут же впадати в гнів, а ще через хвилину заливатися сльозами. А ще варт було вартовому на вишці вистрілити, – іноді таке траплялося, не по людях, а просто в небо, – і які-небудь урки, які щойно йшли по доріжці, розмовляли, сміялися, раптом падали на землю і починали битися в припадку.
Пам’ятаю, як ми дивилися фільм «Анна Кареніна», і коли на екрані Анна прощалася зі своїм сином, в залі почулися суцільні ридання, а коли вона, полишивши сина, іде з дому, на її адресу почувся такий же суцільний мат. А в більшості в цих жінок, які так розчулилися над долею літературного героя, були свої діти, полишені десь по дитбудинках, поки мами по тюрмах, щоб коротко вийшовши на волю, знову туди повернутися.
Можу похвалитися, що серед блатних не було українців. За паспортом, мабуть, були, але всі тотально русифіковані. Взагалі, всі битовики в тюрмі швидко русифікувалися, «блатикалися» – тобто переймали деякі риси блатних: починали курити, матюкатись, ставали агресивними, цинічними, грубими. Ніколи цього не було з політичними.

* * *
Мені, – та й усім іншим, хто був там зі мною, – ще раз повезло, що комбінат будівельних деталей, на якому ми мали працювати, був теж відразу за огорожею, досить лише перейти через ворота. Але тут уже ми не могли ходити на роботу і з роботи «неорганізовано», треба було шикуватися п’ятірками побригадно, нас рахували, передавали від одного конвою іншому, і це займало деякий час. Іноді навіть досить довго, коли рахунки не сходилися, хоча я не пам’ятаю, щоб хтось пробував втекти. Просто траплялося, що урки втікали з роботи, ховалися в цехах залізобетонних виробів, де було тепло. І от вже кінець роботи, колона стоїть, конвой рахує – одної людини нема. Рахують раз, рахують два, рахують три,  потім починають шукати по всьому комбінату, а та людина спить собі за купою піддонів і гадки не має, що її шукають.
І все ж стояти в колоні та ще й коли немає дощу або морозу, це вже відпочинок. Це не брести по болоті, чи по снігових заметах, чи під палючою спекою і годину, і другу. Адже робочий день був 9 годин незалежно від того, скільки часу йде на дорогу.
В Куйбишеві я вперше зіткнулась з фізичною роботою. Зіткнулася і зненавиділа її на все життя. Я не була фізично сильною, до того ж з дитинства мала слабкий поперек, мені завжди було важко робити щось, нагнувшись. А тут тебе ніхто не питав, важко тобі чи ні.
Посилають – і мусиш робити. Приходять вагони з щебенем, і мусиш їх розвантажувати. Щебінь – це було для мене гірше смерті. Стоїш же з лопатою зігнувшись і шурхаєш нею, намагаючись набрати щебеню. Я не можу так стояти, від скреготу залізних лопат об щебінь у мене було таке відчуття, наче з мене здирають шкіру. Рятувалася тим, що, як правило, одночасно зі щебенем приходив цемент, а на нього ніхто не хотів іти. А я охоче йшла, бо там тільки те робиш, що йдеш рівно туди і сюди. Ну, може, не так уже й рівно, бо навряд це тобі вдається, коли в тебе на плечах 50-кілограмовий мішок з цементом. І все-таки мені ця робота здавалася легшою, ніж на щебені. Бо віднесеш той мішок по трапу з вагона на склад і назад вже взагалі йдеш впорожні. Гірше було, коли цемент розсипний: тоді його насипали лопатами на тачки, везли по тих же трапах і висипали в бурти, і пилюка стояла стовпом, і дихати було дуже важко.
Ви знову обурюєтесь, що це неможливо, щоб жінок змушували носити такі тягарі? Ви надто примхливий, мій шановний читачу. То ви не вірите, що нас годували крабами, то не вірите, що ми носили мішки по 50 кілограмів. Але справа не в крабах і не в мішках з цементом, справа в тому, що це тюрма. І в ній погано не тому, що змушують носити важкі мішки, так само, як краби на сніданок не означають, що там добре.
А ми не лише вагони розвантажували. Мені пощастило побачити славну російську річку Волгу, і було це, коли прийшла величезна баржа з цементом і нас возили її розвантажувати. Стояла страшенна спека, хлопців з будбату возили вночі, а нас, жінок, привезли вдень, коли до тієї баржі доторкнутись не можна було, бо ж вона вся залізна і розпечена. І от ми, слабка або ще – прекрасна стать, дев’ять годин під палючим сонцем снували по тій розпеченій залізній баржі з п’ятдесятикілограмовими мішками на плечах.
Зате саме з цементом у мене пов’язаний один з найщасливіших спогадів. Далебі, щастя дуже мало залежить від якихось зовнішніх умов, воно залежить від того, що в нас всередині. І красуня співачка Даліда, одна з найбагатших і найзнаменитіших жінок Франції, приймає смертельну дозу снотворного, бо життя їй здається нестерпним. А яка-небудь бідненько зодягнена бабуся сидить собі проти сонечка, усміхається і почуває себе цілком щасливою. Отак воно було і зі мною. Ну, що трапилося в той день такого, щоб пам’ятати його потім все життя як щастя? Був листопадовий ранок, уже з заморозками, а нам ще не видали панчіх. Вивели нас на роботу, ми мали розвантажувати цемент, але вагонів ще не подали. І всі  побігли в цех залізобетонних виробів, де було тепло, а я залишилася сама-одна в великому холодному складі, залізла на якийсь ящик, підібрала під себе ноги, щоб сховати їх під подолом плаття. Зібралася вся в клубочок, щоб якнайбільше свого тепла зберегти для себе, і витягла книжку, яку напередодні взяла в бібліотеці. Автор був мені незнайомий – Анатоль Франс. Книжка називалася «Острів пінгвінів». Я прочитала першу сторінку, другу, третю і раптом розсміялась від щастя. Ну, бо хіба це не щастя: я тут сама-одна, можу сидіти і можу читати таку прекрасну книжку? І це дарма, що я в неволі, що в мене терпнуть скорчені ноги, а випростати їх я не можу, бо холодно. Навіть те, що в кожну наступну хвилину можуть подати вагони і закінчиться моє щастя, не має значення. Бо й ось в цю мить, я сиджу, читаю і я щаслива.
Була ще одна причина, чому я ненавиділа ту важку роботу: я за неї майже нічого не отримувала. Бригади в нас були великі, осіб по сто, і ділилися вони на три ланки. Перша ланка працювала на найвигіднішій роботі і отримувала найбільше (відносно, звичайно, бо розцінки для нас були вдвоє нижчі, ніж для вільних, потім з того ще вираховували за те, що тебе годують, одягають, стережуть). Друга ланка отримувала менше. А третя ланка була на найважчих і найнеприємніших роботах і мала за те лічені карбованці або й зовсім нічого. Кажете, чи це можливо, щоб найважча робота найменше оплачувалась? А воно так скрізь, між іншим. Найкращий приклад – будівництво. Найгірша робота на будівництві в різноробочих: і землю кайлувати тебе змусять, і вагони розвантажувати, і сміття прибирати, і щось з місця на місце переносити, а зарплата найменша саме в них. Так ось, я завжди працювала в третій ланці. Чому? На це було багато причин. Чомусь так виходило, що в першій ланці працювали і, відповідно, найбільше заробляли ті, хто із дому отримував гроші і посилки. Я не берусь говорити, чому так було, я була надто наївна і надто зосереджена на самій собі, щоб помічати, що робиться довкола. Ну, може, це просто випадковість. Так само, як випадковістю було те, що в третій ланці були ті, хто нічого з дому не отримував. (А я, якщо пам’ятаєте, ні разу нічого не отримала). Кажете, це несправедливо? Треба було б, навпаки, дати можливість більше заробити тим, хто не мав інших джерел? Що ж, можливо, в інших лагерях дбали про справедливість, а у нашому кожен дбав про себе.
Мабуть, у тому була специфіка куйбишевського лагеря, що він був у «местах не столь отдаленных», отже, справжніх серйозних «контрреволюціонерів» тут не було. Мабуть, найбільше серед нас було росіян, але мені здається, що в той час, на початку 50-х років, серед росіян, – надто коли йдеться про жінок, – справжніх ідейних ворогів радянської влади не було. Бо ті, які були, загинули ще в 30-х роках, а час так званих «дисидентів» прийде лише через десять років. Отож, росіянки, які сиділи в той час, або розплачувалися за свою необачну поведінку під час окупації, або за яке-небуть необачне слово. Адже кінець 40-х років – це розпал «боротьби з космополітизмом», тоді можна було схопити строк, наприклад, за захоплення паризькою модою чи італійським фільмом. «Низкопоклонство перед капиталистическим Западом» – це вважалося злочином, за який давали десять років. Отож, росіянки понад усе боялися, як би їм не «навісили» другий строк, і всюди намагалися якнайдалі триматися від бандерівок-западенок, які були справжніми ворогами радянської влади (себе вони вважали випадковими жертвами судової помилки). Друга частина лагерного контингенту – це були прибалтійки, литовки чи латишки, і вони таки трималися купно, нікого до себе не допускаючи. І найменшу частину становили ми, українки, але справжніх бійців УПА або членів ОУН серед нас, мабуть, не було, були все такі, як я, жертви сліпої машини. То ж і не диво, що ми не могли і не вміли зорганізуватися.
Зрештою, може, там і були якісь організовані групи, просто я нічого про них не знала. Я звикла бути одна і мені так було зручніше. Пам’ятаю, коли ми ще їхали до Куйбишева, до мене була приліпилася така собі молоденька, як я, дівчина: ми разом спали, разом їли, разом гуляли. І я, – як це не парадоксально, – відчувала це як обтяжливість: я задумаюсь над чимось, а вона щось говорить; я хочу почитати, а вона мене тягне гуляти. І коли ми приїхали до Куйбишева і там з’ясувалося, що битовики мають жити окремо, – а вона була битовичка (тільки не урка), – то я це сприйняла як полегшення. З Тонею ми розійшлися ще раніше, в Одесі. Там наладниками машин працювало кілька молодих чоловіків (ув’язнених, звичайно), з одним з них у Тоні почалася велика любов, і я тут вже була третьою зайвою. Ну, а в Куйбишеві... Може, я помиляюся, але коли згадую, то мені здається, що Тоня росла і формувалась як особистість в умовах, значно складніших, ніж вони були в мене. Я собі була самотня та й годі, я не мусила ні до кого підлаштовуватись, я ні від кого не залежала. А Тоня ж зі своїх дванадцять років жила в колонії для малолітніх злочинців, там треба було вміти влаштовуватись, там друзів підбирали не за покликом серця, а з розрахунку, яку з того можна мати користь. А в Куйбишеві ми навіть поселилися з Тонею в різних бараках, так що зустрічалися випадково. Правда, вона бігала до мене, щоб я писала їй листи до того її коханого. Так що перші в своєму житті любовні листи я писала не тому, кого я полюбила.
Ну от, знову мова зайшла про любов! Жахливо я легковажна людина, правда? Сидить в тюрмі, має десять років строку, і взагалі невідомо, чи її після закінчення строку випустять (прикладів того досить), а вона все про любов думає! 
Та, усе-таки, про любов. 
Це був березень 1954 року, нашу бригаду поставили працювати в новому цеху бетонних виробів. Взимку це, звичайно, було тепле місце, і в прямому і в переносному  значенні. А навесні, коли через величезні вікна пригрівало сонце, було душно. Я вже не кажу про повітря, до якого ми, зрештою, звикли. Бо коли нас уперше завели в цех, ми затикали носи і вискакували за двері. Ну, бо хіба можна дихати, коли там так часом тхне! Форми для залізобетонних виробів змазувано нафтою і солідолом. Але принюхалися, звикли і потім уже могли замазані солідолом руки сполоснути гасом, витерти папером і братися за обід. Та це зовсім не означало, що ми не прагнули свіжого повітря, отож, признаюся, що коли сонце пригріло, ми почали займатися справжнім шкідництвом. Вмикаєш вібростанок і під гуркіт б’єш лопатою по вікні. Шибки з дзенькотом вилітають, і от ти вже можеш на повні груди вдихнути  свіжого весняного повітря. А ще від спеки хотілося пити, і ми бігали в сусідній, старий, цех, де пили навхильці з крану.
Отож, коли я так одного разу пила воду, до крану підійшов якийсь чоловік (вільний, звичайно, бо вільних на комбінаті було не менше, ніж ув’язнених, а чоловіки всі були лише вільні). Я відразу помітила, що він на мене якось так дивиться... ну, я не змогла б пояснити, як саме, бо ж у мене ніякого досвіду в цих справах не було. Я б сказала: пильно дивиться. Ну, я й собі пильно подивилася на нього: високий, широкоплечий, з сивиною в русявому волоссі, сталево-сірі очі. Але все-таки це десь в гени людини закладається – ці форми поведінки між людьми різної статі. Бо ніякого досвіду в мене не було, а проте я відчула, що цей чоловік дивиться на мене не так, як усі. І хто мені підказав, як я маю поводитись в даному випадку? Але я невкліпно витримала його погляд та ще й підкреслено наївно округлила очі. Напилася води, розігнулася і пішла. І навіть не озирнулася. Хоча потім, перебігаючи той цех (а ми через нього ходили за арматурою), я все-таки шукала очима того чоловіка. Згодом я дізналася, що він тут працює старшим майстром, і навіть дізналася, як його зовуть: Федір Іванович Поздняков) це ім’я теж можна назвати, адже це так давно було і так далеко, це йому вже не пошкодить).
В одній з пісень співалося: «Ой, красивы над Волгой закаты!» Мені здається, що ніколи більше я не бачила таких гарних заходів сонця. Особливо того березня. Стоїш собі в колоні, чекаєш, коли тебе пропустять в зону, а сама озираєшся навколо. Сніг вже зійшов, але надвечір приморожує, і срібна льодова шкуринка хрускає під ногами. І такі ж сріблясті хмаринки в бірюзовому небі, яке на заході пофарбоване в цитринові тони. І я уявляю себе не в лагерному бушлаті, шапці-вушанці і важких черевиках. Зовсім ні! На мені легке пальто кольору какао з молоком, на голові синій берет, на ногах коричневі туфлі з пряжками у вигляді гілок дуба з листочками і жолудями, в руках коричнева сумка з такою ж пряжкою. І до пальто обов’язково приколотий букетик штучних фіалок. Від мене пахне ніжними парфумами, я на волі, я йду на перше в своєму житті побачення, а Він чекає мене на розі вулиці, ось іде назустріч, бере за руку. А далі... далі, власне не знаю, що має бути, адже в житті ще не була на побаченні. Ну, будемо ми йти вулицею, будемо про щось розмовляти. Може, підемо в театр або в кіно.
Мрії мріями, а життя життям. Минає якийсь час, і нас переводять в той самий старий цех і навіть... навіть в ту зміну, де майстром той самий Федір Іванович. І в нас починається такий роман, що далебі, коли згадую, то ніяк не можу зрозуміти, чому це мене раз і назавжди не вилікувало від отого клятого комплексу неповноцінності. Чому я все життя прожила з думкою, що я жодному чоловікові сподобатися не можу, що жоден чоловік, який себе шанує, зі мною на людях не покажеться, бо його засміють? Адже коли я такому чоловікові сподобалася і він віддав мені перевагу перед такою суперницею, то вже саме це мало б мене вилікувати від усіх комплексів. А от – не вилікувало...
А тут мушу розказати про свою суперницю. Думаю, її ім’я теж можна назвати, бо ця моя повість вже напевно їй ніколи на очі не потрапить. Її звали Анею Безсоновою, вона росіянка, отже, живе за кордоном. В нас були дуже великі, чоловік на сто, бригади, які ділилися навпіл на дві зміни. Бригадирами могли бути лише битовики, Аня ж була помічником бригадира, з чого я роблю висновок, що вона таки була «каерівкою». Їй було років тридцять, мала дуже струнку талію і вміла дуже оригінально одягатися. Пам’ятаю, лежав у нашій лагерній крамниці ситець, якого ніхто не хотів брати, бо він був одночасно крикливої і, як це не дивно, нудної розцвітки, яскраво-червоний в дрібну білу цяточку. І ми всі дуже здивувалися, коли Аня Безсонова набрала собі того ситцю на плаття. Але потім охнули, коли її в тому платті побачили. З’ясувалося, що червоний колір якнайкраще відтіняє її смагляву шкіру, а вузенька біла бейка пом’якшує і освіжує дещо таки яскраву розцвітку. До того ж продуманий фасон, саме для її фігури: широкий вшитий пояс підкреслював тонку талію, а рясна спідничка в зборки придавала жіночість стегнам. Або була вона набрала штапелю (він тоді щойно з’явився і вважався останнім криком моди) в такі зигзагоподібні лінії і так якось викроїла з нього плаття, що лінії на ліфі укладались в прямокутники. Словом, без сумніву, в Ані Безсонової загинув талановитий модельєр.
Так от, Аня виходила на роботу в цих своїх нарядах, – бо бригадир не працював з усіма, а лише видавав наряди, закривав наряди (в першому випадку «наряд» – це одяг, а в другому – це робота, яку треба зробити, а в третьому – це документ про оплату за виконану роботу, – з майстерно укладеною зачіскою, з підфарбованими губами. І взагалі, це ж була тридцятилітня жінка, яка вміє поводитися з чоловіками. І я в своєму лагерному платті з найдешевшої чорної тканини, в важких черевиках зі свинячої шкіри, зі своїми поганенькими кісками (зовсім не вміла нічого з волоссям робити). Тільки й того, що мені було дев’ятнадцять років. І що я страшенно ніяковіла і червоніла від жартів, що, очевидно, якраз і подобалося Федорові Івановичу.
Мушу визнати, що жарти ті були дуже скромні і цнотливі. Ну, наприклад, наша ланка, – цебто чоловік чотири, – працює на вібростанку, а до нас підходять Федір Іванович і Аня (вони практично всю зміну ходили разом, це, так би мовити, входило в їхні службові функції). Вони про щось розмовляють, я чую, як Аня каже: «Я хочу...» А Федір Іванович зумисно відповідає їй голосно, так, щоб я чула:
– Мало що! Я, наприклад, хочу, щоб мене Галя любила, а вона не любить. То що ж мені – бігати по комбінату, як собака?
І сміється, дивлячись, як я ніяковію.
Або щось в нас не виходить, я бігаю по цеху, шукаючи наше начальство, нарешті знаходжу:
– Федоре Івановичу, з цією новою арматурою в нас нічого не виходить!
Він ніжно сміється:
– Підемо подивимося, і я певен, що в нас з тобою все вийде.
Він бере мене під руку і рушає, я намагаюся випручати свою руку, бо як же – отак іти на виду у всіх? А він притискує її міцніше і знову сміється.
Мабуть, таки в його залицянні не було нічого такого... ну, непристойного. Бо інакше жінки, з якими я працювала, напевно б на це зреагували. Я ж таки була серед них наймолодша (правда, Рая Розенберг була того самого року народження, але вона не виглядала такою наївно-беззахисною, як я), так що вони вважали, що мають право мене опікати. Наприклад, одного разу моя напарниця, яка палила, дала мені потримати свою цигарку, заки перекине вагонетку, а я жартома затягнулась. У ту ж мить щонайменше три жінки з різних боків закричали: «Що ти робиш? Кинь негайно!» Отож, думаю, якби вони помітили, що Федір Іванович ставиться до мене не досить шанобливо, вони, напевно, або мене намагалися б попередити, або йому щось сказати (він же не був нашим начальством, він був просто вільнонайманий, який працює на комбінаті). Але вони тільки сміялися:
– Федір Іванович спочатку сам у Галі наряд візьме, а потім уже нам роздає.
Несерйозно, кажете? Треба писати про жахи сталінських концтаборів, а я пишу якісь дурниці про те, як уже літній чоловік морочить голову молодесенькій дівчині? Серйозний мій читачу, а що ви знаєте про тюрму Консьєржері? В цій тюрмі утримували під час французької революції ув’язнених аристократів, звідки був лише один вихід – до гільйотини. А проте всі, кому вдалося вийти живим, згадували, що там було дуже весело, що там закохувалися, сміялися і раділи, То був істеричний сміх? Можливо. Але він рятував людей від божевілля. Якби я сиділа і думала, що моє справжнє життя почнеться лише через десять років, коли я вийду, то хтозна, чи я б їх прожила (якби вже справді довелося всі десять сидіти). Зрештою, може, навіть свідомо я розуміла, що це ж у мене ненормальне життя, а підсвідомість не хотіла з тим миритися, і я мріяла, сміялася, раділа, милувалася земною красою. От – закохалася.
Тільки ж моє щастя не було довгим. Бо тоді я через свою недосвідченість зовсім не думала, як почуває себе моя суперниця. Я собі не ходила, а літала, сяяла від щастя (якого?), і навіть важка робота не здавалася мені такою важкою. Хоч коли йдеться про роботу, то Аня вишукувала всі можливості, щоб загнати мене на щось найважче і, взагалі, прибрати з очей Федора Івановича. І нарешті, як їй здалося, знайшла.
– Галю, – співчутливим тоном сказала вона, – я б хотіла поставити тебе на якусь постійну роботу, де б ти щось більше заробляла. Підеш на затарку цементу?
Тут, мабуть, найкраще було б намалювати схему нашого цеху, щоб ви, мої читачі, могли якнайясніше уявити собі, що означають слова «затарка цементу». Отож, цех був дуже великий. Просто велетенський. Попід стінами стояли вібростанки, на яких виготовлювано залізобетонні плити, останню площу займали заглиблені в підлогу  пропалювальні камери. Вздовж стін на висоті більше людського зросту по настилах ходили вагонетки (звичайно, не самі, їх штовхали жіночі руки). До цеху примикав бетонний вузол, де на бетономішалках мотористами працювали вільні жінки, але внизу, в скіповій ямі, готували в ковшах суміш для бетону дві зечки. А третя мала працювати вже геть «на камчатці» – на цементному складі. Вона там була сама-самісінька, її завданням було розпорювати мішки з цементом і насипати його в вагонетку, яку підганяють до люку в підлозі. До мене тут працювала якась урка з політичним «довіском», здається, за саботаж. Це була досить звичайна історія: коли яка-небуть урка дуже в’їдалася начальству в печінки своїми відмовами від роботи, їй навішували пункт «саботаж» всеохоплюючої 58-ї статті. На урку це нітрохи не подіяло, вона і надалі валяла дурня, аж оті дві жінки зі скіпової ями, – вони пристойно заробляли і тому дорожили своїм місцем, – висловили категоричний протест. Оце сюди й прибрала мене від гріха подалі моя суперниця. Але вона аж двічі прорахувалася.
По-перше, мені ця робота дуже сподобалася. До п’ятдесятикілограмових мішків уже звикла, так що мені перекидати їх з місця на місце було за виграшку. Зате я мала найголовніше – самотність. Я так стомилася весь час бути серед маси людей. Нині би сказали, що їх біополя негативно діяли на мене. Тоді я таких мудрих слів не знала, а просто мріяла...
Знаєте, про що я мріяла? Ну, ще до того, як зустріла Федора Івановича і почала мріяти про побачення. Знаю, що це смішно, але розкажу. Мені уявлялася така зовсім невелика кімната. В ній стоїть широкий диван, а стіна, біля якої він стоїть, весь час тепла, щоб до неї було приємно притулитися. Біля дивану впритул стоїть стіл, заставлений всякими смачними стравами. А з торцьових боків стоять: з одного – шафа, повна книжок, а з другого – різдвяна ялинка, прибрана гарними забавками, а ще аби на ній були всякі смачні речі: печиво, цукерки, яблука, мандаринки, позолочені і посріблені горіхи, загорнений в кольорову фольгу інжир. Угорі світить електрична лампа. І все. І я сиджу або лежу, як хочеться, на тому дивані, їм, що хочу, читаю книжки, іноді знімаю щось смачне з ялинки. Звичайно, я не могла тоді мріяти про телевізор, я навіть не знала, що це таке, але чому не вимріяла собі радіоприймач, – не знаю. Може, тому, що мені хотілося самотності і тиші. Тому за стінами моєї кімнати мала бути вічна ніч, вічна зимова віхола і в радіусі ста кілометрів жодної живої душі. Отак стоїть собі сама одна кімната, де стіна постійно тепла, і світить електрична лампа, і на столі самі собою з’являються усе нові страви. Я навіть не мріяла про бодай квадратний метр підлоги, де б можна прогулятися, мені здавалося, що зможу вічність валятися на тому дивані, читаючи книжки і жуючи щось смачненьке.
Отака смішна мрія.
А тепер про другий прорахунок Ані Безсонової. Отож, вийшли ми на роботу, це було якраз в другу зміну, почала я порядкувати на своєму новому місці роботи, не минуло й півгодини, як чую голос: «Галю, що трапилося? Хто тебе заслав сюди?» – Я сама, – засміялася я, а Федір Іванович озирнувся довкола і сказав: «А, між іншим, тут непогано. Он на тих плитах можна собі посидіти». Бо поряд зі складом лежали штабелями залізобетонні плити, які потім вантажили у вагони. І ми таки кілька ночей сиділи з ним на тих плитах і розмовляли. І знову я нічого не пам’ятаю з тих розмов. Залишилися в пам’яті лише два епізоди: як він поцілував мені руку, і я від того дуже розгубилася, бо ж такого зі мною досі не траплялося, а в мене ж іще руки в цементі. І він сказав: «Гроші в тебе будуть, не хвилюйся», – а я його нетерпляче перебила: «Не треба мені грошей!» Ви бачили отаку – грошей їй не треба! Жодної посилки з дому за три роки, як кілька карбованців зарплати отримаєш – і то добре, а частіше тобі нічого не належить, а їй грошей не треба. Але це було б щось жахливе: якби я отримувала гроші за те, що... ну, що Федір Іванович до мене добре ставиться.
Проте ця ідилія продовжувалась всього один тиждень. Навіть і того менше, бо, здається, уже в суботу, висипавши в люк останню порцію цементу, я швиденько прибирала на своєму робочому місці і побігла в цех. Влаштувалась на порожніх піддонах ніби для того, щоб оті десять-п’ятнадцять хвилин, які залишилися до кінця зміни, почитати (бо книжку я завжди мала при собі). Ну, а що я сіла так, що якби Федір Іванович виходив з конторки, то обов’язково побачив би мене, це вже чиста «випадковість». І він таки вийшов,розуміється разом з Анею, але побачивши мене, полишив її і підійшов. Чого? Ну, просто так, поцікавитися, яку це я книжку читаю. А я зібрала всю свою відвагу і раптом, – ніби в ополонку кинулась, – запитала його: «Федоре Івановичу, чого ви на мене розсердились?» Він сумно усміхнувся: «Галю, я на тебе не міг би ніколи розсердитися. Але знаєш, є така річ – «связь с заключенными». – Знаю, – сказала я, хоч таки не знала і досі не знаю, як воно так вийшло. Чи хтось настукав «кумові» про його стосунки з Анею, чи вона сама з ревнощів не витримала. Але більше Федір Іванович Поздняков з нами не працював.
...Минуло п’ятнадцять років, і так раптом воно мені все пригадалося. Не скажу, чому саме пригадалося: чи якісь життєві обставини так склалися, чи сон якийсь приснився. Але так нестерпно закортіло побачити цього чоловіка. У мене якраз у видавництві «Молодь» мала вийти збірка віршів, і я собі подумала, що могла б гонорар за неї потратити на поїздку до Куйбишева. І написала туди в адресне бюро прохання надіслати мені адресу. Отримала відповідь: «Поздняков Федор Иванович, 1915 года рождения, выписан в город Хабаровск». Оце вже справді – втік від мене на край землі. І що тепер робити, коли я не виношу перельоту літаком? Та й гонорару мого, мабуть, не вистачить на таку дорогу. Зрештою, книжка в мене так і не вийшла, – розсипали вже верстку, – а з моєю зарплатою нічого було й думати про поїздку через усю нашу «необ’ятную родіну». А може, воно й краще. Так у мене на все життя залишився ідеал мужчини: високий, широкоплечий, з пильним поглядом сірих очей і сивиною на скронях.

* * *
І знову подумала: чи треба було про це писати? Але якби я писала чисто художню повість, хіба я там обійшлася б без кохання? Обов’язково було б там про кохання, тільки все це було б вигадано за літературними канонами. А літературні канони досить жорсткі: або одне на все життя кохання – воно перше, воно ж останнє; або перший раз наївна героїня «попеклася», натрапила на негідника, перестраждала і тоді вже, через більший або менший проміжок часу, зустрічає свого справжнього героя. Більше «закохань» у позитивної героїні ніяк не може бути. А в моїй повісті вже стільки чоловіків згадується, що просто жах, яка вона легковажна – ця авторка. Каюсь, така була, і нічого з цим не зробиш.
На своє виправдання можу сказати, що у всіх своїх «закоханнях» я була дуже вірною. Я ніколи не кидала одного чоловіка заради іншого (навіть якщо всі взаємини з тим чоловіком були лише в моїй уяві). Або я мусила кудись поїхати, або «об’єкт мого кохання», але то вже мало складатися так, що я знала: більше ніколи «його» в своєму житті не побачу. І то ще мусила якийсь час «перестраждати» і лише тоді озиралася, в кого б тепер закохатися.
Але тепер переходжу до найголовнішого. А що найголовніше для людини, яка сидить в тюрмі? Та розбудіть її серед ночі, запитайте, і вона, ще не прочумавшись, як слід, видихне вам одне коротке слово: «Воля!» Як би тобі там не жилося, може, навіть краще, ніж на волі, – бо, наприклад, я: хто мене на волі годував тричі на день, і одяг видавав, і кіно показував? – а проте єдина мрія кожного ув’язненого – воля!
Отож, почалося з того, що раптом усім стало відомо: знамениту співачку Лідію Русланову випустили на волю. Я не знала, де вона сиділа, не знала, за що вона сиділа, взагалі не знала, що вона сиділа. Але що її випустили на волю – про це якось дізналися всі.
Потім раптом почали випускати вже не таких знаменитих людей. Просто викликали якусь людину в спецчастину і казали: «Розпишіться, ви йдете додому». Ну, звичайно, при тому ще називають якість статті і укази, але ти їх не запам’ятовуєш, ти взагалі розумієш одне-єдине: що ти йдеш на волю. Причому відпускали не битовиків, ні! Відпускали якраз нашого брата, політичного, по-їхньому – контрреволюціонерів. І трапилося так, що першою відпустили жінку, якій я незадовго перед тим писала скаргу. Почувши це, відразу побігла до неї, щоб таки самій пересвідчитись. Бо якщо я зуміла їй написати так, що її звільнили, то невже оті мої численні скарги, які я писала, залишаться без результату? Я була дуже збуджена. Жінка теж була дуже збуджена, але зустріла мене чомусь нерадо і на моє: «Я така рада, що тобі допомогла!» – досить неприхильно відрізала: «Це ще, може, й не та заява подіяла!»
Та чи не та, але до мене чередою пішли жінки, щоб я їм писала скарги, заяви, прохання про помилування. Потім уже їх до мене спрямовував начальник спецчастини: «Підіть до Гордасевич, вона вміє писати». І знаєте що? Усі ті скарги і заяви я писала абсолютно безплатно. Звичайно, мені б дуже придався якийсь карбованець, чи щось з одягу, чи бодай грудка цукру, бо я ж уже сказала, що із волі нічого не отримувала і практично не заробляла. Але я просто не уявляла собі, як можна на прохання людини відповісти питанням: «А що я за те буду мати?» Я сідала, вислуховувала розповідь, сама запитувала, щось з’ясовувала, уточнювала, потім писала, а в глибині душі надіялась, що жінка ж сама догадається, що за роботу треба заплатити. Проте ні одна з тих кількох десятків жінок сама так і не догадалася. Смішно, але кожного разу я переживала щемке розчарування, та коли приходила інша жінка, я знову сідала писати. І чого було б не відмовитись, навіщо мені потрібна ця морока? Але відмовити людині, коли вона в мене щось просить, – це і тепер для мене понад силу.
А як воно було зі мною, що я замість своїх 10 років відбула всього 02 роки 07 місяців і 03 дні?
Почну, мабуть, з листа, який зберігся в моєму архіві. Хочу навести його тут повністю мовою оригіналу.
«Здравствуй, Галина!
Получил твое письмо и отвечаю. очень рад за тебя, что ты устроилась на работу и, главное, учишься – это очень хорошо. И думаю, что ты после окончания 10-летки пойдешь и дальше учиться хотя бы на вечернем или заочном вузе или техникуме – это было бы очень правильно. От души желаю тебе успехов. В чем нужна будет помощь – пиши. Теперь о твоей просьбе выслать справку или определение о якобы присланном постановлении о снятии с тебя судимости? К сожалению, этого нет, никаких определений нам не поступало, а если б было, то не преминули тебе выслать. Характеристику высылаю. Мой тебе наказ: не дружи с плохими людьми, слушайся старших. Работай и учись, и все будет хорошо. У нас все по-старому. Желаю успехов и поздравляю с праздником 1 мая. Хорошо, что не забываешь своих воспитателей».
Коли мені цей лист потрапив у руки, я довго крутила його, думаючи: від кого ж це може бути? Лист без конверта, підпис нерозбірливий. Потім задумалася над датою – «23.04.55 г.» І згадала: це від начальника лагеря з Куйбишева! Коли я вже звільнилася і приїхала в Донецьк (тоді ще Сталіно), я переписувалася, здається, з Раєю Розенберг. І вона мені написала, начебто в спецчастину мені прийшло звільнення. А я, своєю чергою, написала начальнику лагеря листа з проханням прислати мені той документ. Справа в тому, що я фактично звільнилася «по закінченню строку покарання», отже, на мені висіла так звана судимість. Де б мене прийняли в якийсь вуз чи бодай технікум з судимістю та ще й за такою статею? А оте звільнення мало бути зі зняттям судимості, тому ним зацікавилася, хоча вже й так була на волі. Мушу зазначити, що в даному випадку спецчастина ошукала свого начальника, бо коли через два роки написала в Верховну Раду УРСР прохання про зняття судимості, то отримала відповідь, що судимість з мене знята постановою верховного Суду УРСР ще 15 січня 1955 року. Отож, ту постанову таки мусили послати до Куйбишева, про неї мені і писала Рая. Але в спецчастині, з’ясувавши, що я вже на волі, кудись її заткнули, а начальнику сказали, що нічого не було.
Це в мене вийшов нудний абзац, правда? Буде цікавіший.
Здається уже написала, що не можу розуміти, чому якісь зовсім дріб’язкові епізоди мені так ясно бережуться у пам’яті до найдрібніших деталей, а про якісь дуже важливі речі не пам’ятаю нічого або так, наче то був сон. Бо чому мені так запам’ятався той день? Зрештою, навіть не день, а крихітний епізод. Сам день був теплий і сонячний, я йшла зоною, – з цього роблю висновок, що то мала бути неділя, – зустріла бібліотекарку, ми зупинилися і про щось собі балакаємо. Мені чомусь було дуже весело, – так-так, уявіть собі: в лагері – і весело! – я усміхаюся і кручу в пальцях кінець коси. І йде наш начальник лагеря – такий собі літній (це в моїх дев’ятнадцятилітніх очах), майор, добродушно усміхається, вітається з нами і питає:
– А это что за девочка?
– Это Галочка, очень хорошая девочка, – говорить бібліотекарка (її то він знав). – Она много читает, она такая умная и скромная.
Мабуть, там було сказано ще кілька фраз, потім начальник пішов. Скористатись з того, що начальник на тебе доброзичливо подивився, і піти до нього попроситися, щоб послав на якусь легшу роботу, – цього б я собі ніколи не дозволила. Я вже писала раніше, що не люблю кого-небудь що-небудь просити, а відмову просто-таки перехворію. Так що, як бачите, цей епізод ніяк не позначився на моєму подальшому житті. Ще раз повторюю: не розумію, чому він мені запам’ятався.
Хоча сказати, що він не мав продовження, – це неточно. Продовження він мав, але... але користі з того для мене так і не було.
Правда, був ще такий епізод, може, через місяць, може, через два, – що цей же начальник зайшов до нас у барак. Це знову таки мало бути в неділю, бо я пам’ятаю, що то було вдень. І, звичайно, я відразу потрапила начальникові на очі, бо ж, як пам’ятаєте, я «жила» близько біля входу.
– А-а, Галя! – впізнав мене начальник. – Здравствуй! Как живешь? Ну, как она работает? – звернувся він до бригадира.
А бригадир же – Аня Безсонова! І знову я, ніби це було лише вчора, пам’ятаю, яка тиша запанувала в бараці, де нас жило не менше сотні жінок, і як усі дивились на Аню, чекаючи, що вона скаже.
– Хорошо, – видушила з себе Аня, потім ще повторила, підкреслюючи перше слово: – Сейчас хорошо.
А що вона могла сказати? Коли я працювала в ланці, де роботи окремої людини не видно, та ще коли тебе протягом зміни посилають в десять місць і знову ж таки тому твоєї роботи не видно, то можна було сказати, що погано, і нічого ти не доведеш. Але тоді я вже працювала на «затарці» цементу, і жінки, яким я подавала цемент, були мною цілком задоволені. А наскільки я пам’ятаю, це були якісь дві «віруючі» (тобто засуджені за віру), то якби Аня збрехала, вони могли б тут же їй заперечити. Але, зрештою, цей епізод теж не мав якогось продовження.
Дідусь Ейнштейн мав таки рацію і час – він таки дійсно відносний. Бо ніяк моя пам’ять не може погодитися з тим, що все, про що буду розповідати, відбулося протягом не більше шести місяців. Далебі, це тягнулося так довго, що мусило бути щонайменше півтора року! Але математичні розрахунки і документи неспростовно доводять, що так – півроку і ніяк не більше. Бо ось дивіться: смерть Сталіна і амністія – це березень 1953 року, і тоді я була в Чер-нігові. Потім три чи чотири місяці в Одесі, в Куйбишев нас привезли чи то в серпні, чи на початку вересня, – це особливого значення не має. Потім була зима, почався 1954 рік. А 24 грудня 1954 року я вже звільнилася. А указ про третину строку вийшов у цьому проміжку. Коли саме – я вже не пам’ятаю, але це мусило бути влітку. Бо маю незаперечливий доказ – фото, зроблене в той день, коли нам оголосили цей указ.
У нашому лагері не можна було фотографуватися, коли тобі хочеться. А проте в мене є дві фотографії з тих часів. Одна зроблена в Чернігові 31 грудня 1952 року, на якій я з Тонею Технюк біля новорічної ялинки. Був у нас новорічний вечір, була ялинка, був концерт, і той концерт знімав фотограф. Уже не знаю, для чого начальству були потрібні ті фотографії. Ну, а ми з Тонею щось там не то співали, не то декламували, розчулили начальство, і нам дозволили сфотографуватися. А на другій фотографії стою сама межи кущами, і добре пам’ятаю історію того знімка.
Нас зібрали, щоб оголосити указ, і наперед підготували людей, які мали виступити від імені ощасливлених зеків. І я опинилася серед тих «ораторів». Чому саме я? Думаю, що це могла бути рекомендація тієї самої бібліотекарки, бо вона проводить читацьку конференцію по романові Антоніни Коптяєвої «Іван Іванович», і я там дуже успішно виступила. А прослухавши цей указ, – точніше, два укази: по першому особам, які своєю працею довели, що вони перевиховалися, знімалася третина строку, а за другим неповнолітнім знімалися дві третини; і в цих указах вже не було нічого про «лиц, осужденных за контрреволюционные преступления», так що вони торкалися і нас, – я на тому мітингу виступила так, що вільнонаймана начальниця ППЧ залилася сльозами і кричала: «Да дайте же мне кто-нибуть платок!» І оскільки знову ж таки цей мітинг увічнювався фотографом, то начальник, який до мене ставився добре, дозволив мені сфотографуватися.
Кущі, між якими я стою, вже в буйному листі, значить, це вже літо. А головне – я в своїй новій сукні, а змогла її собі завести лише тоді, коли вже працювала на «затарці» цементу. Мушу признатися, що не мала б цієї сукні, якби не якісь старші жінки. Саме ці забуті мною жінки допомогли мені набрати в нашій лагерній крамниці штапелю – мого улюбленого синього кольору в білі, червоні і зелені пелюстки (не квіти, а саме пелюстки). Потім ті самі жінки домовились в швацькій майстерні, щоб мені там пошили (бо там же шили тільки для начальства). Потім купила собі ще два готові плаття: червоне в дрібні білі квіточки, ситцеве, – в Раї Розенберг, а друге з тканини, яка звалась мая, бордове, в квіти, з такими симпатичними складочками спереду. Потім у нашому магазині купила такі туфлі, про які мріяла: чорні на каблучку, от лише виріз був не човником, а якась там пряжка була причеплена. І ще я купила «румунки». Мої дорогі ровесниці, пам’ятаєте «румунки» – черевички, лямовані хутром? Вони ввійшли в моду в зиму 53-54-го років. За ціною вони були дуже різні, я купила собі за 90 карбованців – це були найдешевші. Зрештою, «купила собі» – це не дуже точно, я дала гроші вільнонайманій мотористці, яка з нами працювала, і вона мені купила. Як бачите, я поверталась з тюрми значно багатшою, ніж потрапила в неї. Але чи це значить, що мені в тюрмі було краще, ніж на волі?
Ну, раз вже я надбала сякого-такого майна, то треба було знову подбати про валізку. На комбінаті, де ми працювали, був столярний цех, і там можна було домовитися з майстрами, щоб зробили фанерну валізку. Звичайно, офіційно це було заборонено, бо майстри робили в робочий час з державних матеріалів, а крім того – ми ж таки ув’язнені. Але я вам уже говорила, навіть не раз: серед начальників і наглядачів теж були нормальні люди. Вони розуміли, що більше нам дістати ніде, а тут же почали додому відпускати – треба ж людям кудись вкласти своє хоч і убоге, але майно. Отож, відповідальний черговий, рахуючи нас п’ятірками, коли ми йшли з роботи, робив вигляд, що «не бачить», як середній в п’ятірці хтось тримає свіженьку, біленьку валізку. Так і мені вдалося пронести, але потім помінялася з Тонею Технюк, бо  вона звільнювалася раніше від мене і в неї було більше речей. Ну, а я ніколи не вміла думати наперед, от і не розрахувала, що в мене, може, теж колись речей прибуде. Подумала, що Тонина валізка має елегантніший вигляд, до того ж вона була з полотняним чохлом. І, зрештою, я вже сказала, що мені дуже важко відмовити, коли мене щось просять.
Ох, жінки, жінки! Подивіться ви на неї! Сама говорила,що для ув’язненого найголовніше – воля, але замість того, щоб розповідати, як вона вийшла на волю, почала детально описувати, які вона сукні і туфлі купила і в що їх поклала. То як же воно було з тим достроковим звільненням?..
Укази, про які я розповіла, мали дві суттєві відмінності від указу про амністію 1953 року. Як уже було сказано, там не було отого: «на лиц, осужденных за контрреволюционные преступления, не распространяется». Окрім того, указ про амністію вступав в силу з моменту його оголошення. А згідно з цим указом адміністрація лагеря мала право, – але не була зобов’язана, – підготувати документи для зменшення строку, подавала їх в суд, і вже суд приймав остаточне рішення. І хоча не пам’ятаю, щоб суд комусь відмовив, але це така справа, що не віриш до останньої миті, поки не почуєш власними вухами свій новий присуд. Та й то ще будеш хвилюватися: ану ж щось трапиться і тебе таки не випустять? Отож, починають в спецчастині готувати документи на одну групу, потім на другу, на третю, а тобі здається, що до тебе черга ніколи не дійде. Зрештою, «малоліток» готували окремо, але я теж не потрапила ні в першу, ні в другу групу. Нарешті таки дійшла моя черга, мене перетрясло, як в пропасниці; слово честі, коли мене судили в Рівному, я була набагато спокійніша. І знаєте, що іще? Я чомусь не відчула ніякої радості від того, що в мене строк з 10 років став усього 3 роки 4 місяці. Розумієте, 10 років я сприймала як щось нереальне, а тут був уже цілком реальний строк, і звільнюватись я мала 20 вересня 1955 року – тихий жах, ще цілий рік сидіти! Тобто не сидіти, а тяжко працювати.
І тут раптом має продовження отой епізод, коли «милая девочка» викликала симпатію в начальника лагеря. Він подає мене ще раз «на пересуд». Мені згідно з указом про неповнолітніх зняли дві третини строку, а тепер він подає мене по другому указу, – ми межи собою ці укази називали «одна третя» і «дві треті», – щоб мені з того строку, який залишився, зняли ще третину. Ох, краще б він цього не робив! Той час від миті, коли я дізналася, що мене знову готують на пересуд, і до дня, коли мене повезли на суд, видався мені вічністю і висотав з мене всі нерви. І я була, здається, єдиною, кому суд відмовив. Прокурор, вислухавши мою блискучу характеристику, сказав, – пам’ятаю дослівно, – таке: «Граждане судьи, я считаю, что в данном случае ходатайство администрации следует отклонить. Честь ей и слава, что она так хорошо работает, но я считаю, что ей уже раз снижено наказание, и применение второго указа будет неправомерным». І суд з ним погодився.
І я так плакала, що думала – в мене серце розірветься. Скажете: от дурна, було чого! Коли їй давали 10 років, вона не плакала, а тут ішлося про якихось кілька місяців. Еге ж! Коли тоді я ще не знала, що воно таке 10 років лагерів, а тепер вже знала, що воно таке кожен день в лагері, навіть якщо той день – неділя і на роботу не треба йти.
Тому й вирвалося в мене, що краще б той начальник не брався мені добро зробити, бо все одно нічого не вийшло, але здоров’я мені коштувало немало. Мабуть, через оте напружене чекання мені і розтягнувся той час, що я зараз ніяк не можу повірити: невже від оголошення указу до звільнення минуло всього шість місяців? Та не може того бути! Там була ціла вічність. Перша тягнулась до першого пересуду, друга до другого, а  третя найдовша, до звільнення.
І та третя мені найбільше далася взнаки. Бо в нас були заліки: якщо ти перевиконуєш на роботі норму, тобі зараховується не день а більше. Так от: чи буде те «більше» і яке воно буде, ти ніколи наперед не знаєш. Бо це залежить не тільки від того, як ти особисто працюєш, скільки від того, як працює бригада, і які показники виконання плану лагером в цілому. І в першу чергу це залежить від того, які в тебе стосунки з бригадиром. Ну, а про мої стосунки з Анею Безсоновою ви вже знаєте. Ні, ми з нею не сварилися, бо чого я не вмію – це сваритись. Якщо вже доводиться з кимось посваритись, то це буває лише раз – перший і останній. Пам’ятаю, що якось Аня чогось на мене розізлилась і обізвала: «У-У, корова!» Я у відповідь тільки вигукнула: «Аня!» – але, видно, це було сказано таким тоном, що вона більше не вимовила ні слова. З того «корова» слід зробити висновок, що після двох років перебування в лагері я вже не була отією «маленькою, худенькою і без усякого натяку на бюст».
Здавалося б, ну, чим їй погано? Ну, і сиділа б собі далі, але ні – рветься на волю, навіть не маючи куди подітися.
Бо я таки, дійсно, не мала куди подітися. Батько мій в тому році теж звільнився (відбувши вісім років з десяти), і залишився там же, в тому Берельосі на Колимі, працювати. Про нього там знали, що він добре керує хором, отож, його взяли на роботу в клуб відразу сторожем, і керівником хору, та ще й дали якусь комірчину під житло. А що він робив би на Україні? Адже було невідомо, чи дозволять йому працювати священиком та й чи на Україні ще залишились церкви. А мама з сестрою збиралися в наступному році, як сестра закінчить десятирічку, поїхати до батька. Зрештою, мама ж писала мені, що коли мене випустять, то щоб я в жодному випадку не приїздила до неї в Глухів. Ну, а про те, щоб мене відновили в педучилищі в Костополі, і мови не могло бути.
Так що подумати мені було над чим.
Аж трапилося так, що коли до звільнення залишалися вже лічені дні, я познайомилася з заступником директора комбінату, на якому ми працювали. То була якраз нічна зміна, і з’ясувалося, що з газопроводу в дворі витікає газ. Отож, поставили мене стерегти там, щоб хто-небудь випадково не запалив сірник, поки викличуть ремонтників. Але раніше від ремонтників прийшов той заступник директора – такий собі маленький літній єврей. Ну, і вже він залишився чекати ремонтників і розговорився зі мною. Дізнавшись,що я з Західної України, він весь розцвів і відразу заговорив українською мовою: «Та ми ж земляки, я зі Львова!» А коли почув, що я ось-ось звільнюсь і не знаю, що мені робити, запропонував:
– А ти залишайся в Куйбишеві. Ми тебе візьмемо на хорошу роботу. Хочеш мотористкою? Навчишся...
– Та я вже працювала: і на кран-балці і на бетономішалці, – призналась я.
– Ну от... А жити я тебе влаштую в гуртожиток.
Це вже був вихід! І коли мене викликали в спецчасину запитати, куди я збираюся їхати, я випалила:
– Нікуди, я тут залишаюся!
І почула:
– Ні, тут тобі залишитись не можна.
– Чому? – здивувалась я. – Адже в нас на комбінаті працюють дівчата, які звільнились з нашого лагеря.
– Працюють, але вони не по твоїй статті сиділи.
– Ну, – розгублено сказала я, – тоді мені треба їхати на Колиму до батька.
– Туди тобі теж не можна.
– Але чому? – ще більше розгубилася я. – Адже мій батько сидів по тій же статті, але він залишився там.
– Ну, то він же там звільнився.
Мабуть, просто начальник спецчастини економив державні гроші, бо ж мені треба було оплатити дорогу, а дорога на Колиму коштувала значно більше, ніж дорога на Україну. Зрештою, якби я тоді звернулася до начальника лагеря і пояснила йому, що не маю куди їхати, а тут мені вже пропонують житло і роботу, то він, можливо, допоміг би мені залишитись в Куйбишеві попри мою статтю. Адже то вже був кінець 1954 року. Але тоді це мені на думку не спало і я покірно сказала:
– Ну, тоді мені треба в Рівне їхати.
Чому саме в Рівне? А куди ж іще, поміркуйте самі? В село Городець, де я жила з батьками? І що б я там робила? В Костопіль, звідки мене забрали? Знову ж таки питання. А Рівне – це все-таки велике місто, де є якісь фабрики і заводи, де можна працювати. Зрештою, я наївно вважала, що досить мені з моїми документами з’явитися в місцевій Раді і сказати, що я не маю куди дітися, як мене зобов’язані кудись поселити і влаштувати на роботу. Ну, бо як: не може ж у нашій радянській країні людина бути полишеною напризволяще!
Ні, я не перевиховалася за два з половиною роки і не стала такою переконаною «радянською патріоткою», а все ж вірила, що хтось має про мене подбати. І все, що було зі мною далі, привело мене до твердого переконання: якщо ми не хочемо мати злочинців-рецидивістів (чи принаймні, хочемо мати їх менше), ми повинні подбати про тих, хто звільнюється з тюрем. Мусить бути така державна служба, яка подбала б про те, щоб звільнений мав де ночувати, влаштувати його на роботу, може, навіть дати йому позичку, щоб він міг купити собі необхідний одяг, щоб мав на харчі, поки отримає першу зарплату. Я вже чую обурені голоси: «Що? Який-небудь злодюга або грабіжник отримав по заслузі, відсидів своє, а тепер ще з ним панькатися? Ні, нехай він скуштує смаленого вовка!» Шановні мої опоненти, що для вас головніше: щоб на світі стало одним злодієм менше чи щоб він скуштував смаленого вовка? Якщо те, друге, то, звичайно, давайте людину, яка відсиділа стільки-то років і вже звикла до гарантованого місця на нарах і пайки хліба, випустимо за ворота і скажемо: «Іди на всі чотири сторони!» Тоді є великий шанс, що скоро ця людина повернеться назад, скуштувавши отого смаленого вовка. А потім повернеться знову і знову. І таким чином змарнує своє життя по тюрмах, а в перервах між тюрмами принесе ще немало шкоди іншим людям. А якщо людині, яка відбула свою, нехай цілком заслужену, кару, допомогти влаштуватися на роботу, та не найважчу, неприємну і малооплачувану, бо такої роботи він в тюрмі намався по саме нікуди, а на більш-менш пристойну роботу з пристойною зарплатою, то... Звичайно, стовідсоткової певності, що він не візьметься за старе, не може бути, але тепер йому буде що втрачати. То ж, дивись, і подумає, чи варто міняти чесно зароблений шматок хліба з маслом на глевку тюремну пайку.
А нині, 24 грудня 1955 року, і я з вами, мої шановні читачі, прощаюся. Бо от мої речі вкладені в уже знайому вам валізку; і кладовщиця зі своєї доброти видала мені бушлат, хоч і ношений, але досить пристойний; і в спецчастині мені вже видали довідку про звільнення. І от уже кілька жінок проводжають мене до прохідної, ідуть останні хвилини, ось-ось двері прохідної відчиняться,я пройду крізь них і вже буду на волі.
Страшний сон закінчується.
Починається життя.


З неопублікованої спадщини Галини Гордасевич


***
Кажуть, що ми ображені, 
Кажуть, що ми зневірені, 
Почуття на терезах важимо, 
Розмовляємо словами сірими. 
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція! 
Не обпалюють полум'ям скроні 
Наші мрії убогі та куці. 
Юнаки запустили бороди, 
А дівчата в штани залізли. 
Що ж! Давайте рахунки зводити, 
Комуністи наші залізні 
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору», 
Що горіли чуттями святими, 
Так повірили легко і скоро 
В підлу зраду своїх побратимів! 
Розтрощили царську корону, 
Викидали ікони з порога. 
А самі, без церков і без трону, 
У шинелі воздвигнули бога. 
А кулі усі смертельні — 
Чи з Руру вони, чи з Уралу. 
І не Сталін сам, і не Берія — 
Ви своїх побратимів стріляли. 
І щоб це не вернулось знову, 
Щоб так не спіткнутись, як ви. 
Ми нікому не віримо на слово, 
Ми не віримо в правду Москви. 
1966р.

***
А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна, 
На сльозах та крові. 
Було над Москваю димно, 
Та блискучі ж слова! 
Прославилася Ходинкою 
Красуня Москва. 
А може, про це не будемо 
Замнем до пори! 
Займатися словоблуддям 
Усі ми майстри.
7.11.1967р.

***
Ой, повезли Галю темними лісами, 
Прив'язали Галю до сосни косами... 
А щоб слухала батька-матір, 
Та не рвалась в широкий світ! 
І стали біля неї сосни на варті, 
І до ніг їй послався калиновий цвіт. 
І виходили з гущавини сарни й лисиці, 
Не насмілювались ближче підійти. 
І тільки конвалія принесла росиці, 
Щоб губи зволожила в час самоти. 
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю. 
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку. 
Брате мій вірний, темненький гаю, 
Не видай нікому пекучого смутку. 
В темному гаю вогонь догорає, 
Сосни застигли годиною пізньою. 
Всі смутки та болі серце вбирає, 
Щоб потім зробити їх власною піснею. 
11.11.1971р.

***
Сказали птиці: літати доволі! 
На десять років позбавили волі. 
Досить з вітром в піжмурки грати! 
Кинули птицю за мури, за грати! 
А якій літалось, а як їй любилось... 
Ах, як її серце у розпачі билось! 
Роки пройшли. Змінилась погода. 
На птиць, щоб у клітках, минула мода. 
Прийшли урочисто, з щемом у серці, 
Під бурхливі оплески відчинили дверці 
— Злітай, птице, у чисте небо! 
Глянь, як довколо весняно, травнево! 
Співай пісні, вий гнізда із рути, 
Лише... узгоджуй свої маршути. 
А птиця за дверці ступила несміло. 
А птиця крилами змахнула невміло. 
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила! 
Бо де ж полетіти, як всохли крила.
23.01.1965р.

***
Хочете — приймайте на віру, 
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру 
Та й вичинили, 
Та й пошили чоботи, 
Чоботи на рипах, 
Та й сказали: — Чого ти 
Холодна, як риба? 
Взувай-но на ніжки 
Та вшквар гопака. 
Та ну ж, не маніжся! 
Ач, горда яка!
... Ну що ж. Станцюю. Гаразд. 
Бог дасть - не в останній раз.
8.07.1963р. Москва

***
Для мене "культ"- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться, 
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея 
Що може виконати прохання кожне, 
Я б не стала просити в неї 
Забрати в мене життя тривожне. 
Я б не схотіла прожити по-іншому 
Жодного дня, ані жодної хвилі. 
Всі мої дні, у минулому лишені, 
Шрами на серці моїм залишили. 
Тільки якби не минуле, не пройдене, 
Не було б і мене ось такої, як зараз. 
Я бережу свої згадки, як ордени, 
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити. 
І якщо я все це разом з країною 
Змогла перетерпіти і подолати, 
Значить, стала я мудрою, 
Значить, стала я сильною, 
Значить, в світі ще мушу зробити багато. 
1964р.

***
Межи мною і вільним світом 
Були дроти, в п'ять рядів натягнені, 
І з вишок, суворо і непривітно, 
Дивились хлопці, в форму одягнені. 
Та якби до мене з'явилась фея, 
Що може виконати прохання кожне. 
Я б не стала просити в неї 
Забрати в мене життя тривожне. 
Я б не схотіла прожити по-іншому 
Жодного дня, ані жодної хвилі. 
Всі мої дні, у минулому лишені, 
Шрами у серці моїм залишили. 
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене. 
Не було б і мене, а була якась інша. 
Я бережу свої згадки, мов ордени. 
Від себе відмовитись - зрада найгірша. 
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже, 
Неправда і зло відійдуть у минуле. 
Тільки забути його я не можу, 
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р. 
Донецьк, Макшосе 23/41 
Гордасевич Галина Леонідівна
(так датовано у рукописі)

***
Коли на губи мої сходить важка німота, 
Така німота, що мовити слово несила, 
Прийди до мене, давня пісня проста, 
Що мама співала, коли ще під серцем носила 
Про чисте поле, про синє море, 
Про червону калину з темного лугу, 
Про силу козацьку, що ворога зможе 
Та про гірку материнську тугу. 
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло, 
Щоб підступало сльозами до горла. 
За хвилю слова — роки мовчання. 
Я згодна, доле, на таку плату. 
І тільки потім довгими ночами 
Над чужею піснею сиджу і плачу.
11.07.1972р.

***
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи, 
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!
1966 р.

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.



ІЗ  СІМЕЙНОГО  АЛЬБОМУ  

ЕСЕ

Автопортрет на фоні Рівненщини

Він справді був, той сімейний альбом, я його добре пам'ятаю: на цупких темно-зелених аркушах чимало світлин. Чорно-білих, звичайно, про кольорові тоді ще й не знали. А на світлинах мої батьки, юні, усміхнені, з ясними очима, повними довіри до цього світу, що такий прекрасний, до цього життя, яке буде щасливим і безконечним. Була там і я, але лише такого віку, коли дивишся на світ з висоти маминих рук. Світлини ці робив мій батько, він в молодості захоплювався фотосправою, мав свій апарат, що за тих часів було більше, ніж зараз власна космічна ракета. Але потім чи то фотоапарат кудись дівся, а на новий не було грошей, чи то батькові здалося несерйозним таке заняття для священика, і він відмовився від свого юнацького, як це тепер називається, хобі. В усякому разі, ті моменти, коли я робила перші кроки по землі, залишилися поза кадром. Бо де було фотографуватися в тих глухих поліських селах, де ми прожили до літа 1939 року, коли приїхали в Дібровицю. (Пишу "Дібровиця", бо твердо переконана, що "Дубровиця" - це російський переклад з польського "Домбровіца" та ще й зроблений людиною, яка знала польське слово "домб" (дуб), але не знала слова "домброва" (діброва). Пора б уже привести наші топоніми у відповідність з українською мовою).
І тут, в Дібровиці, ми з батьками двічі фотографувались. Перша світлина навіть зараз у мене є, хоч абсолютно не знаю, звідки вона могла взятися, бо через ті інстанції, які мені потім довелося пройти, нитку не дозволили б пронести, не те, що таку крамольну річ. Шматочок пожовклого паперу, на якому скорше вгадаєш, ніж роздивишся, мого батька - такого молодого, мою маму - таку вродливу, а між ними щось маленьке - самі очі, світленький чубок і мереживний комірець - це я. Пам'ятаю, була ще одна світлина: там уже фігурувала і моя молодша сестра, а я була в українському костюмі. Про той костюм в нашій сім'ї збереглася така легенда. Мама сама вишила мені сорочечку і фартушок, сама все шила, а коли надягнула на мене поміряти, то я взялася в боки, почала крутитись перед дзеркалом і промовляти: "Ах, що то буде за я, що то буде за я!"
А потім була війна, повоєнні клопоти, і знову я сфотографувалась, лише коли закінчила сьомий клас. Ця світлина в моєму архіві теж є, і про неї я пам'ятаю, звідки вона взялась. Років через двадцять п'ять після того, як ми, учні сьомого, тоді випускного, класу сфотографувались, одна з моїх колишніх однокласниць прочитала в якомусь журналі мою публікацію, написала листа, а потім зробила такий милий подарунок. Отака я була в свої п'ятнадцять років маленька, худенька, з поганенькими кісками.
Отже, як написано у вірші: "Я у Крем'янці родилась, крем'янчанкою зовіть!" Але, по щирості, я все життя вважала себе рівненчанкою. Бо хоч пам'ятаю себе мало не з пелюшок, але і в Язвинках під Лунінцем, і в Парохонську поблизу Пінська ми жили недовго, та й я була в такому віці, коли для тебе головне - аби з тобою були мама і тато. А от Дібровиця - це перше місце на землі, до якого я прив'язалась так, що дуже сумувала, коли ми через чотири роки звідти виїхали, і дуже скучала, і твердо собі обіцяла, що як виросту, то обов'язково повернуся в Дібровицю і буду жити тільки там. І от минуло вже півстоліття, а я так і не вибралась бодай подивитись на місто свого дитинства. Яка вона зараз, та Дібровиця? Чи досі стоїть кам'яна церква, а чи і її висадили в повітря під час чергової кампанії боротьби з релігійним дурманом? А довгий-предовгий, на дві половини, церковний дім чи зберігся? Саме на дворі перед ним якогось вечора 1941-го чи 1942-го року я глянула на зоряне небо, захопилась його красою і склала свого першого вірша, хоча в ньому не було нічого ні про небо, ні про зорі.
Ну, на місці єврейського гетто, напевно, звелись якісь "хрущоби" або, в кращому разі, "Черемушки". Але, надіюсь, на місці кладовища не споруджено стадіон або танцювальний майданчик, як в Острозі? А Плянти - в якому вигляді вони тепер і чи, взагалі, їх ще так називають? Бо кажуть, що найкраща на світі річка з прекрасним іменем Горинь вже зникла. Там дно було піщане, вода чиста, береги зелені, над водою схилялися верби, а вже просто в воді росли квіти, білі з коричневими тичинками, я й досі не знаю, як їх звати, але мені зараз плакати хочеться від ніжності, коли я їх згадую. Так от, кажуть, тієї Горині вже нема. Спочатку постарались наші славні меліоратори, спрямили, осушили, перетворили чисту повноводу річку в заболочену канаву, де лише жаби та комарі водяться. А потім доклали свого ще більш славні будівники атомних електростанцій, звели під Острогом чорного монстра, який п'є і п'є воду Горині і ніяк не лопне (а якби, не дай, Боже, лопнув, то ми мали б другий Чорнобиль).
Тут, у Дібровиці, я завела свою найпершу в житті подружку. Ми були однакового зросту, обидві мали довгі коси, тільки вона темні, а я світлі. І звали нас майже однаково - її Ірка, а мене Інка (це було моє власне скорочення від "Галинка", коли я ще не могла вимовити повністю таке довге слово і говорила "Інка"; так воно в нашій сім'ї і прижилося). Яка це була трагедія, коли ми прийшли вперше в школу, а нас розвели по різних класах! Ну, а що вже говорити, коли я назавжди їхала з Дібровиці!
Досі вона мені ночами сниться, та Дібровиця...
Другий етап мого життя на Рівненщині - Городець, але про нього я тут не писатиму, далі будуть в альбомі сторінки, присвячені цьому старовинному українському селу. Скажу тільки, що мрію привернути до нього увагу археологів та істориків, а ще етнографів і фольклористів, бо такого ритуального хліба, як рогашки, я не бачила в жодному іншому регіоні України, а таких пісень, як співали в Городці, не співають ніякі хори і співаки. Тільки чи не знесли ще тієї гори, що височіла над Горинню, явно насипана людськими руками? А Трощаниця - невеличке бездонно-чорне озерце в глухому лісі! Я одного разу провела там цілу ніч літню. Я тоді вже була досить доросла, років тринадцяти, цілком усвідомлювала, що ніяких русалок на світі нема, але в підсвідомості десь надіялась: а раптом побачу? Русалки не показались, зате в кущах засвітився вогник. Я впала в паніку: вовк! Потім подумала - але ж вогник один, невже вовк одноокий? Набралася сміливості, тихесенько підкралась, простягнула руку - на долоні зеленаво засвітився жучок.
Не знаю, як рахувати, скільки я прожила в Городці? Бо приїхали ми десь під осінь 1943 року, але зимували в сусідньому Кричильську А той рік в Городці, коли ще ішла війна, найбільше запам'ятався мені, як нас німці бомбили ночами. І ніхто не міг зрозуміти, чого німці гатять бомбами по сільських городах. Це лише тепер я зрозуміла: їм треба було розбомбити залізничну колію Сарни-Ковель, а ота малесенька річечка за нашими городами текла точно в тому напрямку. Ну, на чотири кілометри південніше, але спробуй вночі по карті зорієнтуватись! Кинули освітлювальну ракету - внизу щось довге блиснуло металево, от і давай бомбити. Якби ще та річка була велика, то було б зрозуміло, що то вода блищить. На все життя в мене залишився страх перед нічними літаками. Я його потім передала героїні свого оповідання "Твій тихий дім".
А далі був Кричильськ - тут я вчилася з 1946-го по 1949-й рік. П'ятий, шостий і сьомий класи. Самі хлопці, і я серед них, дуже маленька, бо ж то були переростки воєнного часу. Але задачі вони списували в мене, математика мені давалась дуже легко, а фізика, яку ми тоді почали вивчати в сьомому класі, відразу стала моєю улюбленою наукою. Бо історію і географію я взагалі не вважала науками. Я гортала підручники як романи, до того ж іще любила читати історичні романи і описи мандрів, так що п'ятірка на уроці мені була забезпечена.
А читати в мене можливість була. Я жила на квартирі в місцевої вчительки пані Мазурової (так ще її називали за довоєнною звичкою), а в неї була чимала власна бібліотека, почавши від підшивок дореволюційних журналів "Нива" (досі мрію мати таку підшивку), "Журнала для хозяек", "Пробуждение" і до романів польською мовою, якою я володіла цілком вільно. Крім неї, в тому домі жило ще кілька вчительок, а в них були книжки з шкільної програми з російської і української літератур.
Ще в Кричильську я переконалась у справедливості прислів'я, що раз на рік і незаряджена зброя стріляє. Бо брат пані Мазурової, теж учитель за фахом, мав мисливську гвинтівку, в неділю ходив у ліс, іноді йому вдавалося підстрелити якогось зайця. Повернувшись з лісу, він обов'язково старанно чистив свою гвинтівку. Зроду я її не чіпала, бо навіщо вона мені? Аж одного разу закортіло перекинути через плече і подивитись у дзеркало, як я виглядаю (може, якраз я щось таке прочитала). Потім я приклала гвинтівку до плеча, натисла на спуск і... Ціле щастя, що я цілилася не в дзеркало і не в вікно, то дірку в стіні вдалося заліпити глиною.
Тут, в Кричильську, я вперше закохалася, хоча це було цілком безнадійне кохання, бо "він" був уже одружений і навіть мав сина (що не заважало йому вчитися в одному класі зі мною). Зрештою, його сімейний стан мене не хвилював, бо ж ніякі такі мрії мені і в голову не приходили, мені цілком досить було зауважити, що він на мене дивиться, щоб цілий день ходити щасливою. Ну, а вже коли в клубі ставили п'єсу, в якій він грав батька, а я доньку, то це був верх блаженства. В тому самому клубі, з якого я одної темної ночі зірвала червоний прапор і втопила в Горині. 
Через сорок з гаком років прочитала я в "Голосі України" статтю про Степана Сороку, який багато років провів у Воркуті за антирадянську діяльність. А починалася та діяльність з того, що виготовував і розсилав листівки, підписуючи їх абревіатурою КОУН. Розшифровувалося це як "Кричильська Організація Українських Націоналістів", хоча діяв він сам один. Прочитала я це і подумала, що таки була така організація, просто її члени не знали один про одного. Адже це було саме в той час, коли я зірвала прапор. Думаю, що ми мали б з тим Степаном Сорокою вчитися в одному класі, але я, на жаль, вже забула імена своїх однокласників. Ото лише пам'ятаю, що були два брати, Кузьма і Дем'ян, і я на того Кузьму склала вірш, який починався рядками. "Як в нас у класі є Кузьма, такого більш ніде нема".
Це, мабуть, були найщасливіші роки мого дитинства - ці три роки в Кричильську. Я була дуже самотня, бо батька на той час посадили, мама розпачливо намагалась якось вижити з нами, вчительки, з якими я жила, мною не цікавилися. Вони, взагалі, як вранці йшли з дому, то поверталися пізно ввечері, а я цілими днями була здана сама на себе. Іноді, - особливо в перші погожі дні весни або, навпаки, золотої осені, - я не йшла в школу, а відправлялась в ліс. Ходила, дивилась, слухала, дихала - не знаю нічого кращого, ніж ліс. Справжній ліс, не запаскуджений людьми, без битих пляшок і м'ятих газет. Знала б я, яким боком вилізе мені потім моя любов до самотніх прогулянок в лісі! Бо коли я після закінчення семирічки поступила в острізьке педучилище, то саме через це на мене звернули увагу місцеві кагебісти: а чого це вона сама одна ходить в ліс? Чи не зв'язкова в бандерівців? Зрештою, про це я зараз розповідати не буду, про це я пишу повість, яка називається "Соло для дівочого голосу" і яку журнал "Київ" обіцяв надрукувати, так що, хто захоче, зможе прочитати. А тут я тільки процитую один абзац во славу старовинного міста Острога.
Я дуже мало знала про нього до приїзду, бо єдина книжка з історії України, яку я прочитала до того, була - "Історичні оповідання" Антона Лотоцького, а там про Остріг не згадувалося. Зрештою, не треба було знати нічого зарані, досить було вперше побачити Остріг, пройтися його вулицями, і ти ніби опинялася в ріці, яка повільно, тихо, але невпинно несла тебе назад, в минуле, в історію. Цей храм на горі, яка, зрештою, горою була з трьох боків, а з четвертої ніби ніякої гори нема - рівне місце. Руїни башт... Вузькі, тихі, зелені вулиці, які то здіймаються вгору, то спускаються вниз, роздвоюються і знову сплітаються. Або вулиця йде під горою, а згори до неї спускаються старі кам'яні східці. Хто їх проклав? Коли? Для чого? І для чого оте віконце в кам'яній огорожі довкола саду? А як мені подобалася вулиця біля педучилища!   Просто на вулиці в кілька рядів росли дерева, вона більше була схожа на лісову дорогу, а не на міську вулицю Навіть руїни, які ще не прибрали після війни, - адже минуло всього п'ять років, - здавались історичними, хоча я в той час вважала, що історія - це Древня Греція, Древній Рим, Київська Русь, ну, в крайньому разі, Хмельниччина. А той час, в якому я живу, яка ж це історія? Це просто життя
Чомусь не пам'ятаю, яка була зима в Острозі того року, але осінь була золота-золота, все місто залите шелестячим, сухим, гіркуватого запаху золотом. Правда, це золото не блищало, але згори, з синього неба, лились такі потоки сонячного світла, що весь світ сяяв, блищав, палав. А потім була весна, зелено-біла, запашна, теж неймовірно прекрасна, коли скрізь цвіли мої улюблені квіти: конвалії, жасмин, білі нарциси. Які прекрасні квіти білі нарциси! Вони схожі на срібні зорі, які провіщають тобі щастя. Дякую тобі, старовинний, мудрий, прекрасний Остріг. Я прожила в тобі всього десять місяців, і життя моє в ті місяці було дуже нелегким, але коли я згадую свою молодість, то мені здається, що вся моя молодість, щастя, кохання, мрії і надії - все це було лише оті десять місяців в Острозі. А ще там живе найдобріша людина, яку мені довелося зустрінути в житті, - Тамара Дмитрівна Блажчук.
Я прошу пробачення в тих, хто живе в милому місті Костополі, воно записане в історії українського визвольного руху, але не записалося в моєму серці. Бо що ж поробиш - любити серцю не накажеш. Але якщо мені трапиться ще побувати в Костополі, то чи знайду я ту вулицю, де підійшла до мене незнайома жінка і сказала "Девушка, вы вчера стояли за мной в очереди в магазине й вытащили у меня деньги и документы". І це був привід для мілції, щоб мене... не арештувати, ні, юридичною мовою це називається "затримати". А потім у мене зробили обшук, і хоч нічого крамольного не знайшли, але мене передали кагебістам, а потім .. Зрештою, про це я теж пишу в повісті.
А в Рівному зараз швейна фабрика в тому приміщенні, де було обласне управління КДБ і його внутрішня тюрма. Там навіть є меморіальна дошка, яка розповідає, що на цьому місці польськими жандармами були розстріляні українські комсомольці. Я надіюсь, що колись мене запросять в Рівне на відкриття меморіальної дошки, яка розповідатиме про українців, які були в цих мурах катовані більшовиками. І, може, тоді я прочитаю новий вірш, а зараз пригадую, як у жовтні 1987-го року проходила мимо тих мурів, запрошена на 90-ліття поета Валеріана Поліщука, і так мені закрутилося в голові "І все вернеться на круги своя, і вийде правда і промовить слово…"


Мій батько – православний священик

Мій батько, Леонід Гардасевич, народився 19 березня 1912 року в селі Батьків   (тоді  це була Волинська губернія). Я чомусь думала,   що   мої предки з діда-прадіда були священиками, але з'ясувалося, що це не так. В єдиному листі, на якого мені вдалося умовити батька, щоб він розповів свою біографію, сказано, що в другій половині минулого століття в Острозі служив пономарем при тамтешній церкві Павло Гордасевич. Він помер, коли його синові Олександрові було 8 років, дружина Марія померла ще під час пологів, довелося сироті виховуватися по родичах. Він закінчив крем'янецьку духовну семінарію, але працював учителем, потім дяком, організував у Батькові дуже гарний хор, який славився по всій Волині. І вже лише після першої світової війни висвятився, служив у селах Бистричі, потім у Яполоті. За часів "перших совєтів" мого діда Олександра забрали на Соловки (може, й не на самі Соловки, але так тоді говорили про всіх, кого арештували), і він звідти не вернувся.
Що ж торкається мого батька, то його доля була визначена наперед: бути йому священиком. Дев'ять років навчався він в духовній семінарії в тому ж Крем'янці. "Утримання в цій школі було дороге, - згадував він, - тільки за навчання треба було платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати. Харчування в місті також дорого коштувало... До того ж програма була тяжка. Половина предметів викладалась на польській мові, а половина на українській. Грецька та латинська мови були 5 разів на тиждень, іноземна та польська - 3 рази, а українська 2 рази. І найбільше двійок було з української, бо професор з української пан Кульчинський дуже вимагач, щоб будучі священики добре знали свою мову, тому багато задавав і вимагав".
Судячи з прізвища, пан Кульчинський був поляком. Знав би він, як потім важко прийдеться його учням за любов до рідної мови, яку він так у них виховував!
Після закінчення семінарії батько поступив на теологічний відділ Варшавського університету, а також висвятився, бо вже мав сім'ю, то треба було заробляти на шматок хліба. Дуже пишався тим, що висвячувався не де небудь, а в Почаївській Лаврі та ще й у день пам'яті святого Іові, покровителя Лаври.
Чи думав він тоді, яке його життя чекає? Що знову у Варшаві він побуває рівно через 40 років після закінчення університету і що його колишній молодший колега по семінарії, який на той час буде очолювати Православну Церкву в Польщі, піднесе йому орден Марії Магдалини "за великі страждання, яких довелося зазнати на священицькому шляху". А в Почаївській Лаврі він буде правити рівно через півстоліття в той же день святого Іова.
Мушу признатися, що мій батько ніколи не читав тих книжок, що ми їх звикли називати "художньою літературою", дрімав у кіно, куди його водила мама, був байдужий до світського живопису і музики і не цікавився політикою. Але якщо мій батько не цікавився політикою, то велика політика не обминала його своєю увагою. Почалося це ще на першій парафії в селі Язвинки під Лунінцем (тепер воно належить до Білорусії). Мабуть, доніс хтось, бо раптом викликає його до себе в Лунінець пан староста і починає розпитувати, якою мовою "пан ксьондз" спілкується зі своїми прихожанами - чи часом не українською? "Це не чиста українська мова, - відповідає мій батько, - але її не назовеш і білоруською. Там є трохи тієї, а трохи тієї, та й польські слова зустрічаються". - "Ні, пан ксьондз має розмовляти з усіма тільки польською мовою. У себе в сім'ї також". А коли батько відмовився, то почув погірдливе: "Я з більшовиками воював не для українців чи білорусів, а щоб була Польська для поляків!" Батько потім писав мені:
"Це він повторив слова знаменитого Костки Бернадського, котрий почав будувати страшну в'язницю у Березі-Картузькій для всіх українців і білорусів, які супротивлялися полонізації". Після тієї розмови батька перевели в інше місце - в село Пархонськ під Пінськом, потім у Клесів і, нарешті, вікарієм (тобто молодшим священиком) в Дібровицю. Невідомо, чи вдалося б йому і тут затриматися, бо за порадою архиєрея батько поїхав на прийом до самого волинського воєводи Гаупке-Новака, а той сказав, що не хоче собі псувати стосунки з Косткою Бернадським. Зрештою, запропонував, щоб батько написав такий собі меморандум на тему, як він оцінює сучасну польську національну політику. Не знаю, що б там написав мій батько (потім він мені розповів, що вже збирався мандрувати в ту саму Березу-Картузьку), але розмова з воєводою була в середині серпня 1939 року, а вже через кілька тижнів за Гаупке-Новаком та за Бернадським тільки закуріло. Так Береза-Картузька обминула мого батька.
Коли в журналі "Київ" було опубліковано автобіографічну повість Йосипа Бухбіндера, редакція отримала чимало листів з протестами. Мовляв, автор був як не учасником, то бодай свідком трагічного повстання ув'язнених в Кенгірі, а в своїй повісті зобразив це спотворено, написав, що після придушення повстання територія табору була всіяна бушлатами, коли насправді вона була всіяна трупами. Люди добрі, що ви хочете! В більшості тих людей, які пройшли пекло сталінського гулагу, страх в'ївся в кожну клітину душі, ота підписка "не разглашать", яку вони давали при звільненні, продовжувала діяти на них, як наказ гіпнотизера: ніби ти того наказу й не усвідомлюєш, а все одно виконуєш. От і мій батько писав мені листа в 1987 році - здавалося б, уже чого боятися? - але детально розповів про своє життя до вересня 1939 року, про свої стосунки з німецькою владою і закінчив фразою: "Тут в лісі під Кричільськом я в січні 1944 року зустрів наші совєтські війська". І все. Так, наче ще потім не було 46 років життя, складного і трагічного. І ніби не було відтинку з вересня 1939 до червня 1941 року.
А той відтинок теж був нелегким, бо "перші совєти" як прийшли, то почали думати, як би їм підняти свій авторитет в місцевого населення. І прийшли до висновку, що було б добре, якби якийсь священик привселюдно оголосив: "Бога нєт!" Що не говори, а це розхитало б віру в людях, а тоді вже легше було б у ті душі вщеплювати ідеї комунізму. Але священик був потрібен не просто якийсь, а такий, щоб сам користувався авторитетом у людей. Мій батько якнайкраще підходив для цього: не п'є, не палить, зразковий сім'янин, дуже гарно править службу, а вже як говорить проповідь, то прихожани слізьми заливаються. Почали батька викликати, - чомусь мені в дитячій пам'яті залишилось, ніби та установа називалась "самотдел", - і умовляти відректися від Бога, обіцяючи за це всякі блага. "Не можу я цього зробити, - сказав батько. - Як я можу, наприклад, сказати, що ця стіна чорна, коли вона біла?" - "А ми повинні вам довести, що вона чорна", - багатозначно сказав його співрозмовник. Що ж, їм не першина було доводити людей до того, щоб в очах чорніло! Але тут прийшов червень 1941 року, і Соловки обминули мого батька так само, як обминула Береза-Картузька.
Потім почалася німецька окупація, і як мені пам'ятається, спочатку ще можна було жити. Почала працювати "Просвіта", де мама грала Галю в "Назарі Стодолі", я закінчила перший клас. Ну, а потім ситуація змінилася. Знову процитую свого батька: "Коли Кузнєцов у Рівному вбив видатного німця - забув його прізвище, - німці у пімсту в кожному городі Волині заарештували всіх видатніших людей. Коли арешти ці проходили с Дібровиці, мене з дружиною і дітьми не було вдома, а коли під вечір поверталися додому, назустріч нам вибігли сусідські дівчата й повідомили, щоб ми не йшли до міста". Від себе додам: в той день німці арештували старого митрофорного протоієрея о. Андрія Пінкевича і потім розстріляли з усіма арештованими в Олександрійському лісі біля Рівного. Мого батька фашистська куля обминула.
Незабаром після того ми з Дібровиці перебралися в село Городець Болодимирецького району. І був там ще один випадок, який свідчить про те, як мій батько ставився до виконання своїх священницьких обов'язків. Я розпозім про це спочатку, як я це запам'ятала, а потім, як через багато років згадував про це мій батько. Це була неділя, вже було тепло, бо ми з сестрою були в легких сукенках. Коли ми прийшли до церкви, то побачили велику купу чорної землі. Потім була служба, яку правив мій батько, а я то стиха підспівувала хорові (мама розказувала, що коли мені було трохи більше року, то я в неї на руках вже з хором співала: "Господи, помилуй!"), то розглядала ікони і складала в уяві різні історії, в яких діючими особами були зображені на іконах святі. Нарешті служба закінчилась, ми вже разом з батьком вийшли з церкви, а під церквою було багато німців і кілька сільських дядьків розкопували ту купу землі, вже заглибились у яму. Батько зупинився і щось говорив з офіцером, а я підійшла до самого краю ями. Раптом лопати стукнули об дерево і показалась домовина. Офіцер скомандував підняти віко. В домовині лежав високий хлопець. Такий високий, що не вміщався в домовині, і голова його була схилена набік. Він був босий, в синіх штанях, а замість сорочки обмотаний навхрест білою тканиною. А ще - весь він був покритий білою цвіллю. Я це як побачила, мені стало погано, занудило, і вже не знаю, як я в ту яму не впала. А потім батько закінчив говорити з німцем, і ми пішли додому. Оце й усе.
А тепер, як розповідав про цей самий день через сорок років мій батько моєму синові, а мій син недавно переповів мені. "Отже, - розповідав батько, - почав я службу, як підходить староста і каже: "Батюшка, з Антонівки до села їдуть німці". Ну, що мені було робити? Я не знав, що в німців на умі, адже вже були випадки, коли німці спалювали церкви з усіма людьми в них. Вийшов я до людей і сказав: "Люди добрі, мені сказали, що до села наближаються німці. Але я вже почав службу Божу і ні під яким приводом не можу її лишити незакінченою. А ви робіть, як знаєте. Проте я закликаю вас покластися на милість Божу. Он межи вами моя жінка і мої діти, що вже нам судилося, те нехай і буде". І всі люди залишилися в церкві, а я правив і думав про те, яку відповідальність за них взяв я на свою душу. Закінчив службу, виходжу, а там німці розкопують могилу, яку минулої ночі почали насипати повстанці. Офіцер зупинив мене і почав допитуватись, що там закопано, - хтось їм доніс, що там заховано зброю, - потім сказав: "Ну, добре, можете іти". Я йду з жінкою і дітьми і буквально відчуваю, як у мене волосся на голові сивіє. Думаю: зараз одна черга з автомата - і всіх нас немає".
А потім прийшли "другі совєти". І знову моєму батькові прийшлось нелегко. Пам'ятаю, приїхали, кажуть: "Батюшка, треба їхати в Веліхів ховати хлопців, що загинули в бою з совєтами". Треба то й треба, батько з дяком сідають на воза і їдуть. Я цей день теж добре пам'ятаю. Батько поїхав, а ми з мамою полем город. Нараз в стороні Веліхова почувся рушничний залп. Потім ще раз. І ще. Це нас не налякало, бо ми зрозуміли, що це саме опускають домовини в могилу. Але в ту ж мить в кущах над річкою, що вилася за нашим городом, пролунав постріл з пістолета. А потім на шляху, що вів все з тієї ж Антонівки, показалися машини з солдатами. Мама схопила нас з сестрою, забігла в дім, поставила на коліна перед іконами і, заливаючись словами, сказала: "Просіть, діти, Бога, щоб наш батько додому вернувся. Ви малі, у вас ще гріхів немає, Бог вас послухає". Ми теж плакали і молились, і Бог нас послухав. Батько повернувся додому пізно ввечері, пішки, пробираючись кущами, дуже блідий, їхній віз на зворотному шляху потрапив у засаду, їх обстріляли, дяка убили. Мого батька більшовицька куля обминула.
Проте не обминула його увага наших доблесних чекістів. Звичайно, вже того одного випадку було досить, щоб посадити мого батька за "зв'язок з бандерівцями", але їм цього було мало. Його знову почали викликати в відповідні органи і умовляти, щоб він... Ні, тепер його вже не вмовляли, щоб він відрікся від Бога, тепер мали більш практичну справу. "Батюшка, - сказали йому, - до вас приходять люди на сповідь. Вони повинні вам правду розповідати, бо брехати на сповіді - гріх. А ви повинні нам розказувати все, що нас може цікавити". Що було робити моєму батькові? Міг, звичайно, він пообіцяти, але не передавати нічого такого, що б могло причинити людям зло. Він вибрав друге і відразу категорично відмовився. "Приймаючи священицький сан, я складав присягу берегти таємницю сповіді. Я її можу відкрити лише Богові під час Страшного Суду". - "Тоді ми вас посадимо, ви про своїх дітей подумайте!" - "Воля ваша, а про моїх дітей Бог ..подбає".
Так його посадили, я знову ж таки добре пам'ятаю той день. Це був початок липня 1946 року, точної дати не пам'ятаю, а батько в тому своєму листі не згадав про це жодним словом. Так, ніби нічого такого в його житті не було. Проте я добре знаю, що це було за кілька днів до Івана Купала, бо недалечке від Городця в лісі було таке урочище Трощаниця: невеличке, але ніби бездонне озерце, а над ним капличка. І саме на Івана Купала до тієї каплички мав іти хресний хід, мала правитися служба, батько так готувався до того свята (та й мама також, бо ж до нас мали приїхати батюшки з сусідніх парафій), але те свято так і не відбулося. І все ж мій батько не чекав, що його арештують, бо коли прийшли кілька чоловік у військовому, сказали, що мають зробити обшук, і почали заглядати по кутках, батько запитав: "А що, власне кажучи, ви шукаєте? Може, я його вам сам віддам". Почувши, що зброю, батько з мамою переглянулися, безтурботно засміялися і сказали: "А-а, ну то шукайте!". Ніякої зброї в нас, звичайно, не знайшли, але батька з собою вони забрали. Колима мого батька не обминула.
Про ті роки я детально писати не буду, зрештою, про них вже стільки написано очевидцями. Навіть Данте в його жорстоких фантазіях не снилося таке пекло, яке зуміли люди створити на цій землі. І найважливіша різниця між ними: в дантівське пекло люди потрапляли за гріхи, в гулагівське пекло люди потрапляли за чесноти - за розум, за порядність, доброту, мужність, вірність своїм ідеям. Я вже сказала: в листі батька про це нема ні слова, коли я навідувалася в Черкаси, то все не було часу для ґрунтовної розмови. Так, іноді мимохідь щось почуєш. Одного разу батько був сказав, що схуд до такої міри, що коли випала хвилина перепочинку, то не міг сісти - не було на чому сидіти, привалювався боком і так перепочивав. Що його врятувало? Мабуть, те, що вмів усе робити. Так, в одному таборі пішло масове отруєння зеків. Таке, що начальство змушене було розігнати блатних, які окупували тепле і ситне місце в харчоблоці. Розігнати розігнали, але тоді з'ясувалось, що в таборі є  представники  найінтелігентніших професій, але нема кухарів. Тим більше, що одна справа наварити якогось кандьору у власному котелку, і зовсім інша - наготувати на тисячу чоловік. "Ну, готувати я ще в дитинстві у "своєї мами навчився, - розповідав батько. - А що я знав математику, то взяв норми продуктів на людину, перемножив на кількість людей, додав води на кожного". Проте хоч він і справлявся з роботою, довго йому на кухні утриматися не вдалося. Він же священик, його треба було використовувати лише на найтяжчій роботі. А потім йому випало бути перевізником на Ангарі. Начальство не знало, що робити: з одного боку це ніби легка робота, але з другого - ніхто, крім батька, не міг з нею справитись.
Коли батько розповідав про це, я згадала день ранньої весни 1946 року (а, може, ще й 1945). В сусідньому селі був храмовий празник, з довколишніх сіл ішли хресні ходи або й просто цілі натовпи людей. А весняна повідь на Горині знесла міст (зрештою, може, він був знищений під час війни), і люди переправлялися на імпровізованому паромі. Людей було дуже багато, кожному хотілось якнайшвидше переправитись на той бік. В якийсь момент їх набилось на паром аж надто багато, кожному хотілось якнайшвидше опинитись на крутому березі, він почав тонути посеред річки. Пам'ятаю перелякані обличчя, які то виринали з води, то ховалися під нею, рухи, які відчайдушне тягнулися в надії схопитися за щось. Пам'ятаю страшний крик і паніку, яка охопила людей. І тоді на паромі став мій батько, закликав усіх до спокою і почав сам керувати переправою. Чи згадував він про той випадок, перепливаючи Ангару?
А потім було таке, що він обморозив руки. До такої міри, що його поклали в лікарню. - тюремну, звичайно, - і мали ампутувати обидві руки. Та знайшовся добрий чоловік серед лікарів і шепнув батькові: "Не погоджуйся на ампутацію, тобі можна врятувати руки". І він не погодився, таки вилікувався, і його залишили при лікарні санітаром. Але як це може бути - священик санітаром? На Колиму його, під землю, хай добуває золото для диктатури пролетаріату! На Колимі його врятувало те, що він міг диригувати хором, а табірне начальство, окрім планів видобутку золота, мало ще й такі показники, як культурно-виховна робота, і мати найкращій хор в окрузі - це теж був привід для того, щоб пишатися. Так обминула мого батька гулагівська смерть.
Зате в нього були мирні і щасливі останні 20 років життя. Жив з жінкою на Україні, в гарному місті Черкаси, у власному домі. Мав у дворі квіти і виноград, мав город і фруктові дерева, а він завжди любив роботу на землі. Але найбільшим його щастям було те, що не всі церкви на Україні позамикали, хоч одна на всі Черкаси, але була. І батько там то керував хором, то підміняв відсутніх священиків. Як пенсіонер він міг отримувати зарплату лише два місяці на рік, але він був готовий зовсім безплатно працювати, аби лише в церкві.
І тут мені ще переказав син розповідь батька. В Городці, коли саме, я не пам'ятаю, здається, десь узимку, були такі два тижні, коли батько з дяком ходили по хатах і святили хліб. Хліби для цього випадку пеклися особливої форми - вони називалися "рогашки", мали з чотирьох боків валки, а посередині в заглибнику вкладалося трішки сиру або маку. Таким чином поминали своїх покійних предків. "Коли я ходив по хатах святити хліби, - згадував батько, - в кожній хаті господар просив мене за стіл, частував. То я в багатих довго не затримувався, а де хата бідна, там я і за стіл сяду, і чарку вип'ю. (Тут мушу зауважити, що мій батько був зовсім непитущий). Хай у нього і самогонка гірша, і закуска бідніша, але яка то для господаря шана, що батюшка в його хаті за столом сидів і чарку випив".
В тих місцевостях, де моєму батькові доводилося служити, було чимало сектантів різного толку: штундистів, баптистів, свідків Єгови. "Коли я приїздив на нове місце, я найперше дізнавався, хто тут очолює секту, йшов до нього і заводив балачку: не будемо межи собою воювати, давай разом будемо боротися за душі тих, хто ні в якого Бога не вірить", - згадував мій батько.
До якої церкви належав мій батько, православний священик Леонід Гардасевич? Мушу визнати, що в останні роки свого життя він належав до тієї, яка зараз користується найменшою пошаною - до РПЦ. Але його не дуже цікавили питання високої церковної політики чи моральні якості митрополита Філарета. Для нього було важливим, що відкриваються закриті церкви, що туди приходить все більше людей, що вже не вистачає священиків. І от його, людину вже дуже похилого віку, - йому доходив восьмий десяток, - попросили служити в селі Михайлівні. Хто б його осудив, якби він відмовився, бо ж і свій дім не кинеш, і їздити неблизьку дорогу по кілька раз на тиждень в такому віці нашим транспортом дуже нелегко. Але він їздив і помер від серцевого приступу в автобусі, їдучи для відправлення служби. Бог послав йому таку смерть, якої він собі лише міг побажати: легку і на його священицькому посту. Поховали його в Михайлівні біля церкви, на тому місці, про яке він сам сказав, що хотів би бути там похованим.
Мені іноді здається, що він дивиться на нас з висоти і, коли ми не миримося, хоче сказати: "Люди, схаменіться! Хіба ж за те я платив усім своїм життям?" Може, він і говорить це, але почути його можна лише в серці своєму,
Прислухаймося!



Диво, яке не збулося

Жила на світі тоненька дівчинка з зеленими очима і каштановими кучерями. (Правда, щоб були кучері, волосся їй доводилося підкручувати на папільйотки, але це був її страшенний особистий секрет). Шести років вона залишилась сиротою, і хоча мала ще родину - батька і молодшу сестричку, але ж недарма народна мудрість каже: без батька дитина - пів-сирота, а без матері - кругла  сирота. Ледь стала підростати, - десь років у тринадцять, - вже ходила на заробітки. Сапала буряки, обривала хміль і тютюн, копала картоплю на панському фільварку чи по багатших сусідах. Мала гарний голос і дуже любила співати. Про неї так і говорили: "Дякова ластівка пішла". Бо її батько на той час працював дяком у селі Великі Загайці. Хоча загалом вона не належала до духовного роду. По матері була козачкою із останньої гетьманської столиці - Глухова і дуже тим пишалась. Правда, батько був зі звичайних селян, мабуть, з кріпаків до 1861 роки, немарне ж село, в якому він народився, називалось Горопаї. Але він вивчився, закінчив у Глухові ще до першої світової війни педагогічний інститут і працював у Крем'янці інспектором училищ. А посаду дяка змушений був зайняти, коли влада новоствореної польської держави відмовила задовольнити його прохання про виїзд на Україну, але заборонила працювати вчителем.
І все ж, коли дівчинка виросла, стала дорослою, вона з ніжністю згадувала те своє сирітське дитинство і юність. Співоче село були Великі Загайці, вони настачили їй пісень на все життя. А ще дівчата навчили її гарно вишивати, а от любити книжки її ніхто не вчив, вона їх полюбила сама. Коли перечитала все в шкільній бібліотеці, ходила до бібліотеки в сусідньому селі. Потім у Загайцях організувалась "Просвіта", і вона вже мала де брати книжки, а ще співала в хорі, яким керував її батько, і навіть грала в самодіяльному театрі. Спочатку епізодичні ролі, а потім і головні, в неї виявився талант.
А ще в неї виявився талант складати вірші. Спочатку вона дуже соромилася того, але коли почула раз і другий похвалу своїм поетичним вправам, то набрала деякої впевненості в собі. Правда, не мала відваги посилати кудись свої вірші, за неї це зробив її вчитель, і таким чином у журналі "Волинь", який в 30-х роках виходив у Рівному, з'явився друком її вірш:
Ідеш від нас, товаришу наш, друже, 
В далекий та незнаний линеш шлях. 
Камінням гострим він увесь покритий, 
Та ти не звик ходити по квітках. 
Ти звик чоло одверто ставить бурі 
І з блискавицями вступати в бій, 
Не піддававсь ніколи ти зажурі! 
Куди ж ідеш, товаришу ти мій? 
Ми всі були здались тяжкій зневірі 
І ворогу схилилися до ніг. 
Ти витримав один в надії й твердій вірі
І кинув звисока: - Ти нас не переміг! 
Надію нам вливав в серця окуті
І словом віри підкріпляв ти нас. 
Минули ті хвилини незабуті. 
Ти йдеш навік. Так з Богом. В добрий час!
Вірш було присвячено Миколі Кабалюкові, судячи зі змісту - доброму знайомому і товаришеві, а от з якої нагоди - звідки тепер узнати? 
Мабуть, найщасливішими роками її життя були п'ять років навчання в учительській семінарії в тому ж Крем'янці. Вона була весела і товариська, найбільше з усіх дівчат танцювала на забавах, мала успіх у хлопців, хоч вони й побоювалися її гострого язичка. І що проти того значили матеріальні труднощі! А їх було чимало, бо батько не дуже їм з сестрою допомагав: от, коли-не-коли пришле 10 злотих. Добре, що подруга покійної мами виклопотала сиротам у митрополита Діонісія стипендію аж у 50 злотих. Бідне то було життя на тих 50 злотих, з яких тридцять доводилось платити за квартиру. Не раз і голодні сиділи, з вдячністю приймала іноді згорток від однокурсниці, батько якої був заможним м'ясником. Давала уроки, щоб купити собі щось з одягу. І все одно - життя було прекрасне!
Точніше кажучи, здавалося, що справжнє життя ще десь попереду, що воно безконечне і безмежне у виборі. То вона мріяла, як вона зустріне його - отого, що про нього тільки так, з великої літери, навіть мріяти, - і буде така любов, як ні в кого на світі, і вони будуть такі щасливі, як ніхто на світі, і в них будуть прекрасні діти. А то їй спадало на думку, що вона повинна присвятити життя своєму народові, бути начебто весталкою біля незгасного вогню поезії. Чи не тоді народились такі рядки:
Волине, смутная красуне!
В осінній сяєш ти красі,
Повившись ризой золотою,
Купаясь ранками в росі.
Красуясь в променях осінніх,
Чекаєш ти, аж прийде Суд.
І по тобі скрізь білі хатки,
А в хатках бідний темний люд.
Не бідний він! Він велетень могутній,
Та на руках тяжкії кайдани.
Не з золота вони і не з заліза,
А гірш всього - темнота звуться вони.
Я вірю в те, що велетень могутній
Прокинеться вкінець по віковому сні,
І хоч не я, та інші заспівають
Побідний гімн народженій весні.
Відчувається Леся Українка? А ви самі писали вірші в 17 років? І ті вірші не були під впливом вашого улюбленого поета, який вам найбільше імпонує?
А далі... Далі було реальне життя. Вона вийшла заміж за чоловіка, який любив її, але не міг зрозуміти, і якого вона хотіла, але не змогла полюбити так, як це їй ввижалось у мріях. Але то були не ті часи, коли - "не зійшлися характерами" і розлучення. Саме з цим єдиним чоловіком відсвяткувала вона золоте весілля, але до того ще треба було дожити. А яке то було життя? То було життя в глухих селах, де ні товариства до душі, ні книжки, щоб почитати. Зрештою, на читання не було часу. Була корова, яку двічі на день треба було подоїти (це лише через півстоліття так сентиментально згадувалося: "...як приємно було бігти з блискучою дійничкою і чистим рушничком до моєї Рижулі і, притулившись до теплого боку, слухати, як стікають до дійнички білосніжні цівки"), була свиня, яку треба було нагодувати, був великий город, який полеш і полеш, а він заростає і заростає. Був великий дім, в якому вона все намагалась і ніяк не могла навести той свій вимріяний порядок. Бо поки доведеш простирадла, щоб вони були білесенькі, як сніг (а тоді ж пральних машинок і синтетичних порошків не було, навіть були часи, коли звичайне мило доводилось варити в домашніх умовах), то на городі бур'яни піднялися вище моркви і буряків. Поки город прополеш, щоб він радував душу рівнесенькими рядочками городини, висадженої з геометричною точністю (а в школі ж їй геометрія ніяк не давалась!), то вдома павуки кути засновували і не лишалось жодної чистої тарілки. І так без кінця. І діти в неї були не вимріяні янголята, а звичайні діти з подряпаними колінами і розірваними платтячками, не раз нечемні і не дуже охайні. Було звичайне життя.
А чого в неї не було? Не було душевного спокою, бо жила вона не своїм життям. Не було матеріального достатку, бо сільський священик мав не такі великі доходи, як це тепер комусь може видаватися. До того ж у перший повоєнний рік її чоловіка судили і завезли на Колиму, де він провів 8 років і лише чудом уцілів. А вона залишилась зовсім одна з двома малими дітьми. Так, після війни десятки, а, може, й тисячі жінок залишились у такому ж становищі, але вона запізнилась народитись, вона була жінкою минулого віку, а в минулому віці світом жінки був дім, а чоловік ніс відповідальність за цей дім. Нам зараз дуже важко зрозуміти, чому Іван Франко не міг одружитися з Ольгою Рошкевичівною.
Потім було ще багато років життя. Вона поїхала до чоловіка на Колиму, коли він звільнився, і вони там провели 15 років, збираючи гроші на власний дім. Вони повернулись на Україну і купили той вимріяний дім, але він знову виявився не таким, як мріялось. Вони дочекались онуків і правнуків, і вона вмовляла себе, що дуже любить їх, бо як же можна не любити своїх онуків і правнуків, але все одно ця любов не була здатна поглинути її цілком і наповнити її життя змістом. Бо справжнє її життя - то були кілька десятків віршів, списаних дрібним почерком у товстому зошиті і захованих так далеко, що вона й сама вже про них не згадувала.
Звали ту дівчину Оленою Хомчук, вона могла стати пoeтесою Оленою Волинянкою (такий собі псевдонім вибрала), а стала просто моєю матір'ю.


Їх звали просто “хлопці”

B Городець ми приїхали під час війни, точніше, під час окупації, коли німці вже на фронті почали зазнавати невдач та й в тилу в них виникло багато партизанських загонів. Партизани ділилися на українських, польських і совєтських (згідно правил української мови слід би говорити "радянських", але ж ніхто їх так не називав). А ще були якісь окремі особи, які воювали з німцями самі по собі. Наприклад, пам'ятаю, як ще в Дібровиці розповідали про легендарні вчинки якогось Бугая. А ще були просто грабіжники, яким було однаково - поляк ти чи українець, аби було чим поживитись. Усякі були.
Ми - українські партизани, 
Не знаєм, що таке є страх, 
Живемо в полі - обрій знаний, 
Живемо в полі та в ярах.
Ще одну строфу з тієї пісні я пам'ятаю, а от звідки я її знаю? Мабуть, співали хлопці, а я почула і запам'ятала. Тільки це неправда, вони жили не в полі. Спочатку вони жили просто в хатах, хоч під хатами уже копались бункери. Майже під кожною хатою, бо ж усі хлопці з Городця були в українських партизанах. Тому, власне кажучи, ніхто й не говорив "українські партизани", говорили простіше - "хлопці". Хлопці приходили, хлопці переказували, хлопці витримали бій.
Скільки їх було, якого віку, з якою освітою, з яким майновим станом? Це нехай скажуть учені-історики, справжні учені, а не ті, для яких історія - це політика, звернена в минуле. Я просто пам'ятаю Антона - це був наш найближчий сусід, його мати помирала від туберкульозу, в хаті була купа дітей і страшна біда. А ще Карпа Лозу - він залишився в моїй пам'яті чорнявим, карооким, я вважала, що він схожий на Івана Богуна, а Іван Богун був для мене ідеалом українського козака. Карпо Лоза - це псевдо, а справжнього його імені я не знала, мав би бути освіченим (хоча походив з селянської родини в Городці, здається, його батьки жили на Лебедині, туди, ближче до Підлужжя). Моя мама йому симпатизувала і любила з ним говорити, а моя мама була людиною освіченою і начитаною, щоб підтримувати розмову з моєю мамою, треба було щось в голові мати. Останній раз ми бачили Карпа Лозу на Різдво 1945 року. Це я добре пам'ятаю, бо я в той час захворіла на кір, а мама простудилась, і ми з нею удвох лежали в спальні одна проти одної. Церковний дім, в якому ми жили, був досить великим, і все ж нам було чути, як увечері прийшли якісь люди, розмовляють з батьком. Потім у двері спальні постукали, зайшов Карпо. "Вибачте, матушко, але ж не міг я піти з вашого дому, не привітавши вас зі святами". Про що вони ще говорили, абсолютно не пам'ятаю, пам'ятаю лише, як я потім мріяла: а, може, він зайшов, щоб і на мене глянути? Ну і що ж, що мені лише в березні виповниться десять років, я ж росту! Якби він почекав...
Зовсім інше почуття, - захоплення, але не таке романтичне, - викликав у мене начальник районової СБ (може, воно якось інакше називалось, але мені запам'яталось саме так) Мішка Бистрий. Це знову ж таки псевдо, хоч тут я мала б знати прізвище, бо це теж були наші сусіди, десь через два двори від нас, але ж минуло вже майже півстоліття - чи могла я думати, що воно мені колись знадобиться, що я буду про це писати? Мішка мені запам'ятався високим, русявим, дуже веселим. Про його сміливість ходили легенди. А, може, це й не були легенди, бо свідком одного такого випадку була я сама. Це було літо, от лише не можу твердити, який саме рік - 1944-й чи 45-й. Мама полола город, а я їй щось там допомагала. Було дуже гаряче, полоття - взагалі не дуже захоплююча справа, чи ж варто дивуватися, що я більше роззиралася довкола, ніж слідкувала за тим зіллям, яке треба було виполювати! Город у нас був дуже великий, він полого спускався до невеликої річечки, з нього добре проглядався місток, дорога, яка вела до цього містка, і перехрестя доріг на пагорбі за річкою. Саме на цьому перехресті розташувались "стребки". Здається, повністю це називалось "истребительный батальйон по борьбе с бандитизмом", але в народі їх називали "стребки", або ще "яструбки". Це було не просто похідне від "истребительный", але й від "яструб", і воно виразно говорило про ставлення населення до цих "бійців". Про одних - просто "хлопці", а про других - "яструбки". Бо на відміну від сокола, який в українських піснях здавна був символом волі і відваги, яструб - понурий, хижий і безжалісний птах. В "яструбках" були різні люди, бо, зрештою, туди насильно мобілізували тих, кого за віком чи станом здоров'я не можна було забрати на фронт. Але ядро цих загонів складали люди, які в селі не користувались повагою через свою ледачу вдачу, схильність до чарки та інші гріхи. Про кривого Сергія, який став першим головою сільради, говорили, що він при Польщі сидів у тюрмі за злодійство, а тепер видає себе за політичного борця. Воно, мабуть, так і було, бо навіть я, дитина, слухаючи його розмови з моїми батьками, бачила, яка це немудра людина. Визначально: він відразу почав говорити виключно російською мовою, а що знав її погано, то не раз виходило дуже смішно. Так, він почув, що батько не завжди вимагає від прихожан довідку з загсу, як це мав би робити, і заїхав провести "виховавчу бесіду". Ні, правда вимагає визнати, що він не гримав і не погрожував, він лише докірливо сказав: "Батюшка, не нарушайте наших беспорядков!" Довго потім мої батьки сміялися над отим "не нарушайте наших беспорядков".
Але повертаюся в той літній день, коли ми з мамою пололи город, а "стребки" зайняли позицію на перехресті за річкою. Спочатку вони на самому перехресті поставили кулемет, але що сонце припікало все дужче, то всі вони, полишивши кулемет в самоті, заховалися в тінь під хатами. Тихо, гаряче, спокійно, аж у вухах дзвенить. Ось з кущів над річкою виходить якийсь чоловік, здалека не видно, хто це, але, мабуть, це один з них, бо ж підходить до кулемета і звалює його собі на плече. Коли ж замість того, щоб нести кулемета туди, де розташувались усі "стребки", чоловік повертається і спускається знову до річки. І лише коли він майже ховається в кущах, "стребки" зриваються і здіймають безладну стрілянину. Ввечері від людей дізнаємося: це був Мішка Бистрий. Отак собі серед білого дня вийшов з ріденьких кущиків посеред села, на очах у цілого загону "стребків" поклав на плече кулемет і пішов. І ніхто так і не знав: були там в кущах іще хлопці, які прикрили б його в разі потреби, чи він таки був сам-один? І як виправдовувались "стребки" перед начальством, що втратили кулемет?
Бо десь, мабуть, через рік мені знову довелося бути вже не лише свідком, але й мимовільним учасником другого анекдотичного випадку. Оце пишу "анекдотичного", а воно ж могло закінчитися трагічно. Наскільки я пам'ятаю, що вже було після того, як посадили мого батька, отже, десь в другій половині літа 1946-го року. Був такий самий гарячий літній день. Порожньою вулицею йшли ми: мама, я і моя молодша сестра, яка восени мала йти в перший клас. Ми щойно вийшли з нашого двору і десь саме минали хату Мішки Бистрого, коли з одного двору вилітає, - далебі, так, - якийсь молодий високий чоловік, одягнений не по-сільському, і величезними кроками біжить вздовж вулиці, час від часу витягуючи руку за спину і стріляючи з пістолета. А далі з того ж двору, вибігають наші "стребки" (ми ж їх усіх знали в обличчя) і починають стріляти вслід йому з гвинтівок. А ми опинилися саме між ними. Я й опам'ятатись не встигла, як мама смикнула нас з сестрою за руки, і ми всі звалилися в канаву біля дороги. Правда, "стребки" скоро припинили стрілянину, бо той чоловік зник. Досі не можу зрозуміти, куди він міг зникнути, бо там, куди він біг, з одного боку була чимала наша садиба, оточена таким плотом, що його не перестрибнеш так просто, а з другого взагалі було поле.
Згодом стало відомо, що той чоловік - то був уповноважений з району. Він ходив у якихось своїх справах і страшенно боявся бандерівців. А тут тобі якийсь загін, не в військовій формі, але зі зброєю. "Бандерівці!" - миттю вирішив уповноважений й кинувся тікати. А "стребки", зі свого боку, побачили незнайомого чоловіка, який від них тікає та ще й відстрілюється. "Бандерівець!" - вирішили вони. А що їм не вдалося його підстрелити, то вони це пояснювали так: "Ну, ми ж побачили, що йде матушка з дітьми, не могли ж ми по них стріляти". (Хоч вони таки стріляли). От я й думаю: а якби вони того уповноваженого вбили, то що б про це потім говорили? Що він загинув внаслідок непорозуміння? Та ні ж, списали б і це на бандерівців, як списували протягом десятиріч усі найжахливіші вбивства. Бо що-що, а завалювати істину горами слів у державі в якій нам випало кілька десятиріч жити, завжди вміли. Горами чорних, дурних, злих брехливих слів, які здатні були перетворити того, хто їх повторював в бездумний автомат, уже не здатний мислити самостійно.
А я звертаюсь думкою до отих сумнозвісних дерманських криниць, загачених трупами, і думаю: вийде ж коли-небудь правда на білий світ? Бо я ніяк не вірю, що це робили повстанці. Так, вони могли вбити голову сільради, викритого сексота чи бодай того, кого запідозрили в сексотстві, та для чого було партизанам, які ховалися в лісі, але годувалися з доколишніх сіл, а отже, були залежні від їхніх мешканців, для чого їм було вчиняти цю безглузду жорстокість і настроювати людей проти себе? Це потрібно було енкаведистам, про що згадує Микита Хрущов у своїх мемуарах. Сталін сказав: "Надо обозлить народ против бандеровцов". І почали створюватись загони, які нишпорили по лісах, з одного боку, шукаючи бандерівців, а з другого - видаючи себе за них. Саме вони й грабували, й палили, й убивали, і цим упольовували відразу двох зайців. Знову ж таки, з одного боку, вночі вбивали тих, кого запідозрювали у зв'язках, з бандерівцями, а з другого - вдень заарештовували і вивозили інших, звинувачуючи їх у таких зв'язках і у тих самих вночі скоєних злочинах.
Я пам'ятаю, як до нас у дім зайшов молодий хлопець зі зброєю, українською мовою привітався і сказав:
- Батюшка, нам потрібен кінь, ми знаємо, що у - вас є.
- Так, кінь у мене є, - відповів батько, - але хто ви такі, щоб я мав вам коня віддати?
- Ми? - перепитав хлопець і затнувся. - Ми українські партизани.
Я не пам'ятаю обличчя того чоловіка і в що він був одягнений, але я добре пам'ятаю, як він розгубився, почувши батькове-запитання, як довго він мовчав після того: "Ми?" із яким зусиллям сказав оте: - "Ми - українські партизани". Але що міг тут вдіяти мій батько? Сказати: "Не дам"? А, може, на це вони й розраховували, щоб був привід його розстріляти? Коня вони забрали, а коли через кілька місяців мого батька арештували, то серед інших звинувачень було і таке: постачав бандерівцям коней. Ось кілька логічних міркувань, що це таки не були повстанці. По-перше, вони прийшли до нас, коли я ще не спала, отже, це було не дуже пізно. А коли взяти до уваги час на дорогу з лісу, то вони мали б вийти мало не завидна. Та не могли повстанці в нашій місцевості, - велике село зовсім недалеко від залізничної станції, - через рік після закінчення війни отак безпечно розгулювати. А по-друге, це ж таки була УПА, а не якісь окремі загони людей, які нічого один про одного не знають. Звідки міг узятися в Городці якийсь анонімний загін, який нікого не знає і якого ніхто не знає? Чому вони не назвали імені жодного провідника, чому не послалися на того ж Лозу чи Бистрого? Боялися, що забрешуться, бо ж вони не могли знати, чи не був той же Бистрий в нашому домі попередньої ночі? І останнє...
Чому я прокинулась тієї ночі? Адже, як я вже сказала, ми жили в великому будинку, наша дитяча спальня була у найвіддаленішій кімнаті, а сон у мене був дитячий, тобто міцний. Але тої ночі я чомусь прокинулась і встала з постелі. Вийшла в сусідню кімнату, де була спальня батьків, і лише тоді почула приглушені голоси в третій кімнаті. Я відчинила двері, і відразу мені в обличчя, засліпивши, метнувся промінь електричного ліхтарика, і чоловічий голос насторожено запитав: "Це хто?" - "Донька, - заспокійливо сказав голос батька, - видно, ми її розбудили своєю розмовою". - "А-а, - вже заспокоєно сказав незнайомий голос, - добрий вечір, дівчинко, як тебе звати?" - "Інка", - відповіла я, бо в дитинстві мене звали саме так: не "Інна", а "Інка", моє власне дитяче скорочення від "Галинка", коли я ще не вміла добре говорити. "А я Борсук, - сказав чоловік. Чула про такого?" - "Так", - сказала я, і це була правда, бо вже не було ні Лози, ні Бистрого, а Борсук був. І на селі все говорили про Борсука: який він сміливий, і обережний, і хитрий, як уміє обдурити енкаведистів і вислизнути з усякого безвихідного становища. "Ну ось, подивись на мене, щоб потім могла говорити, що бачила Борсука", - сказав він і спрямував ліхтарик на своє обличчя. Потім вони пішли, а перед тим попрощалися за руку з батьками і зі мною також. Минуло майже півстоліття, а я досі чую той потиск.
Через кілька днів після того випадку я почула безладну стрілянину. Стріляли не так, щоб дуже близько, десь за кілька кілометрів, у напрямку, де за полями синів ліс. До вечора в селі стало відомо: енкаведисти натрапили на загін Борсука. Хлопці, натомлені, міцно спали, вартовий, очевидно, теж заснув, бою не було, їх просто сонними перестріляли. Що мали робити рідні? Не знаю, чи вони усвідомлювали, чим можуть заплатити, але поїхали в ліс, забрали вбитих (їх чомусь там і залишили), привезли в село і поховали на кладовищі. А десь наступного дня приїхали "стребки", довго топтались по могилах і стріляли в них. Для чого вони це робили? Хотіли помститися на мертвих за той страх, в якому весь час жили? Я це бачила своїми очима, бо кладовище було проти нашого дому, десь так метрів за триста.
Я це бачила і свідчу перед усім світом. Це потім їх, убитих, замучених, засланих в Сибір, облили брудом, обізвали убивцями, зрадниками, грабіжниками, звинуватили у всіх мислимих і немислимих гріхах. Для народу, з якого вони вийшли, синами і доньками якого були, за який боролися і гинули, вони були просто - хлопці.

							
Любе дзеркальце, скажи...

Словесний автопортрет

Ну, а чому б і ні? Адже існує в криміналістиці таке поняття -"словесний портрет"? То чому б не бути в літературі жанру словесного автопортрета? Правда, вже є жанр автобіографії, але це не зовсім те. В автобіографії ти не будеш писати, якого кольору в тебе очі, якого ти зросту, яку сукню волієш понад усі і тому подібні речі. Автобіографія - це документальний жанр, де треба вказати точну дату і місце народження, перерахувати навчальні заклади і місця роботи, назвати імена своїх законних дружин і дітей. А автопортрет - це ліричний жанр, де ти можеш зобразити себе саме такою, якою ти себе бачиш в... ні, навіть не в дзеркалі, а в своїй уяві. Можеш навіть зобразити себе такою, якою ти хотіла б бути, і, може, це якраз і є ти та найсправжніша. Трапляється ж, що в поспіху ти випадково надягаєш на себе чужий одяг і навіть не відразу це помічаєш. Просто, якось не зовсім зручно себе почуваєш: щось ніби тягне під лівою пахвою, чи сповзає з плечей, чи ще щось. Аж врешті спохватишся, та ба! Поїзд, в якому ти їхала, вже пішов, і твоє пальто поїхало разом із ним, і чим воно було краще, тим менше в тебе шансів знову колись побачити його. Отак, бува, і душа при народженні людини не завжди точно помічає, куди їй показує Бог, і влітає не в те тіло. А це вже зовсім непоправна справа. Можеш битися, скільки завгодно, але клітка з ребер тебе вже не випустить. І тільки невиразно, в блакитній млі, в золотистому сяйві, невловним маревом тобі час від часу проблискує справжня ти, якою ти могла б бути, якби не ота фатальна помилка.
Зрештою, годі передмови, приступаємо до роботи.
Отже, я... E-е-е ні, перш, ніж почати малювати себе, треба вирішити питання фону. Від цього все починається. Бо Джоконда з її загадковою посмішкою могла бути створена лише на фоні того загадкового, повитого млою, пейзажу, а перш, ніж малювати постать князівни Тараканової, треба було уявити собі тюремну стіну. Так що, голубко, давай вирішимо, на якому фоні будемо себе зображати? Зрештою, а що ж тут думати - на фоні Всесвіту. Ну, гаразд, Всесвіту то й Всесвіту, але ж ти знаєш, який він - Всесвіт. А який?.. Таж безконечний! Що означає - безконечний? Це означає, що ти можеш летіти зі швидкістю світла (згідно з сучасними науковими знаннями начебто більшої швидкості не може бути), отож будеш летіти і летіти цілу вічність, а кінця Всесвіту все не буде і навіть теоретично не може бути. Як же зобразити себе на такому грандіозному фоні? Ти ж у порівнянні з ним навіть не те, що піщинка порівняно з земною кулею. Ти - просто ніщо. А як зобразити ніщо?
Ну, гаразд, тоді ми не будемо замахуватися на цілий Всесвіт, ми візьмемо собі малесеньку чарунку. Як її побудувати? Та дуже просто:
беремо будь-яку точку, проводимо з неї три Декартові координати і вже маємо ту чарунку простору, в якій ти будеш зображувати себе. Отже, Галактика, Сонячна система, планета Земля, континент Європа, країна Україна, Волинь, містечко Крем'янець, лікарня (будинок зберігся досі, в ньому дитячий садок). Оце та точка, з якої виходять твої координати.                                        
Але чому? Чому?? Чому??? Чому в отому безконечному світі саме ця Галактика, ця планета, ця країна, ці батьки, це тіло, ці руки, ці ноги, ці очі? А якщо я не хочу? Чому ніхто мене перед тим не запитав, чи я згодна?
А ще ж четверта координата - час. Теж мені вигадали; провели пряму, ткнули пальцем в якусь точку і позначили її нулем. Мовляв, усе, що зліва - це "до нашої ери", а що справа - це вже "наша ера". І давай нанизувати події на ту часову вісь, наче баранину на шампур. Нібито в тому безконечному Всесвіті події відбуваються лише одна за другою! Та їх же одночасно відбувається безконечна кількість, і спробуй нанизати на одну вісь. Тим більше, хіба є щось спільного в тому, що на одному з Антильських островів вибухнув вулкан, а відразу по тому в африканки з племені овімбунду народилася дитина, а як тільки тій дитині перев'язали пупа, в Страсбурзі чи в Гаазі підписано чергову міжнародну угоду, яка має засвідчити людству щасливе майбутнє? І взагалі, думається мені, якщо почати всі оті часові осі проводити, то вони весь час безконечний Всесвіт так заповнять, що більше ні для чого місця не вистачить.
Ну, та гаразд, не будемо клопотатися про весь Всесвіт з усім, що його наповнює, я ж зібралася малювати свій власний автопортрет і
тільки. 1 я маю оту свою 'точку нуль" на своїй часовій координаті: 8 година ранку 31 березня 1935 року, неділя. Все, що лівіше, це "до мого народження", все, що правіше, - це "після".
Але знову чому? Чому?? Чому??? Хто питав мене, коли я хочу народжуватися на цей світ, раз уже хтось там без узгодження зі мною вирішив, що маю народитися саме в тій точці безконечного Всесвіту, яку вже названо вище? Ну, чому саме оте 31 березня 1935 року після народження Христа? Друге питання, на яке мені ніхто не дасть відповіді, хоч головою бийся об ту скляну блакитну півкулю, яка замикає світ над тобою, а ти маєш вірити, що він безконечний, - отой Всесвіт.
Зрештою, годі. Годі тих питань, на які нема і не буде відповіді, будемо вважати, що фон готовий, і приступаємо до самого автопортрету.
Найперше треба нашкіцувати зріст - він у мене 164 сантиметри, і це єдине, що в мене спільного з Венерою Мілоською, всі інші габарити не сходяться. Зрештою, габарити Венери Мілоської не дуже мені імпонують. Як на мій погляд, ноги в неї закороткі, таз дещо заважкий, а груди при такій комплекції дещо замалі. Зрештою, видно, тоді були такі канони краси.
А що торкається мене... Що торкається мене, то з найменшого дитинства я від рідної мами дізналася, що в мене ноги, наче в поліського злодія (на думку мами, в поліського злодія чомусь мали бути особливо великі ступні), зуби, як лопати, ніс, як цибулина, очі косі, як у дурнуватої Катьки (була така в нашому селі), а коси, як мишачі хвости. Найбільшою мукою було для мене йти кудись поруч з мамою. Якщо я, як мені здавалося, гордовито зводила голову, щоб бути схожою на царівну, то відразу чула: "Ти куди носа задерла, він у тебе і так кирпатий". А коли я сумовито опускала голову, то чула: "Чого ти сутулишся? Вже й так горбата!"
В результаті такого виховання десь у віці десяти років я прийшла до висновку, що коли вже мене рідна мама вважає такою негарною, то, мабуть, я таки найбридкіша з усіх дівчат на світі і мене ніхто ніколи полюбити не зможе. І щоб зайвий раз не переконуватися в тому, я намагалася не дивитися на себе в дзеркало, та й тепер ніби дивлюся, коли підфарбовую губи, а разом з тим ніби не бачу себе. ("Мамо, -сказала моя трьохлітня внучка Соломійка, - ввімкни мені світло в кімнаті, я буду видивлятися в люстро, яка я красуня." Я ніколи не видивлялася в дзеркало, яка я красуня. Можливо, через те в мене така жахлива пам'ять на обличчя, що я не пам'ятаю власного? Мені здається, що якби мене потаємно сфотографували, а потім показали мені фото, то я впізнала б себе хіба по одягу.)
Зрештою, а може, моя мама мала рацію? Коли мені було 15 років, я після закінчення семирічки поступила в педучилище в Острозі і відразу закохалася. Через 35 років хлопець, - властиво через 35 років він був уже не хлопець - в якого я була закохана, розшукав мене, подивився і сказав: "Нізащо тебе не впізнав би! Ти ж була маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст." Коли він мені це говорив, я була на півголови вища за нього (нагадую, що мій зріст 164 сантиметри), ну, а щодо бюсту... Як говорила одна негативна героїня одного позитивного радянського фільму: "В мене розмір ліфчика, як у Мерилін Монро". Зрештою, не сказала б, що цей факт мене тішив, бо він викликав у стосунку до мене зовсім не такі платонічні почуття, як мені хотілося б.
Словом, опускаю в безпорадності свій пензель, чи то пак кулькову ручку, коли йдеться про змалювання моєї зовнішності. В дзеркало не видивлялася - отож не пам'ятаю, це раз. Далі: життя склалося так, що в мене майже нема фотографій у віці до 30 років. Одна-єдина, де я з батьками, мені років чотири, але така вилиняла та фотографія, тільки й видно щось таке лобате. Друга фотографія - це ми, сьомий клас Антонівської школи випуску 1950 року, в лісі на траві, там теж щось таке лобате, з сумним поглядом. Третя - вечір 31 грудня 1952 року, Чернігів, табір для політв'язнів-інвалідів , куди я потрапила по малолітству. Я і ще одна така ж, як я, Тоня Технюк, брали таку активну участь в новорічному концерті, що начальство розчулилося і дозволило нам сфотографуватися (той вечір чомусь знімав фотограф, може, наше начальство хотіло показати вищому начальству, як в них гарно поставлена культурно-виховна робота). Так от, на тій третій все той же лоб і сумний погляд, тільки коси викладено модною тоді "короною", і вони не виглядають такими вже мишачими хвостиками.
Ну, і нарешті, як же я буду себе описувати, коли я весь час мінялася? Ні, навіть не тому, що міняла зачіску чи макіяж ( і досі не вмію користуватися всіма тими тінями та олівцями, до малювання в мене хисту ані найменшого). Просто, час ішов, і я мінялася з ним, при тому ж час не дискретний (а може, й дискретний, фізики ще не дійшли остаточної згоди), отож я міняюся щодня, щогодини, щомиті. Почну малювати ліве око, а поки я його закінчу, глянь - там уже нова зморшка прорізалася.
Тому не буду займатися цією безнадійною справою, а візьму і намалюю свій уявний автопортрет. Бо ідеал жіночої краси в мене не змінювався протягом усього життя. Отже, якби це від мене залежало, я б мала бути середнього зросту (єдине, що в мене відповідає цьому), з дуже стрункою, - найголовніше, тонкий стан! - фігурою, мати маленькі, гарної форми білі руки і ноги (адже в усіх українських піснях співається про "білі рученьки" та "білії ніженьки"; овальне обличчя, сині, як волошки, очі; рожеві, як пелюстки троянд, щоки; свіжі, як стигла малина, губи; а зуби - як дві низки добірних перлин. До того темні брови, схожі формою на ластів'їні крила в польоті, а волосся густе, хвилясте і кольором схоже на степову пшеницю. Ну, і легка, стрімка хода, граційні рухи, мелодійний голос і чарівна посмішка. Ах, якби я була така! Тоді, безумовно, моє життя склалося б зовсім інакше, і в ньому не було б усього того гіркого, що було, і я пройшла б через життя, як польовою стежкою в чудовий літній день, коли над тобою оте прекрасне блакитне небо, що йому ні кінця ні краю, сонячні промені пестять твою голову, а довкола літній вітер жене хвилі по безкрайньому пшеничному полі, і там серед стебел то спалахне мак, то засиніє волошка, то колихнеться гніздечко бузкового чи малинового мишачого горошку. І хоч жайворонки вже не співають, а все ж звідусіль чути якийсь щебет, сюрчання, дзижчання. І так тобі тихо і радісно на душі, ти злегесенька гладиш рукою колосочки і дивишся, як твоя стежка біжить і біжить вперед, час від часу злегка петляючи, а все ж уперед, в оту таємничу далину, повиту світло-бузковою млою.
Та ба! Що в мене є від того ідеалу? Ну, як уже сказано, зріст. Ну, коли я надягаю щось синє, то можу почути: "Ой, які у вас сині очі!" Але якось так у мене в житті складалося, що якраз синій одяг мені найменше доводилося носити. З тієї простої причини, що я завжди мусила купувати найдешевший одяг, а серед нього чомусь не траплялося синього.
Гаразд, раз уже мова зайшла про одяг, то вирішую, в чому саме я маю бути зображена на автопортреті. Очевидно, в тій сукні, про яку я все життя мріяла.
А про яку сукню я мріяла?
В дитинстві я читала багато старовинних романів, де головними героїнями були принцеси, герцогині, графині, всі неймовірної вроди і всі вбрані в шовки та оксамити. Отож коли я уявляла себе в їхньому колі, то лише в сукні з волошкового оксамиту, гаптованій золотом, в діадемі у вигляді вінка з різнокольорових камінців, де кожна пелюстка - це самоцвіт. Воно мені й зараз видається гарним, але боюся, що оксамит і самоцвітна діадема не надаються для жінки кінця другого тисячоліття.
А ще я в дитинстві любила роздивлятися журнали мод, і найбільше мені подобалися жінки в бузкових пальто з малиновими капелюшками чи навпаки - в малинових сукнях з бузковими додатками. Бузкове з малиновим видавалося мені неймовірно елегантним і шикарним. Може, тому, що я не бачила нікого довкола себе одягненого в малинове чи бузкове. Вже не знаю, чому: чи не було тоді таких барвників, чи просто ті кольори були не в моді? Але зараз вийдеш на вулицю і майже на кожному зустрічному, навіть на чоловіках, побачиш щось малинове або бузкове. А я не люблю, коли щось носять усі.
Відколи я прочитала "Трьох товаришів" Ремарка ( а було мені тоді років двадцять), я мріяла про сукню зі срібної парчі. І як не дивно, цю мрію мені вдалося здійснити, правда, для цього довелося прожити ще двадцять років. Я зайшла в крамницю і побачила там срібну парчу. А в мене якраз були в гаманці гроші. І пошили мені сукню в найкращому ательє міста, звичайно, "по блату", але тоді в мене якраз був блат, бо я працювала в рекламі побутових послуг. Але, коли я нарешті надягнула вимріяне срібне плаття, з'ясувалося, що я в ньому зовсім не схожа на казкову царівну, як мені це уявлялося.
Тоді, може, надягну вишиту сорочку? Я дуже люблю одяг, прикрашений вишивкою, але тут переді мною постає непереборна перешкода. Справа в тому, що навіть якби я малювала автопортрет кольоровими фарбами, і то вони не змогли б передати всю красу вишивки - її треба дивитися в "натурі". Ну, а описати вишивку взагалі неможливо.
Отже, треба вибирати щось таке, що можна було б описати словами, і щоб читач міг більш-менш адекватно його уявити. Що ж, була в мене і така мрія з дитинства: мені хотілося мати синє платтячко в білий горошок. Поки я жила з батьками, я про це своє бажання і заїкнутися не сміла, бо почула б: "Коли будеш сама заробляти гроші, тоді будеш носити, що хочеш, а зараз носи те, що дають, і будь вдячна, що маєш!" А коли я почала сама заробляти гроші... То я двічі купувала собі "відріз" на плаття, саме такий, як мріялося: волошково-синій в білі горошки, ні великі, ні дрібні, а такі - середні. Але обидва рази, -перший це було, коли після "берієвської" амністії нас, сто "контрреволюціонерок", привезли в Одесу шити солдатські кальсони, бо всіх злодійок, які їх шили, випустили на волю, і там я вперше в житті почала заробляти якісь гроші, а от, коли був другий раз, абсолютно не пам'ятаю, пам'ятаю лише, що був, - отож обидва рази я ті "відрізи" відпродувала, бо чи то не мала де пошити, чи залишалася без грошей. І вже зовсім дорослою, - і навіть не дуже молодою, - я собі нарешті купила готове плаття, але з'ясувалося, що хоч воно за розцвіткою саме таке, але фасон мені не підходить. Нарешті, я купила костюм, і дещо темніший, ніж волошки, і з горошком дещо дрібнішим, але він так мені підійшов, що вже десять років я його надягаю в найурочистіші моменти: на установчий з'їзд Руху, де я була не лише як делегат від Донецька, але й як член Всеукраїнського оргкомітету; на перший незалежний з'їзд письменників України, на... е ні, на своєму останньому ювілеї я була в чорній сукні. Хоча не люблю чорного кольору, але все ж мій улюблений костюм не був достатньо урочистий для такої події. Ага, тепер взуття! Звичайно, червоні туфельки, які вже теж історичні, бо саме в них я була на всіх тих історичних подіях. Правда, коли я приїхала в Черкаси провідати своїх батьків і ми всі разом вибралися в театр, моя мама глянула на мене критичним поглядом і медово-гірчичним голосом сказала: "Доню, ти взула б якісь інші туфлі, а то червоне з синім не гармонізує". - "Мамочко, - сказала я, з усіх сил намагаючись, щоб мій голос звучав безтурботно і доброзичливо, - древні греки вважали поєднання синього з червоним класичним".
Отже, ви вже бачите мене: на фоні Всесвіту, в синьому костюмі в білий горошок, в червоних туфельках на високих тонких підборах. Ага, ще треба вирішити питання зачіски! Як пам'ятаєте, кіски в мене були поганенькі. І все ж я їх довго носила, бо просто не уявляла собі, яку б ще я зачіску могла робити. Ну, обріжу я коси, а в мене пряме, як солома, волосся - і що з того буде? І лише коли я востаннє була в Москві (це той випадок, що описаний в "Московському детективі"), й потрапила до одного знаменитого перукаря, якому я сказала, що я спеціально до нього приїхала з Донецька. Це не була брехня, бо в мене була написана цим перукарем книжка " Я парикмахер". Отож, як я того перукаря розшукала Москві. Глянула на вихідні дані книжки: її якому видавництві вона виходила і хто редактор, через 09 дізналася телефон видавництва, там запитала телефон редактора, представилася їй, сказала комплімент відносно того, як гарно відредагована книжка - і вже мала телефон перукарні, де працював той майстер. Улещений, він так мені пофарбував і підстриг волосся, що я цього дотримуюся ось уже майже двадцять років. І не раз чую: "Ах, яке у вас гарне волосся!" Бо з'ясувалося, що волосся в мене хоч і тонке, і пряме, але дуже густе, отже, коли вміло підстригти і добре помити, то воно виглядає досить розкішно. І навіть іноді кольором вдається в достиглу пшеницю.
Так, і підправляю контури своєї постаті. Потрапила мені до рук брошурка, в якій писалося, що для краси фігури мають значення не окремі виміри, а пропорції між ними. Я відразу виконала всі вказані там обміри, склала пропорції і з'ясувала, що з двох десятків пропорцій тільки одна не відповідає ідеалу: талія таки на кілька сантиметрів товща. На жаль, ця брошурка потрапила мені до рук тоді, коли питання зовнішньої вроди вже потрохи втрачало для мене свою важливість.
Ну, а тепер ще треба надати моїй постаті певної пози. Якби я малювала пензлем або олівцем, то моделюючи постать відразу мусила б зображувати себе в певній позі. Але на відміну від образотворчих мистецтв, слово, як і музика, може сприйматися лише протягом певного часу, вже мусить так бути: спочатку розповіла про постать, а потім про позу.
Може, я стою? Тоненька жіноча постать, гордо випростана на фоні безконечного Всесвіту? Це виглядало б так ефектно! Але ж я вже вирішила раніше: з усього Всесвіту я беру лише одну чарунку. То ж, щоб не виглядати в такому випадку надто фальшиво-патетично, краще посаджу себе? Куди? Безумовно, в той фотель, який пам'ятаю з часів свого дитинства!
Коли я була дитиною і разом з батьками їздила в гості (ми саме їздили, а не ходили, бо гостювали в священиків з ближчих чи дальших сіл), мене в чужих приміщеннях найбільше чарували три речі: оленячі роги на стінах, гобелени зі сценами полювання на тих же оленів і фотелі, називані з-польська "bujak". Це глибоке крісло, не м'яке, навпаки, найчастіше плетене з лози, з довгою спинкою, з бильцями і поставлене на полозки, але не такі, як у санях, а такі, як у дитячих колисках. Отже, сідаєш в такий фотель і сама себе заколисуєш. Ах, думала я, коли я виросту, обов'язково матиму вдома всі ці три речі! І що ж? Минуло півстоліття, і в мене на одній стіні висять оленячі роги (мій син знайшов їх на горищі якогось будинку), на другій -гобелен з оленями і мисливцями. Правда, гобелен не старовинний і не тканий, а мальований, але далебі, мені здається, що він досить симпатичний і що слово "дешевий" у відношенні до нього визначає лише ціну, за яку я його купила. А от фотеля на полозках нема: ніколи не бачила його в продажі, а якби й бачила, то він ніяк не впишеться в сучасну квартиру, бо йому ж потрібне вільне місце ще й на розмах гойдання.
Але зараз я садовлю себе саме в такий фотель. Зображення пози почну з ніг, щоб уже потім, не поспішаючи, попрацювати над обличчям. Отже, ноги тісно одна біля одної (дуже мені не подобається, коли жінка сидить, розставивши ноги; по-моєму, це вульгарно), але щоб не нагадувати позою єгипетського фараона на троні, носок однієї ноги трішки висунутий вперед, а коліна трішки схилені вбік. Руки вільно покладені на бильця, в них має відчуватися велика втома, адже їм за життя стільки роботи довелося переробити, включно до миття посуду (а спочатку ж треба було щось у тому посуді приготувати, а ще перед тим те "щось" купити, а найперше, просто заробити гроші, щоб було за що купити). Ні-ні, в жодному разі вони (тобто руки) не великі, не розбиті, не порепані, не мозолясті, пальці не з покрученими артритом суглобами. Розмір рук дається від народження, мозолі з часом сходять (вони в мене таки були, коли я працювала на будівництві чорноробочою. Офіційно ця професія називалася "різноробоча", бо чорної роботи в Радянському Союзі не було, але суть роботи від того не мінялася: треба було копати, а то й кайлувати землю, розвантажувати вагони з цементом або щебенем, завантажувати автомашини цеглою, нарешті, переносити ті ж вантажі на носилках. Але то вже відійшло в таку давнину, аж самій не віриться, що це було зі мною). А що стосується пальців, то один з найприємніших компліментів, який я чула в своєму житті (правда, це було сорок років тому, але приємний комплімент жінка ніколи не забуває), звучав так: "Ти граєш на піаніно? В тебе такі тонкі і довгі пальці - саме для піаніно". (На жаль, я мусила розчарувати свого кавалера, бо на піаніно навчилася лише грати гаму).
З руками покінчено. Тепер перейдемо до плечей: в них має відчуватися беззахисність. Бо таки ніколи в житті не було в мене плеча, за яким я могла б заховатися чи яке взяло б на себе хоч частку мого тягару. Ніколи, почавши з найраншого дитинства, коли я усвідомила, що зі скаліченим пальчиком не можна бігти ні до мами, ні до тата. Бо мама почне сваритися: "Отака незграба, як ти взагалі собі палець не відрізала!" А тато почне кепкувати: "Як тобі не соромно, така велика, заміж скоро пора, а вона плаче!" Мабуть, таким чином вони виявляли свою турботу про мене, але мені від того не було легше, мені хотілося, щоб мене погладили по голівці, подмухали на скалічений пальчик і сказали кілька ласкавих слів. І потім упродовж усього життя... Зрештою, не буду перераховувати всі ті прикрощі, труднощі, поразки і розчарування, які довелося пережити. З одного боку, це зайняло б надто багато часу (точніше, місця, бо йдеться ж про автопортрет). З другого боку, пригадувати всякі неприємності - це знову переживати їх у своїй душі. А є ще й третя сторона: не люблю отримувати листів, у яких автори дуже детально описують свої хвороби, неприємності і т.д. В мене тоді складається враження, що людина звільняється від того всього, передаючи його мені. Отож я не хочу, щоб читачі (чи треба казати - "глядачі"?) мого автопортрету переймали все на себе. Нехай вже моє минуле лишається зі мною.
Голова... В посадці голови має попри все відчуватися гордість, адже моє прізвище походить від цього слова, а наші предки отримували свої прізвиська недаремно. Нехай Всесвіт безмежний, нехай вічність вічна, нехай людина в тому всьому крихітна і миттєва, але будьмо горді!
Ну, а тепер починаємо ґрунтовну роботу над обличчям, бо ж саме воно має виражати весь внутрішній світ людини. Почнемо з інтелекту. Але що таке, власне, інтелект? Не буду шукати в словниках, як я це звичайно роблю в подібних випадках, а подам своє розуміння інтелекту: це природні здібності, пам'ять, вміння логічно мислити плюс надбані знання. Які ж у мене природжені здібності? Ну, безумовно, здібності, - чи цікавість? - до слова. Я ще добре говорити не вміла, а вже вчила вірші напам'ять. Як тільки навчилася говорити, не давала мамі спокою: а чому стіл називається "стіл", а чому підлога називається "підлога"? а чому село, де ми живемо, називається Парохонськ? А читати я навчилася, коли мені чи й було чотири роки. І навчилася якось так сама: батьки думали, що я сиджу і розглядаю малюнки, а з'ясувалося, що я читаю. Читаю відразу очима і практично відразу українською, польською, російською мовами (і навіть церковнослов'янською). І вже без книжки я свого життя не уявляю. В шкільні роки мріяла, що як виросту, то обов'язково матиму власну бібліотеку. Так собі подумки перераховувала, які б книжки я хотіла мати, і виходило, що сотня книжок мене цілком би задовольнила. Зараз у моїй домашній бібліотеці більше семи тисяч книг, але я б не сказала, що це вже край, що більше я до неї жодної книжки не додам. Ну, а якби мені треба було обійтися мінімумом, що б я вибрала? Наприклад, іноді інтерв'юери задають таке "дуже оригінальне" питання тим, в кого беруть інтерв'ю: "Які три книжки ви хотіли б мати з собою, якби потрапили на безлюдний острів?" В мене нема ніяких вагань відносно вибору: Святе Письмо, антологія світової лірики і товстий енциклопедичний словник. А ще... А ще я б контрабандою пронесла "Декамерон", щоб розвеселяти себе в сумні хвилини. Зрештою, годі говорити про книжки, одну з них намалюю в себе на колінах. Яку саме? А вона розгорнена, так що обкладинки не видно. Шрифт же надто дрібний, щоб можна було прочитати. Так що нехай кожен уявляє собі свою улюблену книжку.
А тепер повертаємося до обличчя. Які ж там ще в мене природжені здібності? В чотири-п'ять років я дуже любила малювати. Зривалася вранці з ліжка і ще в нічній сорочці хапалася за олівці. Але дуже швидко ці мої здібності вигасли без остатку, і потім я все життя мала клопіт з малюванням, кресленням, а найбільше з каліграфією (досі ненавиджу уроки каліграфії і радію за теперішніх дітей, що кулькові ручки позбавили їх того жаху "нажимів", "волосних", нахилу літер, а понадто - чорнильних плям, які спричиняли стільки школярських трагедій). З математикою було навпаки: до четвертого класу я вважалася абсолютно бездарною в математиці, жодної задачі не могла вирішити без допомоги батька і без сліз. А коли пішла в п'ятий клас, мого батька посадили (в тюрму, розуміється), я вчилася в сусідньому селі, жила в чужих людей, нікому не було до мене діла. І з'ясувалося, що я спокійно вирішую всі задачі, варт лише трохи над ними подумати. Пам'ятаю навіть, що коли я в сьомому (чи ще в шостому?) класі пропустила урок алгебри, то сама дійшла до того, як розв'язується система двох рівнянь з двома невідомими. І потім скільки я вчилася, завжди була найкращим математиком в класі чи в групі. Це попри те, що переважно я була єдина дівчина в тому класі чи групі. Знову ж таки пам'ятаю, як на екзамені з аналітичної геометрії в Донецькому індустрійному інституті молодий і тому дуже прискіпливий викладач подивився на мене і так здивовано сказав: "Ну ви розбираєтеся, що до чого!" Проте математика сама по собі мене особливо не цікавила, я надавала перевагу фізиці і років десять свого життя бачила себе в майбутньому ученим-фізиком. Розуміється, дуже знаменитим. Особливо після того, як мені "дали" десять років "за сочинение националистических стихотворений", а отой націоналізм зводився до того, що один мій вірш закінчувався рядком: "А я всміхаючись іду назустріч невідомій долі". "А какая у советских людей "невідома доля?" - задавав риторичне запитання мій слідчий, Микола Борисович Шустов. - У советских людей "доля відома" - идем к коммунизму. Значит, сама сознаешься, что ты против советской власти, й не знала, что тебя за это ждет". Ну, подумала я, раз можна так трактувати вірші, то не хочу я нічого спільного з літературою мати! Буду фізиком, там уже нічого не потрактуєш інакше (я тоді ще нічого не знала про "буржуазну лженауку кібернетику"). Але от: не стала я всесвітньо відомим фізиком, стала таким собі письменником.
То які ж у мене ще були здібності від народження? Легше мені сказати відносно пам'яті, бо в тюрмі мої співкамерниці провели зі мною дослід: прочитали вірш Івана Нікітіна "Пахарь", -а в ньому 56 рядків, - і я його тут же повторила. В мене добра логічна і образна пам'ять, - а ще краща емоційна, - але погана механічна, тому .( зовсім не запам'ятовую цифр чи текстів, змісту яких не розумію. Підносне логічного мислення, то, виходячи з усього сказаного вище, воно в мене повинно бути присутнє належною мірою.
Нарешті відносно освіти.
Хоча в мене і є документ, який засвідчує, що я отримала вищу освіту, і то не де, а в одному з вузів Москви, все ж я вважаю, що вся моя освіта, як дім на чотирьох кутках, побудована на чотирьох книжках, які я прочитала, ні, точніше, простудіювала, - до того, як мені виповнилося десять років.
Перша - це "Історичні оповідання" Антона Лотоцького, яку мені батько подарував, мабуть, в кінці 1941 року. Я ті оповідання вивчила мало не напам'ять, і досі ще це мої найгрунтовніші знання з історії України. На жаль, там історія Київської Русі закінчувалася Яросла-вом Мудрим, далі йшлося про князя Ростислава і його трьох синів, після чого розповідь переходила на Галицьке-Волинське князівство і закінчувалося отруєнням Юрія Тройденовича. А коли взяти до уваги, іди далі я вчила історію України по радянських підручниках, то це й спричинило значні лакуни (висловлюючись науковою мовою) в моїх історичних знаннях.
Друга книжка - це "Що розповідали стародавні греки про своїх богів та героїв" Миколи Куна. Так чітко досі пам'ятаю, як я її читала, може, тому, що це були чи не найщасливіші дні мого життя (сказала ж, що маю добру емоційну і образну пам'ять. Наприклад, так само пам'ятаю, як я читала "Острів пінгвінів" Анатоля Франса. Було це в Куйбишеві на цементному складі, вагони з цементом затримувалися, мої подруги пішли в цех грітися, а я вмостилася на якомусь ящику, підібрала ноги, щоб сховати їх під поділ плаття, бо вже були заморозки, о нам ще не видали панчіх. Вмостилася, розгорнула книжку невідомого мені Анатоля Франса, і десь на третій сторінці мене охопило відчуття величезного щастя, що на світі є такі гарні книжки. А було мені тоді 18 років, і в мене попереду було 9 років тюремного строку). В моїх батьків були якісь справи в Сарнах, вони взяли мене з собою. В Сарнах ми зупинилися в якихось знайомих, а в них я виявила книжку Куна. Був то 1942 рік, мабуть, червень, бо ті кілька днів я провела в гамаку, підвішеному до черешневих дерев, на яких червоніли і рожевіли ягоди. Яке то було щастя: лежиш собі в гамаку, погойдуєшся, сонце тебе гріє, вітер тебе лоскоче, нікому до тебе нема діла, їси черешні і читаєш ті неймовірно цікаві оповіді про Зевса і його походеньки, про Артеміду і Афродіту, але своїм ідеалом я обрала Афіну.
Третя книжка - це хрестоматія зарубіжної літератури для дев'ятого класу радянської школи, яку я читала в кінці 1944 року, коли лежала хвора на кір. Досі пам'ятаю навіть зовнішній вигляд тієї книжки. Вона була досить товста, зліва розміщався великий, на цілу сторінку, портрет письменника, а справа починався текст. Там були Гомер, Бокаччіо, Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гьоте, Шіллер... ов, мабуть, я вже когось забула! Зате пам'ятаю, що закінчувалося уривком з "Жерміналю" Золя. І ще пам'ятаю портрети. Найвродливішим був Гьоте, такий молодий, кучерявий, романтичний, я собі його вподобала відразу і на все життя. Правда, мушу визнати, що він мені і зараз більше імпонує як особистість, ніж як письменник (чудовий вірш про нього написала Ірина Жиленко). А його отой Вертер мені геть несимпатичний: отакий самозакоханий кукурік!
І, нарешті, четверта книга. Не знаю, звідки вона в нас взялася, і не знаю, що це за книжка, бо хоч вона була в твердій палітурці, але без перших і останніх сторінок. В усякому разі, це була книжка, видана ще до революції (про це свідчив правопис), скорше всього, це була хрестоматія світової літератури для гімназії. Бокаччіо там не було, зате були уривки з древньо-індійського епосу, поряд з європейськими письменниками там були російські: Олексій Костянтинович Толстой, уривок з "Мертвих душ" Гоголя, саме той, де Чичиков приїздить до Коробочки. Чимало віршів з тієї книжки я вивчила напам'ять, і вони мені тепер стають у пригоді. Наприклад, коли я писала статтю про те, як в російській поезії відобразилася загарбницька політика царської Росії, то саме з того свого запасу я цитувала: "Уж как царь-государь под Казань подступал, он под речку под Казанку сорок бочек закопал что с тем ли с ярым зельем - с черным порохом".
Зрештою, я бачу, що пропустила Святе Письмо, а з нього, мабуть, слід було почати. Але я не пам'ятаю точно, коли саме я почала його читати (хоч це таки було до арешту батька, отже, до того, як мені виповнилося 11 років). Та й була я тоді надто мала, щоб урозуміти глибину цієї геніальної книги, просто, я її запам'ятала, і тому пізніше, коли знайомилася зі світовим мистецтвом, то на відміну від тих, хто ніколи не читав Біблію, не мала клопоту з іменами Соломона, Давида, Іони, Юдити, Лії та Ребеки.
Але годі, годі, годі про інтелект! Оце мені, мабуть, і найбільше зашкодило в житті: жінка не повинна бути надто розумною! "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці в Острозі в педучилищі, коли я там вчилася, - але занадто розумна. Підійди до неї, а вона що-небудь заговорить про древніх греків чи про фізику - в дурнях зостанешся". "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці, коли я майже через десять років працювала в Макіївці на труболиварному заводі, - але як на нас, то занадто освічена". І що мені було робити? Було в моєму житті й таке, що я вчилася на театрального режисера і з акторської майстерності навіть вступний екзамен склала на "відмінно". Не знаю, чи вдалася б мені роль, якби на сцені треба було зображати дурненьку жінку. В житті це мені ніяк не вдавалося.
Першою ознакою інтелекту вважається високе чоло. Отож начісую на те чоло гривку і переходжу до очей, в яких повинна світитися душа. Зрештою, душа - це велика таємниця, отже, не будемо про неї, обійдемося характером. А який у мене характер? Не раз мені доводилося чути від людей похвалу моїй енергії. Що ж, люди не знають, як я за ті спалахи енергії плачу періодами депресії. Бо коли я енергійна, мене бачать усі (усі - це, звичайно, дещо фігурально), а коли я в депресії, того ніхто не бачить. І ще: я мушу бути енергійною, бо ж ніхто за мене мою роботу не зробить і моїх справ не вирішить, я просто мушу бути енергійною, в мене нема іншого виходу. Чи я відважна? Мабуть, 'ні. Іноді ввечері сиджу сама в домі, і мене раптом охоплює отаке відчуття: зараз поверну голову - а з другої кімнати до мене вийде якась інопланетна істота. І тоді на мене нападає панічний страх, і я відчуваю, що не винесла б того, навіть якби та істота була цілком схожа на людину. Не знаю, чи мені вдалося б укрити свій страх перед тією неземною істотою, але коли йдеться про людей земних, то я найбільше боюся показати перед ними свій страх. Саме тому стала можливою така ситуація, як у "Московському детективі", та ще деякі  епізоди з мого життя.
Губи - вони мають бути добрі чи злі. Які вони в мене? В принципі, вважала себе доброю, бо дуже не люблю ситуацій, коли я повинна зробити щось неприємне іншій людині: відмовити в проханні, сказати якусь прикру правду. Дуже довгий час взагалі не могла відмовляти в проханнях і через те не раз потрапляла в прикрі для себе ситуації. Але… але... Якось прочитала сентенцію: "Деякі люди вважають себе добрими, тоді як у них просто слабкі нерви". Зараз я більше схиляюся ці того, що в мене просто слабкі нерви. Тільки знову ж таки не люблю цього показувати людям. Мої нерви - це мої проблеми.
Але що треба остаточно вирішити: я на автопортреті усміхаюся чи ні. А якщо усміхаюся, то яка в мене усмішка? З одного боку, коли її фотографуюся і намагаюся всміхнутися, то виходжу якась така  скривлена. Але з другого боку... Господи, думала я, коли межи мною і білим світом було п'ять рядів колючого дроту, коли я вийду на волю, я весь час буду ходити усміхнена: адже я на волі, а це найголовніше! Кили я вийшла на волю, з'ясувалося, що й на волі буває чимало драматичних, а то й трагічних ситуацій. І все ж... все ж... Через 15 років після закінчення Літінституту в Коктебелі в будинку творчості письменників я зустрілася зі своїм колишнім однокурсником. Правда, я його не впізнала, а він мене відразу впізнав: "Це ж була найусміхненіша дівчина в Літінституті!" Очевидно, я все-таки підсвідомо раділа тому, що я на волі, що я вчусь, що я в Москві (бодай на ті кілька тижнів сесії), яка здавалася мені такою недосяжною, коли я в кабінеті слідчого слухала по радіо, як в Москві будуються нові корпуси університету на Ленінських горах (цікаво: їм зараз повернули їх історичну назву - Воробйові гори?) 
Щоб глядач (чи все-таки читач?) мого автопортрету краще уявив собі мою усмішку, розповім ще про один випадок з мого життя, вже недавній. Виступала я в Львові, здається, перед слухачами культосвітнього училища, і потім одна дівчина підійшла до мене і попросила: "Можна мені прийти до вас додому?" Ну, я ж сказала, що не вмію відмовляти на прохання! Хоча була від того не в захопленні: пише дівчина вірші, подумала я, і хоче мені показати в надії, що я їй допоможу. Сама ж в її віці писала листи і посилала свої вірші поетці Валентині Ткаченко з наївною вірою, що коли в людини виходять власні книжки, то їй дуже просто видати твою. А воно ж не так! І навіть якщо в тої дівчини пристойні вірші, я їй практично нічим допомогти не можу. А скорше всього, вірші в неї художньо слабкі, може, взагалі безталанні, а як мені буде їй про це сказати? Зрештою, я помилилася, дівчина прийшла, ми години три розмовляли на різні теми, причому вона більше розпитувала мене, ніж розповідала про себе (а я розпитувати не вмію, вмію просто терпляче слухати, коли людина розповідає про себе; було кілька таких випадків, що я цілу ніч не спала, бо моя випадкова сусідка по готельному номеру чи лікарняній палаті розповідала мені всю свою біографію, а я не зважалася її зупинити).
- Знаєте, - раптом сказала дівчина, - ви так посміхаєтеся, наче у вас в цьому світі ніколи не було ніяких неприємностей і ніхто вас ніколи не скривдив.
Дуже мені було несподівано це почути, та ще й від такої молодесенькою дівчини.
Ах так, якщо йдеться про усмішку, то був у мене в житті ще один смішний випадок. Це було, коли я так розізлила свого слідчого, що він відправив мене у карцер. Мушу сказати: я свідомо спровокувала його на цей вчинок, бо так же кортіло мені переконатися на власному досвіді, який же він - цей карцер. Якби це було взимку, я, мабуть, дуже скоро пожалкувала б про це, але то був липень, сонячний, гарячий, в карцері не було скла в вікні, але було свіже повітря та ще й з запахом липового цвіту. Але перед тим, як вести до карцеру, мене чомусь завели до начальника тюрми. Я, нагадую, маленька, худенька, з поганенькими кісками сімнадцятилітка, - сиділа з гордо піднятою головою, сухо відповідала "так" або "ні" і уявляла себе такою героїнею серед своїх лютих ворогів. "Ну, іди і подумай, - батьківським тоном сказав начальник. - Якщо ти признаєшся у всьому, тобі ж буде краще. Надіюся, ти не обманеш мене?" - "Постараюся", - відповіла я. "Постараєшся обманути?" - засміявся начальник. І тут я не витримала і теж засміялася. "Слушай, да ты же симпатичная девчонка!" - раптом так здивовано сказав начальник, що я ще більше розреготалася. Отака розсміяна, я увійшла до карцера, де мені належало пробути - всього лиш! - три дні.
Отже, ви вже уявляєте собі мою усмішку? На цьому, мабуть, роботу над губами можна вважати закінченою. Але ні, в Івана Франка є рядки: "Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, яке несповнене бажання на них, мов зарево червоне, займається і знову тоне у тьмі?" Отже, на устах, окрім усмішки, мають ще й бути несповнені бажання.
А може, не бажання, а мрії? Бо мрія - це щось вище від простого бажання. Отже, які в мене мрії?
Хотіла б бути багатою. Хотіла б бути дуже багатою. Найбагатшою людиною в світі. Що б я зробила з тим багатством? Чомусь маю сентимент до невеликих історичних містечок України. Може, тому, що народилася я в Крем'янці, дитячі мої роки пройшли в Дібровиці, а єдиний рік моєї юності, - я вважаю, що юності в мене був один тільки рік! - пройшов у Острозі. А моя мама народилася в Глухові і багато мені про нього захоплено розповідала. А ще є міста, де я була короткочасно або зовсім не була, але чомусь вони мені дорогі: Батурин, Звягель, Дубно, Кам'янець-Подільський, Біла Церква, Фастів. Отож я потратила б свої гроші на благоустрій тих міст. Зокрема, в Крем'янці я б добилася, щоб у потоці Ірва знову текла вода і щоб був, як у минулому столітті, найкращий в Європі ботанічний сад. А ще я б у Крем'янці збудувала великий, на два з половиною поверхи (чомусь мені хочеться, щоб один поверх був так званий цокольний) дім з великою верандою, заскленою кольоровими шибками, і з великим садом довкола. В тому цокольному поверсі мали б бути кухня, їдальня і сауна (навіть дві - чоловіча і жіноча), на першому поверсі бібліотека і великий зал зі справжнім коминком, невеличкою естрадою і добрим піаніно, а на другому поверсі 12 невеликих, але затишних і з доброю звукоізоляцією кімнат. І щороку проводила б всеукраїнський конкурс молодих письменників, художників і композиторів, а їх переможці могли б кілька місяців жити в цьому будинку, як колись говорилось, на повному пансіоні.
А в Звягелі я б збудувала театр, де б ставилися тільки п'єси Лесі Українки (адже є в Німеччині театр, де ставлять лише опери Вагнера), і створила б такі умови для режисерів і акторів, що туди б приїздили подивитися виставу з усієї Європи.
А в Ніжині створила б найкращий в Україні освітній центр.
А в Глухові...
А в Батурині...
Ах, що б я зробила, якби була найбагатшою людиною світу! Бо то лише коли в тебе мало грошей, то хочеться мати їх більше і більше, а коли їх дуже багато, то в якийсь момент людина починає розуміти, що п'ять разів у день обідати все одно не будеш, і сто пар взуття не мають ніякого сенсу, і по ресторанах весь час гуляти набридає. А слово "меценат" увійшло в усі мови світу, і його вживають люди, які навіть нічого не знають про справжнього Мецената. А це був усього лише дуже багатий чоловік, який розумно тратив свої гроші.
Але невже мені нема більше про що мріяти, як про гроші? Я ж жінка, а хіба кохання для жінки не важливіше над усе на світі? Не знаю... не знаю... Так, я закохувалася, - і не один раз, - до того, що могла б за коханим чоловіком піти у вогонь. А проте я ніколи не була певна, що могла б усе життя присвятити коханому чоловікові, жити лише його справами, його бажаннями, лише для нього. Я завжди надто відчувала себе окремою особистістю.
Але якщо вже йдеться про кохання, то я пригадую один випадок зі свого життя. Був, мабуть, кінець березня, але весна була рання і тепла. Снігу вже ніде не було, але дерева ще стояли голі і землю вкривала бура торішня трава. Але на небі ні хмариночки, і з нього ллються потоки сонячного світла. Цілий потоп сонця. Я йду дорогою з села Мошаниця в Остріг і бачу, як на галяві над по-весняному повноводою Горинню сидять юнак і дівчина. Ах, як я тоді їм позаздрила! То чи не можна б, щоб мені знову стало, як тоді, шістнадцять (без кількох днів) років, і це я сиділа на березі ріки з коханим під весняним сонцем? Не можна? Навіть у нездійсненній мрії? Тоді гаразд, нехай мені буде стільки років, скільки зараз є, але біля мого фотеля стоїть низенький стільчик, а на ньому сидить чоловік ( не взагалі чоловік, а ОДИН чоловік). Він взяв мою долоню, притулив до своєї щоки і мовчить. І я мовчу.
Ні-ні, малювати цього я не буду, бо ж це лише "нездійсненне бажання", яке має бути у виразі моїх уст.
Коли отак поміркувати, то виявляється, що словесний автопортрет має переваги над портретом, створеним фарбами. На мальованому автопортреті можна зобразити певні риси характеру чи настрій, але як, наприклад, зобразити, чого ти не любиш? Ну, наприклад, як би я, будучи художником, зобразила, що я, - коли я розповіла це одній жінці, вона недовірливо хмикнула, але це таки правда, - не люблю подарунків. Ні отримувати не люблю, ні дарувати. Отримувати - бо переважно мені дарували щось таке абсолютно непотрібне. Були з того винятки, наприклад, 12 позолочених ложечок, які мені подарувала донецька міліція за повість про автоінспектора ДАІ. Або чудова книжка про українське мистецтво, яку мені подарували доярки однієї ферми в Мар'їнському районі на Донеччині. Але досі з жахом згадую, як один чоловік, який збирався зі мною одружитися (на моє щастя, він вчасно передумав), подарував мені альбом для листівок в обкладинці з плюшу того кольору, що його звуть "бурдовим", і дві троянди - червону і білу. Проти троянд я нічого не мала, в мене є навіть вірш, який так починається: "Я купила в бабусі на розі вулиці дві троянди - червону і білу". Коли ж ті подаровані троянди були... воскові! Або в одному училищі після мого виступу подарували мені товсту книжку українською мовою. Проти української мови я теж нічого не маю, коли ж це був... збірник промов дорогого Леоніда Ілліча Брєжнєва. По-моєму, двох таких випадків (а їх же було більше) цілком досить, щоб на все життя виробилася ідіосинкразія до подарунків. І саме тому я не люблю дарувати подарунки: ану ж людині те, що я дарую, геть непотрібне?
І ще дуже не люблю, коли я сплю, а мене будять. І то будять не в справах, а просто: "та вставай, годі вже тобі спати!" Мій організм сам знає, скільки йому треба сну. Так само мій організм сам знає, скільки йому треба їжі, тому не люблю, коли мене надто гостинно частують. Знову ж таки, як і в випадку з подарунками, не вмію і не люблю частувати інших, хоча це зовсім не означає, що я не люблю, щоб до мене приходили гості (тільки не надто часто). Просто, коли вони приходять, я ставлю на стіл те, що маю, і нехай кожен бере собі, що хоче і скільки хоче.
Третє, чого не люблю, це необов'язкових розмов, які нічого не дають "ні уму, ні серцю". Не люблю, коли в черзі до лікаря хтось, - переважно це бувають жінки, - починає детально розповідати про свої болячки. Мені знову ж таки починає здаватися, що через цю розповідь болячки передаються мені, і тут буває той рідкий випадок, коли я обриваю людину, навіть якщо вона ображається. Або коли десь в якійсь іншій черзі або в транспорті людина починає приставати до тебе з непотрібними розмовами (особливо, коли незнайома людина починає з'ясовувати твою біографію і сімейні обставини). Але пам'ятаю випадок, коли в дуже довгій черзі в овочевому магазині ( то було в давні часи, коли нічого не можна було купити, не вистоявши таку чергу) одна жінка літня приставала до всіх з питаннями. Люди, стомлені стоянням і літньою спекою, неохоче їй відповідали. Нарешті жінка побачила якусь знайому і з радістю накинулася на неї. Розповідала щось про себе, про свого сина, який кудись поїхав і тепер вона залишилась одна. "Так скучно, слова мовити ні з ким," - сказала вона так, що мене ці слова наче окропом ошпарили. З того часу, коли в мене кінчається терпіння від пустої балачки незнайомої людини, я згадую ту жінку.
Ще не люблю кілька разів підряд проводити так звані "творчі зустрічі" на пару з якимось іншим письменником. А вже найгірше -з гумористом! Бо ти сидиш обличчям до залу, який регоче, а ти вже ті дотепи вдесяте вислуховуєш! І сміятися не хочеться, і сидіти з пісним обличчям не випадає. Тоді я напівзаслонювала обличчя рукою, щоб моди думали, що я затуляюся від сміху.
Але це все такі дрібниці, а чи могла б сказати про щось таке серйозне, що я не люблю? Так, є, і бодай про одне таке "не люблю" й розкажу. Дуже не люблю, коли помирає якась людина, - найчастіше зі світу мистецтва, - і відразу з'являється дуже багато людей, які, виявляється, були її сердечними друзями, знали, любили, підтримували, підказували, що і як творити, мало не самі за неї творили. Так от, таких людей в моєму житті не було. За єдиним винятком - мого сина Богдана, який з найменших літ мене розумів, шанував, розумів і підтримував (правда, лише морально). Ну, ще могла б таке сказати Тамара Коломієць, з якою ми народилися з різницею в вісім днів, отже, під одним сузір'ям, і з якою ми можемо про все говорити і завжди в усьому погоджуємося. Ну, і е ще один чоловік, моє останнє (мабуть, таки останнє, хоч поки людина живе, ніколи ні про що не можна говорити - "востаннє") велике і єдине відвзаємнене кохання, яке зустріло мене тоді, коли я вже відсвяткувала свій перший ювілей, але цей чоловік не має ніякого відношення ні до мистецтва, ні до науки, ні до політики, це такий нікому окрім своїх сусідів не відомий чоловік, і він ніколи нікому нічого про мене говорити не буде, він просто буде пам'ятати. Зараз нас роз'єднують увесь простір України і кілька років розлуки. Але стоїть у мене на столі коробочка з камінцями, які він приніс одного разу і висипав мені на долоню в Коктебелі (це було за кілька днів до тієї події, що ввійшла в історію під назвою "Чорнобиль"). То ніякі не дорогоцінні камінці і навіть не напівдорогоцінні, які начебто іноді в Коктебелі трапляються, це звичайна обточена морем галька і уламки черепашок. Ось я зараз беру їх в долоні і думаю, що з точки зору вічності десять з довіском років, які вже минули, не мають ніякого значення. Отже, з точки зору вічності можна вважати, що ці камінці щойно висипані на мою долоню.
А загалом... Загалом були - і є! - в моєму житті люди, які мене цінили, любили, шанували. На жаль, вони надто рідко мені це говорять і не дуже набридають мені своїми пропозиціями допомоги і підтримки. Зате я можу сказати, що в мене нема ворогів. Ні, знову ж таки були - і є (який би тут розділовий знак поставити, бо знак оклику не хочеться?) - люди, які мені чинили зло, чинили зумисне чи не зумисне, для своєї вигоди чи просто так, без усякої вигоди. І все-таки я нікого не можу назвати своїм ворогом, - а то ще й "лютим ворогом", - нікому я б не хотіла відомстити.
Правда, директор палацу культури, який узяв до себе завгоспом наївну двадцятирічну дівчину, щоб потім змусити її виплатити кілька тисяч власної недостачі, помер від раку, не доживши й сорока років. А той чоловік, який сказав: "Ти ж сама не маленька - знала. А я тобі нічого не обіцяв", - спився і помер в розподільнику міліції. А жінка, яка в 1972 році (пам'ятаєте, що це був за рік для української інтелігенції?) написала на мене в КГБ донос, що я на роботі веду антирадянські розмови, через кілька років захворіла на параліч лицьового нерва, їй перекосило обличчя, а вона вважала себе такою красунею, завжди дуже гарно вбиралася і робила шикарні зачіски, їй легше було б утратити обидві ноги, ніж таке нещастя. 
Але клянусь: я навіть у думках їм того не бажала!
Ну, де б я усе це могла зобразити на мальованому портреті?
Але тепер для рівноваги треба б показати глядачеві (чи все-таки читачеві?), що я люблю. Але справа в тому, що я люблю значно більше, ніж не люблю. Люблю зоряне небо і небо з веселкою після грози, люблю напіврозпуклі бруньки на мокрому гіллі весною і опале мокре листя на хідниках восени, люблю лягати ввечері в чисту постіль і приймати вранці контрастний душ, люблю танцювати (а мені так мало довелося в житті танцювати, я б зараз з такою охотою це надолужила!) і читати гарні книжки, люблю смажену картоплю і вареники з вишнями, а ще більше солодощі, понадто ті, які мають в собі молоко або горіхи. Люблю музику, - усяку, від старовинної для клавесину до якої-небудь банальної естрадної пісеньки на зразок тієї, що "ах, какая женщина, мне б такую!" Дуже хотілося б бути "такою жінкою. Але заплакати можу лише від української народної пісні. Люблю гарні запахи: квітів, особливо жасмину, конвалій, матіоли, запашного горошку, - і свіжого хліба, саду з достиглими Плодами, псового або польового повітря. Люблю блукати в лісі (саме через це свого часу на мене звернули увагу гебісти: думали, що я зв'язкова в повстанців) і розв'язувати кросворди (хоч більшість до кінця не доводжу). Ще дуже люблю, щоб моя поштова скринька була повна газет, журналів, листів, бандеролей, чиїхось книжок.
Словом, усе, що я люблю, перерахувати неможливо, і тому я лише хиба додам кілька аксесуарів до свого автопортрету, які мають говорити про мої смаки та уподобання.
Отже, якщо на моїй голові вже не буде діадеми з самоцвітами, то намалюю бодай перстень на підмізинному пальці лівої руки. Тоненький золотий перстень з блакитними камінцями у формі незабудки -моя улюблена квітка. Хоч, може, волошка ще більш улюблена, але для персня вона не надається. І ще я дуже люблю білі нарцизи, отож поруч з фотелем малюю невеличкий, але високий на одній ніжці, круглий столик, а на ньому в вузькій вазі з зеленкавого скла три білі нарцизи з червоними обідками. А в широкій вазі з золотисто-жовтого скла лежать мої улюблені овочі - жовті груші і бузкові з сизим нальотом сливи. Ах, якби ще намалювати музику, яку я задумано слухаю! Але як її намалюєш - музику? Хіба поставити на столик невеликий транзисторний приймач? Ні, не годиться, замалюю.
В Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім'я в нижньому правому кутку картини:  Галина Гордасевич


Галина Гордасевич

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ І ОДИН ДЕНЬ

Повість

Літак прилетів рівно о першій, але поки Алла доїхала автобусом, а потім метро і, нарешті, тролейбусом додому, було вже майже третя година дня. Один з парадоксів двадцятого віку: за дві години прилітаєш з міста, віддаленого за тисячу кілометрів, а потім ще стільки ж долаєш якийсь десяток кілометрів з аеродрому до своєї хати. Дійсно, все пізнається в порівнянні! Якби на дорогу пішло днів двадцять, то ці дві години і не помітив би. А тепер чотири дні відгулів, можна досхочу відіспатись, можна нікуди не поспішати, можна самій розпоряджатись своїм часом. І головне: можна обійтись без тієї усмішки, від якої обличчя дерев'яніє. Буду ходити всі ці дні набурмосена, скривлена, похмура. Мені остобісіла власна посмішка, мене нудить від неї, як нудило б від тортів, коли їх щодня їсти на сніданок, обід і вечерю. Нехай всі дивуються: чого ця жінка така сумна? Чого ця жінка така похмура? Я буду сумна, буду похмура, буду - і край! Бо мені так хочеться!
Тут Алла мало не розсміялась вголос від такої перспективи, збентежено озирнулась на сусідів, чи вони нічого не помітили, і в ту ж мить схаменулася, що їй вже треба сходити. Мамо рідна, досить людині три тижні поїздити по світах, як вона вже забуває свою тролейбусну зупинку! Підхопила речі і поспішила до виходу.
В під'їзді натиснула кнопку ліфта, і, поки він спускатиметься, дістане зі скриньки пошту. Звичайно, зібралась ціла скирта газет і журналів, серед них декілька листів, її в першу чергу цікавило, чи є від Дмитрика. Є, аж два!
Це найприкріше в поїздках, це навіть гірше, ніж необхідність весь час посміхатися, - неможливість отримати Дмитрикового листа. Один з конвертів Алла тут-таки розірвала з наміром швиденько пробігти зміст поглядом, але такого листа неможливо було швиденько пробігти. Дмитро написав його у вигляді рапорту малограмотного фельдфебеля царської армії. Алла до сліз реготала, перечитуючи найдотепніші місця. Ой, буде він письменником, та ще й гумористом!
Проте якщо в квартирі три тижні не жили люди, це відразу відчувається. Повітря стає затхлим, і це ж при тому, що вчора тут прибиралось. Звичайно Алла прибирала сама, це була одна з тих домашніх робіт, які вона любила, але коли доводилось довго бути у від'їзді, на такий випадок домовлялась в бюро добрих послуг, щоб прислали прибиральницю пропилесосити килими та натерти підлоги. Є там така енергійна і весела Женя, з якою, зрештою, вони майже не зустрічались, бо прибиралось в квартирі завжди напередодні її приїзду. Ось лише повітря... Алла скинула чоботи і в самих панчохах увійшла в кімнату. Стелаж з кактусами поставила за шафу, щоб на них не повіяло холодом, розсунула штори і відчинила кватирку. Ну ось, жодні дезодоранти не замінять свіжого повітря!.. А далі що? Помитись, передусім помитись! Звичайно, милась вона щодня, але навіть в найшикарніших готелях намагалась обійтись душем. Вдома - це зовсім інша справа! Чого вартий хоча б оцей барвистий килимок на поролоновій підкладці, на який так приємно ступати босими ногами. Чи це яскраве простирадло, яким,- ти можеш бути цього певна,- ніхто, окрім тебе, не витирався.
Алла пустила гарячу воду і на мить затрималась в нерішучості над флаконами з ароматними солями. Геліотроп? Ні, це надто п'янко. Липа? Надто солодко. М'ята? Ну, звичайно ж, м'ята! Свіжість і прохолода - ось що їй зараз найбільше потрібно. Вода заіскрилась веселою зеленню, в ванній запахло м'ятою. Алла нетерпляче скинула з себе одяг, сховала волосся під купальну шапочку. Потім згадала, що забула взяти блокнот і ручку, побігла в кімнату до письмового столу. З відчиненої кватирки на неї війнуло різким холодом. "Ну-ну, - подумала Алла,- щастя моє, що навпроти будинку з сусідами не маю. Ото було б на що подивитися: бігає по квартирі жінка в чому мати народила. Хоча ні, ще в червоній шапочці на голові". Тут згадала, що треба ж було приготувати маску. А з чого її приготувати, коли вдома нічого нема? Майонез? Ну й чудово! Саме те, що треба.
Ще хвилина - і вона вже в ванні, гаряча вода м'яко обіймає тіло, тепло проникає в усі клітини, майонез гостро пощипує щоки і підборіддя. Значить, так, записуємо: передусім обдзвонити всіх, розпакуватись, переглянути пошту. В найближчі дні привести себе в порядок: сходити до косметички, перукарки, зробити педикюр, манікюр, зайти в ательє приміряти костюм. Що іще? Ну, наразі начебто все, далі буде видно. Відклала блокнот, заплющила очі і вся занурилась у воду. Десять хвилин такого релаксу, потім холодний душ - і ось вже ти легка й бадьора, наче тобі всього двадцять років, а не... ну, не будемо уточнювати, скільки саме! А тепер спробуємо цей польський бальзам. Якщо вірити етикетці, він повинен зробити шкіру особливо привабливою і ніжною. Запах у нього принаймні дуже приємний: тонкий і свіжий. Тепер ще на обличчя трохи женьшеневого крему, і все! Вона чиста і доглянута.
Алла взяла телефон і пішла з ним на кухню. Швиденько змолола жменю кавових зернят, всипала в кавоварку і, поки напій настоювався, набрала номер.
- Пральня? Добрий день! Я була у відрядженні і просила не привозити мені білизну. Так ось, я вже повернулась, можете привозити. Завтра після чотирьох? Гаразд, це мене цілком влаштовує, дякую.
Попиваючи невеликими ковтками темно-коричневий гіркавий напій, подзвонила ще косметичці і домовилась з нею завтра на ранок. Перукарки не було, вона вже відробила свою зміну, завтра буде з обіду. Це тим краще, треба тільки потрапити до неї першою, щоб до чотирьох бути вдома, бо ж привезуть білизну. Алла посміхнулась, згадавши своє тверде рішення провести найближчі чотири дні в повільному темпі, нікуди не поспішаючи і ні про що не дбаючи. Аякже! Коли нікуди не їздиш, крутишся в щоденному колі справ і обов'язків і то ледве встигаєш. Просто тоді воно вже само крутиться, як добре налагоджений механізм. А варт ото вирватись на кілька тижнів - і все летить шкереберть, і ти не знаєш, за що братись найперше.
Як за що? Негайно розпакувати речі! Брудний одяг відправити в корзину, ці гарненькі ліфчики і комбінації вийняти з фірмових пакетів і кинути в таз у ванній: нову білизну обов'язково треба прополоскати. Туфлі залишити в передпокої - їх треба змастити кремом. Плаття повісимо на вішалки і відразу не ховаємо в шафу - нехай провітряться. Цей красивий кольоровий поштовий папір, - спогад про прекрасну Францію, - в письмовий стіл, і будемо писати на ньому тільки найважливіші листи. Звичайно, не ділові. А це... а це... а це... І Алла пішла на кухню, урочисто несучи на простягнутих руках... кухонну вагу.
Коли заходиш на кухню лише час від часу, щоб приготувати "що-небудь смачненьке", то і лицьовані салатовим пластиком меблі, і барвиста завіска на вікні, і золотий вінок цибулі на стіні, почеплений з чисто декоративною метою, тішать тебе, як дитину нові іграшки. З усіх своїх поїздок,- звичайно, найбільше закордонних,- Алла привозила що-небудь для кухні. А передусім - посуд. Ні, не порцелянові сервізи і не кришталь, бо мала трохи цих речей і вважала, що досить, а от якісь міксери, формочки для кексів, ножі для нарізання овочів, словом, завжди знаходила щось таке, чого в неї ще не було. Ось і зараз: ну, кому б спало на думку везти аж з Парижа кухонну вагу? Але ж коли вона така гарненька, така оригінальна, вона так прикрасить цю невеличку, осяйно-чисту, схожу на іграшкову, кухню. Ось лише куди поставити це "ново-придбання"? Для ваги зовсім не корисно, щоб її часто переставляли, отже, треба десь так, щоб не підіймати і не опускати. Але, з другого боку, вага - не така річ, якою часто користуєшся, отже, треба, щоб вона не заважала. А якщо її сюди?..
Саме в цю хвилину, коли Алла вирішувала дуже важливу проблему розташування ваги, хтось подзвонив. Алла здивовано знизала плечима і пішла до дверей. Побачила по дорозі себе в дзеркалі і зупинилась. Адже вона ще досі в махровому купальному халаті! Перевдягнутись? А, обійдеться! Це, мабуть, контролер з "Енергозбуту" або з "Міськгазу". В усякому разі, ніякі не гості, вона всіх попередила, що не буде вдома. Проте зупинилась на мить і провела гребінцем по волоссі, аж тоді відчинила вхідні двері.
- Здрастуй...- сказав Павло.
Голос в нього зірвався, а вираз обличчя був такий, що Алла зробила єдине, що можна було зробити: ступила крок вперед, обняла його і притиснулась обличчям до його грудей. А він, хоч і був на голову вищий від неї, так по-дитячому до неї пригорнувся, і вони довго стояли без слова. Алла зовсім не думала про те, що хтось може їх побачити, хоч звичайно дуже дбала про свою репутацію. Бо коли в тебе така робота і коли ти до того ж незаміжня жінка, то доводиться дбати. В закордонні поїздки можуть їздити люди лише з бездоганною репутацією.
- Заходь,- нарешті сказала Алла,- заходь, роздягайся.
Павло роздягався, а вона брала з його рук то шапку, то шарф, яким він не знаходив місця в її маленькім передпокої, і сама собі дивувалась, чому їй не дивно. Начебто це така звичайна справа: ти повертаєшся просто з Парижа, чуєш дзвінок, а за дверима стоїть чоловік, з яким ти розійшлася двадцять років тому і про якого ти за весь цей час не мала жодної звістки. І ось він роздягається, а вона подає йому Дмитрикові капці. Бо ж з того часу, як мода зняла килими з стін і постелила їх на підлозі, господарі почали знімати з гостей взуття і обувати їх в капці. Навіть якщо надворі сухо, гість підібрав туфлі, "найбільш відповідні до-костюма, а господар може запропонувати лише стоптані капці мишачого кольору, рештою, в даний момент процедура перевзування була дуже до речі, бо Павло добряче змерз. Це було видно і з синюватого кольору його губів, і з того, як не слухались його пальці, коли він розстібав гудзики чи розв'язував шнурки.
- Тобі повезло,- сказала Алла.- Мене три тижні вдома не було, і я щойно повернулась. Павло посміхнувся неслухняними губами. 
- Я приїхав ще вранці. Вже тричі заходив. Оце, думав, спробую востаннє щастя. Я думав, в неділю ти повинна бути вдома.
- Не завжди,- заперечила Алла. - З моєю роботою я нерідко буваю вдома в будень і часто зайнята саме у вихідні.
Увійшовши до кімнати, Павло мимоволі озирнувся, і Алла начебто його очима глянула на свою квартиру. І ще раз з задоволенням ствердила, що в неї дуже славна квартира. Правда, всього одна кімната, але досить велика, з альковом, який на ніч закриваєш завіскою і маєш відокремлену спальню. Ну а загалом: шпалери кольору верескового цвіту, м'які меблі з оббивкою, схожою на лісовий мох, завіски в малинові і бузкові квіти, золотистий торшер. На підлозі світло-сірий настил від стіни до стіни.
- Книг в тебе багато,- зупинився біля стелажа Павло.
- Для роботи потрібно,- обізвалась Алла, затягуючи завісу алькова.- Ти, будь ласка, підожди хвилинку, я одягнусь. Ти мене застав би в ванні, якби подзвонив на десять хвилин раніше. Я швидко. А розмовляти ми можемо і через завіску, мені все чути.
І вона почула, як Павло неголосно засміявся, а потім запитав:
- А ким ти працюєш? 
- Перекладачем.
- Ти диви! Значить, та англійська, яку ти зубрила вечорами, тобі все-таки в пригоді стала?
- Не лише англійська. Я знаю шість мов активно і чотири пасивно.
- А як це - активно і пасивно?
- А отак: якщо я вільно розмовляю якоюсь мовою, це значить - активно. А якщо я, наче студент на екзамені, все розумію, а сама нічого сказати не можу, це називається пасивно.
Вона вийшла з алькова, і Павло охопив її таким поглядом, що вона раптом зніяковіла, аж очі опустила додолу. Таке з нею траплялося хіба двадцять років тому, коли була молоденьким дівчам. А зараз же це була впевнена в собі жінка, яка звикла до того, що всі на неї дивляться і оцінюють при тому не лише її ділові якості, але і зовнішність, і одяг, і манери. А тут на тобі!
- Знаєш,- нарешті сказав Павло,- якби я тебе десь зустрінув на вулиці, то не впізнав би нізащо, так ти змінилась.
- Постаріла?
- Не те,- заперечив Павло. - Звичайно, ти стала старшою, все ж таки шмат часу минуло. Але тоді ти була така простенька дівчина, з гладенькою зачіскою. І мені чомусь здавалось, що під старість ти будеш досить огрядною. А ти зараз чи не стрункіша, ніж була тоді.
- Ах, милий мій, якби ти знав, скільки мені коштує моя стрункість! - зітхнула Алла. - Щоранку солідна порція зарядки, раз на тиждень сауна і двічі - плавальний басейн, щовечора біг підтюпцем. Білого хліба не їм, чай п'ю ледь солодкий, вечеряти зовсім не вечеряю. Але ти,- вона зупинилась поглядом на його обличчі,- ти не змінився зовсім. Я ж абсолютно не чекала, що відчиню двері і побачу тебе, а проте впізнала в ту мить, як побачила.
Павло сидів у кріслі біля журнального столика і гортав альбом з репродукціями.
- Це що таке? -запитав він. 
Алла схилилась над ним подивитись, про що він питає.
- Це музей Ель Прадо в Мадріді. Веласкес. В цю мить Павло раптом торкнувся щокою її грудей. Це вийшло цілком випадково, просто він підвів голову, щоб глянути на неї. Тому він відразу збентежено ще нижче нагнувся над альбомом, а Алла випросталась і глибоко, аж до болю в грудях, вдихнула повітря, бо в неї зашуміло в голові. Ще цього не вистачало!
- То ти й іспанську знаєш?- напруженим голосом запитав Павло.
- Іспанську я знаю добре. - Алла ще раз глибоко вдихнула повітря і вже цілком взяла себе в руки.- Я три місяці стажувалась на Кубі. Ось це сомбреро звідти привезла.
- В тебе стільки різних речей, що я й поняття про них не маю,- сказав Павло, знову обвівши поглядом її кімнату.
- Сувеніри. - Алла начебто підсміювалась над собою, але була в її голосі й крихта гордості. - Бачиш, є така традиція - дарувати що-небудь на пам'ять перекладачеві. І згідно з тією ж традицією ці подарунки не повинні мати практичного застосування. Наприклад, вважається непристойним подарувати тарілку, з якої можна їсти. А тарілку, зменшену в десять разів, так що з неї можна годувати хіба що ляльку, називають сувеніром, і тоді її вже можна дарувати. Ой, що це я!- схаменулась Алла. - Розмовляю з тобою про всякі дурниці, а ти ж, мабуть, не обідав. Зрештою, я теж не обідала, тільки чашечку кави проковтнула.
Павло хотів щось сказати, але вона вже побігла на кухню, по дорозі затрималась в передпокої біля дзеркала, провела пухівкою з пудрою по обличчі, скляним корком від парфумів торкнулась шиї і скронь.
- Правду кажучи, - гукнула з кухні,- в мене навіть нічим тебе частувати, хліба - і того нема. Я саме збиралась прогулятись по магазинах. Можна, звичайно, подзвонити - і тобі все привезуть додому, але я волію походити, подивитись і самій вибрати, що купити. Зате знаєш, що в мене є? Справжнісінький лаваш! Я в Москві мала кілька годин вільного часу, то заскочила в магазин, знаєш, в той, що на Тверському бульварі, і купила.
Тут вона загнулась, бо ж не знала, чи Павло взагалі був коли-небудь в Москві. Зрештою, вся ця розмова, необов'язкова, підкреслено пустопорожня і дещо заголосна, була для того, щоб заповнити тишу, щоб зробити вигляд, наче не було цих двадцяти років, не було Дмитра, не було ніколи нічого.
Просто зайшов до неї випадковий гість, вона його частує чим бог послав і розважає легкою світською розмовою.
Алла швиденько відкрила універсальним голландським ключем, який виконує цю роботу блискавично і не вимагає найменшого зусилля, банку сайри і ще одну - з маринованими грибами. Нарізала голанського сиру і тоненькими кружальцями лимон, насипала в кришталеву вазочку привезених цукерок. Поставила все на сервірувальний столик і, злегка підштовхуючи його перед собою, вернулась в кімнату.
Павло стояв біля письмового столу і тримав фотокартку Дмитрика, на якій той був знятий саме після закінчення школи. Такий веселий, очі темні, волосся біляве - справжній красень. Павло озирнувся на неї, якось винувато посміхнувся і швидко поставив фотокартку на місце.
- А де?..- запитав він і не докінчив, але вона його зрозуміла і так. В Алли пройняло болем серце, що Павло не зважився назвати Дмитра сином, але вона тут же посміхнулась своєю професійною посмішкою, якою звикла посміхатись навіть в найприкріших ситуаціях.
- Дмитро? Проходить дійсну військову службу в лавах Радянської Армії! - урочисто проголосила вона. - Між іншим, десантник. Знаєш,- вже зовсім іншим тоном поскаржилась,- я страшенно за нього хвилююсь. Коли від нього більше тижня нічого нема, собі місця не знаходжу. Це він сам напросився в десантники. Сказав: "Мамо, я хочу повернутись з армії справжнім мужчиною, а справжні мужчини повинні вміти долати труднощі".
Вона простягнула Павлові пляшку з вином, щоб він відкоркував, а сама в цей час швидко і вправно накрила журнальний столик серветкою, поставила тарілки, поклала вилки і ножі.
- Меню моє сьогодні нижче всякої критики,- весело сказала Алла, - але що я можу зробити? Як говориться, чим багаті, тим і раді. Ну за зустріч?
Вино було дуже хороше, таке б вино пити повільно, насолоджуючись його смаком і ароматом, а вона проковтнула, нічого не помітивши. Потім взяла шматочок сиру, почала жувати і відчула, як хміль вступає в голову. Заплющила очі, кілька секунд сиділа без руху, а тоді повільно підняла повіки і глянула на Павла. Він намагався спіймати вилкою крихітний грибок, а той ковзав по тарілці і ніяк не хотів наколюватись на зубці.
- Послухай,- раптом запитала Алла,- чому ти двадцять років мовчав, не відповів ні словом на жодний мій лист, а сьогодні взяв і приїхав?
- Павлова рука здригнулась, грибок скористався цим, вистрибнув з тарілки і швидко заховався кудись під шафу. Павло густо почервонів, а проте підвів очі і витримав Аллин погляд.
- Були причини,- тихо, але твердо сказав він,- були причини, чому я не писав, і є причина, чому сьогодні приїхав.
- Але ж попередити про свій приїзд міг? - наполягала Алла. - Добре, що ти приїхав саме в той день, коли я повернулась. А якби мене ще тиждень не було?
Павло посміхнувся тією своєю милою посмішкою, яку Алла колись так любила.
- Ну, бачиш... - він трохи пом'явся, потиснув плечима і нарешті таки зважився: - Я ж не знав, може, ти вийшла заміж і твій чоловік нічого про мене не знає. А раптом лист потрапить йому до рук, а раптом він дуже ревнивий? Я ж не хотів, щоб через мене у тебе були якісь неприємності. Думав, приїду, подзвоню. Якщо відчиниш не ти... Ну, придумаю що-небудь,- скажу, що помилився адресою. А якщо ти...
Він подивився на неї темно-карими, зовсім Дмитриковими очима (чи то, навпаки, у Дмитрика були його очі?) і взяв її руку в свої долоні. Він вже зігрівся, його долоні були теплими і твердими, і Аллі було приємно від їх дотику.
- Ні,- тихо сказала вона,- ні, я так і не вийшла заміж. Кілька разів збиралася, але до діла так і не дійшло. І кожен раз я потім раділа, що так і не дійшло... Але ти не бери собі в голову, що це тому, що я весь час тебе любила,- відразу додала вона.
Павло все посміхався:
- А я і не беру собі в голову. І ніколи не брав. Я завжди знав, що ти мене не любиш.
Вони випили ще по келиху вина, і Алла захмеліла зовсім. Таке траплялося з нею вкрай рідко, а коли вже траплялося, то поводилась вона не завжди однаково. Або їй ставало раптом дуже сумно, згадувались всі давні кривди, і тоді вона ховалася від людей, щоб досхочу наплакатись. Або, навпаки, їй ставало дуже весело, всі люди довкола здавались дуже милими і доброзичливими, хотілось про щось розмовляти, сміятися, співати. Якби вона зараз була здатна тверезо оцінити ситуацію, то прийшла б до висновку, що саме найвідповідніший час на сльози. Але їй хотілося сміятись.
Скинула туфлі, вмостилася з ногами в кріслі, сперлась підборіддям на руки, дивлячись просто в очі Павлові.
- Ось очі в тебе нітрохи не змінились,- сказав він. - Все такі ж сині і круглі. І блищать. Це тобі так мало треба, щоб захмеліти?
- А ти?- запитала Алла. - А ти? Женився?
- Десять разів!- засміявся Павло.
- Чому так багато?- вона теж засміялась, бо ж їй було весело.
Павло помовчав.
- Бачиш, як воно смішно в цьому світі виходить: ти мене не любила і тому ніяк не могла вийти заміж за іншого, а я тебе любив і тому женився на інших. Ну, чи ж не смішно?
Але смішно не було. Алла відчула, як десь там, у глибині, зріють сльози. Щоб спинити їх, вона зірвалась з крісла і натиснула на клавішу магнітофона, відразу "врубавши" його на повну потужність. Водоспад дзвінких, але якихось металевих звуків сповнив квартиру.
- Потанцюємо?
Алла зупинилась перед Павлом. Він дивився на неї знизу, зі свого низенького крісла, а вона вже танцювала, танцювала плечима і стегнами, танцювала кистями рук і обличчям. Вона вже вся була - танець, отой стократ осміяний і затаврований як непристойний (або то вальс не називали непристойним, найцнотливіший вальс!), а проте живучий танець двадцятого віку, для якого не треба знати фігури, не обов'язково мати партнера, навіть музика не обов'язкова. Просто потрібен ритм і почуття повної розкутості. Я живу на цьому світі, я людина, я можу рухатись, ось мої руки, ось мої ноги, ось моє тіло, вони мене слухаються, тільки мене. І ще отой шалений ритм, що мені його задає "Боні М", але я з ним справлюсь, я від нього не відстану. А все інше - марнота! Принаймні на цю хвилину, поки в мене йде двобій з ритмом - хто кого? Якщо я з ним справлюсь, то я з усіма іншими труднощами справлюсь, а зараз дайте мені дотанцювати мій танець, цей танець, що і назви не має, і його називали то твістом, то шейком, а тепер просто ритмічним, або швидким.
- Ну, чого ж ти? - нетерпляче запитала Алла. Але Павло заперечливо покрутив головою.
- Я такого не вмію.
- Не вмієш ритмічних танців? - здивувалась Алла. - Ну, тоді я зараз знайду щось інше. - Вона поклацала клавішами. - Ось слухай, це Джо Дассен. Танго ти не розучився?
М'який, ну достоту ж оксамитовий голос співака щось прохав, на щось скаржився, за чимсь жалкував. Алла заплющила очі і поклала голову Павлові на плече. Дивно! Колись вона вважала його першокласним танцюристом, він не пропускав жодного вечора в клубі, він танцював з найкрасивішими дівчатами, а на неї навіть не глянув, вона була тоді такою собі попелюшкою. Але одного разу він таки глянув і відтоді вже не запрошував нікого, окрім неї, хоч яка тоді з неї була партнерка! Це вже потім, в Києві, вона закінчила школу бального і сучасного танцю і таки оволоділа цією премудрістю. Але все одно в її пам'яті Павло залишився неперевершеним танцюристом. А тепер ось виявляється, що він просто веде тебе в такт музики і більше нічого не вміє. Але все одно було так боляче - солодко слухати, як сумує Джо Дассен і з заплющеними очима пригортатись до Павлового плеча. Було дуже солодко, але й боляче, так боляче, що сльози, які давно вже збирались, нарешті налились і зірвались з очей.
Вони стояли посеред кімнати. Вона хлипала, уткнувшись обличчям в його плече, і ніяк не могла заспокоїтись І не могла відняти обличчя, щоб він не побачив, яка вона негарна зарюмсана. 
- Ну, квіточко моя маленька, ну, заспокойся, - вмовляв її Павло. - Ну, пробач, якщо я тебе скривдив, я більше ніколи-ніколи не буду.
І те, що він пам'ятав, як називав її колись, - "квіточко моя маленька", ще додало їй жалю. А найбільше те, як він сказав: "Я більше ніколи-ніколи не буду". Точнісінько так, з тими самими інтонаціями, говорив ці слова Дмитрик, коли вона на нього сердилась, Дмитрик, який не міг перейняти цього в батька, бо ж він ні разу в житті свого батька не бачив. Ні разу, ні разу...
Алла рвучко кинулась у ванну і замкнула за cобою двері. Стривожений Павло поспішив за нею.
- Аллочко, - запитав він крізь двері, - Аллочко, тобі погано?
- Ні-ні, - швидко обізвалась Алла, - іди в кімнату, я зараз. Я тільки вмиюся.
Вона пустила воду, щоб не було чути її хлипання, і ще трохи поплакала. Потім просто мовчки посиділа на краю ванни. Ну, що ж тепер зробиш? Життя не почнеш спочатку. І чи хотіла б вона почати? А якби почала, то чи прожила б його по-іншому? Сама ж вибрала свою долю, сама тоді, давно, двадцять років тому, склала свої речі в стару валізку і сказала тому чоловікові, що зараз сидить в кімнаті: "Пробач, але я не можу з тобою жити". І знала ж, що буде дитина, яку доведеться самій виховувати, і зовсім не хотіла від нього ніякої допомоги, але все-таки... Ну, хоча б поцікавився, як вони живуть, хоча б приїхав глянути на сина! Вона ж йому писала, правда, дуже рідко і дуже коротко, але вважала за потрібне повідомити його кожен раз про зміну своєї адреси і про найважливіші моменти в житті сина: перевели в садок, пішов у школу, здобув перше місце на змаганнях шахістів. Це в нього було спадковим від батька, Павло сам непогано грав у шахи і навіть хизувався цим, і вона трохи надіялась, що, отримавши цього листа, він захоче побачити Дмитрика. Ні, вона зовсім не думала: а раптом вони помиряться чи щось подібне. Вони не сварились, отже, їм нічого було миритись, і вона сама його залишила, бо не могла жити таким життям, яке влаштовувало його, і все мало бути так, як було. Але їй все одно було образливо і за себе, бо ж він говорив, що так її любить, а проте не хотів міняти свого життя і не зробив найменшої спроби, щоб її утримати чи вернути. А ще більше образливо було за Дмитрика, що батько ним зовсім не цікавиться.
Зрештою, знала, що Павло вже до неї встиг був одружитись і що в нього там теж був син. Говорили, начебто він ту жінку бив, і тому вона його кинула, проте Алла не могла собі уявити, щоб Павло когось вдарив. Мабуть, плітки! Правда, він ніколи не згадував ні свою першу жінку, ні сина, і Алла тоді думала, що він надто молодий, в ньому ще не прокинулось батьківське почуття. Видно, воно так і не прокинулось.
Нарешті вмилась, промокнула обличчя рушником. Потім знову в передпокої попудрилась і вернулась в кімнату, майже зовсім спокійна і навіть усміхнена. Павло стояв біля вікна, дивлячись на засніжені верхів я дерев.
- Гарний у тебе краєвид з вікна, - сказав він, не обертаючись.
- Гарний, - погодилась Алла, - і зараз гарний, а влітку ще кращий. Це ж он та біла смуга - це Дніпро. Так ось, влітку дерева зелені, Дніпро синій, небо вгорі теж синє, будинки на тому березі білі. Мені пропонували в обмін на мою квартиру - двокімнатну, але я відмовилась. Без Дмитра мені і цього досить, а коли він повернеться, то буде видно. 
Павло нарешті повернувся і глянув на неї.
- Знаєш, я мушу йти. Через годину відходить мій останній автобус.
В Алли ледь помітно здригнулись вії, вона хотіла щось сказати, але прикусила губу. Він мусить їхати? Невже він приїздив до неї з таким наміром, щоб посидіти з нею півгодини? Так, справді, він приїхав ще вранці, але ж це нічого не міняє. Приїхав, щоб чотири години посидіти, і все? Ах, так, він же не знав, одна вона чи ні, він їхав, навіть не знаючи, чи зможе бодай на мить побачити її! Все той же Павло, нерозсудливий, непередбачливий, здатний на нерозважливі вчинки і, разом з тим, нездатний змінити своє життя проти того, як воно саме складається.
Ну, гаразд, але коли він вже тут, то, може, йому не обов'язково їхати? Ні, вона зовсім не збирається кидатись йому в обійми (те, що вже було сьогодні, в рахунок не йде), але просто він міг би переночувати на Дмитриковому місці. Міг би? А може, вона помиляється? Бо ж він сказав, що десять разів женився, але не сказав, що десять разів розійшовся. Може, в нього нормальна сім'я, дбайлива жінка, яка не спатиме ніч, якщо він не повернеться? А може, він чекає, щоб вона запропонувала йому залишитись? А якщо він це запрошення зрозуміє як пропозицію залишитись назовсім? Що їй тоді робити? Адже вона не знає, чи хотіла б, щоб він залишився назовсім. Правда, минуло досить часу, щоб переконатись, що він таки був кращим від усіх тих, що потім їй траплялись. І навіть іноді спадало їй на думку, що вона виявилась надто легкодухою, надто швидко відступила перед труднощами по його перевихованню. Мабуть, варт було поборотись за те, щоб змінити його, щоб зробити таким, як їй хотілось. Адже він був досить розумний, мав чутливу на прекрасне душу і був таким ніжним. Ну, не вистачало йому освіти, хороших манер, не було певної мети в житті, ну, з дитинства прищепились йому абсолютно застарілі погляди на жінку, на сім'ю, на свою чоловічу роль в сім'ї. Але якби вона так поступово, наполегливо, день за днем впливала на нього, може, все це змінилося б? А вона злякалась труднощів. А може, просто в силу своєї молодості була наївно впевнена, що найближчим часом зустріне когось іншого, хто відразу буде таким, яким ввижається в мріях. Чи мав рацію Павло, коли говорив, що вона його не любить? В усякому разі, себе вона любила більше.
Ти... не можеш залишитись? - нарешті нерішуче запитала Алла.
В нього якось болісно пересмикнулось обличчя, здавалось, він хотів щось сказати, але не наважувався. Потім заперечливо похитав головою. 
- Ні, я повинен їхати.
В Алли відразу відлягло від серця. Якби він залишився, то це ще невідомо, до чого б воно довело і чим могло б закінчитися. А вона вже так звикла до свого розміреного, влаштованого, у-ста-бі-лі-зо-ва-но-го життя, аж від самої думки, що воно може порушитися, робилось якось незатишно на серці. Ну, а коли так, то що ж! У Павла все добре, його життя теж влаштоване, просто вона про це нічого не знає. І він приїхав, щоб подивитись на неї, може, він ще коли-небудь приїде, і тоді вони посидять довше, поговорять. Погомонять. Саме так - погомонять. Двоє вже немолодих, "умудрённых" життям людей, яких колись це саме життя звело, а потім розвело, а тепер вони знову зустрілись, і їм є про що поговорити.
- Чого ж ми стоїмо? - кинулась Алла. - Ти ж запізнишся. Знаєш, я проведу тебе, і ми хоч по дорозі ще трішки поговоримо. А то й не поговорили. Жаль, що так вийшло. Ось що, поки я одягатимусь, ти виклич таксі. Там, біля телефону, лежить блокнот, на першій сторінці знайдеш номер.
Коли вони вже обоє були одягнені, затримались перед великим дзеркалом в передпокої. - А що, ми були непогана пара! - жартівливо сказав Павло, обнявши її за плечі.
Тоді, давно, він теж любив стояти з нею проти дзеркала і так само говорив ці слова, а вона посміхалась і погоджувалася з ним. Зрештою, вони справді були непоганою парою. Навіть зараз. Він худорлявий, високий, з чіткими рисами обличчя, з пильним поглядом темно-карих очей. Одягнений він був... ну, якось так неокреслено. Алла звикла звертати увагу на те, як люди одягаються, була певна, що в одязі найбільше проявляється індивідуальність людини. А як був одягнений Павло? Коричневе пальто, не дуже нове, але й старим чи старомодним його не назвеш. Сірий светр-гольф - справжній порятунок для одиноких чоловіків, бо під ним не видно, чиста сорочка чи не дуже. Штани зім'яті в тій мірі, в якій вони можуть бути зім'яті після того, як чоловік їхав міжміським автобусом. Хутряна шапка - не видра і не пижик, якесь недороге хутро, але, зрештою, ціна речі ніколи не була для Алли найголовнішим. В самої сіренька шубка була не такою вже дорогою, просто була легенькою, теплою і саме в міру елегантною. Зелені чобітки і пухнастий зелений берет створювали з шубкою дуже милий ансамбль, про це їй навіть говорив найвідоміший московський модельєр, який виявився її сусідом в літаку.
Алла ще раз посміхнулась їхньому спільному відображенню, звично перевірила, чи все є в сумочці, і замкнула двері.
На автобус він таки запізнився.
- І що ж ти тепер будеш робити? - стривожено запитала Алла.
- Не смертельно. Через годину буде автобус, яким я теж можу доїхати. Хоч не до кінця. Доведеться трохи пішки прогулятись.
- Ти мені нарешті що-небудь про себе розкажеш? Де ти зараз живеш, де працюєш, що було з тобою за всі ці роки?
- А що зі мною було? - Павло схилив голову набік, примружився, наче розглядаючи щось в далині років. - Про найважливіші події мого життя я тобі вже розповів. Кілька разів пробував почати нове сімейне життя, і нічого з того в мене чомусь не виходило. Професія моя тобі відома: електриком я був - електриком і залишився. А колгосп мій називається "Перемога".
- Що-о? - здивувалась Алла. - Який колгосп? 
- Непоганий колгосп. Років двадцять тому про нього б сказали: колгосп-мільйонер. 
- При чому тут колгосп? Ти справді працюєш в колгоспі? Що ти там робиш? Як ти туди потрапив? І давно ти там?
- Питання прошу задавати по одному. І лише в письмовій формі.
- Та ну тебе! - нетерпляче відмахнулась Алла. - Я тебе серйозно питаю. Невже ти думаєш, що я взяла і отак просто викреслила тебе зі свого життя і мені було всі ці роки байдуже, де ти і що з тобою?
- Я так не думаю і ніколи не думав. Це я так, дещо перебільшував, коли говорив, що ти мене ніколи не любила. Ти мене все-таки трішки любила. Тільки менше, ніж я тебе. 
Алла гірко посміхнулась.
- Будемо зараз мірятись, хто більше любив,а хто менше? І на скільки більше: на кілограм, на два?
- Ні, не будемо. А в колгоспі я опинився дуже просто. Взяв і поїхав. Чому, коли людина з села перебирається в місто, це нікого не дивує, - а коли я з маленького містечка переїхав у село, то це вже подія? Для електриків зараз в селі робота теж є. Ти ж не думаєш, що там і досі орють волами і світять гасовими лампами?
- Ну, не знаю,- нерішуче обізвалась Алла. - Тобто ні, я так не думаю. Але мені чомусь завжди здавалось, що на селі живуть люди хазяйновиті, в них свій дім, присадибна ділянка, сяке-таке господарство. А тебе я не могла допроситись вимикача полагодити. Пам'ятаєш, я розізлилась, подзвонила диспетчерові і оформила виклик електрика. І весь квартал реготав, що електрик сам собі вимикач ремонтує по наряду.
Спогад про цю подію раптово сплив у її уяві, і їй відразу навіть стало дуже кривдно, зовсім як тоді, коли вона його просила і просила полагодити той вимикач, а він усе збував жартами, що в електрика жінка сама повинна вміти це робити. Аж нарешті їй увірвався терпець, і вона з такою злою радістю, добре знаючи, як його потім будуть брати на кпини, подзвонила і замовила електрика. Але тепер, поки вона переповіла цю історію, зрозуміла, як це було смішно - просто анекдот! І взагалі, не так вже й погано їм було тоді. Ну, заробляли мало обоє, ну, в тій квартирі, яка залишилась йому після першого одруження, було порожньо. На кухні широке підвіконня правило їй і за стіл, і за шафу, і навіть за плиту, бо вугіллям вона топити не вміла, то обходилась електричною плиткою, яка стояла тут же. Снідали вони звичайно черствими, як тріски, пиріжками з горохом, купленими напередодні в буфеті, запиваючи їх чаєм. На вечерю їли вермішель, підсмажену на абрикосовій олії. Запашна була олія! Тепер такої нема.
- Про що задумалась, Аленька? - торкнув її за плече Павло.
- Так, - тихо відповіла Алла. - Згадалось. Які ми тоді були щасливі з тобою. І дурні.
- Ну, про мене це друге і зараз можна сказати, - засміявся Павло. - Помилки не буде.
- Ти про мене хоч інколи згадував?
- Я тебе ніколи не забував.
- Тоді чому ж ти досі не приїздив?
Обличчя Павла знову затьмарилось, він поспіхом озирнувся на касу.
- О, вже квитки на наш автобус дають!  
Поки стояв у черзі біля каси, Алла з віддалі спостерігала за ним і думала. Все-таки зовнішньо він нітрохи не змінився. Тобто ні, звичайно, змінився, трохи постарів, обличчя стало дещо грубішим, але разом з тим, як це не дивно, м'якшим. Особливо це відчувалось у погляді, посмішці. Зникла ота хлоп'яча різкість, "їжакуватість", нетерпимість до будь-якого заперечення. Той давній Павло ніколи не зміг би з такою самоіронією обізвати себе дурнем.
Навіть пожартувати так не міг. Зараз в ньому відчувалась людина, яка багато прожила, багато чого в житті бачила і тепер може вибачливо ставитись до чужих слабостей і недоліків і з іронією до своїх власних.
- Послухай, - запитав Павло, - підходячи до неї, - ти зможеш пройти три кілометри через поле пішки?
- Які три кілометри? - здивувалась Алла.
- Я взяв два квитки.
- Ти збожеволів? Куди я поїду? І чого? 
- Знову запитання! Відповідаю по порядку. Ні, я не збожеволів. Поїдеш ти до мене. А чого? Ну, якщо ми в тебе не поговорили як слід, то, може, зробимо це в мене?
- Ти все такий же навіжений,- розгублено говорила Алла. - Звалився, через двадцять років, як сніг на голову, а тепер проти ночі хоче завезти кудись у безвість. Звідки я знаю, а може, ти якийсь диверсант, що видає себе за Павла, і тобі доручено викрасти мене? Попереджую заздалегідь, що ніяких державних таємниць я не знаю, так що це буде марна праця.
- Нічого, нічого, - підхопив жарт Павло, - яку-небудь таємницю я в тебе все-таки випитаю. Поїдеш, подивишся, як в колгоспі люди живуть. А то ти все по закордонах розгулюєш.
- Це хоч недалеко? - вже здалася Алла. - Ну, як це можна? Я ж не збиралась, вдома все полишила абияк, навіть зі столу не прибрала.
- Постоїть твій стіл. Постоїть, поки ти вернешся, нічого з ним не трапиться. А що отак, без усякої підготовки, то не в Париж їдеш.
Їхали вони десь біля години. Може, трохи більше.
- Ну, тепер треба слідкувати, щоб не проскочити того стовпа, біля якого нам треба зійти, - сказав Павло. - Ага, ось і він! Прошу вас, мадам! Тепер невелика прогулянка по свіжому повітрі. Лікарі кажуть, що це дуже корисно для здоров'я. Чи у вас, за кордоном, так не думають?
Автобус поїхав, і вони залишились удвох серед поля. Довкола блакитно сяяв сніг і не було видно ні найменшого вогника людської оселі. Зате вгорі... ох, що там робилось вгорі! Там сяяла, іскрилась, блищала, переливалась, ряхтіла, миготіла така неймовірна кількість зірок, що неможливо було не те щоб, уявити її, а навіть повірити власним очам, коли вже бачиш. Великі зірки сяяли рівно і спокійно жовтим, білим або блакитним світлом. Дрібніші миготіли тривожним червоним блиском. А найдрібнішого золотого пилу було стільки, що кожну з цих пилинок неможливо було розрізнити, і світло їх зливалось в одне спільне золотисте сяйво. А від того, що вони мерехтіли, здавалось, наче там, вгорі, ворушаться крихітні золоті мурахи, як заклопотано і безперервно ворушаться, зайняті своїм космічним ділом. Було дуже тихо під цим зоряним небом. Дуже тихо і дуже морозяно.
- Magnificent, - тихо сказала Алла. Бо мовити слово голосніше було б святотатством перед лицем цього зоряного безмежжя.
- Що ти сказала? - перепитав Павло.
- Це по-англійськи - прекрасно. В кожній мові є слова, які найкраще передають поняття. Наприклад, російське "бахвальство" - його ніяк не перекладеш на іншу мову одним словом, зберігши всі відтінки значення. А magnificent від латинського magnus - великий. Найточніше це переклалося б як церковнослов'янське "великолепный".
- Аленька,-  благальне сказав Павло,- ну що ти мені такі премудрості розповідаєш? Я ж звичайний радянський колгоспник, окрім своєї рідної мови, нічого не тямлю. Ото хіба ще: шпрехен зі дойч?
Алла засміялась і долонею провела по його щоці. Павло перехопив її руку і притиснув до губів. І вони стояли, і Алла прислухалась, як в неї щемить серце. Щоб перебити це почуття та якось вийти з цієї ситуації (бо ж не можна цілу вічність стояти в засніженому полі проти зоряного неба - і твої руки біля його губ), вона пожартувала:
- О, а колгоспники тепер жінкам руки цілують? 
- Та ні, це я просто перевірив, чи в тебе руки не змерзли. Начебто ні. А ноги? Іти можеш? Ну, то пішли.
Павло підхопив її під руку, і вони пішли досить утоптаною дорогою просто в ніч. Спочатку Алла сковзалась, але потім вона примудрилась, як треба крокувати. Це на асфальті, ідучи на високих каблуках, стаєш цілою ступнею відразу. А тут, на снігу, треба було спочатку міцно натиснути каблуком на сніг, аж він вдавлювався, і тоді вже можна було ступати до кінця. З темряви потягнуло вітром. Аллу пробрав мороз. А довкола стояла глупа ніч, ніде ні одного вогника, навіть в найдальшій далечині.
"Матінко моя, що я наробила? - подумала Алла. - Як це я могла поїхати з цим навіженим Павлом? Які три кілометри? Тут на віддалі двадцяти кілометрів не видно жодного вогника. Та я замерзну посеред поля, і ніхто мене не врятує. Якщо Павло і понесе мене на руках, то донесе лише холодний і красивий труп". Їй справді було тривожно і незатишно на душі. Може, тому, що вже багато років не доводилось бути в такому місці, щоб з нього не було видно хоч яких-небудь слідів перебування людини, щоб отак зовсім, куди не глянь, не було видно людей. І щоб їх взагалі не було. Бо коли ідеш світанковим містом, можеш там теж не зустрінути жодної людини, але ж вони тут, довкола тебе, тисячі і тисячі людей, лише сховані від твого ока стінами, навіть не дуже товстими стінами панельних будинків. Гукнеш - і вони тебе почують. А тут кричи не кричи - не докричишся. Навіть якби в тебе вистачило сміливості крикнути голосно під цим зоряним небом.
- Зараз ми піднімемося на пагорб, потім спустимось в долину, потім ще раз піднімемось на пагорб, потім повернемо наліво, тоді направо, а потім вже прямо і прямо, і тут тобі буде наш колгосп "Перемога".
Павло говорив і говорив, рівним, злегка жартівливим голосом, і Алла подумала, що двадцять років тому все було б навпаки: він злився б, а вона заспокоювала і підбадьорювала його.
А тепер...
- Ану вгадай, де я живу? - запитав Павло. Вони стояли посеред дуже широкої, але недовгої вулиці. Зрештою, може, вона була й довгою, лише тих дальших будинків не було видно. Бо й ці, що поблизу, ледве темніли вікнами, а то стіни зовсім злилися б зі сніговим фоном. На вулиці в різних місцях стояли три стовпи, на яких ледве жевріли електричні лампочки під жерстяними кружальцями. Аллі так дивно було бачити ці звичайні електричні лампочки на стовпах. Подумати тільки, що десь є оці лампочки, з такою наївною простотою почеплені усім напоказ! І це в той час, коли на світі існує стільки шедеврів техніки і дизайну, урочисто найменованих світильниками.
- Так де я живу? - перепитав Павло. Алла трохи подумала І простягнула руку в напрямі одного зі стовпів.
- Там.
Павло цілком щиро здивувався:
- Як ти догадалась?
Алла засміялась:
- Не скажу, нехай тобі покортить. - Потім таки зглянулась: - Там найяскравіша лампочка. Я подумала, що таку розкіш може собі дозволити лише електрик.
- Ох і голова! - захоплено сказав Павло. - Слухай, чому ти зі своїми здібностями не стала другою Мата Харі? Та ще знаючи стільки мов. Активно і пасивно.
Поки вони йшли оті три кілометри, Алла, хоч і була зайнята, з одного боку, спогляданням зоряного неба, а з другого - розмовою з Павлом, якимсь краєчком свідомості намагалась уявити, куди ж він її веде. На селі їй доводилось бути лише в ранньому дитинстві. Запам'яталась велика піч, на якій було насипане гаряче слизьке просо, що в ньому так приємно бабратись. Топилось в печі дровами, ні про яке вугілля і спомину не було. А їсти готували в таких круглих чорних баняках, які витягували з печі рогачами.
Зовсім як у повістях Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.
Що ж, раз Павло везе її до себе, значить, він не одружений. Мабуть, живе на квартирі в якої-не-будь старенької колгоспниці. В її уяві вже вимальовувалась хата, отака, як була в бабусі. В хаті дуже тепло, може, навіть душно, але так приємно пахне сухими грушками. А ще кропом і чорносмородиновим листом від солоних огірків, які господиня, теж схожа на її бабусю, поставить на стіл. Вона бідкається, що їм довелося іти таку далеч по морозу, дорікає Павлові, що він до смерті замучив бідну дитину (тобто її, Аллу), наливає їй в кухоль гарячого молока і частує дуже смачною вареною картоплею, политою підсмаженим салом. Від таких думок Аллі страшенно захотілося їсти, і вона згадала, що сьогодні взагалі ще нічого в роті не мала. Бо крихітна чашечка чорної кави і дві чарки вина в рахунок не йдуть.
- Підожди, - тут в мене біля порога сторож прив'язаний, то я його потримаю, - сказав Павло, коли вони звернули з вулиці і йшли ледь протоптаною стежкою до будинку.
Будинок був досить великий, в усіх вікнах його було темно, і чомусь здавалося, що тут ніхто не живе.
Павло відчинив замок і повів Аллу кудись в темряву.
- Ти тільки нічому не дивуйся і ні про що не запитуй,- чомусь перебільшено бадьорим голосом сказав він, вмикаючи світло. -Всі запитання будуть потім. Відповіді також. А зараз мені треба збігати на хвилинку до сусідів. Я швидко. А ти роздягайся. Якщо хочеш зігрітися, можеш розтопити плиту, я ж пам'ятаю, як в тебе це здорово виходило.
І він зник, заки Алла встигла вимовити хоч слово.
Перше, що відразу вразило Аллу, коли вони ще в темряві зайшли сюди, це гострий аміачний запах "Що це може бути? - подумала Алла. - Чого він мене сюди завів і куди побіг? І звідки цей запах?" Тут вона побачила на стіні ще не вичинене кроляче хутро. Кролів він тут держить, чи що? Зрештою, він же сказав: роздягайся! Роздягатись? Та тут же холодно, як на вулиці! Вона пильніше озирнулась довкола і побачила, що стоїть посеред досить великої і досить брудної кухні. В одному кутку плита, в другому - кухонна шафка, на ній трохи якогось посуду з рештками їжі. З кухні були двері в другу кімнату, і Алла здригнулась, коли там хтось раптом голосно заговорив. Вона підійшла до дверей і побачила освітлений екран телевізора. Видно, Павло за ті кілька секунд встиг увімкнути телевізор, а він оце тільки нагрівся. Ставши на порозі, Алла помацала рукою біля одвірка і таки знайшла вимикач. Рівне жовте світло залило кімнату, теж велику, але таку ж порожню, незатишну і брудну, як і кухня. Впадали у вічі лише великий новий телевізор і таке ж новісіньке трюмо. Завалений паперами стіл був саморобний, а два стільці біля нього геть старі. А більше не було нічого. Навіть на вікнах не було бодай якихось завісок, вони заслонені недбало пришпиленими газетами. Запилена гола лампочка звисає зі стелі посеред кімнати. "Таки нічого не розумію,- подумала знову Алла. - Це абсолютно не схоже на те, що я собі уявляла. Невже люди можуть жити в таких умовах? З отих пожовклих газет і пилу я зробила б висновок, що тут вже кілька місяців ніхто не живе. Але отой шикарний телевізор і нове трюмо наштовхують на думку, що люди тут тільки поселились і ще не встигли обзавестись меблями. Це якраз схоже на Павла - купити трюмо, але не купувати шафи, а свій одяг тримати повішеним на двері. Але ж можна хоч трохи тут прибрати! І невже він тут живе сам?"
З цієї кімнати були ще двері, але далі вона вже заглядати не стала. З неї досить було тієї пустки, бруду, якогось відчайдушного незатишку, який, здавалось, кричав з кожного кутка цього дивного житла. Алла підійшла до трюмо, уважно придивилась і сама собі теж не сподобалась. Ще здалеку нічого, а чим ближче підходила, тим видніше, яке в неї стомлене і бліде обличчя. Повинно б з морозу бути рум'яним, а воно бліде, лише ніс почервонів. І зморшки стали глибшими, а куточки уст втомлено опущені. "Все-таки я вже стара,- подумала Алла.- Чи це дзеркало таке? А може, від цього світла я така, аж зелена?" Вона звичним рухом поправила зачіску і відійшла до столу. На столі лежали альбоми, зошити, просто окремі шматки паперу, і Алла дуже здивувалась, побачивши, що всі вони вкриті дитячими малюнками. Намальовані аквареллю, олівцями, фломастерами, бігали, лазили, літали, стрибали, ховалися в кущах небувалі звірі і птиці неймовірних розцвіток. Малинова безрога корова з пишною гривою довкола шиї задерла вгору тонкого довгого хвоста з китичкою на кінці, її морду прикрашали старанно виведені шариковою ручкою гострі зуби, і Алла догадалась, що це лев. Розкинувши синьо-зелені крила, кружляла птиця з круглим тулубом. В птиці тонкі довгі ноги і такої ж довжини шия. На третьому малюнку ціла сім'я чорнильних зайців їла якийсь дивний плід, схожий формою на буряка, а кольором на моркву. Зрештою, зайцям, як було видно, цей морквяно-буряковий гібрид дуже припав до смаку.
Алла розглядала ці малюнки і знову відчула себе розгубленою перед новою зливою запитань. Малювала дитина років п'яти-шести. Скорше всього, хлопчик. Алла сама не могла б сказати, чому вона вирішила, що це малював хлопчик, але було в цих малюнках не жіноче бачення світу. Навіть звірі, якби їх малювала дівчинка, були б м'якшими, добродушнішими, більш домашніми, чи що. Але звідки ці малюнки? Вони явно свіжі, отже, не могли залишитись від попередніх господарів, які тут жили до Павла. Зрештою, Павло міг не витирати пил, не підмітати підлоги, але ж непотрібні папери зі столу бодай би змахнув. Тоді, виходить, він тут живе не один? Звичайно, хто йому одному дав би цілий будинок, та ще й такий великий? Він таки тут на квартирі. Але що це за нехлюя хазяйка, яка може жити в такому барлозі? Павло сказав: "Нічому не дивуйся!" Що її може ще сьогодні здивувати? Вона вже й так здивована, заінтригована, зацікавлена, розгублена перед повіддю подій, які сталися з нею після тієї миті, коли пролунав дзвінок в її квартирі і вона відчинила двері. Так, начебто вона відчинила якусь загату, і ось на неї з шаленою швидкістю ринув потік, підхопив, закрутив, поніс. Куди поніс? В минуле? Чи, може, в майбутнє?
Під вікном почулись кроки. Павло щось неголосно говорив, йому відповідав тоненький, без сумніву, дитячий голос.
"Павло з дитиною? - здивувалась Алла. - Ще лише цього не вистачало! Може, його хазяйка захворіла чи мусила кудись поїхати, а йому довелось возитись з дитиною? Але то вже вибрав собі хазяйку! Видно, добре зіллячко, якщо жодна з сусідок не захотіла взяти дитину до себе. Окрім того, що нехлюя..."
- Татку, ну, то як же з гвинтівкою? - питав хлопчик.
- Хіба я тобі обіцяв сьогодні купити гвинтівку? - замість відповіді сам запитав Павло.- Я обіцяв, що куплю, і свого слова дотримаю. Але ж я не говорив, що сьогодні.
В Алли раптом обірвалось серце. Чомусь відчула себе обдуреною і скривдженою, стало жаль себе, стомленої, голодної, змерзлої. Господи, чого її сюди принесло? Вона ж могла зараз лежати в своїй чистій теплій квартирі, в своїй чистій теплій постелі. Верблюжа ковдра в підодіяльнику з блакитними квіточками. Нічник, який привезла з поїздки в Скандинавію, дає таке приємне м'яке світло. З японського транзистора лунає приглушена музика.
Захотіла б - переглядала свіжі журнали, що їх назбиралось за ці три тижні. А то подзвонила б "сердечному другові", Андрієві, він так зрадів би, що вона повернулась раніше. Ні, вони нікуди б не пішли, вона сита по горло музеями, театрами і ресторанами. Вони провели б цей вечір "по-домашньому": трішки музики, трішки коньяку, на столику квіти, які він приніс, на ній ажурний пеньюар. Все так легко, невимушене, красиво. І ні до чого не зобов'язує.
- Ти ще тут жива? - заглянув у кімнату Павло. - Бо ж втекти не могла, пес не випустив би. А тут повна тиша.
- Я ж могла через вікно вилізти,- засміялась Алла, намагаючись не показати тієї образи, жалю, розчарування, які оволоділи, нею.
- Могла,- погодився Павло.- Я ж пам'ятаю, як одного разу ти від мене хотіла через кватирку втекти. Ледве втримав.
- Ох і зла я тоді була на тебе! Хоч убий, абсолютно не пам'ятаю, чого ми з тобою посварились, але що вже зла була, то зла.
- Нічого подібного, ти все переплутала! Ми просто жартували, і ти почала від мене втікати, а я тебе ловив.
Він говорив цілком переконано, і Аллі стало дивно від усвідомлення, як можна одну ситуацію сприймати по-різному. Він і досі вважає, що вони жартували, а вона ж була така зла, що в димохід полізла б, а не те що у кватирку.
Павло підійшов до неї, обняв, а вона через його плече дивилась на дитину, яку він привів. Це дійсно був хлопчик років п'яти, дуже бліденький і кволий на вигляд, дуже некрасивий і нітрохи не схожий на Павла. І ще - обличчя його було якесь зовсім нерухоме, на ньому не відбивались ніякі почуття. Було незрозуміле, дивиться він на цю жінку, яку обіймає його батько, ревниво, з цікавістю чи взагалі байдуже. Проте Алла відчула ніяковість і звільнилась з обіймів.
- Ти навіть не роздягнулась? - тільки тепер зауважив Павло. - Холодно? Я зараз розтоплю.
Він знову вийшов, залишивши Аллу наодинці з цією майже потворною дитиною. Алла органічно не могла бачити ніяких калік. Нею тоді оволодівало дуже неприємне почуття: суміш співчуття, мимовільної огиди і злості до себе за цю огиду, сорому перед калікою за свою повноцінність. Вона з особливим запалом кидалась допомогти такій людині, зробити для неї щось добре, чимсь порадувати її. Але при цьому дуже дбала, щоб бодай краєчком одягу не торкнутись упослідженої людини, їй все підсвідомо здавалось, що тоді з нею трапиться щось страшне: вона помре або каліцтво перейде на неї. 
Але дитина, не звертаючи на неї уваги, забралась на стілець біля столу і почала малювати. Алла кілька хвилин стояла посеред кімнати, потім таки зібралась з силами і підійшла до хлопчика.
- І що це ти малюєш?
- Це коркодил,- досить охоче обізвався хлопчик і закинув голову, щоб подивитись на неї.
- Крокодил,- мимохіть поправила Алла.
- Я ж і кажу - коркодил,- погодився хлопчик.
- А як тебе звати?
- Едуард.
Алла гірко посміхнулась. Це теж було цілком в дусі Павла: назвати дитину пишним іноземним ім'ям. Безглуздо і смішно!
- Ну, ви тут познайомились?- заглянув у кімнату Павло.
- Наполовину,- відгукнулась Алла. - Я вже знаю, що його зовуть Едуард, але він ще не знає, що мене зовуть тьотя Алла. Тепер будеш знати?- звернулась вона до хлопчика.
- Буду,- підтвердив він і знову закинув голову, щоб подивитися на Аллу.
В неї заболіло в грудях, і, щоб оволодіти собою, вона вийшла на кухню, де порався Павло.
- Що ти тут робиш?
- Та от, зібрався вечерю готувати. Ти мені допоможеш? Зроблю твою коронну страву - смажену картоплю.
- Ну, знаєш,- образилась Алла,- який же ти злопам'ятний! Якщо хочеш знати, в мене свідоцтво про закінчення кулінарних курсів. І мої гості завжди говорять, що в мені гине великий кулінар, і якби я себе повністю присвятила цій справі, то увійшла б в історію.
Павло дивився на неї так, як дивився протягом усього часу,- закохано і трішечки сумовито.
- Пробач, але ж я не був у тебе в гостях протягом останніх двадцяти років. Тоді, якщо ти вже такий спеціаліст у цій справі, то, може, я заріжу кроля? Ти з ним управишся?
- Що ж, можна зробити галантин з крільчатини,- задумливо сказала Алла. - А може, ти його волієш фаршированого трюфелями? Хоч деякі авторитети стверджують, що фарширувати трюфелями можна лише зайців і в жодному разі не кролів. А ти що думаєш?
Вона лукаво подивилась на Павла.
- Я думаю,- сказав Павло,- я думаю, давай краще насмажимо картоплі.
- Правильне рішення!- засміялась Алла. - Ти мені допоможеш роздягнутись?
"Зовсім він не змінився,- з гіркотою думала вона. - Все, як колись. Вийшов з автобуса і не догадався подати руку. Показав, куди повісити шубу, і в голову йому не прийшло, що треба допомогти жінці зняти шубу і самому повісити її. Так, він не дурень, він добрий, він порядний, він дуже любив мене, він би виніс мене з вогню. Але ж, о господи, з вогню мене ще жодного разу не треба було виносити, а ось сходити в магазин по хліб, взяти з моїх рук важку сумку, пропустити першою в двері - така нагода траплялась щодня".
А вголос весело сказала:
- Ну, створюй мені фронт робіт!
- Та ось,- показав Павло,- ось картопля, ось ніж, ось сковорідка. Поки ти почистиш картоплю, плита нагріється.
Алла дещо розгублено подивилась на все, що він їй показував. Ні, вона не брехала про курси і про свої кулінарні таланти. Вона дійсно вміла готувати, і любила готувати, і навіть картоплю чистила сама, не брала в кулінарії отієї, що, може, вже і добу, і дві кисла в воді. Але ж для чищення картоплі потрібні відповідні умови. Треба пов'язати квітчатий водонепроникний фартушок, волосся сховати під шапочку, а на руки надягнути гумові рукавички. Картоплю покласти в раковину, а на неї пустити струмінь теплої води через аератор. Потім, якщо треба, ще пройтись по ній спеціальною щіткою. Чистилась картопля спеціальною овочечисткою, з якою можна бути певною, що не обріжешся, а лушпиння буде якнайтоншим. А для почищеної картоплі наливалась вода в широку низьку каструлю, яка, власне кажучи, тільки для того й слугувала. Така рожева в білі горошки каструля.
А тут на шафці лежала купа темно-сірих від землі бульб і поруч з ними великий ніж з дерев'яною колодкою. І ще чавунна, дуже закопчена сковорода. І все. Алла безпорадно озирнулась, глянула на своє ніжно-бузкове плаття, одне з - найкращих, адже їй хотілося справити враження, і, судячи з усього, це вдалося. А що з ним буде після смаження картоплі в таких умовах? Зрештою побачила на гвіздку рушник. Досить брудний, але все-таки... Пов'язалась замість фартуха цим рушником, взяла обережно в руки картоплину і знову завагалась. Ні, вона рішуче не вміє. чистити немиту картоплю! На стіні висів старомодний умивальник з металевим пиптиком, на який треба натискувати, щоб отримати порцію холодної води. Сяк-так Алла помила картоплю і, зсунувши від зосередження брови, намагалась щось зробити з допомогою цього незграбного, та ще й тупого ножа. Як вона не старалась, лушпини виходили товщиною мало не в палець, і ощадливість Алли від цього дуже страждала, хоча чого б їй жаліти чужої картоплі? Чужої?.. Чужий їй Павло чи не чужий? Алла знову і знову задавала собі це питання і не могла знайти відповіді. Ні, все-таки він їй не чужий. Він колись дуже любив її і, як тепер виявилось, любив усі ці роки. І вона його любила. А що залишила, то зовсім не тому, що розлюбила. Вона згадала, як щоранку прокидалась в його обіймах від найніжнішого поцілунку. Потім був сніданок з черствими пиріжками, потім ішли на роботу: він у свою житлову контору, вона в дитсадок, де працювала нянею. Повертались додому, вечеряли. "Підемо прогулятись",- пропонував він. І вони блукали по знайомих до оскоми вуличках невеликого містечка. Іноді заходили в кіно. Або до кого-небудь зі знайомих. Тоді на столі появлялась пляшка. А потім вони повертались додому, іноді вона ще смажила йому картоплю. Нарешті обоє йшли до ліжка і починали цілуватись. Навіть серед ночі, прокинувшись, Алла чула, як Павло дуже обережно гладить її волосся і ніжно шепче: "Маленька моя, дівчинко моя, я тебе нікому не віддам". А потім був ранок, і все починалося спочатку. Через два місяці вона відчула, що їй хочеться вовком вити від такого життя.
- Чого це ти на мене витріщився? - навмисне грубувато сказала Алла. - Я не можу працювати, коли на мене дивляться.
- Ну, зроби виняток для сьогоднішнього дня,- попросив Павло. - Я ж так давно не бачив, як ти смажиш картоплю.
- Сьогодні ти побачиш, як я роблю це тепер. Тільки при умові, якщо в тебе є перець.
- Здається, є. Там у шафі.
Алла заглянула в шафу і побачила там буханець хліба, нову алюмінієву миску і кілька паперових кульків, в одному з яких дійсно був перець. Зрештою, миска теж дуже до речі. Алла порізала картоплю на шматочки, схожі на часточки апельсина, сполоснула в знайденій мисці. Згідно з рецептом картелю ще треба обсушити в серветці, але цей пункт, доведеться проминути по причині відсутності вищеназваної серветки. Поставила сковорідку на вогонь, налила на неї олії. Посипала картоплю сіллю і перцем, перетрусила в мисці, висипала на сковорідку. Жир приснув в усі боки, але Алла швидко накрила сковорідку все тією ж мискою.
- Вперше таке бачу,- зауважив Павло. - Завжди смажену картоплю солять, коли вона вже готова. І накривають, коли вже треба, щоб вона "дійшла".
- Нічого, попробуєш по-моєму. - Алла погріла над плитою почервонілі від холодної води руки, повернулась до Павла.
- Ну, а тепер розказуй,- зажадала вона.
- Аленька, ну що розказувати?- благально сказав Павло. - Що розказувати, коли нічого розказувати? Я ж для чого тебе сюди привіз? Думав: приїде, на власні очі все побачить і сама зрозуміє.
- Де його мати?- Алла хитнула головою в сторону кімнати.
- Поїхала звідси.
- Давно?
- Та вже з півроку.
- І ти не знаєш, де вона?
- Я й не дізнавався. А для чого?
- Ах, я й забула! Ти ніколи не намагався повернути жінку, яка тебе покинула. Але ж попередні жінки бодай забирали з собою своїх дітей.
- А цій я сказав: забирай все, що є в домі, тільки залиш мені сина. За все в цьому світі доводиться платити. Мабуть, за те, що два моїх сини виросли без батька, третього я повинен виховати сам, без матері.
- Він не нудьгує за матір'ю?
- Здається, ні, йому так спокійніше. Ми весь час сварились, то йому під гарячу руку перепадало і від мене, і від неї. А тепер заспокоївся. Он і вранці прокидається сухий вже скільки часу. А то ж було щоночі...
Ах, значить, ось звідки цей гострий аміачний запах! Але як все це не схоже на колишнього Павла! Невже в ньому таки прокинувся батьківський інстинкт?
- Татку,- прибіг Едуард з олівцем в руках,- татку, що ви тут робите?
- Смажимо картоплю. Зараз будемо їсти. Ти ж хочеш їсти?
- Хочу,- хлопчик потягнувся до Павла. - Дай я тебе полюблю.
Павло нагнувся над ним, син обійняв його за шию, притиснувся до щоки.
- Я заскучав. Тебе так довго не було. Алла мерщій відвернулась і міцно закусила губу. Адже це міг бути їх спільний син, Дмитрик, який ніколи так не обіймав свого батька. Щоправда, вона робила все, щоб син не відчував себе скривдженим від того, що в нього нема батька. І він таки не відчував цього, ріс веселим і спокійним, нітрохи не заздрив своїм друзям, в яких були батьки. Дуже пишався нею, своєю матір'ю, і залишався цілком байдужим до того невідомого чоловіка, що був його батьком. Не було ворожнечі,- але й не було бодай цікавості побачити його. Цілковита байдужість. Це, мабуть, теж погано.
Їли в кімнаті, на столі, з якого прибрали творіння Едуарда. Сервіровка столу складалась з трьох фаянсових тарілок різної розцвітки і пластмасової хлібниці. Картоплю поставили на стіл в тій же сковорідці. Дві алюмінієві вилки Павло поклав Едуардові і собі, єдину, нікельовану, простягнув їй.
- Тобі коли-небудь доводилось пити коньяк з гранчастих склянок? - запитав весело.
- Ні,- відповіла Алла згідно з правдою.
- Ну, то сьогодні питимеш. Якщо сподобається, то, може, введеш таку моду серед своїх іноземців.
- За що вип'ємо? - підняла склянку з темно-бурштиновим напоєм Алла.
- За тебе.
- Ні,- похитала вона головою,- давай за нас обох. - І додала не то всерйоз, не то жартома: -Якби ти потерпів з приїздом ще п'ять років, ми б могли випити за наше срібне весілля.
Вони випили і почали їсти. Картопля вийшла дуже непоганою: гарно підрум'янена зверху і розсипчасто-біла всередині.
- Ти диви, а воно таки смачно,- обізвався Павло. - Виявляється, ти навчилась готувати. А що скажеш ти з цього приводу, Едуарде?
- Я люблю тебе,- заявив Едуард.
- Дуже приємно це чути. - І Павло знову повернувся до Алли: -Знаєш, це, мабуть, смішно, але я все життя, коли говорив "моя жінка", то мав на увазі тебе, а не тих жінок, що були вписані в мій паспорт.
Алла сумно посміхнулась і сказала:
- Я теж. Здавалося б, ну, який ти мені був чоловік? Що прожили два місяці разом навіть не розписані? А я всі ці роки називала тебе "мій чоловік" не лише для людей, а й коли сама з собою згадувала про тебе.
- А ти про мене згадуваяа?
- Ти ж знаєш. Я тобі бодай писала час від часу. А ти мені й не відповів ні разу. Через гордість?
Бо у них все розбилось об його дурну гордість. Вірніше, навіть не гордість, а впертість. Як вона просила його: "Павлику, давай будемо вчитися!"- "Я тупий для науки!" - сміявся він. "Я буду тобі допомагати". Тоді він починав злитись: "Цього ще мені не вистачало, щоб мене жінка вчила!"- "Але ж не можна так жити!"- з відчаєм говорила вона. Він щиро дивувався: "Чому не можна? Я люблю тебе, ти любиш мене, ми разом - що нам ще треба для щастя?" І він брав її на руки, починав носити по квартирі і цілував так ніжно, що Алла вже не могла на нього сердитись. А наступного дня все починалось спочатку: підступала нудьга, і не вірилось, що є ще якийсь світ, окрім їхнього містечка, що є океани і гори, про які вона дізналася зі своєї улюбленої географії. Лімпопо, Хан-Тенгрі, Кордельєри, Кейптаун - це були чарівні слова, вони звучали, як музика. Консепсьйон, Кракатау, Індигірка. Ще в четвертому класі вирішила: вона буде мандрівником, об'їздить всю землю і обов'язково відкриє щось невідкрите. Не просто якийсь крихітний острів, а щось таке велике і незвичайне, але досі ніким не відкрите. До того ж в неї виявились здібності до мов, і їхня "німкеня", яка, по суті, була непоганим знавцем скандинавських мов і потрапила в їхню семирічку через якісь сімейні обставини, почала вчити її шведської мови. В сьомому класі вона вже самотужки вивчила англійську. Для кругосвітньої мандрівниці ця мова була чи не найпотрібнішою. Тільки потім виявилось, що для її життя цілком досить одної української. І весь світ звузився до розмірів маленького містечка. Прощайте, Гавайї і Палермо, Гренландія і Тітікака! Good by! Huvasti! Arrivederci!
- Чого засумувала? - і Павло пальцем торкнувся її носа.
- Та так. Згадала минуле.
- І воно таке сумне?
- Не знаю. Зрештою, ні, я не вважаю, що воно було таке вже сумне. Просто коли згадуєш минуле, чомусь завжди стає сумно.
Алла поклала голову на стіл, бо вже вдруге за сьогоднішній день захмеліла. А вона ж не сиділа в своєму зручному кріслі з оббивкою, схожою на лісовий мох, в якому можна так зручно відкинутись на спинку, опустити повіки і слухати приглушену музику. І не з'ясовувати стосунки двадцятилітньої давності, а вести легку, цікаву розмову про останній роман Маркеса, і про долю Венеції, і про демонстрацію нових мод в Парижі. Якщо це були зарубіжні гості, було приємно відчувати себе цілком обізнаною з різними справами їхньої країни, щоб вони не мусили поблажливо пояснювати тобі якісь загальновідомі в них речі. Іноді траплялося, що який-небудь самонадіяний або просто наївний суб'єкт, який цілком щиро вірив, що в Радянському Союзі танцюють лише "бариню" і поняття не мають про західноєвропейську культуру, починав надто детально щось розжовувати їй, Аллі доставляло маленьку втіху поставити такого "ерудита" на місце невинним, зауваженням на зразок: "Так, звичайно, все, що ви розповідаєте, дуже цікаво, і Гоген, безумовно, сказав своє слово в мистецтві. Але мені особисто більше імпонує Утрільйо. Скромні засоби і дуже глибокий зміст. Правда, без екзотики". (Хоч, щиро признатися, то не так вже їй імпонував Утрільйо, це була її маленька тактична хитрість - називати своїм улюбленим якогось не надто відомого і модного письменника, художника, композитора).
Свої теж охоче приходили до неї в гості, щоб дізнатися не лише про враження від поїздки в Гавану й Стокгольм, але й для того, щоб вивідати про якісь дрібниці, які потім можна ввести в свій побут. Як пов'язують зараз жіночі шарфи в Парижі? Що таке, власне кажучи, знамениті датські бутерброди? Павло був недалекий від істини, коли пожартував про гранчасті склянки. Цілком можливо, що якби вона продовжила жарт і поставила їх на стіл, то найближчим часом в двох-трьох домах кришталеві чарки на столах замінилися б гранчастими склянками. А чому б і ні? Адже найбільш елегантні жінки нещодавно ходили з торбами з найгрубішого лляного полотна. Точнісінько з такими, як на картинах дореволюційних художників зображувано жебраків або підпасичів.
- Ти маєш рацію,- нарешті відірвалась від своїх думок Алла. - Наше минуле не було таким вже дуже поганим. Але якби можна було почати все спочатку, я б знову зробила так, як тоді.
Едуард, який досі сидів тихо і не вмішувався в їхню розмову, облишив вилку і почав підбирати ротом картоплю з тарілки.
- Едуарде, ти що робиш?- суворо запитав Павло. Хлопчик відхилив голову назад, щоб глянути на батька. Ніс його блищав від жиру.
- Я тебе люблю,- сказав він. - А ти мене любиш?
- Миттю спати! Говори нам "добраніч" і давай до себе. Та ніс витри.
Едуард витер ніс і руки все тим же єдиним рушником і неохоче пішов у другу кімнату. 
- Я розповім йому казку, щоб швидше заснув, - запропонувала Алла.
- Ну, це не той випадок,- запротестував Павло. -Тоді він до ранку не засне.
Алла все ж пішла до хлопчика.
- Хочеш, я розкажу тобі казку?
Вона сіла на краєчку ліжка і поправила щось темне, чим він був прикритий. Таємничим голосом почала:
- Жили собі дід і баба...
Вона вимовляла слова, які колись давно говорила своєму Дмитрикові. На мить їй навіть здалося, що це Дмитрикові оченята так захоплено світяться з подушки. І коли вона	закінчила,	він, зовсім як Дмитрик, попросив:
- Ще! Ще!
Але тут він додав щось таке, від чого Алла рвучко підвелась з постелі:
- Ще одну казку, тьотю Катю!
Ах, так? Значить, не такий вже він запущений, цей дім з його хазяїном! Значить, тут буває якась тьотя Катя, яка розповідає казки оцій дитині? Ну а, власне, чого вона хоче? Щоб у Павла не було ніякої жінки? Щоб він жив спогадами про неї? Чи не забагато - двадцять років спогадів? Зрештою, яке їй діло до нього? Якихось шість годин тому вона нічого не знала про теперішнє Павлове життя, і ніякого їй діла не було, а завтра вранці вона поїде звідси і постарається забути про цю зустріч. Бо хто вона йому? І хто він їй?
В кімнату вона вернулась в агресивному настрої. Досить сентиментальних соплів! Цей чоловік, який говорить, що всі ці роки любив її, проте ні разу не поцікавився її життям, не допоміг, коли їй жилося дуже скрутно. Так йому і треба! Нехай тепер сидить в цьому брудному будинку з цією недорозвиненою дитиною, яка, здається, вміє вимовляти лише одну фразу: "Я тебе люблю".
- Знаєш,- наступальним тоном відразу почала вона,- мені все-таки цікаво, чому ти за всі ці роки не написав мені ні слова, а тепер взяв і приїхав?
Павло, точнісінько так, як кілька годин тому в її кімнаті, стояв біля вікна і дивився в нього поверх газети, хоч нічого там не можна було роздивитись в темряві, навіть якщо і було б щось варте уваги. На звук її голосу він повернув голову і мовчки дивився на неї.
- Ну, чого ти мовчиш? - зовсім розізлилась Алла.
- Місяць тому померла моя мати,- раптом сказав він.
Алла не зрозуміла, при чому тут смерть його матері, але її роздратування трохи пригасло. Він був єдиним сином в матері, до того ж дуже пізнім, а отже, дуже пещеним. Звідси, мабуть, і пішла його непрактичність, його невміння зарадити собі в щоденному житті, його впертість, його впевненість в тому, що він кращий за всіх. Отакий, як є, без закінченої освіти, без солідної професії (бо електрик в житловій конторі - хіба це професія?), без будь-яких заслуг зі свого боку. Звичайно, для мами її синочок був найкращим, і вона вважала, що дівчина без вищої освіти, без професії, без шанованих батьків, з єдиною валізочкою, в яку вміщувалось все майно, не пара її синові. Якби ще не свекруха, то, може б, у них все склалося інакше. Але хоч до невістки були претензії, що в неї нема диплома про вищу освіту, то всі Аллині пропозиції, щоб їм з Павлом вчитися, зустрічались іронічними репліками на зразок: якщо всі будуть вчені, то робити нікому буде! Мати жила окремо, але навідувалась до них майже щодня. Варт було Павлові повернутись з роботи напідпитку (що з ним траплялося частенько), як рано-вранці люба свекрушенька вже тут як тут. "Прибігла подивитись, чи я її синочка не кривджу,- підсміювалась про себе Алла. - Але ж і місто в нас - в одному кінці чхнеш, а в другому вже чути! Він же не заходив до неї, а проте вже відомо, що повернувся підхмелений".
А потім настав отой день, коли вона зібрала свої речі і поїхала до Києва. Треба було поспішати, бо хоч закон і передбачає кару для тих адміністраторів, які не беруть вагітних жінок на роботу, але хто ж заборонить вигадати іншу причину, коли з першого погляду на жінку видно, що вона вагітна? Отже, треба було поспішати, поки ще не помітно. Єдину можливість влаштуватись в Києві давало оголошення цегельного заводу: іногороднім надавалися гуртожиток і прописка. Спочатку тимчасова, а після трьох років роботи - постійна. Ох і казився ж начальник відділу кадрів, коли після трьох місяців роботи вона принесла йому довідку про легку роботу! Ох і лаяв себе за сліпоту! Вже потім він не минав жодної нагоди, щоб не зробити їй якусь капость.
Алла нетерпляче струснула головою. Ну що це їй лізуть до голови самі неприємні спогади? І все ж вона сказала, хоч це теж не було приємним:
- Твоя мати дуже не любила мене. 
Павло ще помовчав, потім взяв з трюмо потертий плюшевий альбом.
- Коли ти тоді поїхала, я теж через місяць зібрався в дорогу. Зараз мені здається, що, якби я знав, куди ти поїхала, я б поїхав за тобою. Зрештою, не знаю. Може, навпаки, поїхав би в протилежному напрямку. Бо мені здавалося, що я тебе дуже скоро забуду. От лише треба вирватись звідси, де все нагадує про тебе. Поїздив по різних будовах, побачив трохи світу. Женився. Розводився.
Він раптом коротко засміявся.
- Це смішно, але я женився, коли починав особливо скучати за тобою. Здавалося, що мені просто потрібна жінка. По якомусь часі виявлялося, що мені потрібна лише ти. З цією останньою я вже був вирішив серйозно закласти сім'ю. Навіть на дитину зважився. Досить, думаю, мотатись по будовах, треба десь осісти. Як потрапив у цей колгосп, розповідати довго і нецікаво. Зрештою, це не має значення. В матері за всі ці роки був лише пару разів.
Алла хотіла щось запитати, але він зупинив її жестом.
- Коли отримав телеграму про смерть матері, відразу поїхав, але на похорон не встиг. Деякі її речі роздав сусідкам, більшість там було таке, що лише на сміття викинути. Собі взяв цей альбом. І в ньому знайшов твої листи. Чотири нерозпечатані конверти.
Він замовк, Алла теж стояла мовчки, з заплющеними очима. Все її тіло затерпло, в голові шуміло. Значить, так? Значить, ні в чому він перед нею не винен, винна вона, що поїхала, нікому не сказавши куди? І ще винна та жінка, яка не любила її так же вірно, як син тієї жінки любив? Зрештою, про мертвих не треба згадувати погано. Все ж спасибі їй, що вона не кинула тих листів у вогонь, що стільки років зберігала їх в альбомі з потертого бордового плюшу. Бо якби вона це зробила, то вони з Павлом вже ніколи б не зустрінулись. А тепер... А власне, що ж тепер?
Це ж питання: "Що ж тепер?"- вона задала собі ще раз, коли вони з Павлом вже лягли спати на вузенькому ліжку. Зрештою, вони ще дві чи три години просиділи за столом, допивали з склянок коньяк і доїдали схололу картоплю, розмовляли, і Алла все роздумувала над тим же питанням: що тепер? Треба щось робити! Не може ж він і далі жити в таких умовах! Хіба може вона завтра поїхати і забути про нього? І далі спокійно жити своїм життям, вже знаючи всю правду? Це ж вона в усьому винна, вона! Якби не вона, Павло спокійно жив би під крильцем. у матусі. Потім підібрав би собі підходящу жінку.
А Павло все розказував їй про якісь випадки зі свого життя, щось таке, що не було ні смішним, ні веселим, але він говорив про це з посмішкою на своїх тонких красивих губах, як про щось дуже смішне і веселе.
- Підожди, підожди,- відірвалась від своїх думок Алла,- так що це означає? Що ти зараз без роботи?
- Ну, безробітних в нашій країні нема,- засміявся Павло.
- Нема то нема, але ж ти щойно сам сказав, що розрахувався зі свого колгоспу "Перемога", а тепер що збираєшся робити?
Павло знизав плечима.
- Влаштуюсь в якомусь іншому колгоспі. Треба поїздити, попитати.
- О господи,- з досадою сказала Алла,- ти все такий же! Ну як можна було подавати заяву про звільнення, не маючи домовленості в іншому місці? Тим більше, коли це тобі не місто, де електрики на кожному кроці потрібні. А з ким ти лишатимеш дитину, щоб їздити шукати роботу? Чи візьмеш її за руку і зайдеш в кабінет до начальника? Такий собі батько-одиночка.
- Не хвилюйся, Аленька,- заспокоїв її Павло. - Це ще не остання дурниця, яку я роблю в своєму житті. Але ти вже зовсім спиш. Пробач, я такий дурень. Вирвав тебе з дому, завіз бозна-куди, змусив стільки пішки йти, а тепер ще розвів теревені замість того, щоб укласти спати.
І він повів її в ту останню кімнату, де вона ще не була.
Тут панував той же нелад. Вузьке ліжко, купа старих газет на підлозі, прикноплені на стінах картинки з журналу "Новини кіноекрана". 
- Ти лягай,- сказав Павло,- а я ще свого пса погодую.
- Але ж ми після вечері зі столу не прибрали,- слабо запротестувала Алла.
І прекрасно! Тепер ми з тобою в однаковому становищі: і в тебе стіл не прибраний, і в мене.
Алла відкинула ковдру і з ваганням подивилась на постіль. Сіра простинь, велика подушка в сіруватій наволочці, підодіяльника взагалі нема. Вона-вирішила бодай перевернути подушку другим боком. Кілька разів штурхнула кулаками, збиваючи, перевернула на другу сторону і побачила, що наволочка зовсім розлізлася. "Господи,- з відчаєм подумала Алла,- як тут можна спати? І як тут можна жити? Звичайно, мені теж приходилось дуже нелегко, і відразу, як я тільки приїхала в Київ, і ще довго потім. Ну, але все ж... Коли я повернулась з Дмитриком в гуртожиток, мені дали кімнату. Правда, крихітну, якусь комірчину, але все ж. Дівчата побілили її, поставили ліжко, тумбочку і стілець, повісили завіску на вікно. Комендантша розщедрилась і дала дві старі простині на пелюшки. Дитяче ліжечко купила я сама зі своїх декретних. Ліжечко і ще чотири метри барвистого сатину, з нього я зробила килимок на стіну над ліжком і завіску на вішалку. І було в мене чисто і затишно". 
Павло лежав біля неї, гладив її волосся і все намагався підіткнути їй під спину ковдру, бо йому здавалось, що їй холодно. І щоразу Алла старанно відгортала ковдру, щоб не торкатись її обличчям. "Аленька, Аленька,- шепотів Павло,- ти все так же цілуєшся, як дівчинка". А вона думала, що це Павло залишився тим невмілим хлопчиком, якому досить майже дитячого поцілунку. Прислухалась до себе і не відчувала бодай того хвилювання, яке сколихнулось в ній кілька годин тому від його доторку.
- Я такий щасливий,- сказав Павло. - Я не думав, що коли-небудь ще такий щасливий буду. Коли я знайшов твої листи, мене як струмом вдарило. Думаю, це ж вона вважає, що я не хотів відповідати. І останній лист восьмирічної давності. Ну, думаю, це ж вона вже там і не живе, мабуть. А якщо і живе, то давно заміж вийшла. А якщо і не вийшла, то все одно навіщо я їй тепер після двадцятирічної мовчанки? Вона мене не схоче бачити. Цілий місяць отак себе вмовляв. А вчора взяв і поїхав. Думаю, нехай буде, що буде. Може, хоч глянути на неї вдасться. А воно ось як вийшло. - І він засміявся тихим, щасливим сміхом.
"Ну, і що далі?- думала Алла. - Що далі? Я повинна взяти його до себе разом з цим Едуардом. Для мене одної моя квартира була цілком просторою, удвох з Дмитром ми теж мирились, а тепер нас буде троє. А повернеться Дмитро, то й четверо. В тому числі дитина, яка..." Вона гидливо пересмикнула плечима. В її квартирі, де досі пахло квітами та косметикою...
- В тебе такі гарні парфуми,- сказав Павло, притулившись обличчям до її волосся.
- "Chat noir",- механічно відповіла Алла, і їй стало гаряче від збентеження. Вийшло так, начебто він знав, про що вона думає. Ніби прагнучи загладити свою провину, потерлась щокою об його щоку.
- Ти будеш сьогодні спати чи ні?
- Ні, я буду твій сон стерегти. А ти спи.
- І буду. Я з далекої дороги, і минулої ночі мені майже не довелось спати.
Проте заснув першим якраз він, а вона лежала без сну і мордувалась думками.
"А чому, властиво, я повинна щось робити?- обурювалась вона. - Тому, що колись, двадцять років тому, ми два місяці спали в одній постелі, як оце зараз? Ну і що? Мало чого було в мене потім! І що ж, тепер я повинна виручати кожного, коли йому буде важко? А вони для мене щось робили? Ну, хоча б оцей, що зараз лежить поруч? Ну, носив мене на руках, цілував, і тепер це повинно нас в'язати на все життя? Так, він батько мого сина, але ж він навіть не записаний в Дмитрнкову метрику. А тепер я повинна виховувати його сина, взяти на себе всі клопоти про цю хворобливу дитину? Більше того, стати його рідною матір'ю. А чи я зможу? В мене протягом вечора кожен раз боліло серце, як хлопчик цілував Павла. Я при цьому все думала, що Дмитрик виріс без батькових пестощів. А тепер буду мати це перед очима постійно".
Заплющила очі, намагаючись заснути, а перед очима все вставали то брудна кімната, то Едуард з закинутою головою, то його фантастичні звірі. Щоб відігнати від себе ці образи, почала згадувати своє життя з самого початку, з того моменту, як вона приїхала в Київ. Така молода, наївна, аж дурна, зовсім непрактична, без освіти, без професії. Тільки валізочка в руках та, висловлюючись "високим штилем", нове життя під серцем. Потім робота на цегельному заводі. А потім, коли мала довідку на легку роботу,- прибиральницею в гуртожитку. Зрештою, це було дуже зручно, бо могла до року не віддавати Дмитрика в ясла. Варто було йому лише писнути, як вона вже в другому кінці коридору чула і летіла стрілою. Ріс він здоровим і веселим" і коли вона його приносила в дитячу консультацію, лікарки і медсестри збігались поахати над ним: "Ну і хлопчик у вас - хоч на виставку посилай!" Коли Дмитрикові сповнився рік, начальникові відділу кадрів дуже кортіло послати її назад в цех, але комендантша стала за неї горою, до директора дійшла, а її відстояла. Бо не гріх і похвалитись: Алла і сама по собі була акуратною, і ще в дитячому садку звикла прибирати по-справжньому. Отож усі комісії відзначали порядок у гуртожитку. А хвалили в першу чергу кого? Комендантшу.
Потім Алла Дмитрика все-таки віддала в ясла, а сама почала готуватись до вступних іспитів в університет. Через півроку Дмитрик бур уже в цілодобовій групі, а вона вечорами сиділа в аудиторії і так побожно ловила кожне слово викладача, і в неї щемливо завмирало серце від щастя. Вона вчиться! Ось тільки за Дмитриком так скучала, що аж іноді де-небудь в куточку поплаче. Хлопчик мій кароокий, як йому там? Може, його не нагодували як слід, може, йому холодно, може, в нього щось болить, а мами нема поруч, щоб приголубити. Зате вже всю неділю віддавала йому. Ходила з ним в Гідропарк, щоб надихався свіжим повітрям, водила в кіно, читала книжки. Одягнений він у неї був завжди гарно, бо ще коли була в декретній відпустці, закінчила курси крою і шиття. Трохи там навчилась, трохи своїм розумом дійшла. Руками шила, бо навіть найдешевша машинка ще довго була для неї недосяжною мрією.
Павло глибоко зітхнув крізь сон, наче схлипнув, пробурчав щось нерозбірливе, тісніше пригорнувся до неї. Зовсім як малий Дмитрик. Які вони схожі все-таки. І не лише кольором очей, формою носа, а й мімікою, рухами, якимись дрібницями, про які ніколи не скажеш, що вони передаються по спадковості. Цікаво було б побачити їх разом. Цікаво? Але чи потрібно? Чи схоче зараз Дмитро зустрінутись зі своїм ніколи не баченим батьком? А може, якраз про це він і мріяв усе життя, лише не говорив їй? Та ні, не може бути, вони завжди так щиро говорили між собою.
Потім згадалося, як вона нарешті отримала постійну прописку в Києві і звільнилася з цегельного заводу. Ну, і кімнату в гуртожитку теж треба було звільнити. Директор книготоргу, куди вона влаштовувалась, сказав: "Свого гуртожитку в нас нема. Якби ви одна, то я вже десь вас влаштував би. А з дитиною..." Насилу знайшла крихітний флігель на околиці. Плитка, від якої тільки й тепла, поки топиться. З того періоду її життя залишився спогад, що вона весь час мерзла. Працювала спочатку лоточницею на вулиці, вісім годин тупцяєш у благеньких черевиках та хукаєш на пальці, щоб відрахувати здачу. Потім поспішаєш на заняття. І повертаєшся пізно ввечері в нахололу хатину, де нічим протопити. Жили вони там три роки, мабуть же, були за цей час і літо, і тепло, а їй все здається, що була зима і зима. Це був для неї чи не найважчий період. Вже минуло щасливе піднесення від самої думки, що ти живеш в Києві, вчишся в університеті, маєш такого чудового сина. Все це стало буденністю, все частіше підступала втома від навантаження фізичного і психічного, від необхідності весь час поспішати, економити кожну хвилину, кожну копійку, щоб вкластися в свою невелику зарплату. І що тут приховувати: коли їхала в Київ, десь в глибині її душі, так глибоко, що вона навіть сама собі в цьому не признавалась, жила надія, навіть не надія, а певність, що в Києві вона обов'язково зустріне когось, хто буде ніжним, як Павло, буде любити її, як Павло, але заразом буде розумним, сильним, освіченим, таким, що на нього можна буде покластися, як на кам'яну гору. Він усиновить Дмитрика, той виросте і навіть знати не буде, що в нього нерідний батько. Не може бути, щоб у такому великому місті не було того, хто їй потрібен для щастя. І щоб вона була йому потрібна.
Ну, що ж, Андрій їй пропонував, як то кажуть у романах, руку і серце. Бо ж вона - приваблива, вміє елегантно одягатись, освічена, прекрасна хазяйка, чимало поїздила по світі. Такою жінкою кожен міг би пишатись. Але ж як нелегко далась їй її освіченість, її привабливість, її елегантність! Бо коли мрієш працювати в "Інтуристі", то одного знання мов, хоч би найдосконалішого, не досить. Читала, ні, не читала, а прискіпливо вивчала історію тих країн, мову яких знала, мистецтво, звичаї, традиції. Навіть кухню треба було знати, щоб не замовити для фінів сирники або шашлик з баранини і щоб для італійців подбати про пшеничний хліб. Ходила на демонстрацію моделей одягу, щоб знати, як одягатись, підробляла репетиторством, щоб мати можливість той одяг купити, завела дружбу з перукаркою, яка робила їй наймодніші зачіски.
Коли нарешті взяли її в "Інтурист", то теж не послали отак відразу в Париж чи Стокгольм, зовсім ні! Спочатку доручали невеликі екскурсії по місту і то не дуже важливі. Вже потім, коли переконалися, що на неї можна покластися, стали доручати більш серйозні справи. А потім стажування в Гавані. Це було не так просто, як правило, жінок не посилають в закордонні поїздки. Довелося докласти не менших зусиль, ніж отій жінці, що працює капітаном океанського корабля, чи Марині Попович, щоб стати льотчиком-випробувачем. От і вона стала. Правда, не кругосвітньою мандрівницею, як це їй мріялось у дитинстві, але все ж це була робота саме для неї. Поїздки, нові міста, нові люди - цікаво ж! Дмитрнкові рано довелося звикнути до самостійності, та це в нього непогано виходило. З’явилися нові гарні речі. Ні, вона навіть не допускала думки, що можна заробити на тому, щоб десь щось купити, а потім вигідно продати. І не тому, що за це можна вилетіти з роботи. Просто такий спосіб заробляти гроші був не для неї. Але ж купити щось для себе завжди можна. А джерело додаткового заробітку знайшлося досить несподівано. Якось довелося їй працювати в групою шведських письменників, які зустрічалися з нашими працівниками преси. По тому до неї підійшов один солідний товариш і сказав: "Якщо ви так досконало знаєте обидві мови і орієнтуєтесь в сучасній шведській літературі, то чому б вам не перекласти для нас який-небудь роман хорошого прогресивного письменника? Нам дуже потрібні перекладачі зі скандинавських мов".
Останні роки їй добре жилось. Цікава робота, матеріальна забезпеченість, затишна квартира, влаштований побут. Багато друзів чи просто знайомих, і всі такі цікаві люди - освічені, талановиті: літератори, вчені, дипломати, журналісти. Були в неї і близькі друзі, стосунки з якими підходили десь до межі кохання. Але їй вже не хотілося заміж. А для чого? Вона вже звикла до свого незалежного життя, Дмитро виріс, батька йому вже не треба, їм було цілком добре вдвох. Ну а, наприклад, такий собі Андрій (зрештою, це лише рік, як вона з Андрієм) був для того, щоб піти разом в театр, поїхати у відпустку, відчути себе жінкою. Словом, все було так просто і ясно. А тепер?..

	***
- Доброго ранку,- весело сказав Павло. - Ти виспалась чи це ми тебе розбудили своїми розмовами? А я тут вкоротив віку одній курці, думав, встигну її засмажити, поки ти спиш. А коли так, то, може, ти її доведеш до пуття? 
- Ну, розуміється, хіба чоловіки можуть щось робити, коли поруч є жінка, яка нічого не робить?- в тон йому відгукнулась Алла. - Доброго ранку, Едуарде, як тобі спалось?
- Добре,- відповів Едуард.
І тільки зараз Алла зрозуміла, яку тьотю Катю згадував він учора. Це ж та, що по телебаченню передачу "На добраніч, діти!" веде. А вона навіть відчула щось на зразок ревнощів! Алла посміхнулась серйозному Едуардові і почала думати, що їй робити з собою. Мабуть, від, того, що не зробила звичного вечірнього туалету, а потім спала в цій несвіжій постелі, почувала себе такою ж несвіжою, що аж самій було гидко. А тепер доведеться ще обійтись без ранкової зарядки і холодного душу. Навіть вмиватись з цього умивальника над тазом, повним брудної води, не хотілось. Та й чим тоді втертися? Отим рушником, який тут слугує на всі випадки життя? Руки сяк-так помила під умивальником, для обличчя знайшла в сумочці косметичну серветку. Розірвала пакет, притулила до обличчя м'який папір, насичений тонізуючим розчином.
- А що ти робиш?- запитав Едуард.
- Вмиваюсь.
Він торкнувся пальцем зім'ятої серветки, потім підніс його до носа і поморщився. 
- Пахне.
- А ти вмивався?- запитав Павло. - Ну, давай вмиватись.
Едуард підійшов до умивальника, натиснув кілька разів на мідний пиптик, потім мокрими руками повозив по обличчі і втерся все тим же рушником.
Алла взяла вже знайомий ніж з дерев'яною колодочкою. На цей раз справи в неї пішли краще. Може, патрати ним курку було зручніше, ніж чистити картоплю, а може, вона вже до нього звикла.
- Ну, ви тут готуйте сніданок, а я збігаю в магазин за свіжим хлібом. - І Павло вийшов.
Едуард взявся до своїх малюнків, і Алла відчула себе вільніше. Вона розчленила восково-жовту курку на шматки, сполоснула їх і, відшукавши на рушнику найчистіше місце, обсушила. Бо ж мокре м'ясо ніяк не обсмажиш на рум'яно.
- Ох і аромати в нас!- сказав Павло, заходячи в хмарі холодного повітря.
Окрім хліба, він приніс ще величезну круглу коробку з тортом.
- Ти збожеволів- докорила Алла. - Ти що, не міг маленький взяти, якщо тебе вже потягнуло на солодке? Чи тобі гроші дівати нікуди? 
-  А це єдиний, який там був. А тарілки ж у нас чисті! Такими блискучими вони не були навіть тоді, коли їх принесли з магазину! Давай я допоможу тобі чай заварити.
- Не лізь не в свої справи,- суворо сказала Алла. - Чай заварюється в той момент, коли його зібрались пити. І взагалі, я дуже сумніваюсь, що тобі можна доручити цю важливу справу. Та жовта водичка, яку ми з тобою пили колись, не має нічого спільного з благородним напоєм, що його називають чаєм.
І вони знову сиділи втрьох за столом, їли курку, потім пили чай з тортом, який чомусь розсипався на крихти, так що його довелося їсти ложками, наче розсипчасту кашу. Обличчя Едуарда і досі не виявляло ніяких емоцій. Здавалось, ця дитина зовсім не вміє всміхатись. Зате на обличчі Павла був отакий щасливий вираз, що Алла ніяк не могла зважитись на ту серйозну розмову, яку, що не кажи, а треба було провести.
- І що тепер ти збираєшся робити?- запитала вона нарешті. Він чи справді не зрозумів її, чи зробив вигляд, що не розуміє.
- Що ти маєш на увазі?
- Не прикидайся дурником,- з досадою сказала Алла. -Не можеш же ти тут сидіти удвох з дитиною. Тобі треба влаштовуватись на роботу. І взагалі - влаштовувати своє життя. Що ти думаєш робити?
- Та поїжджу по довколишніх селах, пошукаю що-небудь.
- А Едуарда в тебе є з ким лишати?
- Вчора попросив сусідку, щоб приглянула за ним. Не хотіла, але я вмовив, що скоро повернусь.
- А я через два тижні мала в Голландію їхати,- з жалем сказала Алла.
- Їдь,- сказав Павло. - обов'язково їдь. Чому б ти мала не їхати?
- Але ж не можу я тебе так залишити!- в голосі Алли дзвеніли сльози.
- Їй все страшніше ставало від думки, що з учорашнього дня її життя круто і непоправно ламається. Так, тепер їй не тільки не доведеться їздити за кордон, але й від поїздок по країні доведеться відмовитись. Може, взагалі перейти на самі переклади. Але ж і переклади йшли в неї так успішно тому, що вона завжди була в курсі всіх новинок, знала, що варто перекласти, могла дістати потрібну книжку. А тепер? Чекати, поки в редакції дадуть? І, власне кажучи, коли вона буде перекладати, якщо на її руках будуть ці двоє дітей? І друзі не збиратимуться в неї, бо про що їм говорити з цим чоловіком? Їй же самій з ним ні про що говорити, окрім якихось побутових справ. І весь час її будуть злити якісь дрібниці: що не подав руку, вийшовши з автобуса; що він спокійно надягає своє пальто, коли вона стоїть поруч; що не візьме з її рук важку сумку. Дрібниці, здавалося б, зовсім не варті уваги, а проте дрібниці - це найстрашніше. Все наше життя складається з дрібниць, в які лише час від часу вклинюється якась серйозна справа. І це тільки марні розмови: захоче - навчиться, нічого страшного. Саме дрібниць, які в'їлись в твою свідомість з дитинства, найважче позбутись. Та й таке - не може вона вчити дорослого чоловіка елементарних речей! Навіть найбільш емансипованій жінці необхідно відчувати мужчину сильнішим, досвідченішим, розумнішим.
- Ти розвівся зі своєю останньою жінкою?- запитала Алла.
- Ні.
- В такому разі тебе в моїй квартирі не пропишуть. - Алла хотіла, щоб у її голосі звучав лише жаль, але мимоволі в ньому прозвучало й полегшення. Павло рвучко підвівся, підійшов до неї і поклав їй на плечі руки.
 - Слухай,-твердо сказав він,- ти це викинь з голови. Ти тут зовсім ні при чому. Ти живи, як і жила, і займайся своїми справами.
- Але ж це я винна, що в тебе все так склалося,- жалібно сказала Алла.
- Ні в чому ти не винна. Винен я сам. А може, навіть і я не дуже винен. Так воно вже склалося в житті. А що я любив тебе - це єдине, що в мене було.
За вікном прогуркотів автобус.
- Мені треба їхати,- скинулась Алла.
- Може, ти залишишся до вечора?- нерішуче запропонував Павло. - В нас є ще один автобус, о шостій вечора.
Але вона вже зірвалась і почала поспіхом складати в сумочку всі свої дрібниці: щітку для волосся, французьку губну помаду, пульверизатор з лаком.
- Ні, ні,- нервово говорила вона,- бачиш, я й так вже не потрапила до косметички. І, мені ще треба зробити зачіску, а о пів на четверту мають привезти білизну з пральні.
Павло стояв і дивився на неї з такою посмішкою, від якої в неї знову боляче стиснулося серце. Вона підійшла до нього впритул і благальне сказала:
- Слухай, в тебе ж, напевно, грошей обмаль, а я саме отримала гонорар за книжку. Я тебе дуже прошу: візьми, скільки треба. Потім віддаси.
Він легко торкнув її плечі і, заплющившись, похитав головою.
- Дякую, але в мене є гроші. Вистачить з мене. 
Вони стояли на зупинці - вона, Павло і Едуард - і чекали, поки автобус, зробивши коло по селу, буде повертатись назад. Підходили якісь люди, віталися з Павлом, називаючи його по імені, з цікавістю позирали на неї. Нарешті повернувся автобус, і всі почали сідати. Алла з відчаєм глянула Павлові в обличчя. Якби він щось сказав, якби він сказав хоч слово! Сказав: "Я не можу більше без тебе, що ми робимо, ми повинні бути разом!" Але він нічого такого не сказав, на мить лише притис її до себе, поцілував у губи. Вона провела долонею по блідій щоці Едуарда, яка не вкрилась рум'янцем навіть на морозі. Потім сіла в автобус і, посміхаючись тремтячими губами, помахала їм крізь скло рукою.
Автобус рушив, вона повернула голову, щоб ще бачити їх - високого худорлявого чоловіка в коричневому пальті і серйозного хлопчика. Вони тримались за руки і дивились їй услід. Потім автобус повернув за будинки, і їх не стало видно.


ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ

Галина Леонiдiвна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в м.Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика. Виросла на Рiвненщинi. Пiсля закiнчення семирiчки навчалася в Острозькому педучилищi. У шiстнадцять рокiв була арештована i засуджена на 10 рокiв таборiв ГУЛАГУ, як було написано у вироку: «...за складання нацiоналiстичних вiршiв i антирадянську агiтацiю серед студентiв».
Звiльнилася через неповних три роки i приїхала в Донбас, де починала з рiзноробочої на будiвництвi. Навчалася в школi робiтничої молодi. Вступила до Донецького Iндустріального iнституту, потiм на театральне вiддiлення культосвiтнього училища. Заочно одержала вищу освіту в літінституті ім. Максима Горького (м. Москва), бо в Україні подібного навчального закладу не існувало. 
Працювала в м. Макiївцi на труболиварному заводi, керiвником драмгуртка в смт. Ханжонково, друкарем в Донецькiї обласнiй друкарнi, редактором у Донецькому “Будинку преси”, сценаристом у “Донбитрекламі”, після вступу до Спілки письменників у 1984 р. – на творчій роботі.  		
В серединi 60-тих рокiв знову почала писати вірші, трохи пiзнiше - прозу i критичнi статтi.  Автор поетичних збiрок «Веселки на тротуарах» (Київ, «Радянський письменник», 1966.), «Наречена сонця» (Донецьк, «Донбас», 1976.), «Високе полум’я дня» (Київ, «Радянський письменник», 1980.), «Слiд зiрницi» (Київ, «Радянський письменник», 1986.),«Яничарська балада» Поезія. (Дубно, «Наш край», 1993.),«Вибране сином» Поезії.( Львів, «Сполом», 1999.), «Рядок з літопису» Поезії.(Львів «Сполом», 2000.), «Ера України» Поезії. (Львів, «Сполом», 2000.), «І сказав Ісус» Поезії. (Львів, «Сполом», 2000.),«Ішла весна по місту» Поезії.( Львів, «Піраміда», 2001.), «Над озером холодної води» Поезії. (Львів, «Піраміда», 2001.), «Сонце, вітер і жінка»Поезії.(Львів, «Піраміда», 2001.), «Станція Ворожба» Поезії.( Львів, «Піраміда», 2001.),  книжок прози «Вiдцвiла шипшина» (Київ, «Радянський письменник», 1974.), «Твiй тихий дiм» (Донецьк, «Донбас», 1980.), «Двадцять рокiв i один день» (Київ, «Радянський письменник», 1984. та Донецьк, «Донбас», 1985.), «Прекраснi iмена жiночi» (Донецьк, «Донбас», 1990.), а також публiцистичної книжки «Письма к другу» (Донецьк, «Донбас», 1989.) i лiтературних портретiв українських поетес «Силуети поетес» (Київ, «Радянський письменник», 1988.), та ще цілого ряду різноманітних книжок, як «Соло для дівочого голосу» Автобіографічний роман.( Львів, «Добра справа», 2001.), «Казка про хлопчика Ромчика і трьох чарівних коників» (Дубно, «Наш край», 1991.), ,«З сімейного альбому» Есе.(Дубно, «Наш край», 1993.), «Казка про Сонце і його синів-променів» (Львів, «Каменяр», 1996.), «Степан Бандера: людина і міф» Документальна розвідка. (Київ, «Бібліотека українця», 1999.), Друге видання, доповнене.( Львів, «Сполом», 2000.), Третє видання з додатками.          ( Львів, «Піраміда», 2001.)
Виступала в перiодицi з публiцистичними та критичними статтями. Лауреат премiй iм.О.Бiлецького та ім.В.Марченка. 
З 1990 по 2001 рр. проживала у Львовi. Померла 11 березня 2001 р. Похована у м.Кремянці.
********************************************************************************
Гордасевич Галина Леонідівна; Львів, обл. т-во шанувальників Т.Шевченка, гол.; чл. Нац. ради ДемПУ; письменниця. Н. 31.03.1935 (м.Крем'янець, Терноп. обл.); укр.; батько Леонід (1912-1990)- священик, політв'язень (1946-53); мати Олена (1912-2000)-домогосп.; син Богдан (1961-) - журналіст. Осв. Літ. ін-т ім.Горького (1965-71, м.Москва). З 1950 - навч. в Остроз. пед. уч-щі. 05.1952 - заарештована. Засуджена на 10 р. "за складання націоналіст, віршів", звільнена 12.1954. працювала в Донец. обл. З 1964 - публікувалась в періодиці. Чл. Спілки письм. України (1984). 08.1989 - чл. ініціативної "трійки" зі створ. ТУМ ім.Шевченка в м.Донецьку. 01.1990 - делегат/ Всеукр. установч. з'їзд ТУМ (обр. до Великої ради). 06.1990 - член оргком-ту зі створ. Руху в Україні. 08.1990 - учасник установч. конференції зі створ. Руху в М.Донецьку (обрана до обл. проводу). 09.1990 -учасник установч. з'їзду Руху в М.Київ. 1991 - чл. оргком-ту зі створ. ДемПУ, делегат установч. з'їзду, член Нац. ради. Збірки поезій "Веселки на тротуарах" (1966), "Високе полум'я дня" (1980), "Наречена сонця" (1976), "Слід зірниці" 1986. Проза: "Відцвіла шипшина" (1974), "Твій тихий дім" (1980), "20 років і один день" 1984), "Прекрасні імена жіночі". Літ. портрети "Силуети поетес" (1989). Публіцистика "Письма к другу" (1989), есе "З сімейного альбому" (1993). Володіє польс. мовою. Захопл.: домоводство. (Джерело:"Хто є хто в Україні" за 1997 р.)
**********************************************************************************
БІОГРАФІЯ

	Галина Леонiдiвна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в м. Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика Леоніда Гордасевича (1912-1990) та матінки Олени (1912-2000) з родини Хомчуків. Дитинство письменниці прйшло на Волині, де вона жила і вчилась у с. Городець, м. Дібровиця, с. Кричільську, м. Острозі, м. Костополі.
	 По закінченні семирічки в с. Кричільську поступила у 1950 р. навчатись до Острозького педучилища, а наступного року перевелась до Костопільського педучилища. Вперше була заарештована 13 березня 1952 р. ще 16-літньою, вдруге – 20 травня 1952 р. і засуджена Рівненським обласним судом за ст. 54 КК УРСР до 10 років позбавлення волі згідно вироку «.. за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». На волю вийшла 23.12.1954 р., пробувши в ув’язненні 02 роки 07 місяців 03 днів, реабілітована – 11.05.1992 р. Ув’язнення відбувала у зонах Чернігова, Одеси, Куйбишева (Самари).
	За «оргнабором» у 1955 р. приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Працювала в м. Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгурка в шахтарському селищі Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні. Одночасно заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому Індустріальному інституті, на театральному відділенні Культосвітнього училища, а з 1956 по 1971 рік одержала вищу освіту в Московському Літературному інституті ім. Максима Горького. Працювала в Донецькому обласному управлінні по пресі редактором, потім з 1974 р.– сценаристом у Донбитрекламі. З 1984 р.– на творчій роботі професійного письменника.
	Перші публікації в періодиці опубліковано в 1964 р. Член Національної  Спілки письменників України з 1984 р. Автор багатьох поетичних збірок та книжок прози, критики і публіцистики, а також кількох сотень публікацій періодичних виданнях України та за її межами.
	В серпні 1989 р. була членом «ініціативної трійки» по створенню Товариства української мови на Донбасі. Як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду ТУМ в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету по створенню Народного Руху України; в серпні 1990 р. – учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу; у вересні 1990 р. – учасник Установчого з’їзду НРУ в м. Києві. У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної  партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради. 
	Вільно володіла польською, білоруською, російською, чеською, словацькою і болгарською мовами. Добре знала англійську, латинську, італійську та іспанську мови. Активно займалась перекладацькою діяльністю.
	Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького в галузі критики, ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.
	У 1990 р. переїхала з м. Донецька на постійне проживання до м. Львова, де й по-мерла 11 березня 2001 року від інсульту. Похована 13 березня 2001 року на батьківщині в м. Кременці на старовинному Монастирському цвинтарі.
	З нащадків залишилися син Богдан (19.06.1961) та онука Соломія (08.04.1994). Старший син Сергій 1959 р. народження помер від дизентерії у 1960 р. В Росії в м. Сусуман Магаданської області проживає рідна сестра Нонна Круглова з сім’єю.

БІБЛІОГРАФІЯ АВТОРА

1. Галина Гордасевич. Веселки на тротуарах. Поезії. Київ, «Радянський письменник», 1966.
2. Галина Гордасевич. Відцвіла шипшина. Повість і оповідання. Київ, «Радянський письменник», 1974.
3. Галина Гордасевич. Наречена сонця. Поезії. Донецьк, «Донбас», 1976.
4. Галина Гордасевич. Високе полум’я дня. Поезії. Київ, «Радянський письменник», 1980.
5. Галина Гордасевич. Твій тихий дім. Повість і оповідання. Донецьк, «Донбас», 1980.
6. Галина Гордасевич. Двадцять років і один день. Повісті. Київ, «Радянський письменник», 1984.
7. Галина Гордасевич. Двадцять років і один день. Повісті. Видання перероблене і доповнене. Донецьк, «Донбас», 1985.
8. Галина Гордасевич. Слід зірниці. Поезії. Київ, «Радянський письменник», 1986.
9. Галина Гордасевич. Письма к другу. Публицистические эссе. Донецьк, «Донбас», 1986.
10. Галина Гордасевич. Силуети поетес. Літературні портрети. Київ, «Радянський письменник», 1989.
11. Галина Гордасевич. Прекрасні імена жіночі. Повісті. Донецьк, «Донбас», 1990.
12. Галина Гордасевич. Казка про хлопчика Ромчика і трьох чарівних коників. Дубно, «Наш край», 1991.
13. Галина Гордасевич. Яничарська балада. Поезія. Дубно, «Наш край», 1993.
14. Галина Гордасевич. З сімейного альбому. Есе. Дубно, «Наш край», 1993.
15. Галина Гордасевич. Казка про Сонце і його синів-променів. Львів, «Каменяр», 1996.
16. Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Київ, «Бібліотека українця», 1999.
17. Галина Гордасевич. Вибране сином. Поезії. Львів, «Сполом», 1999.
18. Галина Гордасевич. Рядок з літопису. Поезії. Львів, «Сполом», 2000.
19. Галина Гордасевич. Ера України. Поезії. Львів, «Сполом», 2000.
20. Галина Гордасевич. І сказав Ісус. Поезії. Львів, «Сполом», 2000.
21. Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Друге видання, доповнене. Львів, «Сполом», 2000.
22. Галина Гордасевич. Лілії для Юлії. Поезії. Львів, «Сполом», 2001.
23. Галина Гордасевич. Ішла весна по місту. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
24. Галина Гордасевич. Над озером холодної води. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
25. Галина Гордасевич. Сонце, вітер і жінка. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
26. Галина Гордасевич. Станція Ворожба. Поезії. Львів, «Піраміда», 2001.
27. Галина Гордасевич. Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. Львів, «Добра справа», 2001.
28. Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Документальна розвідка. Третє видання, доопрацьоване, з додатками. Львів, «Піраміда», 2002.

  підготував Богдан Гордасевич 11 вересня 2004 р. м. Львів