Аннотация 

Влітку на далекій полонині в Карпатах відбувається молодіжний з'їзд неформалів Шипіт. Сюди приїжджає Гер, у якого є домовленість із невідомими людьми: вони мають приїхати, аби організувати фестиваль у фестивалі – фест самогубців. Упродовж двох днів збираються шестеро майбутніх мерців: юна мазохістка, екстрасенс невдаха, двійко дівчат із фобією переслідування, розчарований молодий програміст і Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси «шаманотерапії» не залишають часу на роздуми, вони обрушуються на всіх без винятку «самогубців», призводячи до трагічного фіналу.

Любко Дереш

Трохи пітьми


Дизайнер обкладинки Андрій Цепотан
© Любко Дереш, 2006
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007

У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті.
Р Шилінг. Рікша Привид

Цей текст було записано на аудіоплівку влітку 2006 року під час сеансу монодрами, проведеної для мене колегою психологом V. Під час перенесення монологу на папір додані зміни були мінімальними. Цей твір неможна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося. Записи, що містяться у цій книзі, – не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості. Можливо, для тих психо туристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді.
?. ?.



[початок плівки]

(на фоні віддаленого щебету горобців і ластівок чутно чоловічі голоси. Двоє по черзі вигукують фразу: «Я призиваю магічний театр!» Кожен із них робить це тричі, після чого аудіоплівка фіксує приблизно хвилинну паузу) 

V.: Перш за все треба визначити ролі для каменів.
?.: Я буду називати героїв по черзі, як вони з'являються, а потім думатиму, яка їм найбільше підходить каменюка, о'кей? Першим з'являється персонаж, що говоритиме від свого імені, тобто оповідач. Він є той, хто прихований від самого себе… Напевне, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите… якась таємниця. Бррр, мороз по шкірі. Я думаю, ним напевне буде отой камінь (підходить до каменя № 1). Мені треба на нього накласти руки?
V: Просто дай спрямування, що він буде виконувати роль Того, Хто Прихований Від Себе.
?.: (робить пасу бік каменя, урочисто) Ти будеш Тим, Хто Прихований Від Себе. Ти будеш моїм особистим секретом, який я ховаю.

 

V: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось більше.
?.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!

(пауза) 

V: Чуєш якусь відповідь від нього?
?.: (тихо)  «Я тебе теж», (до Того, Хто Прихований Від Себе) Я радий, що ми нарешті можемо подивитися одне одному в очі. (до V.)  Він сумний, він весь у тіні.
V.: Ти бачиш, де він зараз?
?.: Так. Він зараз на галявині, втомлений з дороги. Він старший, років 30 – 32, смаглявий, чорний. Його шкіра темна через його інтереси.
V.: Ти знаєш, що це означає?
?.: Ні. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно зелені тони. Колись він захоплювався наркотиками, опіатами. Темно зелений – це колір приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образі шкіряної куртки із блискучими заклепками. Шкірянка придавлює його до землі. Зараз він просто сидить… дивиться на полонину. Він шукає людей, у ньому велике напруження. Він не отримує відповідей від світу… Здається, останні роки він щось безперервно шукає. Але постійно залишається без відповіді. Він прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримує, вважає це проявом слабкості. Тому вирішив сидіти на місці. У його житті багато темного світла.
V: В якому сенсі?
?.: Я не розумію цього. Можливо, у нього внутрішній світ темний. Але це не пов'язано із субкультурою: ні з металістами, ні з блекерами, ні з готами. Хоча він близький до цих людей. Колись він тусувався з ними. Бачу в ньому «темні епізоди». Тьмяне освітлення в дитинстві, темні приміщення. Стривай, я розумію. Зараз його робота пов'язана з темрявою, він працює в нічну зміну… Він звик бути сам.
V.: Ти відчуваєш його десь у своєму тілі?
?.: Печінка.

(пауза) 

Наркотики середньої важкості. Це найбільша частина його теперішнього життя. Зараз у нього глибока криза. Депресія навіює суїцидальні думки.
V.: Чим викликана твоя ненависть до нього?
?.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, в мене аж груди стискає.
V.: Спробуй це йому сказати.
?.: (Тому, Хто Прихований Від Себе)  Старий, у мене аж груди розпирає від емоційної хвилі, коли я думаю про тебе. Я боюся… тебе… а може, боюся разом із тобою… (до V.)  Він боїться чогось. Боїться майбутнього. Він не знає, що буде далі, тому що для нього все дуже невизначено. Зараз у нього життєвий злам. Усе валиться з рук, усе тріщить по швах. Він нічого не може нормально робити, нічого не може довести до кінця, і це муляє. Зараз у нього найгірші дні в житті.

(пауза) 

?.: (тихо)  Я відчуваю, що брешу, коли говорю про нього.

(пауза) 

?.: (запитує і відповідає різними голосами)  Чому я брешу, коли говорю іншим про тебе? – Тому що про мене ніхто не знає. – Ти хочеш відкритися? – Я стидаюся. – Кого ти стидаєшся?
?.: (до V., тихо)  Йому здається, що на нього спрямовано безліч очей, хоча він завжди сам. (до Того, Хто Прихований Від Себе):  Кого ти шукаєш на Шипоті? (до V.)  Він сам достеменно не знає. Може, когось, щоби побазарити… Він прагне спілкування. Він хоче, щоб на нього звернули увагу. Від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно усередині.

V.: Після цього маленького діалогу, що ти почуваєш до нього?
?.: Тепер я можу погодитися, що така людина має право на існування.
V.: Це те, що ти думаєш. А що ти відчуваєш?
?.: Я не хочу, щоб ця людина існувала… Хочу, щоб це все виявилося неправдою! Щоб його не існувало!… Він просочений жалем, і я просочений жалем.
V: А зараз, у цей момент, які відчуття в тобі?
?.: Ніби ми обидвоє розплакались.
V: Де ти відчуваєш свій жаль?
?.: Де? Задня частина шиї, біля черепа. В горлі. Праве вухо. V.: Спробуй зараз не ігнорувати ці відчуття, а посилити їх.
?.: Спина… Ох х, сильний біль… Він смертельно втомлений…
V.: Якщо ти зараз переключишся на інший канал, ти зможеш цю втому побачити
?.: Так, проявляється. Тепер я це все бачу. О Господи, як усе чітко! Це гори, Карпати. Я сиджу на галявині, перша тераса полонини біля Шипота. Найнижчий рівень, зразу біля входу, там, де великий корч. Я завжди зупиняюся спершу на ньому, переводжу подих. Плечі просто провалюються від знемоги… (до V.) Я відчуваю, що мої слова стають його словами. У нього свій стиль. Він буквально проривається крізь мене. Він ХОЧЕ ГОВОРИТИ багато і гарно.
V.: Це навіть краще. Відкрий себе цим картинам. Тому, як він це повідає.
?.: На Шипоті спека. Ледь відчутний вітер з гір шелестить біло зеленим листям буків. Мене глючить… Правобіч, метрів за двадцять від мене, розляглися хіпі. Вони зовсім не втомлені, їм просто ліньки. Мене вітають байдужими пальцями, складеними літерою peace. Відповідаю тим же. Все довкола сприймається уривчасто через мою втому. Але напрочуд гостро. Я знову сканую поглядом терасу, шукаю червоні шма тини прапорці.
V.: Кого ти бачиш?
?.: Зліва панки, вони завжди займають рівну площадку відразу біля входу. їм на всіх насрати, і я, звісно, не підходжу і не вітаюся, бо й мені вони по це саме. їх дівчата всі в чорному: чорні шкірянки, чорні бандани. Футболки у тон тільки підкреслюють їх панківську окремішність. Це якісь молоді панки, підгниваючі. Дівчата ще доволі свіженькі, юнаки жваві та матюкливі. П'яні в дрельку. Б'ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.
Праворуч і вище – олдові хіпі щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища і слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.
У відповідь – теж підняті руки й посмішки.
Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.
Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.
Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.
Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. По думки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався – повільно чи швидко – на підйомі впріваєш.
Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.
Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.

Зупиняюся. Український прапор, п'ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими – числа так третього четвертого… Дівчата розгнузданої тілобудови, в самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.
Знову скидаю наплічника і падаю на землю.
– Я вам не заваджу? – питаю у дівчат, не дивлячись.
Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.
З намету вилазить бухий в дупель хіпусьо. Він по собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м'яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі.
Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ. Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.
– Буде?… – випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.
Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».
Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:
– Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу…
Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.
З намету вилазить іще один гість, уже зовсім іншої стилістики. Він довгий і тонкий. Теж голий по пояс. Дві тонкі коси звисають аж до ліктів. Цей припалив собі цигара ще в наметі і ясними очима дивиться мені за спину, на гірське пасмо й долину ген унизу. Він затягується й зітхає. Ясно – лірик самородок.
Патлатий в окулярах підіймається. Він наче вже трохи оговтався і вирішив припалити від тліючої в попелі головешки.
Закурює, дивиться на мене і прорікає:
– Ненавиджу очкариків… особливо патлатих. П'єш? Я стенаю плечима. Ні хайру, ні окулярів у мене немає.
Чувак теж стенає плечима і робить ковток із військової фляги.
– Мукта, – каже він.
Ще трішки ввічливої мовчанки. Раптом мене осяює, що то таке прізвисько.
– Гєра, – представляюся я. – Але можеш мене називати Гер.
– А а а а…
Повільно затягується сигаретом і гарчить:
– Геррр… Типу, геррр Шнітцель?
– Саме так. Або гер Штрудель.
– Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель!
Довгий сухарик тим часом витягає гітару і береться награвати щось із Craneberries. Виходить переконливо. Стосовно пуделя не заперечую. Підбираю свої сірники, кладу назад до кишені.
– Чаю, може, вип'ємо? – питаю у них.
Чувак із гітарою, не перестаючи грати, киває у такт головою. Каламутний гуморист Мукта не відповідає нічого. Похмілля вчить людей людинолюбію, і в Мукти зараз важливий іспит.
Одна з дівчат від згадки про чай починає ворушитися. Перевертається до неба лицем, а до моїх очей грудьми, але картина чомусь не настільки хвилююча, як можна було сподіватись. Слідом за нею на спину перевертається й інша ляля. Отут вже відчуваю міцний притік оптимізму.

У глибокій безсловесності, під майстерну гітару сухарика ми випили по горняткові чаю. Нічого не кажучи, гер Пудель встав і пішов далі.
По лівому фланзі від самого низу і аж до броду, понад потічком вздовж вимитого водою яру, розтягнувся табір панків. Панки з Києва, панки з Вінниці, панки зі Стрия. Панки з Рівного, з Одеси і найстрашніше – панки з Шостки!
Десь роки два тому на Шипіт приперлися якісь непевні типи – не зовсім гопніки, не цілком репери, не до кінця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастіно наполітано. Пес бігав, гавкав, лякав дітей, слинився і поводився непристойно щодо ніг окремо взятих товаришів. Кислотники з того перлися. їх улюбленим жартом було йти в село під «феном» і питати: «Бабуля, а ґдє здєсь мака можна намацать?»
Однієї ночі кислотники репери до того обковбасилися, що вкрали в Пйлипці (селі під Шипотом) косу, наробили в господі переполоху і зникли у невідомому напрямку. Приїхали стрьомні воловецькі міліціонери, почали поночі з ліхтариком шниряти по наметах і доводити миролюбних, але мєнтофоб них хіпунчиків ледь не до інфарктів.
Міліція виявила гоп кислотників на ранок на чужому городі, заставши за незвичним у тутешніх краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолі, в'яжучи макові снопи. Пов'язали обидвох.
На денних сходинах патріархи Шипота глибоко засудили чужинців, які зробили тутешнім лояльним відпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок від кислотників мешканцям полонини перейшов отой самий мастіно наполітано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбільше. Недовго думаючи, вони пригріли псюру обухом, оббілували й з'їли.
А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеної орієнтації зі слідами відпочинку на лиці й поцікавилися, де ж, до граної мами, ЇХ РЕКС, усім стало трішки соромно.
Усім, крім панків із Шостки.
По праву руку згори, з боку підйому на гору Стій, розіп'яли свої шатра позитив парапацифісти – люди, налаштовані загалом на все оптимістичне, конструктивне і життєствердне. Вони не б'ють по ночах пляшок, не кричать матюків, не співають страшних пісень «Гражданской Оборони». Більше того, від них не відчувається запаху того кармічного фатуму, який панки намагаються згустити над собою і передати іншим.
На правому фланзі було світло та спокійно. Тут ніжилися напівоголені, не завжди зрілі, але вже розіпрілі німфи, на яких час від часу наскакували їхні козлоногі, перезбуджені надлишком кисню фавни – в подертих джинсах, голі й босі. Фавни хотіли трахатися, та, не маючи змоги реалізувати це бажання негайно, робили юним дівам різні пакості: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усім чогось хотілося, але це не стосувалося за великим рахунком ні курива, ні випивки, ні, врешті, сексу (хоча після сексу це хотіння притуплювалося). Невловиме маєво хотіння робило все водночас і бажаним, і нудним. Чудна амплітуда. Із вродженої делікатності я не заглядав у намети, не дуже завтикував на цицьки. А при зустрічі з черговим ню виявляв вершини галантності, цілуючи нагим паннам ручку.

Ще вище, майже на краю можливого, розбила намет ужгородська молодь протесту. Ці молоді люди із самого ранку сиділи обурені, кожен повернувшись лицем у бік долини, і споглядали горизонт на знак непокори. Один із них обурився до такої стадії, що я запропонував йому попити води, але інші наказали мені не лізти, у них сесія. Так і сказали: сесія.
Я поцікавився, чи багато в них ще протестного матеріалу і де його назбирали. Вони сказали, що то їх, регіональний, а мають його стільки, що вистачить, аби обурилося пів Шипота до кінця сезону.
«А якщо навпаки, – перепитую: – весь Шипіт, але тільки на півсезону?» Вони на те: «No woman по cry».
Я спитав у них щодо лінії партії. Мені відповіли: «Всьо зігзагообразно».  Такій політпідкутості можна тільки позаздрити.
Мене запитали, чи я б не відмовився. Я б не відмовився – так і відповів.
За кільканадцять хвилин, коли перша хвиля обуреності минає, відходжу на кілька кроків, аби насолодитися цим екзотичним явищем здаля: семеро протестуючих, як один, сидять клином і споглядають північний схід. Очі червоні від лозунгів, а на обличчях – вселенська печаль.

Я уважно пройшовся вздовж наметів, кілька разів підіймав привітно відкриту долоню, але так і не здибав ані одного червоного прапорця.

Над потічком зазвичай осідали растамани. Вони готували їсти «всі для всіх» і були добряче згуртовані. Чужинців приймали радо, але на відстані, до наметів не підпускали, дозволяючи переступати свої пороги тільки справжнім джа растафарай.
Навіть коротка подорож на їхні терени справляла враження. Растамани цілими днями сиділи у своїх типі, били в барабани, гриміли маракасами і співали негритянські псалми. Всі як один були набожними і намоленими, але, на відміну від заціпенілих протестантів із Ужгорода, їхній стан був рухомим, колихливим, немов замішаним на даб ритмах.
Від безперервного моління до Джа між растаманами встановлюється телепатичний зв'язок, як у тих індіанців, що варять в джунглях Амазонії з ліан аяхуаску – «вино душ». Це відчувалося зразу, тільки но потрапляв на їх священну територію за потічком, яка, зазначу, виглядала справжнім
анклавом Ефіопії, спроектованим сюди їх колективною інтуїцією. За растаманськими піснями причувалося муркання гепардів й інші звуки савани. Я шукав поглядом доказів присутності Африки і впізнавав у місцевій флорі типові ендеміки екватора.
Я ввійшов на їх землю з відкритими долонями – ні списа, ні дрюка, ні каменя – і мене зустріли ввічливим мовчанням. Дреди сиділи тісним колом довкола виварки з підкипаючою зупою. Я відчув, як вони телепатично обговорюють між собою, чи не замірився я перевернути їм баняк з їдлом або розвалити типі й продірявити тамтам, а новий натягнути зі шкур їхніх дітлахів. Але ж ні, мирнішої істоти за мене на Шипоті годі було відшукати. Я просто обвів очима всі намети. Перед кожним висів зелено жовто червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено відповідно до смаку власника – пір'їнами, іклами кабанів, камінцями і, звичайно ж, растами.
Раста, на погляд чужинця, виглядає як шнурівка триколор (традиційні барви), або поєднання якихось інших доступних кольорів. Як правило, расту вплітають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потім – довкола доштукованої шворочки. Для баласту на кінчик расти прив'язується камінець із отвором, хто знає – «курячий бог».
Взагалі, растамани виглядають на полонині найбільш яскравими у зовнішньому аспекті. Ті психо– та географічні терени, де пустили roots їхні тіла, мусять бути екзотичними з погляду осілих і фіксованих тубільців, яким, крім «файка» та «майка», більше рим до слова «Ямайка» не відпущено.
А растамани – вони як леви. Африканські воїни саван, buffalo soldiers, зі страшними локонами на головах, із білими зубами й червоними очима, вони просто звіріють, коли опиняються на природі. Звіріють, дичавіють і кричать: «Алілуя, Джа!»
Як співав Афрік Сімон, «whenna naumija hafanana» – «нема різниці, чорний ти чи білий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, – твоя шкіра не чорна й не біла, а радше земляниста.

Ретельно обдивився всі намети, але так і не побачив потрібного мені сигналу: червоної хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких некон фліктних растаманів людей, котрі б мали упізнатися за кольором насильства.

Не вполювавши й на цей раз нічого, я вирішив нарешті й собі заякоритись. Більшість стратегічно вигідних місць – щоб і до води, і по дрова недалеко – вже були зайняті. Над лівим краєм темніла аура панків. Тому я піднявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничників, що соковитим поясом відмежовували твердь лугу од тверді лісу. Там і спинився.
Без поспіху розкладаю наплічник. Орієнтую двомісний намет головою на південний захід. Два місця – це для мене і для наплічника. Більше ні на кого я не розраховую.
Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. Звідти випала червона шматина. Я сховав її до кишені: із цим підождемо.
А потім прикинув, скільки вже тут людей подумало так само: «підождемо». Двоє? П'ятеро? Скільки?

Вирішив, що при такому розкладі можна чекати до нескінченності й назад. Сходив у ліс, знайшов підходящу тичку і прив'язав до неї червоний віхоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. Вітерець підхопив його, і червінь затріпотіла. У Тибеті б запитали: що перебуває в русі – прапор чи вітер? Я оглянув усю полонину – пістряві намети під подихом полуденного вітру напиналися й теж тріпотіли. Де вони, ці люди з червоним? Що в русі – намети чи вітер? Люди чи обставини? Рухається щось усередині нас самих. Так кажуть на це у Тибеті. Що край – то звичай.
V.: Ти знаєш, про які «червоні прапорці» він говорить?
?.: Ні. Ще ні. Але це щось муторне. Він зараз не хоче про це думати. Щось, пов'язане з темрявою, яку він носить у собі. Він хоче відволіктися. Хоче піти й підкорити якусь дівчину.
V.: Хай піде і зробить.
?.: Він сидить біля свого намету…
V.: Говори від його імені, тоді зв'язок буде повнішим. Поглянь на свою тінь. Твоя тінь лежить на шипітській траві.
?.: Так, я сиджу біля намету… Помічаю тінь на траві й вирішую провести ревізування. Потираю шию. Тінь моя, вона слухається моїх рухів. Певне, на шиї буде шкіра злазити. Сонце перейшло зеніт, і я відчуваю бажання зварганити собі щось поїсти. Меню на найближчі дні виглядає цілком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, і буханець хліба, придбаний у Воловці. Маю кілька пачок вермішелі швидкого приготування, а ще кілограм гречаної крупи. Загалом харчу, при моєму режимі, має вистарчити днів на п'ять. По хліб можна спускатися в село Подобовець, де також є дуже солодке молоко по гривні за літр.
Оцінюю свої запаси оптимістично – вселяючими апетит. Взагалі, зараз я – втілення піднесеності та благодаті.

Блядь. Навіщо я брешу собі? Навіщо продовжую брехати? Мені так хуйово, як не було ще ніколи. Мені хочеться вити вовком і накласти на себе руки просто зараз. Я розумію, що мені хуйово після вінта, чий відхідняк я намагався змазати трамадолом. Але дія трамадолу закінчилася вчора вночі близько третьої й перейшла у середню, найважчу, фазу вінтового відходняку. Мене пробило холодним потом і, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потім увімкнув комп'ютер і спробував подивитися фільм, вже не пам'ятаю назви, але це було якесь психоделічне гівно, від нього хотілося лізти на стелю. Я зрозумів, що знову допускаюся помилки – замість того, щоби знімати страх чимось легким і світлим, рука сама тягнеться по бісівське й причинне, по альбом Coil, наприклад, і думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у ліжку – третя ночі, і здається, до ранку не доживеш. У ці моменти зовсім не розумієш, нахріна було його колоти – нахріна? Щоб попустило. Щоб попустило від чого? Від того, що колов. І т. д.
Тому моя іронія з приводу запасів, «вселяючих апетит», так само як і «аватару піднесеності й благодаті», доступна тільки мені одному, оскільки решта публіки не посвячена в амбівалентність цих означень, як і в те, що коли мені хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилістично еклектичними, семантично ідіотичними і те де і те пе.
Все. Помовчу.

Підкидаю ще полінце у вогонь. Сонце переміщається на захід.
Я вибрав тінисту місцину для постою. За годину в мене буде напівморок і тьма комарів. Сідаю спітнілим лицем до диму – наді мною настирливо в'ються мушки. Облизую верхню губу. Солона.

Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні.

Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому, якраз коли друзі з Житомира пригостили циклодолом. Тоді вона була зовсім сопливою, нечіпаною. Я вже й сам не пам'ятаю, що тоді я насправді сказав, що зробив, а що тільки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам'ятає. Напевне, нафантазував я тоді більше.
Відстороненим оком відзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По її світлому, прозорому погляду вгадую, що дівчина наділена неабияким музикальним слухом.
Запрошують сідати. К. зацікавлено вивчає мене, потім виймає цигарку і підкурює від запальнички. Погляд вниз, на індіанські типі. Вона мене впізнає, хоч і прагне це приховати. Я намагаюся не помітити, як мені від цього стає незручно. Вона старається не помічати, що я стараюсь не помічати її примітливості.
Якась дівчина вилазить із намету і просить припалити у К. Дівуля в самих трусиках і майці. Вона, кістлява й мало інтересна, нагинається до вогника, запропонованого красунечкою К. У дівулі в одній руці цигарка. У другій – клапоть червоної тканини.
Уважніше придивляюся до неї.

Сонце золотить повітря. Часом вітер приносить холодні аромати з лісу. Шкіра вкривається сиротами.
Вечоріє.

Пізніше.
Сиджу біля вогню. У себе на пагорбі. Німим поглядом втуплююся в чорне листя полум'я. Чую: хтось наближається. Підіймаю очі (на сітківці зелена тінь від чорного багаття, темно зелене на темно зеленому) – нагору суне та сама кістлява дівуля. Вона йде і курить на ходу. Тепер бачить, що її помітили. Не махає у відповідь, але повільно вилазить на горб.
Стоїть переді мною, переводить подих. Мовчить, сапає ротом повітря.
– Віка, – представляється врешті.
У неї в ніздрі кульчик зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.
– Сідай, – кажу я. – Герман.
Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска каре. Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально вульгарне.
Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано сірі.
Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.
З за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м'ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.
Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, в тому числі СНІД, нікуди не дівається.
На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці у дівчини чорно фіолетові – не інакше, як паслася у чорниці. Тут кругом її повно.
Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.
Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.
Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.

 


* * *

Віка очікувально дивиться на мене.
– Ти координатор, да?
– Я?! Ні! Свят свят свят!
Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред'явив свою анкету, не наважується.
– їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з'являться, на відкриття.
Віка мовчить.
– Це ж завтра відкриття? – уточнюю я. Вона киває.
– Ну да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.
Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипітського фестивалю. Віка озивається:
– Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.  Хто?
– Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…
– Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.
Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.
– Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. їй прийшло це мей лом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.
Я киваю.
– Вона, корочє, тоже з проблемами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.
Віка трохи попускається, знімає бар'єр.
– З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?
– Яка ше секта? – не второпую.
– Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, моз ги зомбувати.
– Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.
– А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.
– З чого ти взяла?
– А чого голова побрита?
Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.
Віка недовірливо глипає на мене.
– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.

– І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.
– Шо?
– Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.
Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».
– «Ге си…» ой, «Ге ра си мов Гер ман Іва но вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.
– Oro! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи ван ня – місто Одеса». Oro, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?
Знизую плечима.
– Нормально, – кажу. – Так, як всюди.

Ми п'ємо каву.
Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?
– Я лікар, – кажу. – Лікар гінеколог.
Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.
– У мене щось не в порядку з головою.
– Це я помітила, – без іронії каже Віка.
– Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віка. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами мутантами з піськами, як скам'янілі слимачки.
– Фу у… ти в натурі хворий, – майже схвально зауважує дівчина.
– От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія – це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь в поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.
Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. їх навіть спринцювання не розбудить.
Мене відправили на периферію, в районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.
Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.
– А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.
Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його несуть гінекологи.
– Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело – лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац – і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. В жінок цього немає, у вас усе по іншому. Я ж бо знаю…

– Замість того, – продовжую, – щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.
– Ну ти, дядя, псих… Майже як мій Вітас, – із повагою впереміш із відразою накидає вона.
– А ти думала, у нас життя – малина? Життя гінеколога – це суп молочниця з немитих молюсків.
– Буе е е!
– Слухай но, що далі було. Це ж не смішно, це мій біль! У мене почались параноїдальні стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанії мешканців солоних вод, які дихали мені в лице трясовиною та йодом. Я торкався їх липких поверхонь, пальпував живіт, брав мазки із самих глибин їх драговиння! Проолієними пальцями я проникав у їх сухі земляні нірки на предмет потовщень на внутрішній стінці матки. Я на цьому гастрит заробив!
Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бодуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
– І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія – це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором'язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. В гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
– Це точно, – погоджується Віка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. – Ти би послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
– Throbbing Gristle – це така музика. Називається індастріал. Я їх фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по іншому.
– Чому ти так думаєш?
Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
– Розумієш, вони фашисти ! Вони садисти ! Хворі на всю башку. Вони… блін, вони такі, як ти!
– То це комплімент?
– А ти сам розкумекай! Але, дядя, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
– О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
– Чого не міг?
– Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в'язав гачком і слухав гурт Coil… І доля наче посміхнулася мені. Одного дня в моєму житті з'явилася Вона. Надія Кирилівна. Освічена, інтелігента особа, вийшла на пенсію, але продовжувала працювати лікарем андрологом на півставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. Привітна. Ще цілком квітуча. Ех… Ми з нею знаєш шо робили? У лікарні на Новий рік двома сніжинками переодягнулися! Ото вже веселощів було… Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли поліклінікою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! – Тут я починаю істерично бити себе в груди. – Вона повісилася, Віко, рибонько, взяла і повісилась! Ти чуєш? Я не вибачив цього людям! І відтоді, – я вмикаю завершальну інтонацію, – відтоді, теоретично і практично, я готовий до останнього, рішучого кроку… – роблю рух, наче затягую собі на шиї удавку. – І, ніби невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказія.
Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве ледве. Бридкий нашийник, з якого я впродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
А мені навіть не соромно. Мені жахливо фуйово. Який же я поц. Навіщо отаке було розказувати? Я згадав тісну, задушливу кабінку, де я продавав поповнення на мобільні телефони у нічну зміну. Згадав пекучу гіркоту трамадолу, коли розсмоктуєш желатинову капсулу. Ніч для мене досі має гіркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моє особисте життя, я починаю вибріхувати щось на кшталт оцього?
Довкола Сіріє, повітря заповнюється таємничим сріблястим блиском. З наметів починають вилазити намолені растамани та інші істоти, котрим яскраве проміння різало зіниці. Ці висохлі створіння рухалися, мов паралітики на морозі, притому в них вистачало сил обмінюватися захопленими репліками про довколишні красоти й дивовижну свіжість повітря.
– Повечеряєш зі мною? – питаюся у Віки.
Та ствердно киває, і я відправляю її по миску й ложку.
Запарюю в окропі три пачки «Мівіни». Віка приносить із собою трохи розчинної кави в бляшанці. Небо всипається зорями. Знизу, де всі лагідні й нелагідні відпочиваючі збираються біля загального вогнища, доносяться радісні голоси та бадьористі акорди гітари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радість і свято. Тут їдять кару небесну швидкого приготування. Сидить понура дівка з нашийником (любить, коли її прив'язують?) і лисий суб'єкт без слідів паспортних даних на лиці – ненадійний компаньйон на вечір. На поголеній потилиці в мене теж татуювання. Воно означає алхімічний знак «сульфур».

 

Ех, шкварчати мені за діла мої в пеклі.
Втім, я не вірю в пекло.

Відомо, що «Мівіну» можна споживати як першу страву і як гарнір. Ми зупинилися на «першій страві». Я навалюю плутані клуби вермішелі собі до пащеки і невдовзі відчуваю сите задоволення. Скинув черевики і грію босі п'яти біля вогню. Вітер дме з долини, задуває дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть, як розварені галушки.
Закурюю і пригощаю сигаретою Віку. Я взяв із собою цілий блок сигарет з фільтром. У роздріб вони коштують одна гривня за пачку. В колі моїх друзів (якщо цих уродів так можна назвати) це вважається особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю ці сигарети з міркувань прагматичніших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через ідеологію.
Долиною повзе прохолодний сутінковий спокій. У лісі пожвавлюється пташиний переспів. Трохи зимнішає – не настільки, щоби турбуватися про якусь одежину. Віка, відзначу, повернулася зі своїми ложкою й горнятком і вже одягнута у байкову сорочку.

Нарешті дівчина наїлася. При світлі багаття її риси, трохи м'якшають. У помірних дозах нею навіть можна милуватися. Знову ставлю на вогонь казанок із водою. Я придумав гарний держак для казанка. Замість того щоби пердолитися з рогачками, котрі треба міцно вбити в землю, я зв'язав докупи три палиці. Триногу, в центрі якої над вогнищем висить на шнурі казанок, легко регулювати. Конструкція міцна й проста – перлина «зеленого» хайтеку.
Віка закурює. Вона постійно курить, і навіть коли видихає, цигарку тримає тут же, біля вуст. Хапається ротом за фільтр, мов за кисневу трубку. її шкіра зраджує у ній великого друга нікотину. Віка палить і задивляється на вогонь.
Задивлятися – це щось унікальне. Коли несподівано, неочікувано погляд раптом завмирає. Затримавшись на якійсь точці, людина впивається в неї очима. Недоречно казати в таких випадках «задумався», бо, коли задивляєшся, насправді не думаєш, а тільки по особливому дивишся. Кажуть, не можна людину відривати від того, на що вона задивилася, бо тоді щось їй там в голові може заскочити, вона кинеться на тебе і покусає голодними очима.
Тому я вирішив не турбувати Віку, а сам задивився на малиновий жар. Із тонших гілок зібралося достатньо розпеченого приску, щоби зайнялася товста колода. Я додав полінце зі своїх запасів за спиною.
Змалку люблю сидіти біля багаття і маю в цій справі чималий досвід. Саму ватру я, по можливості, обкладаю камінням. Якщо цього не зробити, в один непрекрасний момент (часто, саме коли ти задрімаєш) трава, підсушена жаром, спалахне і вогонь розлетиться димним кільцем, пожираючи тебе, і твій дешевий поліестеровий спальник, й не менш благенький намет. Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камінням.
Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж по коліна. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб по добуванню води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»

Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
– Ти коли сюди приїхала?
– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – – у благородному, а в наш час – у будь якому сенсі).
– І вони тебе вписали?
– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
– Шо, з дому втекла?
– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
– Наприклад?
– Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?
Я пробую прикинути.
– І шо, ти розв'язалася?
– Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.
– А нащо він так прив'язував?
– Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.
– А ше шось таке, оригінальне? Віка знов задумується.
– А… Ну ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?
– Чув. Сам полюбляю.
– А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бун деса таких касет наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати…
– Сильна?
– Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!… Слухай, дядя… як взагалі тебе… я шось забула…
– Герман.
– Герман. – Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. – Хоч, я тобі про цю тему розкажу?
– Ну давай. Вали.
– Але ти ж не повіриш.
– Та ти розказуй, не ламайся.
– Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.

Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися у нього, прокладає шлях до її пам'яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю у пам'ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.

– Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити… Ну ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки у Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, в Болгарію навіть заїхали раз були. Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, в Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і…

Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, в деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили у ній осад на все життя.
Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати – не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.
На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.
Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав'язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися  . У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був… надміру нав'язливим, чи як?

– Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, – продовжує Віка. – бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини… А ше мій Вітас цікавився чарами. Читав собі книжки про чорну магію, називав себе сатаністом і влаштовував навіть якісь там меси. Поки ширявся, мав власну банду малолєток. Був для них верховним.
Але то були одні пацани, а Вітас хотів ще й дівчат. Тому з сексуальною магією він звернувся вже до мене. А малолєтки, між іншим, його уважали. Разом там котів на цвинтарі палили, гроби розкопували, ну таке. Не сатаністи, корочє, а просто живодьори. У них там все не по якихось правилах було, а так – по безпрєдєлу. Хочуть – целочку спіймають, ізнасилують. Хочуть – хлопчика спіймають, заставлять каку їсти. Ублюдки. Але Вітас пішов від тих малолєток, і от чого, слухай.
Раз нажерся циклодолу і пішов до своєї малишні на кладовище, де вони тусувалися. І шось він такого їм там почав говорити, шо та малишня просто збісилася. Взяли й так його побили, що ледь не угробили. Тільки листям сухим притрусили й залишили подихати. Півтори доби пролежав під дощем, у сирій могилі. Уявляєш? Всі нирки собі позастуджував.
З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них потім новий пахан з'явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов'язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших – серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.
А як Вітаса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по простому, по людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні, мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.
А мені шо – я погодилась. Лиш би любив.

Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло – повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі… Добрий такий, тихий.
Один із друзяк чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV
Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей – Ґєну К Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.

– Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава… Я ше тако сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого…
– Патологічного, – підкидаю.
– Во во.

Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звелични ками пітьми. Вона назвала мені їх імена: Джон Беленс, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К Кашка».
– Страшний чоловік.
– Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.

Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їхудемонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі – батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з'явилися такі розчудові речі як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».
– Натуральна клініка, – робить висновок Віка і додає: – Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія – це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.
– Повірю, – запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?
Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв'язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п'яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.
(Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла у Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)
Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.
До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.
– Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску  . Але щось у його голові пішло не в ту сторону.
– Шо саме?
– Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.
– Та вже давай, раз почала. Віка тяжко зітхає.
– Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. В нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так от – я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту – підбере. Знайде ворону дохлу – теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь – череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб'ячі голови стирчать. Ну там копита козлячі – це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. В хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася…
– Так шо там з котиком?
– А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста – фу! Я до Вітаса: ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш? А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся – а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота… А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! – кричу йому. – Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.
– Ким ким?!
– Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб – і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров'ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?
– А нашо він це робив?
– Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть – з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.
– А ти?
– А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні…

А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Він нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і головне – дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.

– Я прийшла до нього раз всього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, – Віка сковтнула слину і замовкла.
– Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері…
– Замовчи. Не кажи нічого.
Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки само руйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов'ю. Я теж такий, хулі тут додаси.
– Після того хотіла скочити з дев'ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив'язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого… а потім не витримала.
Віка починає плакати.
Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно дрібно труситься.
Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Вже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум'я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.
Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве – Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».
Все. З мене досить.

– Я лягаю спати, – каже Віка.
Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі – два пустих нулі.
Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою – згорнутий каримат.
– Яз тобою буду спати, як ти на це дивишся?
– Збентежено, – бовкнув я. – Але нічого, ночуй. Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.
За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого – всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м'яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.
Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на тім'я. її рука гладить лисину, раз по щетині, раз проти.
– Хочеш, я тобі добре зроблю?
– Наприклад, як?
– Ну… ротом.
– Нє. Вибач, я не витерплю цього. Моя сніжинка не простить мені.
– А так, просто – не хочеш? – дальше гладить вона, все делікатніше, самими лиш пазурками.
– Як «просто»?
– Як собачки.
– У собачки хуй не встане. Спи давай.
– Добраніч, – рука забирається.
– На добраніч.
– Вибач.
– За шо?
– Та нє. Нічого. Я така дура! Добраніч.
– Не кажи так. На добраніч.

?.: Вона себе вичерпала, ця дівчина. Теж наркоманка. Колишня або періодична. Теж з опіатами пов'язано. їй здається, що вже нічого не зміниш, і вона хоче погубити себе, щоби не розуміти, що сталося. Вже було в житті в якийсь момент ніби нормально все, якийсь порядок проглядався. А потім – вона сама не зрозуміла, як це сталося, – все понеслося. Вона не може вибачити собі цього. Просто якась її глибинна частинка не може повірити, що все зайшло так далеко. Що була ця бридка історія. Віка зразу зреагувала на Германа. Дає зрозуміти, що вона хоче його. А він, Герман, ще й садист у душі. Тому не хоче її трахати… зі зла.
V.: Що вона означає для тебе?
?.: Вона якась така мимольотна…
V.: А взагалі, вона потрібна тут?
?.: Ні. (пауза)  Віко, бай бай. Ти зникаєш із цієї гри (кидає камінь Віки геть, але камінь відлітає зовсім недалеко). 
V.: Схоже, в каменя свої плани щодо цього персонажа.

(пауза) 

?.: Ранок. Розплющую очі. Поруч сопе Віка. Обличчям до стінки. Повіки маю набряклі, як після плачу. Це від диму. Вибираюся зі спальника, розстібаю клапан намету й лізу в колючий ранок. Очі сльозяться, ніс закладений. Зранку моя носоглотка, подразнена ввечері димом, – завжди так поводиться. Віка щось промукала і перевернулася на інший бік. Закриваю клапан, щоб її не турбувати.
Світає. Дивлюся вдалечінь, із висоти пагорба на долину. Але бачу тільки імлу. Сіро. Ранкові сутінки. Гори сплять, дерева у дрімоті – спокійні й всуціль у собі. Зате галасують птахи. Прислухаюся до їх щебету, і мій слух магічно розлітається: я чую все в радіусі багатьох кілометрів. На світанку ліси – велетенські павільйони пташиного співу. Цвірінчать горобці. Пощикує чикалка. Торохтить дятел. Каркає ворона. У ранковий час птахи дуже активні. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечір'ї – перед сутінками.
Від спання у синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п'ять.
Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати у комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього… і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, по пояс. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим.
Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папірос і на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.
Небо у сріблястій імлі – виглядає на погоду.
Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.

За якийсь час дрова починають диміти.

Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо зелених змінюються на золото.
Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.
Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз – наче прямо під вухом.
Хвилин за двадцять із долини з'являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.
Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку – догори, по схилу хребта.

Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла.
Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче.
Віка помічає мене.
– Приві і і іт, – тягне вона. – А я щойно вста а ала.
Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся – а ніхто нікому нічого не винен. Легко як!
Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп'ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся – так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно – ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.

Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».
– Ти злишся на мене? – питає Віка.
– З чого б це?
– Мовчиш, не говориш нічого.
– Е е е е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.
І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.
– Но но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.
Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.
Пішла ненав'язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте.
– Маєш цукор? – питає Віка.
Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю. Віка задумується.
– Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?
– Ні, а ти?
– Трохи вмію. – Віка вдає, наче б'є по струнах і реве: – «3 закуріла дєвачка а а! І зас снула п'яная а а а!»
– Круто, – гмикаю я. – Заграєш її мені повністю, добре?
Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.
– Слухай, – витягую себе назовні, і знову бачу Віку. – А це ж сьогодні відкриття? Так?
– Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, всі будуть на гітарах грати, співати будуть!… Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.
– А це чого?
– Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.
– Он як… Ну гаразд. Ідемо до тернопільських.
Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.

Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:
– От ми йдемо зараз до тернопільських, та?
– Ну, напевне…
– То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.
Роблю натомість вигляд радше здивований.
– Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна шо витворяла.
– А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?
– Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… мммм… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.
– Добре. Буду тихо, як суслик.
– Але ти не ображаєшся?
– Боже упаси.

Тернопільські тільки починають чухатися.
Заглядаю до крайнього намету. Там, по турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.
– Ге ге е е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кабель прийшов!
– Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося?
– Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть чуть»… І піздєц. Канєц фільма.
Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки.
– Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти?
Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.
– Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.
Тіло не відзивається.
– Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?
Тиша.
– ВАЛЬКА!
Із сусіднього намету чути сонний голос:
– Заткни пельку. Піди й візьми собі сам. – ВАЛЬКА!
– Заткни рило, скільки можна кричати? – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй й й!
Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй й й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.
– Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.
Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:
– Каратістка, блядь. Третій дан.
Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
– Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17 ти. – Шо, твоя тьолка?
– Ні. А чого «мадам Ку ку»?
– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайан, ти ше спиш? 
З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, – вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ? 
З третього намету чується той самий голос.
– Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
– Но но, шо я, короля не знаю?
Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно русе волосся заплетене в тонку косицю.
– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.
– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?
– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.
– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
– Такий із борідкою?
– Саме він.
Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє:
– Оммм.
Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.
Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.
– Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.
– Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.
– Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.
Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.
Коли королева відвертається, король нахиляється до Мук ти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує па піроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.
Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.
– Оммм…
– Іди мийся.
Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.
З четвертого намету (всього наметів п'ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.
– Добрий ранок, – вітаються вони.
Я оцінюю, як пара глядиться у тандемі.
Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов'язані між собою виснажливими оргіями.
Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води.

Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п'ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння.
Тільки но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице.
Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене.
– Ку ку! Ку ку! В Пєтропавловскє на Камчаткє – полночь. – Мукта хитає головою.
З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п'ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Все вже, пішла собі».
– Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєра, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.
Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст в казанок із паруючою кашею.
Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.
Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм'якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.

Пригріває сонце.
Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п'ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.
Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тім'ячко прикрив би.
На небі з'являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus – пір'ясто шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» – подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все.
Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою – страто циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека.
Цвіркуни.
Король Дайан сидить, склавши ноги по турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев'яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу – ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво зелений і темно синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок.
Поволі кольорова з'ява тане у фоні.
Відчуваю, треба щось запитати.
– А от ви м'ясо їсте?
Дайан, не перестаючи посміхатися, відповідає:
– Ні. Дайанізм не примушує мене їсти м'ясо. А ви?
– Теж ні. Тільки деколи, коли вже нікуди тікати. Король розуміюче киває.
– Авжеж, авжеж… Нікуди тікати. Гм… Гарне гасло для нашого королівства.
– О, – дивуюся. – То у вас є королівство?
– О, так. Теократична монархія. Панівна релігія – дайанізм. Скоро ми проголосимо нашу монархію урочисто відкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня у Тернополі. Між іншим, приєднатися не волієте?
– На правах кого?
– На правах васала, звісно. Хто перший приєднався, отримав аванс у вигляді титулу й наділу. Шкода, ви не перший.
– То є вже й інші?
– Натурально. Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, – Дайан десницею показує на Мукту.
– А що роблять лицарі?
– О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.
Король мрійливо дивиться на небо.
– Шкода, Віки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. – Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?
– Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, – похапцем хрещуся я.
– Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви…
– Із Жовкви.
– Жовква. Наші землі, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюємо.
– Не треба. Ми самі здамося.
– Ні, дозвольте все таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздається. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.
– А як щодо офіціозу?
– У нас – на висоті.
– А у Жовкві?
– Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність – окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.
– Бом шанкар?
– Но пасаран, – і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. – А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.
– Пішов нахуй, чурка довбаний.
– Оммм…
– Хуй стовбом! – огризається Віка. – Уявляєш? Цей гандон хотів мене на ланцюг посадити!
– Ну, це ж усе були жарти, Віко. Чого б це, цікаво, я вас прив'язував тут?
– Тобі тільки поводок у руки дай. – Віка знову повертається до мене. – Прикинь, доїбався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моїм чихуахуа будеш».
Дайан блаженнійше всміхається і киває головою.
– Давайте покуримо джа, – пропонує монарх. – Віко, ви покурите з нами джа?
– Я йду купатися. Йдеш? – це стосується мене.
Саме час до води. Я дякую монархістам за сніданок і пришвидшую ходу, аби здогнати Віку.

Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)
Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно – якраз тут можна ступити на бите скло.
Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам – без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.
Я зупиняюся на масивному кам'яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. В Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.
Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом брилах і завмирають перед об'єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.
Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса «лову». Шум води глушить всі звуки.
– Ей, не завтикуй! – кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.
– Ну й холодна! Спробуй!
Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно – холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джа кузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.
Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по армійськи на камені – під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.
– Я чогось думала, він у тебе інший, – нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.

Ступаючи по камінню, заходжу у воду – холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть – з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж – з головою!
– AAA! Мама! – тіло скручується у вузол, і я каракатицею, в судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м'язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками – два зведені револьвери. Шорсткий бурий квачик між ногами.
У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда – і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває у печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.

К К К К К.
Один звук про холодну воду – К К К К.

І ще пару:
– А А А! ОО О ОО! – мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю – Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.
– Ку у ур р рва! – видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.
Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно – ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.
Ми ганяємося, боляче ляскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.
Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. її губи ворушаться:
– Ну шо, будеш кусатися?
Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись втриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» – і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.
Дякувати богу, її долоня порожня.
Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.
– Прид дурок! – плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку – там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.
– Зачекай! Я ненароком! – по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю вслід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п'яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.
Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним – щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи у рихку землю. Пальцями ніг відчуваю тонке коріння.
Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить в животі. Обмінюємося поглядами.
Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.
Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка – небо все в баранцях. Уже полудень.
Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси – хай сохнуть.
Віка бубонить під ніс:
– Яка я дура, як ка я дура! – знову шльохає носом і далі, більш адресно: – Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!
Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.
– Мені ж просто треба любові! Просто напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто ніхто мене…
Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.
Очі вхоплюють кожен його рух – це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб'єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі – високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура – це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав'язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні – а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх… Усе це – з легенькою посмішкою на сирому обличчі.
Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.
Дядько немолодий, уже давно за п'ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком. І ще, у тон вітрівці, старомодний наплічник «колобок»… Я їх не переварюю. Ці «колобки» не просто врізаються у плечі та спину. Вони протиприродні, аморальні, антигуманні. Вони просто абсурдні.
Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.

Чоловік, набалакавшись досхочу, м'яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані – вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку підпиралочку і бреде у наш бік.
Але що це? До його патичка прив'язаний вицвілий клапоть червоної тканини!

– Дивися, – тихо кажу Віці. – Он іще один з'явився. Суне до нас.
Віка зразу ж замовкає.
– Дивись, дивись, – розвертаю їй голову на червоношматника. – Кого він тобі нагадує?
– Якогось вчителя. Дай подумаю… М м м… Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?
Я пильно вдивляюся у повне, аж занадто рум'яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.
– А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім'янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.
– Як знаєш?
– А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.
Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.
– Почекаємо.

Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився – «ах, як я міг забути?» – і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».
Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п'є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.

– І що ти на таке скажеш?
– Що ти козел, – каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один із наших!
І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.

Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.
– Добрий день, – першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)
– Смачного, – каже Віка.
Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:
– Добридень, добридень!
І, переборюючи сором'язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика і поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, Інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м'яса.
– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.
– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.
– Герман.
– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.
– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве ледве по складах читає.
– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.
Припалює від тліючого патика у моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?

Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.
Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.
З Любко Дереш
Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Васильович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:
– Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.
Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.
Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):
– Не звертайте уваги. Він такий дурний!
Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.
– А ви звідки будете? – питаю.
– Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?
Віка киває.
– Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб'язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам'ятаю ці часи: Смоукі, «АББА», «Іґлз»… Так так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам'ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав'язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.
Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.
Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:
– Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. В мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося…
– То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок.
– З під Хмельницька. Шабанівка, ге?… Нє?… Не чули? Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.
– О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.
– Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.
Алік посміхається.
– Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Авкаріуми тримаю.
– А город?
– Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.
Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.
Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив'яли.
– Щось вітер здіймається, – зауважує він.
Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високо шаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо німбус, шарувато дощовими.
Віка лізе в намет, дістає звідти пом'яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.
– Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір'я.
– А ти як знаєш? – питаю.
Алік напружено дивиться мені в обличчя.
– А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається.
Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.
Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікав леного – котрась усе таки йому сподобалася.
Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.
Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе у компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.

Алік відриває погляд.
– Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?

Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.
Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.
Питаю в Аліка:
– Ти намет маєш?
– Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.
Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер.
Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри – вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра.
Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе – запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ. 
– Я можу тобі чимось допомогти? – питається в мене.
– Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова.
Алік задоволено киває, впирає руки в боки (у нього круглий животик) і спостерігає за народом унизу. Там весела метушня – люди стягують дрова на середину поляни, де має горіти святкове багаття. Це традиція Шипота – щороку в ніч на Купала палити велику спільну ватру. Кожен, хто хоче посидіти поруч, вважає за честь притарабанити пару колод чимдовших. Молоді люди змагаються, хто приволоче масивнішу. Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно… Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора.
Вітер стихає. Коли раптово тихне вітер, це означає, що циклон опинився якраз над головою. Безвітряне коло у центрі вітряної лійки циклона називається «оком». Ми з Аліком йдемо вище в ліс за гілляками, і я подумки смакую ці словечка: «око циклона», х хе!

Віка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазані болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкривається росою. Роблю кілька ковтків із рипучої пляшки. Алік теж пробує тутешню воду і хвалить її солодкий присмак.
Віка в печалі – походи до тернопільчан завдають їй болісних уражень. Щось там вона не поділила з дівчатами – чи то хлопця, чи що інше… Вона сидить, упершись підборіддям у коліна, длубається патичком у вогні. Коли патичок загорається, Віка витягує його з жару і задмухує. Витягує – і задмухує.
Ламаю гілки на годящої довжини дровечка.
– Так те е емно, – ниє Віка, вкотре задмухуючи вогник на гілочці.
– Ну, пригощайтеся, – Алік розгортає пляцок і на колінах нарізає його на шматочки. – Трохи прим'явся, але нічого. Я його спеціально на сам верх клав.
Беремо по шматочку. В животі бурчить. Все таки щодо обіду Віка мала рацію. Коли це вона витягує банку розчинної кави «Галка» й насипає нам по купчастій ложці до горнят. Звідки це в неї такі запаси?…
– Каву де взяла?
– А… в тернопільських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так їм і треба, буржуям.
Віка заливає порошок окропом. У ньому плавають утоплі мушки, травинки, лусочки й таке інше. Віка намагається лити повільно, щоби це добро залишилося в казанку.
– А цукру ти не вкрала, бува?
– Цукор в іншій палатці.
Алік лізе до своєї торби й дістає звідти майонезний слоїчок з білими кристаликами (ні, не ЛСД, а рафінаду). Десь здалеку чути грім. Віка старається – сама кожному цукрує і сама розмішує. Хоче, щоби з нею говорили, гладили її, шанували і любили.
Пробую пляцок.
– Нічого такий, – кажу, жуючи.
Віка теж киває. Вона пхає у себе кусок усіма пальцями враз. Алік витягує з кишені рюкзака столові салфетки і кладе біля нас. Сам кладе собі пляцок на салфетку.
Знову грім, на цей раз ближче. Від пляцка залишаються самі крихти. Віка, переконавшись, що ніхто на них не претендує, витрушує дрібки з паперу до рота.

Потягую каву. Від постійного кавування в роті оскома. Для різноманітності можна піти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке.
Порив вітру. Шкіра вкривається сиротами. Циклон переміщується.
– Зимненько щось, – зауважує Алік, він накидає на плечі куртку й озирається. Буки вгинаються, шумлять білим листям. У прихистку лісу вітер не так відчутно, а над деревами, він, мабуть, скаженіє. Ми ж високо в горах. І звідки ця негода взялася так раптово?
– А що це там, внизу, таке буде? – питає Алік.
– Ватра, – каже Віка. – Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. Біля неї всі збираються, сміються, пісні співають. Ми підемо, правда? – Віка дивиться благальними очима.
– Само собою, – відповідаю їй. – Але тоді треба принести трохи дрівець.
Алік зауважує:
– Ніч на Купала – це дуже цікаво. Це, друзі, містична пора. Духи виходять з лісів. Ви це знаєте? А вогонь на Купала очищає всіх.
Віка пожвавлюється й лізе в кишеню по куриво. Цигарки у неї тепер теж інші, модніші. Мабуть, із резерву монархії.
– А ще на Купала люди збирають трави, – твердить Алік зі знанням справи. – Ці трави діють зовсім по особливому. Оберігають проти нечистої сили, відганяють все погане, ось.
Над головою блискавка, тріснуло прямо за спиною. Я аж підскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землі. Переможно наступивши на штандарт, стоїть низькоросла розпатлана дівчина зі страшними болотяними очима.
– Ш шо, бляді?! Думали, ми вас не знайдемо? Аж тут б'є грім.
Вилазять іще двоє з наплічниками – хлопець і бліда дівиця, схожа на бродячий труп.

 

Між собою вони не знайомі, здибались у Воловці. Шукали, чим добратися на Шипіт, навіть думали брати таксі на трьох. У хлопця, я так зрозумів, до фіга бабла. Але водій розпоясався – заломив ціну п'ятдесят гривень. У розсилці координаторів значилося, що о 12 дня від продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець їде автобус «Воловець – Міжгір'я». Автобус коштує усього дві гривні.
З їх слів випливає, що допіру в автобусі вони перебороли цнотливість і навзаєм перезнайомились. Хлопець представився Мар'яном, але порадив називати себе Йостеком. Він високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвіст, тільки прищаве бліде чоло прикриває хвилястими локонами. У блідо блакитних джинсах – надто нових та чистих, як на подорож У гори. Зеленоока дияволиця, темно руда і довгокоса (привабливість на межі фолу) назвалася Лорною – «так її звуть всі Друзі». Такій хіба у порно зніматися. Блядське обличчя.
Ну а на третє – тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цікаво: Лорна, Жанна і Мар'ян.
«Йостек», – виправляю себе.
Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно). Лорна навпочіпки. Мар'ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети «Суперлайт», пачка в нагрудній кишені. Ця Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить.

Тільки но з'явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині.
Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива.
Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно веселих «О о ох!» та «А а ах!» таки подолала цей етап.

Алік:
– Як ви добиралися? Важко було йти на гору?
– Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила.
– О, а це чого?
Йостек посміхається.
– Ідемо ми, бачимо – якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отутво буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас.
– А потім починає нас грузити, – вставляє Лорна. – По всіх каналах.
– Точно, – продовжує Йостек. – 3 понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслети всі познімати, бо вони прориви в полі роблять.
Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях.
– Ну, почала вона там руками вимахувати, потім дала води своєї свяченої попити. Мене зцілила… А як підійшла до Лорни… – Йостек зам'явся.
– Я, карочє, в неї харкнула.
Не можу справитися з посмішкою.
– І шо далі?
– Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.
– Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли.
– На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили назад вертатися, до каменоломні.
– А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна а ала, куда ви пішли и и…»
Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається.
– А шо о о я, ви инна?…
– Та нічо, вже. – Йостек закінчує: – Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? – це питання до Аліка.
– Я? – дивується той. – Ну чому ж? Герман координатор.  Я?!
– А що, хіба ні? – знову дивується Алік. – Чомусь я був упевнений, це ти.
Лорна привалює мене важким поглядом. Йостек із Жанною, та й Віка з Аліком зазирають мені в очі.
– Ні. Упевнено заявляю – я не координатор.
– А де ж тоді вони?
– Звідки я знаю? Я вчора приїхав, зустрів Віку. Жодного червоного прапорця не було, тому я вирішив виставити першим. Всього на всього.
Звучить переконливо.
Коли всі уявляють собі координатора цього з'їзду, чомусь неодмінно здригаються.
– Значить, треба чекати далі, – каже Алік.
Ми замовкаємо. Потріскує вогонь.

Лорна озивається:
– Чого мовчимо? Чого, блядь, ніхто не говорить, нащо ми тут? Це ж фестиваль самогубців,  їби його мать! Я, взагалі, туда  потрапила чи не туда? 
Накрапає дощик.
– Ще трохи, і роз'ясниться, – кажу, дивлячись на небо.
– Ніхуя не роз'ясниться, – заперечує Лорна. – Зараз буде гроза і блискавки. То чого всі мовчать? Я кого питаю? Тут суїциди зібралися чи так – попиздіти приїхали?
– Давайте не шуміти, – каже м'яко Алік. – Ми саме ті, за кого себе видаємо. У всіх, я думаю… є певне питання в житті. Але не будемо провалюватися в нього прямо зараз, із головою. Гаразд? Пропоную дочекатися координаторів. Особисто я приїхав для того, щоби порозмовляти саме з ними, – ковтає слину, – а якщо в когось буде бажання, то про… про наші думки з приводу фестивалю поговоримо ввечері, біля вогню. Друзі, попереду чудова ніч. Герман каже, що буде зоряне небо. Правильно, гер Хельґ?
Я киваю. Звідки він знає про гер Хельґа?
– Мені от Віка розказала, тут уночі біля вогню всі люди збираються, розважаються. Давайте й ми нині влаштуємо собі відпочинок? Забудемо про наші проблеми, га?
Йостек шкіриться, йому Алікова пропозиція подобається. Віка дивиться на старого, як на гуру. Лорна кидає у вогонь недопалок і спльовує. її колюче личко зібране в будячок.
– Буде буря вночі. Ніякого вогню не буде.
Але дощик, покрапавши хвилин десять, минає. Крізь сіру пелену просвічує око сонця.

Питаю у хлопця, чи є в нього намет. Йостек розказує, що спеціально взяв чотиримісний, ще й двокамерний, бо знав, що будуть люди без крівлі. Як, наприклад, Жанна й Лорна. Він розпаковує наплічник (оцінюю всі понти з наворотами, типу водонепроникного клапана і титанових замочків на кишенях). Алік допомагає розкласти тент. Шатро і справді виглядає велетенським.
– Може, ви з нами будете? – звертається Йостек до Аліка.
– Давай на «ти», Йостеку, я вже казав, більше нагадувати не буду. Дякую, я подумаю.
Алікові не хочеться зраджувати свою стару кабінку. Я таке розумію.
Віка готує воду для зупи. Лорна й надалі сидить по пташиному біля вогню. Жанна так само паралізовано стоїть, схрестивши руки на грудях. Чую, Віка її научає: «Шо стоїш? Йди їм поможи, назбирай листя! Під низ підстелите, а то зимно в дупу буде». Жанна озирається довкола, ніби шукає листя. «Та в лісі листя!» – пояснює Віка. «А а а…» Жанна топає в ліс. Як воно взагалі до Воловця добралося?
Ідея стосовно підстилки слушна, але того букетика, що я врешті бачу в руках у Жанни, явно замало. Ми втрьох ліземо вгору до крайки лісу. Йостек має сокирчину. Алік боляче реагує на її вигляд і просить нічого живого не рубати. Він скидає куртку. Як у лантух, згрібаємо в неї листя.
Ділянка для табору незручна – занадто горбкувата. Йостек, як начальник намету, сам вибирає місце: зліва від мого. Комусь доведеться спати на перекосі.
Збираємо каркас із вуглецевих стержнів. Накидаємо полотнище. Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувій полотна. Віка приходить нам на допомогу. Разом із Жанною вони тримають напнутими протилежні кути, в той час як Йостек забиває кілочки.
Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми – вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.

У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки – і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.
– З теплиці зняв, – пояснює він. – Огірками пахне.
Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах – розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок – каші потрібно зварити на шістьох.
– Ну, як тобі? – питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.
Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою.
Кипить вода. Засипаю крупу.

їмо потихеньку мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо білі хмари, кумулюс кумулюс кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:
– Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий… Не вловити його, не вловити…
– Що, колір? – пожвавлюється Йостек. – Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».
Ні хріна собі.
– Це твоя професія? – питаю про всяк випадок.
Йостек киває. Він програміст і веб дизайнер.

Віка нагадує, що варто принести дров до загального вогнища:
– Ми ж підемо вниз, правда?
Йостек каже:
– Із задоволенням.
Він тут уперше, йому страшенно все цікаво. Алік теж «за». Саме в цю хвилину вони всі мене харять. Не погасли ще в задниці піонерські багаття, чи який хрін?
Лорна сидить на землі, біля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссі. Нас вона зневажає й ненавидить, на ній це прямо написано.
Мене до неї тягне, як магнітом. Мені здається, з нею можна поговорити на спільні теми.

Нарешті й Жанна прийшла до тями. Вона теж із цікавістю дивиться вниз. Надвечір потеплішало, це робить людей більш відкритими до зовнішнього. Золоте світло приємно лоскоче. Зелені гори стають чорно золотавими.
Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: і торкатися боляче, і перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту
футболку і спортивні штани. Крізь футболку манячить цупкий кутастий ліфчик. Жанна у шкарпетках і тенісних туфельках. Наївна дівчинка. Звичайно, приємно вдягнутися на вечір потепліше, підсушити ніжки, натягти сухі шкарпетки. Приємно, але ж безглуздо – зараз ми підемо вниз і від росистих трав Жаннині капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах.
Хто ти, Жанночко? Шепни мені, що тебе непокоїть. Може, ти вагітна?

До сутінків залишається менше двох годин. Чоловіки йдуть по дрова.
– Я чув, тут у ніч на Купала можна кого хочеш виграти, – каже Йостек і дивиться на мене.
– Почни з Лорни, – раджу. – Вона в тебе закохана.
Алік сміється.
– Тільки вважай, щоб вона тобі нічого не відкусила. Бачив, які у неї щелепні м'язи розвинуті?
– Та йдіть ви… я серйозно. Можна когось тут вжик вжик?
– Можна, звичайно, – я приховую посмішку. – Там, біля вогню, будуть голі дівки лежати, у віночках на голові. Вибереш собі якусь незаразну, та й підеш до лісу вжикатися.
Алік погоджується. Старий ловить настрій.
– Тільки вважай, – застерігає він, – у лісі на Купала за такими, як ти, чорти бігають. Можуть і за дупу допнути.
– І шо?
– І півдупи відпаде. Взагалі, краще сьогодні про таке не думай, бо скочить тобі чорт у калитку, не заснеш до ранку. Вся господарка розпухне і посиніє, ще й свербітиме. І так, поки не знайдеш у землі нору зміїну і не зіллєш у неї сім'я.
– Всяке буває, – підтакую. – Тільки мені розказували, що то не чорт залазить, а така комашина. Залізе у яєчко й починає там вовтузитись. Дуже неприємний зуд з'являється. Це страшенно вимотує людину. Ти, певне, знаєш, про шо я.
– Та ну, – каже Йостек, – ти гониш.
– Гонить, – погоджується Алік. – Бо не комашина то, а справді чорт. Знаєш, як його виганяють? Треба кропивою відшмагати поміж ноги, поки він не вискочить із поганим сім'ям.
– А сім'я треба з'їсти. Або наточити в компот дівчині, яка тобі подобається. Краще навіть не в компот, а відразу в горло.
– От, наприклад, тій же ж Лорні, – каже Алік, і ми удвох сміємось.
У лісі темніє. З полінами в руках, повертаємося до табору.

Внизу, на місці загальних зборів, пробують розпалити вогонь. Сонце вже зайшло, небо вияснюється. Ознаки хорошої погоди назавтра.
Довкола вогню зосереджується пістрява публіка. Молоді хлопці й дівчата. Чоловіки та жінки, дехто навіть із грудними дітьми на руках. Чиїсь малі діти гасають одне за одним. Барабанщики сидять біля холодної скирти гілля і бубнять у тугі барабани. Лине дріб аж до опуклого неба.
Кілька хлопців панків, голих по пояс і блискучих від поту, рачкують біля вогню і тикають у глиб гілляччя запаленою газетою.
– Горить? – гадає один, що схилився над спиною в товариша.
Той, що рачкує, порядно роздратований.
– В пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь!
– Давай, може, я трохи…
– Блядь, не кумар, я тебе прошу!
Матюкливий панк із поголеними скронями, весь розчер вонілий, вилазить із під гілок. Уявляю собі, як свербить його тіло. На піт сідають мушки, на спину налипла труха. Панк лається і тре очі – під гілками надихався диму з газети.

На природі матюкатися кайфовіше, ніж у місті. Особливо матюкаються наймолодші – ті неформали, що приїхали на Шипіт уперше, матюкаються крутіше за старих кочегарів. Це різновид катартичних психотехнік. В Карпатах матюки звучать, як намолені мантри. Кажеш «нахуй» – і в ефірному тілі відкриваються пори. Кажеш «похуй» – і пересохлі меридіани освіжає життєдайна енергія. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажні стоки, виносять увесь негатив назовні. Земля поглинає їх без сліду, а люди стають спокійнішими й трішечки ближчими до неба.
Очі бігають – у напівтемряві з'являються небуденної ми ловидності хіпасі та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для Купальської ночі… Неначе пещені плоди, такі стиглі, що, здається, опиняться в руках, варто тільки торкнутися їх долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тілесними секретами. Скрізь розливаються прянощі й токи липневого присмерку. Випадкові доторки у темряві – вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкіра, раптові озвуки за спиною. Біля вогнища юрмиться дедалі більше людей.
Нарешті замерехтіла оранжева заграва, чується тріск гілочок. Вогонь являється народові першим полиском і зриває аплодисменти. Люди збуджені. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетені в обіймах. Сидять хіба одиниці, в тому числі кілька азартних растаманів із лункими бонґами. Панує атмосфера товариськості, надзвичайне піднесення. Кров моя розбурхана гормонами.
Збудження приносять дівчатка підлітки, заледве не діти. Може, років тринадцяти, гора – п'ятнадцяти. У розхристаних картатих сорочках, у хустинах, косинках, зі шворками на руках, на шиї. Коралі, талісмани, шкіряні аури, пістряві пасочки. Вологі очка. Вони тут чи не вперше, їх тут не занадто – якраз досить, щоби не перетворити містерію на пиятику старшокласників. Але вони освіжають собою натовп. Для них все скрізь нове, вони реагують на втілення своїх мрій про мир і любов потужними викидами сексуальної енергії… Дівчатка зовсім не ніяковіють, хвацько п'ють вино прямо з горла – і напиваються чи не першими. Вони регочуть дурним сміхом, і добре, якщо сміються в компанії дівчат. Коли ж бачиш таке сексапільне маля, що п'яно ірже у компанії бородатих парубіїв, мимоволі передчуваєш непристойне. І сам, звісно, прагнеш долучитися до нього безпосереднім чином.

З'являється кілька людей із гітарами, й охочі поспівати згуртовуються поближче до музики. Тремтять барабани, растамани енергійно вигукують свої примовки і звуконаслідують макак. З'являється чувак із диджериду. Перші трелі цієї флейти проймають аж до крижів. Хрипкий, характерний тембр. До флейтиста долучається одна із гітаристок – це русява голосиста дівчина, що знає багато російських пісень: її було чути здаля, аж від нашого постою. Чуваки сейшенять, інтуїтивно ловлять ритми, підбирають акорди. Русявка самовіддано терзає струни, її товсті дреди трясуться, мов антени.

Людей стає справді багато. І ще люди підтягуються, вже не сідають на землю, а просто стоять за спинами передостанніх, аби побачити цей великий купальський вогонь, аби послухати цих пісень.
Помічаю біля себе знайомих: Віку й Аліка. Алік підтримує Віку під руку й зніяковіло посміхається. У своїх окулярах на резинці та зі смиренною посмішкою він уособлює душку дебіла. На Віку ж напала ржачка. Сміється, аж згинається навпіл. До того ж не зовсім скоординовано переставляє ногами. Дізнаюся від Аліка, що по дорозі до вогнища Віка затягнула його із собою до знайомих панків. А після того виявилася вже добряче накуреною.
Розверзається ватра. Тепер це триметрова купина, що плює у нічне небо іскрами сніжинками, така гаряча, пече в лице навіть здалеку. Хтось зі спини передає каністру з вином: ковтни сам і передай іншому.
– Будеш? – питає мене якийсь патлатий, щойно добряче лигнувши з горла. Я беру каністру, роблю ковток тієї бодяги й передаю Віці. Вона п'є, вино тече по підборіддю, заливає сорочку. Віка сміється, витирається, Алік дає салфетку, але Віка відштовхує його і сміється. Вона вже геть п'яна.

Трохи поодалік помічаю Йостека з його дівулями. Лорна сидить посередині, витріщилася на вогонь. Раптом глипає строго на мене – прошиває поглядом до дна душі. І знову на вогонь, як нічого й не було.
– Чо' ти такий сумний? – Віка дихає на мене винним духом. – Веселися, дурак!
– Іди нахєр, – відсовую її губи від своїх. – Я не сумний. – Знов відпихаю її настирливу пику і Віка втрачає рівновагу, падає задом на землю. П'яно регоче. Трохи вгамувавшись, підіймається. Очі посоловілі. Ще трохи, і вона відрубиться.
– Ей, закурити хтось має? – вона роззирається довкола, але ніхто не звертає на неї уваги. – Мальчік, маєш закурити? – Віка тягнеться до сорокалітнього щетинистого мордоворота з самокруткою в зубах. Той одягнутий у джинсовий комбінезон на голе тіло, на голові в нього атласний циліндр. Мордатий відхиляється назад, і Віка падає просто йому в обійми.
– Ну, вот і всьо. Тєпєрь ти мая, – каже він і шкіриться крупними зубами. Віка, зі звуком «Поухх!» збиває тому з голови циліндр, при цім гигоче, аж заходиться.

З боку водоспаду до ватри з'являються троє нудистів: два хлопці та дівчина. В руках несуть клумки одягу, а самі мокрі – певне, лазили вночі купатися. Перед ними народ розступається, звільняючи дорогу поближче до вогню, погрітися. Довгокосій дівчині (вона могла ховатися у своєму волоссі, як русалка) на першу ж вимогу дають цигарку та вина. Хтось виявляє бажання сфоткатися з нудистами, а ті радо позують голими дупами до об'єктива.
Люди жваво балакають між собою про все на світі. Безліч історій, тьма подій. Мені стає стрьомно, що ніхто не хоче поговорити зі мною, хоча я розумію, що міг би заговорити до когось першим. Але тільки но уявляю собі, що почну з кимось говорити, мене скручує корч відрази та притупленого роздратування впереміш із жалем до себе. «Чому мені так стрьомно жити в цьому світі?» – хочеться виплакатися комусь. Інша моя частина, яку я хотів би називати «апасним штріхом», дивиться на це все з презирством і холодною ненавистю. Ось вона бере ситуацію під контроль, силою заганяючи жалюгідного гівнюка десь подалі у підсвідомість.
Мій погляд повертається до Лорни, котра сидить між цим Йостеком і дурою в тапочках, як її… Жанна. У відблисках вогню вони своєю закляклістю нагадують неживі предмети, а обличчя Лорни здається висіченим з граніту. їхня нерухомість так контрастує з рухливим галасливим натовпом, що на якийсь час все в мені зупиняється, перетворюється на статичне зображення, спроектоване на колихливу пітьму. Стає тихо, як у вусі, й мені здається, ніби я бачу не трьох людей, а три каменюки в чистому полі.

?.: Найбільший камінь – це Лорна. Тому що вона найсильніша. Вона дуже важка. Коли вона входить у чиєсь життя, вона просто як камінь. Неможливо не рахуватися з нею і дуже важко її носити в собі. Вона завжди думає тільки про себе (пауза) … Лорна, з тобою деколи буває так важко… Ти найнапряжніша людина в моєму світі. Ти завжди хочеш, аби все було по твоєму. Ти з'явилася на сцені разом із хлопцем і дівчиною. Оця дівчина (показує на невеликий камінь зліва)  і цей хлопець (показує на значно більший камінь правильної форми, менший, однак, за камінь Лорни, такий великий, важкий і необроблений)  – вони були поруч із тобою, коли ми побачили тебе. Дівчину звуть Жанною, хлопець називає себе Йостеком. Вони думають, що стали твоїми друзями, а насправді вони твої слуги. Ти вважаєш себе королевою, яка може отак просто забавлятися людьми.
V: (до Лорни)  Чому вона вважає себе королевою?
?.: Тому що у неї великий досвід. Вона переконана, що до неї приходив сам Диявол. У неї нездоланне відчуття нереальності. Це відчуття лякає її, бо сильніше за неї.
V: Лорна, чому тебе тягне до дівчат?
?.: З ними вона почуває себе завойовницею. З ними вона почуває силу, владу. Вона хоче все контролювати, стискати, смоктати… душити… Надзвичайно забобонна особа. Боїться містичних знаків, які вбачає скрізь і в усьому. Боїться поганих знамень… Фоновий стан постійного страху. Містичного страху.
V.: Лорна, що ти відчула, коли вперше побачила цього чоловіка? (показує на камінь Германа) 
?.: Я його злякалась. Він надто темний і непроникний. Я боюсь таких людей. Боюсь людей, яких я не можу читати з обличчя. Герман закритий. Напружений, готовий тріснути, вистрілити, змести все. Він як вулкан. Мене не радує, що він приїхав сюди. Нам буде тісно на одній території. Коли він дивиться на мене, мені хочеться сховатися. Тому я захотіла прикритись від його погляду Йостеком. Йостек стає між нами. (Я. перекочує камінь Йостека між Лорною і Тим, Хто Прихований Від Себе).  Я відьма, і завжди стається так, як хочу я.
V.: Лорна, чи тепер ти себе почуваєш краще?
?.: Так. У такій ситуації я почуваю себе більш впевнено.
V.: А як реагує на таке переміщення Герман?
?.: (пауза)  В ньому вона викликає цікавість. Йому здається, що Лорна чимось подібна на нього, і з нею можна поговорити по душах. Його страх… його страх також має метафізичний присмак.
V.: Герман може сформулювати їй свою потребу в спілкуванні?
?.: (не почув або не захотів почути запитання)  Цікаво… Йостек відчуває, що Лорна боїться. Йостек, сам того не усвідомлюючи, став прикривати Лорну… Глянь, Йостек дуже солідна фігура (камінь справді великий і рівний).  А цей (показує на камінь Германа)  підсвідомо відчуває роздратування. Йостек теж о'кей, але його цікавить Лорна… Цілий вечір він шукає нагоди, щоби підсісти до неї, прозондувати її. Лорна здається йому таємничою. У неї суворе, кам'яне обличчя. Глянеш на таку – страшно підійти. Остерігаєшся, як би не нахамила, не образила. Бо така ображати вміє. Я боюся, що, коли підійду до неї, ця малолєтка опустить мене, як пацана.
V.: Ти би міг підійти до неї і подивитися, як вона зблизька виглядає?
?.: Зараз. Вечір… точніше, вже ніч, горить купальське вогнище, п'ять метрів заввишки. Всі збуджені, грає музика… (до каменя Лорни) Лорна, можна, я сяду біля тебе? – Звісно, сідай. – Лорна дивиться на мене знизу догори, і ми обидвоє знаємо, що це означає для людей, в чиїх душах живуть тварини. Це означає, що я – старший у зграї. Все, Лорна більше не може виставляти проти мене свої щити. Вона усміхається мені, підсувається до Йостека, і я сідаю поруч з нею, лицем до вогню. Ми мовчимо і дивимось гуртом у вогнище.

Що ж, зараз я можу підбити перші підсумки моєї участі на фесті, і вони мене не радують. Настільки не радують, що з того горя я закурюю папіросу, вже надцяту за нині…
Що, і собі хочеш, гівно мале? Таке мале, без цицьок, а вже курить. На, на, бери, я не скупий. Я ще й посміхнутися тобі можу. Хоча насправді я хотів би, щоб зараз мій вигляд говорив про те, як мені на вас усіх насрати. Я знаю, ви зараз зирите на мене, що це за обкурок, думаєте ви, якого хріна робить тут цей урод? Ви всі обговорюєте, як я жадібно припалюю цигарку, як легко я піддаюся цій поганій звичці, як ламається моя воля перед спокусою закурити…
Насправді на мене зараз ніхто не звертає уваги. Мені стає сумно й самотньо.

Отож мої перші підсумки такі. Я розстроєний ситуйови ною і тим гамноїдським, фальшиво миролюбним настроєм, що запанував на фесті суїцидників. Не знаю, може, приїде завтра кращий піпл, тому що оці, хто вже є, смакують надто кисло. Вони смакують мені, як гівно. Мене прихарює ця пиз дувата атмосферка панібратства, яка з'явилася з приїздом Аліка, Йостека і всіх, всіх, всіх. Вони не те що не викликають інтересу, вони наганяють на мене важку депресивну нудьгу, від якої я насилу втік зі Львова. Все. Якщо завтра ніхто новий не приїде, просто піду в гори…
Але думка, що я буду сам у горах, мене страшно напрягає, не менше ніж думка про шипотських чорнушників чи алка шів, до яких я повертатися не маю ані найменшого наміру. Як же болісно розуміти, що від себе не втечеш.
Хтось із темряви махає мені привітно рукою. Упізнаю монарха та його регіну. Вони з почтом сидять з іншого боку багаття. Я привітно махаю у відповідь. Відтак встаю – надумав дещо спитати в Дайана.
Хоча моїй основній частині («апасний штріх») прикро це визнавати, але сопливий гівнюк у глибині душі втішився, що про нього (про мене, про нас?) згадали. Та що там – я зрадів! Мене пам'ятають! Мене кличуть до себе! Люди, біжу до вас!!!

Нудисти тим часом лягають гладкими сосисками поближче до вогню, навзаєм обійнявшись. Видно, що утрьох їм найкраще. Десь ізбоку чую ображений голос з московським акцентом:
– Ну у у во о от, пакрасавалісь і хватіт. Пусць адєваюцца. А то ета уж савсєм випєндрьож начінаєцца. У відповідь такий вальяжний басок:
– Да ладна тебе, Варабєй. Пусть люді атдихают. Чо ти напряґаєшса?

Коли ватра щойно запалала заввишки з метр півтора, стався один прикрий випадок. Якийсь юнак (як потім стверджували, добряче напідпитку) вихопився з темряви і в могутньому плигові перелетів через багаття. Всі були вражені його доблестю й охоче плескали.
За кілька хвилин він удруге вискочив на світло й, дико волаючи, відірвався від землі. Але невдало – перечепився нога об ногу перед ватрою і впав обличчям просто в полум'я. Крики, шухєр. Тієї ж хвилини двоє кинулися до нього, витягнули бідолаху. Шпурнули на траву, збили вогонь, почали поливати водою. Юнак стогнав і корчився. Кілька співчутливих сердець визвалося нести бідаку в село. Потерпілий попросився до свого намету, де він мав обліпихову олію. Хлопці обережно понесли його в темряву. Ще двоє стурбованих дівчат пішло слідом доглядати за пораненим.
Це сколихнуло спокій товариства, викликавши низку спекуляцій, які дуже скоро набрали жартівливого тону – мовляв, п'яний… накурений… нагалоперидолений… тощо.
Знов ожили барабани, й інші жарти та балачки поточилися далі.

V.: Яке тепер ставлення Германа до Лорни?
А:…дружнє. Вона непогана людина, коли не демонструє нічого з себе.
V.: Як це може вплинути на загальну картину? Перетворення Лорни з істоти залякуючої на приємну?
?.: (до Германа)  Тепер тобі цікава така Лорна?… Тепер вона якась така нудна для нього. Просто роздуте еґо, і більш нічого. Скучна людинка, зі своїми мізерними фантазіями і страхами. Надуманими причому. Та нє, нормальна дівчина. Коротше, така, як всі. Почуваюся розчарованим, що вона виявилася такою… простою…
V.: Не рівня.
?.: Так, не рівня. Герман уже наважився був торкнутися у собі найглибших глибин, геть потаємних і засекречених. Тих, звідки йде вся його чорнота, оця туга. А Лорна, на жаль, тільки здавалася такою багатообіцяючою.
V.: Вона буде ще якусь роль відігравати?
?.: (до каменя Германа)  Чувак, ти хочеш чогось іще від Лорни? Ні, він уже почув усе. Вона пустишка. Прибираємо? (відкочують камінь Лорни подалі від каменя Германа).  Може, з нею ще будуть мати справу інші. Набагато більше його тепер цікавить Жанна. Поглянь. Вона геть маленька, мовчить. Нічим себе не видає. Вона занадто… скута… покинута.
V.: Сильним напруженням віє від цього каменя…
?.: Так, вона відчуває дискомфорт серед цих людей.
V.: Можеш спробувати доторкнутися до неї, щоби відчути її тілесність, якщо хочеш.
?.: (Накладає руки на камінь Жанни) Мммм, біль над лівим оком. Якийсь хлопець ударив її в голову. У неї був струс мозку. Вона через це тепер боїться всіх чоловіків (пауза, забирає руки з каменя, вражено)  Хух, ну в неї й проблеми! Жанна якраз і цікава Германові.
V.: А він виходить тільки на пошуки цікавого? (сміється) Походжає й вибирає туди сюди?
?.: Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися.
V.: Навіщо?
?.: Тому що він просто у відчаї. Він уже стільки людей побачив… Навіть тут. Ті люди, що приїхали сюди… ці самовбивці… вони всі ніякі не самовбивці. Вони пусті для нього. Він ще, правда, не знає, як там Алік. Йостек підозріло життєрадісний… Вони всі разом просто ще не попадають в такт.
Я раптом усвідомлюю, що трохи задрімав. Вже близько півночі. Згадав, що збирався піти до Дайана, котрий привітно махав мені рукою. Чи це теж мені наснилося? Зараз біля великого вогнища від Дайанової шайки не залишилося й сліду. Як і від змісту премудрої бесіди, яку ми з ним в тому сні вели. Здається, щось про природу каміння…
Я поборов сонливість і знову почувався готовим до переворотів. Більшість люду повернулося до своїх вогнищ, а ті душі, що залишилися, перебувають у романтично елегійному настрої. Найвищий час на лірику.
Я струшую з обличчя рештки дрімоти і знову налашовуюся на теперішність. Бард сухуватим голосом співає про щось щемке, флейтист підігрує йому на бамбуковому диджериду.
Лорна, Йостек і Жанна сидять поряд, туляться до мене, посхиляли голови. Не видно лише Віки. Алік теж закуняв, усе таки мав старий тяжку дорогу.
– Йдемо нагору, – штурхаю своїх сусідів, – а то я вже тут засинаю.
Назустріч вітру з гір смертники тягнуться до себе в табір млявим ланцюгом.
Йостек пропонує лягати спати. У мене відкривається друге дихання. Саме зараз я чуюся в силах сидіти хоч до ранку. Роздмухую попіл і кидаю пару гілляк, хай тліють. Пропоную бажаючим випити кави.
Жанна втомлена. Вона готова йти спати.
Йостека біля вогню вжалила оса. Видно, в траві ховалася, придушив коліном випадково. Коротше, Йостек п'є каву. Алік теж вип'є, і Лорна вип'є. Доведеться Жанні засинати одній. Вона каже, що їй буде страшно, і залишається теж.
Комусь треба піти по воду. Певна річ, це випадає робити мені.
Загалом, лазити вночі до струмка – то найбільші ломи. Не рахуючи, звісно, поклику до випорожнення, теж серед ночі й під час грози. Якщо до цих викликів підійти творчо,
можна з невеличкої експедиції зробити захоплюючу одісею. Але про це іншим разом. Зі сну я небалакучий.
Просто вважаю, щоби не полетіти шкеребеть у пітьмі.
Повертаюся, коли вогонь уже розгорівся – невеличкий, зате яскравий. Переміна планів – із негайного «байцю» у нічне кавування – міняє настрій на менш кислий.
– Давайте поговоримо, – каже Йостек. – От ви, Аліку, ви така цікава людина. Ви на нас зовсім не схожі. От чим ви займаєтесь?
Алік криво посміхається.
– Я просив на «ти», але вже нехай. Я так… я в селі живу, на городі роблю. Кролів розводжу.
– Шо, все життя? Вам., кгм… тобі десь років п'ятдесят є. Шо, все все життя отак на городі?
– Ну…
– Ну кажіть, я ж бачу, шо ви шось приховуєте. Ким ви були раніше?
Алік зітхає і знову натягує усміх.
– Взагалі ви, Йостеку, праві. Як сказано у Біблії, «не свідчи ложно». Я екстрасенс.
Всі добряче здивовані. Тільки Йостек ніби й здогадувався.
– Я знав: шось тут не те! Такий чоловік просто так тут би не опинився!
– Та нє. Не треба робити з мене якесь диво. Звичайнісінький собі екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже відійшов від цього. З огляду на певні причини. Ви ж не думаєте, що я би просто так приїхав сюди7. Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зібралися. У мене були вагомі причини приїхати сюди. Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дійсно нас всіх цікавить. Зокрема, чого ми тут усі зібралися. Не забуваймо, це ж фестиваль… мммм… фестиваль самогубців, – таки вимовив він. – Це дуже серйозно.
– Правильно, Зубастік, – озивається Лорна. – Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдіки. Може, стидаєтеся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тіпа у всіх усьо в порядку? Шо, тіпа…
Йостек осмикує Лорну, яка вже заходиться слиною.
– А ти не смикай, Геморойчик. Не чіпай мене, ясно?! Я вже й так спокійна… Але Зубастік тепер має нам всім розказати, хто він за один. Всі мені, блядь, розкажуть, хто вони такі. Всі, я сказала! Більше ніяких хіханьок. По ділу тільки. До речі, то нічого, шо я тебе Зубастіком називаю?
– Нічого.
– Ну, так шо сидиш, їблом торгуєш? Розказуй!
Алік, ніскілечки не шокований тайфуном її прокльонів, потягуюючи каву, розпочинає свою історію.
– Навіть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. Принаймні вона мені чимось цінна. Та й іншим теж є над чим подумати… Раз я, цілком випадково, опинився на лекції такого собі Валентина Комарова. Він виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тоді ще працював на заводі опалювальних систем. Я, знаєте, за освітою інженер. Це вважалося досить пристойною роботою – інженером на заводі. Тим більше займати посаду інженера конструктора.
Ну, то про лекцію. Зібралося людей чимало, понад сотню – майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще раніше, у сімдесятих, написав кілька атеїстичних книжок для дітей старшого шкільного віку. Основна тема його книжок – наукове розвінчання різного роду таємниць та забобонів, які ні ні, а таки були популярними серед народу. Всілякі там привиди, полтергейсти, інопланетяни – кожен аномальний випадок товариш Комаров міг легко пояснити з наукової точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в Союзі почали вилазити на поверхню різні екстрасенси, йоги, різноманітні ворожбити. Усі ці диваки були прекрасною мішенню для публічних викриттів. Валентин Комаров – гроза всіх шарлатанів, які думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадує мені екзорциста. Ви знаєте, друзі, хто такі екзорцисти?
– Ті, шо чортів виганяють, – каже Лорна. – У мене тьотка тим займалась.
– Точно. Комаров виганяв з народих мас тих самих чортів, тільки в профіль… Ну, як в анекдоті про яйце, те саме, тільки в профіль, ха ха. Так от.
І трапилась на тій лекції певна історія.
«На адресу московського планетарію, – розпочав лектор, – надійшов цікавий лист». Його автор повідомляв, що якось у звичайному господарчому магазині він придбав звичайний собі скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де він і простояв кілька років.
Одного разу господаря несподівано розбудив різкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з ліжка і побачив, що й справді стався вибух. Вибухнув… графин. На полиці серед розкиданих бокалів і чарок валялися осколки графина.
«Що ж сталося? – з тривогою запитував автор листа. – Чи не чортовиння якесь?»
«Признатися, – признавався лектор, – випадок, наведений у листі, загнав мене у глухий кут. Досі ніколи мені не доводилося чути, щоб самі собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але ж, судячи з листа, у графин ніхто нічого не наливав і взагалі ніхто його не торкався – він «вибухнув» сам».
Лектор переповів, як він пішов до бібліотеки, переглянув чимало книг з питань технології виготовлення скляних виробів. Але відповіді знайти не зміг. Врешті решт довелося звернутися по допомогу до фахівців скляної промисловості. І пояснення таємничого вибуху було знайдено.
«З'ясувалося, що причина подібного явища полягає у порушенні технології, – вів лектор далі. – Коли гарячій скляній масі надано форму, її треба охолодити. І цей процес потрібно здійснювати дуже повільно й поступово. Інакше в склі утвориться внутрішня напруга. Вона невидима, невідчутна і до пори до часу нічим себе не виявляє. Та річ утому, що будь яке скло з роками старіє. У ньому розвивається дуже повільний процес кристалізації. І якщо хоча б один кристалик потрапить в зону внутрішньої напруги – скляний виріб розлетиться на друзки…»
Не встиг лектор закінчити розповідь про «розколотий графин», як пролунав глухий удар, а за ним – пронизливий дзенькіт, і реальний графин, немовби ілюструючи (чи заперечуючи) слова лектора, розвалився на друзки…
– Я довго не міг збагнути цього трафунку, – каже Алік. – На мене мовби щось найшло. Я підходив до знайомих, які побували на лекції, і питався в них: «Це ж не була випадковість, правда? Ви ж не вважаєте, що це збіг обставин? Ну скажіть, що ні!» Але мене всі відштовхували, ніби я несповна розуму. Я почав привертати до себе непотрібну увагу. Розумієте, друзі, для всіх інших це було просто збігом обставин! Просто збігом!
Не знаю, чи передав я вам той особливий настрій? Розумієте, друзі, для мене це був як невидимий урок… Хтось без слів дав мені відчути, що поруч із нами існує невідоме. Є все таки речі, про які ми не знаємо. Ви погоджуєтесь?
Дехто – Віка, Лорна – кивають.
– Сам випадок призабувся. А от настрій залишився. Людину завжди вабить усе таємниче. І залишилося якесь бажання скинути з речей цю покрівлю пояснень, ви розумієте? Оголити всі нестиковки таких лекцій. Що вони замовчують, ці лектори? Що вони вже зуміли пояснити?
Я, взагалі, досить мало мав приятелів. Мене, взагалі то, вважали трохи дивакуватим. Я й не одружився через те. Якось не вмів із жінками поводитися, чи як? Завжди спочатку все ішло з ними гладко, а потім щось ставалося – і вони йшли до моїх друзів. І це таке не раз траплялося. Не знаю, не знаю…
Якось наступив у мене такий період в житті, що став я, наче привид. У колективі до мене змінили ставлення з нейтрального на холодне. Ніхто зі мною не вітався. Я був повністю покинутий на самого себе.
Це відчуття покинутості досягло вершини, коли мене зі старого перевели в інший кабінет. Такий тісний кабінетик на другому поверсі. Зовсім тісненький, тільки діаграма на стіні і вогнетривка шафа. І бюро. Мені казали, це тимчасово, поки робиться ремонт. А ви ж знаєте, у нас немає нічого постійнішого за тимчасове.
Я сидів там із дев'ятої до п'ятої, працював з документацією і навіть на обід не виходив з кабінету, бо зазвичай брав собі з дому щось поїсти. Воно й не дивно, що про мене стали забувати. Мій кабінетик був у кінці коридору, крайні двері наліво. Хто би там лазив? У мене розвинувся специфічний настрій. Така, знаєте, химерна байдужість.
Якось я засидівся на роботі. Ніяк не міг зосередитися, щоб закінчити квартальний звіт. В коридорі якраз міняли проводку, тож постійно за дверима шум, метушня.
Коли я нарешті скінчив писати, в коридорі вже було тихо. Збираю свій портфель, відчиняю двері. А за дверима – стіна. Натуральна стіна, свіжовикладена. Ще кладка не підсохла. Замурували, демони.
Ну, я людина інтелігентна – ламати стін не буду. Тим більше нічим, та й робочі цілий день старалися. Покричав, покричав трохи, але нікого вже не було… За вікном у мене росла магнолія. Була весна, і магнолія саме випустила пуплюхи. Гілками вона впиралася просто в підвіконня. І я, недовго думаючи, зліз по дереву на землю. Мого кабінету вікно виходило на пустир поза заводським парканом, так що ніхто навіть не побачив мене.
Ви знаєте, був вечір. І було так по весняному тепло. Сонце вже заходило і світило мені просто в обличчя. Дивно. Я раніше не знав про цей пустир. Я завжди після роботи поспішав на автобус. А тут подумав, що раз уже опинився в цьому місці, незле буде трохи прогулятися, розім'ятися. Повітря пахло такими легкими ароматами – зовсім не тими смородами, що всередині заводу. Я обернувся до магнолії, що врятувала мене. її різка тінь на сірій, позолоченій призахідним сонцем стіні – вона ніби щось пояснила мені. І так, знаєте, стало мені легко, так добре! Я аж вирішив пробігтися. Я біг назустріч лагідному сонцю і розумів, що в моєму житті закінчився певний період. Період, коли до мене ставилися так холодно, мовби мене не існує. Я відчув: усе буде гаразд. Все буде прекрасно! Просто по інакшому й бути не може! Усе стискалося в мені від радості, аж запирало дихання. Я перейшов на ходу, бо бігати, знаєте, не дуже звик, усе таки з дитинства сердечник. Отак я йшов і йшов – сонце вже всідалося за горизонт, а чагарник тягнувся все далі. Я насолоджувався думкою, що весь цей приплив сил вкладу в свої трудові старання, зароблю премію, відзнаку, підвищення… Переїду в Київ, зустріну таку ж, як сам, романтичну особу… Купимо квартиру, купимо «Москвича», а коли ще й у Києві дістану підвищення, то купимо «Волгу». Це було б чудово – їздити на роботу «Волгою».
Аж тут повіяв холодний вітерець. У ньому ще відчувався запах зими. Сонце, коли я випірнув з мрій, уже зайшло. І пустир раптово наїжачився на мене. Я роззирнувся, і щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але їхні голоси перестали в мені ростити радість. Навпаки, чулася в тому кумканні якась ворожість. Жаби були вдома, їм не треба було кудись бігти. А я тут гість. Мені ще до автобуса і ним добиратися.
Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сім хвилин.
Я в темпі почав вибиратися з тієї діри. Повертався назад тим самим маршрутом – спершу прямо, потім направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущі все'дно були вищі за мене, і ховали від очей чотириповерхові заводські мури, широкі труби. Доводилося поспіхом лавірувати. От же ж, невдаха, забрів у хащі. Я був такий сердитий на цей пустир, аж пінився.
Стрімко насувалися сутінки. Навесні, самі знаєте, темінь рання й сліпа. І коли вона наскочила, я вже не намагався вибирати стежку. Я панічно ломився навмання, мріючи тільки, щоби автобус, як воно бувало, затримався…
– Страшно, – кидає Йостек, поки Алік зволожує горло кавою.
– Авжеж, страшно. Беручи до уваги той факт, що я таки заблукав. – Алік усміхається. – Мені вистарчило приблизно сорок хвилин блуканини у темряві, щоби я почав волати по допомогу. Але, звісно, це не мало сенсу. Безлюдне місце, розумієте? Я збагнув, що надто глибоко зайшов у це пустище. Завод і так стояв на краю міста, а далі самі чагарі та болота. Ноги в мене промокли, я подер собі куртку, ще й щоку подряпав, добре, хоч очі окулярами були захищені… Так, знаєте, гілка цьвохнула, міг і без ока лишитися. Ви не знаєте, яке це відчуття – заблукати поруч із домівкою. Рідним заводом.
– Треба було йти на світло міста! – радить Йостек. – Місто ж повинно давати заграву!
– Я не бачив заграви. Я взагалі був, мов сліпий, тільки злився на себе. Почався дощ. Такий противний дощик, від якого я наскрізь промок. Біля мене тріснула гілка, і я почав плакати, благав не чіпати мене. Стільки нового про себе довідався… А це, певне, всього то якась пташка була, ну, може, пес який. А я так плакав. Гм… Потім люди розказували мені, що в цих болотах можна було не тільки мешта загубити, можна було самому бовкнутися. Ах, забув сказати – болото засмоктало мені мешта. Це був перший день тієї весни, що видався достатньо сухим. І зранку я вирішив узути мешти. Це ж треба так…
Десь біля другої ночі я здався. Просто сів під деревцем, закутався у куртку і спробував задрімати.
– Споримо, – втручається Лорна, – споримо, ти заночував під своєю магнолією?
Алік криво посміхається.
Ні, не під нею. Але досить близько, щоби зрозуміти про цей світ кілька важливих речей. На світанку я легко вийшов на дорогу і там мене підібрав автобус. Я багато про що думав, поки ним їхав. За вікном падав дощ, шибав по шибах. А я за ніч добре дізнався, як це, коли дощ січе просто по голові. Вдома я поїв, вимився, привів себе до порядку. Хотів було розхворітися, взяти лікарняне, але мені нічого не боліло. Тоді поїхав знову на завод, написав заяву і за день звільнився звідти.
– А чого ти звільнився? Образився? – питає тихеньким голосом Жанна і скашлює.
– Ні, не через це… Хоча й емоції теж вплинули… я не знаю, Жанно… Просто дійсно відчув – закінчився певний період мого життя. Я не міг більше жити так, як раніше. Я мусив щось кардинально поміняти. Ну, і пішов із заводу. Після цього в мене зовсім не залишилося знайомих – всі ж заводські були. І це теж було добре. Бо ніщо більше не пов'язувало мене із колишнім життям, розумієте? Я просто став іншим після такої прогулянки. Не кращим, ні. Просто іншим, ніж був. Тимчасово я влаштувався двірником при кінотеатрі. Працював якийсь час там. А потім померла мати, я її поховав, продав квартиру і переїхав на село, в стару хату. Де й живу по цей день.
Лорна питає:
– А чого ти приїхав на фестиваль? В чому твій прикол?
– А а а, до приколу тоді ще було далеко. Хоча… гаразд, розказувати, то розказувати.
– Так от, я замешкав сам у будинку, де колись народився. Ні з ким не спілкувався, займався тільки городом, почав розводити кроликів. Ну, були деякі книжки, самвидав… Деякі люди знайшлися, які цим цікавились і мені давали. Ви ж, може, знаєте, у вісімдесятих таке все стало доступнішим – східні вчення, парапсихологія. Я потроху займався цим. Працював із рамкою, з біополем. Потім відчув, що маю силу зцілювати людей на відстані…
Тут я мушу трохи пояснити. Річ у тім, що я ніколи не заводив собі повноцінної практики як цілитель. Я не приймав нікого і взагалі нікому про свої цілительські здібності не говорив. Щось у моїй натурі опиралося тому, аби робити свій дар товаром. У жодному разі я не шукав публічності. Тісне коло моїх знайомих мене цілком влаштовувало. Тому я вирішив зцілювати хворих дистанційно. Тобто на відстані. Таким чином я зцілив дуже багато людей, між іншим.
– Ну ну. На відстані, – скептично кидає Йостек. – Мою маму плутяги такі, як ви, «зцілили» по повній програмі.
Алік не звертає уваги.
– Хоч і не ліз нікому на очі, а різні мав пригоди. Запрошували мене всякі «маги» до себе в ордени. Та я – ні, не йшов. Я, знаєте, всю цю їхню «духовність» намагався відштовхнути від себе подалі. Липуче воно якесь.
– А звідки про тебе ці маги довідалися? – цікавиться Лорна.
– Ну як. У нас торсіонний канал зв'язку. Телепатія, по простому. А ще, кожного четверга о 23 й годині за московським часом, ми проводили спільну медитацію. Всі екстрасенси колишнього Радянського Союзу. Називалася медитація «До Світла». Нею ми оздоровлювали нашу планету, а заодно між собою знайомилися.
– Як у чаті, – гмикає Йостек і хитає головою, мовляв: «Аліку, ви безнадійний».
– Так вони на мене й вишли, ці маги, через канал. Але, кажу ж, я не збирався із ними співпрацювати, бо не хотів особистих контактів. А мене якраз усі шукали і хотіли. Навіть із Ка Ге Бе приходили, до себе в психотронку запрошували. Потім, вже при Кравчуку, теж – у «сибазоновий» кликали. Вибачте, може, ви не знаєте? «Сибазонка» – це такий секретний відділ спецслужб, займається психотронною зброєю і дистанційним управлінням свідомістю. Багато чим займається. Псі генератори всякі, лептонні сканери, щоби думки читати. Вербували всяких чутливих індивідів, деколи навіть просто з вулиці, з метро. Щоби не здуріти від випромінювання всієї цієї апаратури, там у відділі всі поголовно «стирчали» на сибазоні.
– От кайф, – мружиться Лорна.
– Та не дуже й кайф, – заперечує Алік. – Там таке шкідливе виробництво – гірше, ніж у нас на заводі в обробному цеху. Безкоштовним молоком не врятуєшся. А від сибазону перш за все страждає печінка. Кальцій вимивається, нервова система виснажується. Людина мізернішає. Повільна деградація, одним словом. Але менше з тим. Не пішов я до них в оператори, хоч і настійливо просили. Є така спеціальність – оператор лептонного генератора. Майже всі оператори потім дивачіли. Ставали агресивними, психотичними створіннями. Багато хто перетворювався на справжніх садистів. Хтось тікав, організовував власні банди. Називали себе «психокілерами». Як згадаю, що тоді діялось… Фу, це гнітюча тема, друзі. Не хочеться мені більше про це…
Я від усього такого прагнув утекти подалі. Тож тому й жив на селі. Поміж люди – в сенсі на колег по спеціальності – виходив тільки по четвергах. А так – городом, кролями займався. Мав собі в хаті три акваріуми, кожної неділі виїздив у Хмельницьк, торгував рибками: цихлідами, дискусами, гурамі різними – блакитними, золотистими, мармуровими, рожевими, двоцятковими. Гурамі – це моя любов, моя пристрасть. А взагалі то, я мав талант до всяких видів рибок, дуже рідкісних в тім числі – ні в кого вони не розмножувались, а у мене не гірше, як на волі. Мені акваріуми дуже добре стрес знімали, відновлювали енергетику. У селі знали, що я маю гарних рибок, і до мене часто приводили дітей подивитися на ці красоти. А це дійсно, знаєте, як приємно, з акваріумами бавитись? Надворі зима лютує, хуртовини крутить, а ти сидиш собі в теплій кімнаті, на кріселку біля акваріума, і милуєшся: он брабуси суматранські зграями плавають. Он неончики до самочок пристають, невдовзі треба буде відсаджувати для нересту. Гурамі мої улюблені плавають. Зелень підводна буяє, водичка чистенька, компресор бульки пускає. Верхнє світло вимкну собі, тільки крізь акваріуми світиться – сиджу, милуюся. До третьої ночі деколи просиджував.
Якось мене запросили у сільський клуб відновити їм у фойє акваріум на чотириста літрів. Я його почистив, підлатав, молодняк запустив, усе як годиться. Почув про це директор школи і спитав, чи не хотів би я в них живий куток доглядати. Тож я йому не відмовив – і то копійчина. А далі якось викладачка з біології переїхала до міста, то мені запропонували за літо підготуватися, і вже восени я читав восьмикласникам біологію. Добре тоді було. Що називається, знайшов собі тепле місце. Возив дітей на екскурсії, проводив уроки на природі – дуже мене це все підносило духом. Це, далебі, й був у мене розквіт мого зрілого життя, друга молодість. У компанії дітей воно якось не зауважуєш, що вже сам підтоптався добряче. Я ж до своїх учнів, як до рівних, завжди ставився.
Один весняний день став для мене знаменним. Я тоді відчув, що вмію керувати погодою у своєму районі. Дуже швидко, проте, я збагнув, що мої втручання відбиваються на кліматі ледь не цілої країни. Наприклад, вирішив розігнати хмари в себе на селі, як на вечір вже в новинах передають: страшний град у сусідній області. Чи там вибух газу в столиці. Або ще якась капость. Тому з цими речами я дуже обережно поводився. Направду, ніколи всіх наслідків не передбачиш.
Єдиний випадок, коли я брутально втрутився у Природу, був у вересні 1987 го. Тоді, за добу до катаклізму, я отримав інформацію, що в Казахстані у певному місці утвориться торнадо, яке може зайти на 300 кілометрів у глиб країни і забрати сотні тисяч людських душ. Тоді я зрозумів, що не можу залишатися осторонь…
– І що? – питає Йостек.
– І я відвернув його.
– Торнадо? У Казахстані?
– Так, – відповідає Алік. – відвернув торнадо. Але внаслідок цього розпався Радянський Союз. Більше у природний хід речей я не пхався. У мене є багато знайомих, які впливають на хід виборів, наприклад. Я до цього ставлюся з пересторогою, розумієте? На гарячому попікшись, і на холодне дмеш.
– Але головна подія сталася зі мною цього року, ранньої весни, коли ще не зійшов сніг. Якось до мене на урок прийшли інспектори з районного відділу освіти. Вони сиділи на задніх партах, разом з ними сиділи завуч і директор. Але я сприймав їх напрочуд відсторонено. Того дня на світанку я мав глибоку медитацію і наче не зовсім повернувся із неї. Веду я урок, коли раптом з'являється дуже дивне відчуття. Щось глибоко в мені наче перевернулося догори ногами, і я почув чіткий, абсолютно реальний голос, що звучав ніби зі стін класу.
Ніхто з присутніх – ані діти, ані пани інспектори – ніяк не відреагували на голос, отже, чув його тільки я. Я прислухався, про що він говорить, і голос відчув, що я помітив його. Це був голос ангела, одного з тих, що колись були людьми. Голос відрекомендував себе як інформаційне поле академіка Вернадського. Голос повідомив мені, що я є одним із дванадцяти хранителів раси…
– Отак, не більше й не менше, – кидає Йостек й обводить усіх поглядом, та Алік держиться своєї теми:
– …Ми розкидані в різних часах і культурах, і нам судилося виконати певну важливу місію. Голос назвав мені моє істинне ім'я. Як тільки я почув своє істинне ім'я, щось у мені сколихнулося вдруге. Я намагався не подавати вигляду, щоб не помітили, що зі мною щось не те. Як зумів, закінчив урок і швидко пішов додому.
Тим часом голос продовжував звучати у моїх вухах. Він давав мені чіткі й однозначні інструкції про те, якими повинні бути мої дії. Звичайно, всього я вам відкрити не можу, бо то таємниця. Але в загальному плані я довідався таке. Отже, наша планета виходить на завершальний виток розвитку. Точкою переходу на інший квантовий рівень буде рік 2012 й. Ми, дванадцять аполітичних представників людської цивілізації, будемо тими, хто поведе людство у Невідоме після квантового стрибка.
Алік мне пальці, ніби справді боїться розповісти більше, ніж дозволено.
– Впродовж наступних сорока днів хранителі мають отримати знання про те, куди вести свої народи після квантового переходу. На сорок перший день наші вібраційні характеристики буде посилено і ми першими проскочимо туди, куди послідує людство 20 грудня 2012 го року. Особисто я, друзі, для себе називаю це місце За Межею Слів, тому що там ще не існує мови. Ми, хранителі, повинні перенести На Тамтий Бік слова, немов розсаду, і дбати про їх розмноження. Кожен хранитель несе слова своєї епохи і вирощує Там, За Межею, Новий Єрусалим, про який сказано в Об'явленні святого Івана Богослова.
Алік заплющує очі й декламує:
– «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого».
Старий замовкає, буцімто в нерішучості, та все таки продовжує:
– Новий Єрусалим – це новий світ, куди ввійде людство після квантового переходу. І ми, хранителі, повинні звести цей світ словами, які пронесемо крізь час і простір. І буде в Новому Єрусалимі дванадцять підвалин, і дванадцять брам, і дванадцять імен дванадцяти янголів буде записано на тих брамах… Але не всі, мушу зауважити, подолають квантовий перехід, а лише ті люди, чиї вібрації будуть резонувати з вібраціями Нового Єрусалиму: «І не ввійде у нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить нечистоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця». Голос показав мені невісту Агнця – Новий Єрусалим. Лорна насуплена.
– Це шо, місто таке буде? Поясни, бо я так і не вдуплила…
– Ні, це не «місто». Це щось інше. Щось більше. У Біблії сказано, що місто буде зі щирого золота, подібного до чистого скла. І що підвалини його зроблені з каменю: яспису, сапфіру, халкидону, смарагду… Я бачив те «місто», і я, Альберт Пшеничка, говорю вам: це все не так! Зовсім не так! І в той же час – це суща правда, по інакшому й не скажеш. Те видіння змінило мене назавжди. І я зрозумів, яке важке завдання покладено на мене.
Той голос мав магічну здатність – показувати картини словами . Я питав, як це може бути, що він говорить слова, а я бачу картини. На що голос мені відповідав, що саме в такий спосіб Господь творив і творить землю, і так само постане Новий Єрусалим – зі слів, принесених нами. Я спитав, звідки я знатиму потрібні слова, на що голос пояснив, що має настати Та Година, після якої я почну чути Істинні Імена, тобто слова, на яких тримається наше все . Там, За Межею, я повинен буду промовити їх разом з одинадцятьма іншими хранителями, аби Новий Єрусалим постав, як «невіста, прикрашена для чоловіка свого»…
Йостек совається, я бачу, як за кулаком він хоче приховати усмішку.
– Знаєте, що мені ця ваша маячня нагадує? – не стримує більше сміху Йостек. – Форматування жорстких дисків і переінсталяцію операційки. А ви, Аліку, виступаєте в ролі одної з дванадцяти дискет з бек ап файлами… Ну це так, не зважайте, глюки програміста, – Йостек вже не може опанувати регіт. – Дуже цікаво… га га! Ні, ні справді цікаво… Бу га га! Ой, іржу, не можу…
Йостек тримається від сміху за живіт. Нарешті вгамовується, схлипуючи, витирає сльози і переводить подих.
– Ой… Ну ви, батьку, смалите… Фу ух, давно вже так не ржав… Продовжуйте, будь ласка, А ліку.
Дівчата, і я з ними, мовчки дивляться на Йостека, не розуміючи причин для його веселощів. Алік натомість спокійно сприймає ескападу Йостека і продовжує.
– І того ж дня пробила Та Година. Я справді став чути Імена, бо це Голос академіка Вернадського почав начитувати мені Перелік Імен, який я повинен був вивчити напам'ять. Голос нагадував мені голос офіцера, котрий інструктує рядового. Розділ один. Пункт один. Підпункт один. Тра та та та. Підпункт один, субпідпункт один. Тра та та та. Підпункт один, субпідпункт один, метасубпідпункт один. Тра та та та. Голос не замовкав ані на хвилину, і я відчував, що мушу сидіти й безвідривно слухати, що мені кажуть. Як виявилося, це вимагає колосального напруження. Перелік Імен зводив мене з розуму.
Періодично Голос роздвоювався, а то й троївся четверився… Але це завжди був той самий академік Вернадський. Одне з відлунь академіка безупинно начитувало Перелік, чиї пункти дробилися, розгалужувалися на нескінченні підпункти й субпідпункти. Інше відлуння одночасно з цим говорило мені, як саме я повинен слухати цю інструкцію: в повній зосередженості, усвідомлюючи послідовність пунктів. Третє відлуння голосу пояснювало, що в тому місці, звідки академік Вернадський звертається до мене, – а це, звісно, був один із віддалених сегментів ноосфери, – для людського розуму немає жодних обмежень, і перше, чого я повинен навчитись – це мислити багатоканально, тобто так, як це робить сам академік. Четвертий голос мені паралельно пояснював, що до мене звертається, звісно, не сам академік Вернадський як особистість, а лише ті надособистісні структури, які залишилися у ноосфері після його розумової діяльності – а це дуже сильні структури, це рівень ангела. П'ятий голос відразу ж вносив поправку, що й ноосфери як такої не існує, існує тільки вібраційний потік Слави Господньої як наслідок Звучання Слова, з Якого Все Стало, а шостий голос тут же говорив: якщо я відволікатимуся від запам'ятовування Переліку, то він синхронно з основною начиткою в прямому порядку почне читати її задом наперед, щоб хоч якось передати мені необхідні знання.
Алік знову собі сміється, ніби згадує хоч і не легкі, зате веселі дні.
– З того моменту я не мав спокою ні на мить. Тільки мій розум відволікався від запам'ятовування Переліку, – а це траплялося дуже часто – Голос у голові множився відлуннями. Вони коментували щонайменші думки, які мимохіть спливали в моїй свідомості. Але оскільки ці коментарі були не менш складними, ніж генеральна інструкція, то четвертий, п'ятий, шостий голоси тут же надавали роз'яснення по специфічній термінології, якою користувався Голос академіка. Та найгірше було в тому, що я не міг запам'ятати всього, що мені говорив Голос інструктор. І тільки но я усвідомлював, що не можу пригадати пункту один підпункту один суб підпункту два метасубпідпункту дванадцять крапка сім, Голос це помічав – і все наново.
– Боже ж ти мій, – хитає головою Йостек у лицемірному зачудуванні. Він скидає окуляри і протирає їх краєм сорочки. – Все, народ, я йду спати. Бачу, всесвіт в надійних руках і можна трохи перепочити.
Ми переводимо погляди на Йостека. Я перемінюю ногу, на якій сиджу, бо лише зараз відчуваю, як та затерпла.
– Дослухайте до кінця, Йостеку, вже трохи. Може, після того ви будете менше цуратися мене. Це ж моя сповідь.
Йостеку явно неохота, але він залишається.
– Я, Йостеку, може, значною мірою саме для вас це й розказую. Чому? Тому що ви можете з цього витягнути щось мудре. Тому що я, на вашу радість, не пройшов випробування. Десь на двадцять шостий, може, день я вже був розчавлений голосами, які переповнювали мою голову. Голоси, а точніше Голос, не покидали мене ані вдень, ані вночі. І врешті, я наказав Голосові замовкнути. Зараз я не можу пояснити, як це я наважився на таке… Але я різко наказав Голосу закритися. Тут же змовкли й сам Голос, і всі його відлуння. Тоді академік Вернадський уточнив, чи я підтверджую свою відмову від подальшої передачі інформації… Ну, і я… Зрештою, ви ж свідомі того, що коли людина виснажена, вона готова на вчинки, які ніколи б не зробила в нормальному стані. Ситий голодного не розуміє. Звинувачувати себе в тому, що я здався, немає сенсу, але все одно… Все одно не покидає відчуття зради найсвятішого…
Старого намагається заспокоїти Жанна:
– Ти просто не витримав, з ким не буває, якщо…
– Ні, Жанно! – люто викрикує Алік. – Це не той випадок, коли можна сказати: мовляв, не витримав, з ким не буває. Це не той випадок. Я здався! ЗДАВСЯ!  Ти відчуваєш різницю між не витримав і здався? 
Жанна злякано мовчить. Алік пом'якшується й посміхається.
– Після того я провалився в сон без сновидінь. Спав сім днів! А як прокинувся, зрозумів, що постарішав за цей час на сім років. Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати не те що стихіями, я не міг керувати, пробачте, сечоспусканням. Став мішком із кістками. Але найстрашніше – я забув своє істинне ім'я.  Я би все міг стерпіти, крім цього. Коли ти знаєш своє ім'я,  то знаєш, навіщо ти. Ти розумієш, що все має певний сенс. І що все зле поправиме. Коли ти забуваєш ім'я, ти просто губиш себе. Але втрата себе – ще дурниці. Набагато гірше ось що. Я зрозумів, що більше не стану хранителем. Ніколи. Мене ніхто не покарає, тому що Господь усім дав свободу волі, й Він милосердний.
Можливо, знайдеться інша людина, котра стане хранителем. Але… Чи достатньо добре я пояснив вам, що означає стати хранителем? Чи усвідомлюєте ви, які це масштаби?

 

Алік знову заплющив очі й підвів обличчя до зоряного неба, пригадуючи цитату:
– «Мур воно мало великий і високий, мало дванадцять брам, а на брамах дванадцять янголів та ймення написані, а вони – імення дванадцятьох племен синів Ізраїля». Тепер розумієте? Одне з імен на брамі могло бути моїм ім'ям… Я мав бути янголом, що стереже одну з брам.
Старий замовк. Якийсь час панує тиша.
– На що ви, Аліку, розраховуєте? Що ми отак візьмемо і повіримо? – гмикає Йостек. – Теж собі придумали! Хранителі раси. Квантовий перехід! Та ви хоч маєте елементарне уявлення, що таке квантовий перехід? Ви фізику в інституті вчили? Ненавиджу, коли людям у голові вінегрет. Ненавиджу.
– Приймати мої слова чи не приймати – ваша справа, Йостеку. Я не Господь, я від вас віри не вимагаю. Я, може, й сам собі вже не дуже вірю. Я багато втратив. Багато що забув… Забув стільки, що починати все спочатку немає сил. Знаєте, в чому різниця між мною і вами, Йостеку?
Йостек мовчить, дивиться на Аліка спідлоба. Нарешті буркає:
– Ну, і в чому?
– Для вас буття вимірюється в кращому разі кількома десятиліттями. Я ж вибув із гри на тисячі, тисячі реінкарнацій. На так довго, що починаю осягати значення слова «назавжди».
Йостек мовчить, його щоки пашіють.
– Зубастік, а до нас як ти потрапив? – питається Лорна.
– Я молився до космічного Розуму, щоби мені було показано вихід із ситуації. І одного дня, коли я повіз у місто продавати рибок, я зустрів молодих людей. Думав, баптисти. Вони запросили мене на каву. Я невідь чому погодився… Вони мені й розповіли про цей фестиваль, ще й дали запрошення з картою. Я зрозумів, що мої молитви були почуті. І просто скористався шансом утекти.
– Аліку, я зрозумів, у чому річ! Це дух академіка Вернадського опромінив вас єрусалимськими вібраціями через торсіонну гармату! – пирхає Йостек. – 3 вами точно чокнутись можна… Аліку, я вам при всіх серйозно кажу: ви – чокнутий.
– Я знаю, – каже Алік і допиває залишки холодної кави. Він хоче додати ще щось. Але надто довго не може підібрати слів. І тому просто мовчить.

Я щоранку прокидаюся о тій самій порі – коли ще сіро і вогко. Вчора ми лягли, здається, не раніше третьої, але все одно заснути зараз вже не зможу. Десь близько обіду мене розморить, і я посплю ще пару годинок.
Десь над ранок мені наснився сон, від якого почуваю себе загидженим. Як і всі сни, що приходили останнім часом, він був темним і важким, із гнітючим відчуттям безвиході. Я був не сам, зі мною був хтось мовчазний і молодий. Мені здалося, що ми – мешканці Парижа кінця 19 го століття, ймовірно богема. Поети. Або художники. Була ніч, мій мовчазний приятель у сюртуку завів мене в якийсь темний двір. Ми підійшли до якихось дверей, і товариш постукав. Двері трохи прочинилися, і пляма жовтого світла виповзла в довколишню пітьму. Я почувався вельми непевно в цьому районі. Товариш щось стиха проказав недобрій старій, котра не пустила нас далі порогу. Жінка кивнула і зникла. Знову вона з'явилася, штовхаючи поперед себе дівча років дванадцяти, у світлому платті, з розпущеним волоссям. Я хочу роздивитися обличчя дівчинки. Спершу воно виглядає симпатичним, та вже наступної миті складається таке враження, ніби дівча недоумкувате. Ми йдемо темним двором у стайню чи то, може, виходок. У тім приміщенні чомусь горить мутна електрична жарівка. Дівча стає переді мною на коліна, витягує з матні мого члена і бере його до рота. Я відчуваю її дрібні, рідкі, колючі зубки. Витягую члена з її губ і бачу, що з ним щось негаразд. Якийсь біло сірий шанкер вкриває ледь не цілком головку. Мені стає огидно від місця, від дівчиська з дебілуватими очима, від самого себе. Дівчинка дивиться на мене знизу догори риб'ячими лупаками. Спересердя б'ю дівча по щоці долонею й виходжу.
Зараз, після сну, продовжую носити в серці почуття огиди до себе.
Вилажу із намету. Я спав цілу ніч сам, Віка так і не з'явилася. Небо сьогодні зовсім інше: затягнуте пеленою хмар. Здивовано глипаю на Жанну.
Не втямлю, чого це вона  так рано прокинулась. Ладно я – у мене сни довбануті. А їй чого? Сидить біля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково синюшним синтетичним пухом. Лице зібране у грудку болісних рисок, губи різко бліді. Мене від Жанни вивертає. Якийсь тухлий душок витає довкруж неї.
Жанна курить. Дивно, учора я не помічав її з цигаркою.
Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що їй так муляє?
– Доброго ранку, – вітаюся я, ще й підіймаю долоню. Жанна злякано зиркає на руку, кутики рота здригаються і пробують прогнутися в посмішку. Кидаю погляд в імлу, понад пасмо. Жанна викликає у мене відчутний дискомфорт у грудях, наче звідти відкачують повітря. А ще – нудоту, цілком реальну нудоту, як при перших ознаках отруєння. Тому розчиняю це гнітюче відчуття у спогляданні холодного краєвиду.
Жанна дивиться на мене, але не бачить у мені, крім тривожної нудьги, більше нічого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсім недавно: затягується і тут же видихає.
Стягую светра, всідаюся навпроти Жанни. Вона кидає короткі погляди, не наважується глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт – все вона з'їжджає десь очима. Це дратує – складається враження, ніби вона чекає, коли я, нарешті, почну її принижувати. За такі нечестиві підозри хочеться від душі дати цій здохлячці по шиї.
– Як спалося? – питає Жанна. – Ти так рано прокинувся…
– Нормал спалося. Тільки миші товклися. Тебе миші не турбували?
Її рот знову здригається у посмішці, вона ховає погляд у ніжному шарі попелу в кам'яному колі ватри. Каміння обкопчене, присипане блідим пухом. Кілька каменів розкололися, зрадивши свої рожеві нутрощі.
Мовчимо. Я внюхуюся в запах вітру – теплого, але поривчастого.
На кінчик носа Жанні накочується велика крапля. Вона змахує сльозу (пальці тремтять) і продовжує нервово курити.
– Чого ти? Не плач…
Жанна все ще силується відшукати посмішку. Ця робота так перекошує їй обличчя, що страшно глянути. Сльози біжать вже по щоках. Жанна кидає недопалок у ватру, розмазує сльози по обличчю і голосно шльохає носом. Я підсідаю до неї ближче і беру за руку. Вона виривається, різко встає. Жанна здригається від плачу.
– Ти не зрозумієш, – харчить вона крізь схлипування. – Ви ніхто не зрозумієте…
Дівчина в пуховику розвертається і бреде в ліс.
На душі мені тоскно. Пощо було взагалі до неї чіплятись? Небо хмариться і хмариться. Червона шматина – прапор смертників – тріпоче під вітром.
Піду но я в село, куплю молока.
Спускаюся з гір у Пйлипець. Ранкова вилазка – достойний спосіб позбутися мороку зі сну. Йду вздовж тихих різнобарвних наметів: «дзвіночків», «будиночків», стрілчастих, трикутних, конусоподібних – яких лише хочеш.
Вітаюся звіддаля з іншим раннім пташком – сивим бороданем. Волосся у хвіст, голий по пояс, з червоною хусткою на шиї. Босий, він сидить у позі лотоса й інтенсивно дихає животом. Він відповідає темним поглядом і знову зводить очі собі на кінчик носа.
Ненадійним, кам'янистим спуском йду перестрибую через товсті коріння дерев. Збігаю до потічка, вже спітнілий, з провентильованими легенями. Чвакають важкі від роси черевики, обліплені насінням трав. По ранковому холодно і по пташиному щебетно.
Занурюю в потічок долоні й протираю ними шию, лице та під пахвами. Потічок зовсім мілкий, зате завширшки десь метрів п'ять. На інший берег проліг дерев'яний місток. За містком загорожа для сміття. Віднедавна на Шипоті почали стягувати екологічний збір.
З правого боку долинає гучний шум водоспаду. Перш ніж іти на село, лізу по протоптаній туристами стежині до падучої води.
Величне видовище. Абсолютно незалежне від тебе. Віє льодом і каменем. Дурість сну щезає зовсім.
У Пйлипці взяв у жінки, що верталася із Подобовця, півтора літра молока в капроновій пляшці. Скуштував – холодне, ситне.
Понад табором самогубців в'ється дим. Стегна ниють від швидкого підйому. Як високо ми забралися з наметами! Пітнію, мов коняка, а з потом виходять продукти розпаду амфе таміну.
Наблизившись, помічаю Аліка. Видираюся на пагорб і падаю біля вогню. Вітаємося: добрий ранок – добрий ранок. Роззуваюся, скидаю промоклі наскрізь шкарпети й ставлю ноги ближче до полум'я. Шкіра на ступнях сира, побабчена.
Мовчимо. Потягую каву з молоком.
Кава з молоком на сніданок – щось особливе. Але, на відміну від тріади золотих С – cigar, cognac, chocolate – що визнано трьома піками смаку, пиття coffee with milk я вважаю чимось заледве не сакральним. У всякому випадку дуже інтимним. Кава з молоком ніколи не повторюється однаково – ти ніколи не здобудеш бажаного автоматизму. Крім того, кава з молоком не підпадає під диктат елітарності кавових зерен. Немає різниці, яку – натуральну чи розчинну – каву ти використовуєш, все одно отримаєш чудовий вранішній напій. Звичайно, є свої нюанси між кавою, приготованою з додаванням згущеного молока (грубі заводські вібрації), і кавою з натуральним молоком (прозоріше, тонкіше, спіри туалістичніше).
З іншого боку, тільки зі згущеним молоком можна приготувати те, що я називаю «Ніч у Багдаді». До горнятка, наповненого чорною кавою, повільно ллється згущене молоко. Воно осідає на дні. Подається немішаним, у холодній кімнаті. Розбовтуєш ложечкою згущівку, і чорнота напою розвиднюється блідим світлом арабського світанку. (Лунає перший крик муедзина.)
– Жанни не бачив?
– Я? Ні. – Алік дивиться десь у далечінь. – А що?
– Та так. Зранку з нею хотів поговорити, вона тут сиділа. А підійшов, то вона втекла. Здається, навіть розплакалась.
Алік далі визирає на північ. Ми всі вичікуємо координаторів.
– У неї все біополе відмерло, тому й дуріє дівчисько. Мав би я тут рамочку свою, я би її швидко на ноги поставив…
Я хочу порозпитувати Аліка. Але мені нудно слухати про рутину цілителя, тому я зразу питаю, що в його житті траплялося ще такого вже геть незбагненного.
Алік надовго задумується.
– Був колись у мене один такий випадок у Ялті. Незбагненний, як ти кажеш, – повільно починає він. – Вертаємося з колегами на машині після зльоту екстрасенсів. А машина в нас – простий «москвич». І тут нас дві дівки якісь на вишневій «дев'ятці» обганяють. Ну, нас це заїло. Друг дає газу, але обігнати «дев'ятку» не може. І друг каже: «Ану, давай мотор мені розжени, треба баб обігнати». Я тільки почав на мотор екстрасенсорно діяти, як дівчата знову вириваються вперед. Тут уже стає зрозуміло, що ми маємо справу з відьмами. Теж, видно, на зліт приїжджали. Коли мені в голову приходить ідея: треба їм бензопровід перекрити. Я ефірною рукою р раз – і «дев'ятці» бензин перекриваю. А вони взяли і поїхали далі. Отаке, Герман, було. Всяке бачив, але щоби без бензину машина їхала…
Ми сміємося. Звідкілясь знизу човгає Віка. Вона мерзлякувато обіймає себе обома руками. Еге ж, зранку в горах холодно.
Наближається. Зблизька видно, як вона запухла від сну. Сідає і, не спитавшись, гилить добрячий ковток із мого горнятка. Мимоволі кривлюся: а раптом у Віки гонорея чи щось в такому роді?
– Сушить? – запитую.
Вона киває. Подаю їй пляшку з водою зі струмка – нічого мені каву переводити. Віка жадібно п'є, примовляючи різні непристойності. Нарешті тамує спрагу, сідає лицем до вогню. Я підкидаю ще полінце.
– Яв Омара ночувала, то нічого?
– Це ти в мене питаєш? – уточнюю, припалюючи їй папіросу.
– А в кого ж?
– Ну, тоді гаразд. Тобто нічого. І як він тобі?
– Афіґґєнний мужик. Во о отакий, – показує великий палець.
– Заміж виходити не надумала?
– Іди знаєш куда?! – обурюється вона. – До нього сьогодні ґєрла приїхала… Омар сам із Пітєра, а ґєрла з Вільнюса.
Алік сміється.
– І шо, в шию надавали? – питаю.
– Нє. Вона нама альна. Доросла тьотка, паше менеджер кою у солідній канторі. Має двох дітей. Так що я в прольоті. Але все одно, класно погуляли.
Близько десятої з намету вилазять Йостек та Лорна. Мені навіть здалося, у них за ніч виникла певна близькість.
Розпогоджується. Веселі хмаринки віщують сонячний день. З'являється Жанна з оберемком галузок і порожніми очима.
Гадаю, пора би з'їсти щось суттєве. «Мівінку» якусь, абощо? Беруся готувати сніданок. Втім, ініціативу швидко перехоплюють Віка і – що дивно бачити – Йостек.
Лорна у своїй пуховій куртці, мов закам'яніла птиця, сидить навпочіпки й курить сигарету за сигаретою. Алік пішов скупатися на водоспад. А я чалапаю босий по хмиз. Мимоволі шукаю свіжих червоних шматинок. Ахой, коордінаторес!
Йостек має ґрунтовний запас вермішелі швидкого приготування. Тепер її можна готувати на різні смаки. До вже продемонстрованих мокрого та сухого способів уживання китайської локшини додаю третій – із консервою.
Як і попередні два, він по даоськи простий. Вивалюю вміст консерви в миску, товчу суху «Мівіну» надрібно й сполучаю інгредієнти. Добре вимішую й додаю спеції за власним смаком. Виходить апетитно.
Целофанові упаковки з під макаронів кидаємо до вогню. Також і маленькі пакетики з олією. її ніхто не їсть, не тільки я. Я знаю – це собачий жир. Собаки відразу асоціюються у мене з вовками, яких я бачу останнім часом скрізь.
Наївшись, знову почуваю любов до звірят і людей. Дивлюся, як смачно покурюють Віка і Йостек. Невинні втіхи молодих людей Лорна споглядає з роздратуванням.
З'являється Алік. На ріці він поголився і помив голову, від чого набрав благовидості. Віка не бариться накласти йому добрячу порцію даоських макаронів із кількою в томаті.
– А ти чого не їси? – питається співчутливо Алік у Жанни.
Справді, Жанна впродовж сніданку не поклала й крихти в рот.
– Я не хочу… Мене шось нудить… – кривиться вона.
Але під суворими поглядами компанії вона накладає собі в миску локші. Обережно цямкає. Раптом помічаю, що вся увага самогубців зосереджена на Жанні, на тому, як вона пробує втиснути в себе чергову ложку макаронів. Жанна це теж помічає і вже не може не їсти. її ж так усі попросили. Вона починає давитися сльозами і наминати макарони. Боже, на це гидко дивитися.
Її плечі здригаються від ридань, а з рота стирчить і випадає вермішель.
– Жанна, – м'яко питається Алік. – Що з тобою, сонечко?
– НІЧОГО! – вигукує вона і жбурляє миску в Аліка. Вона не плаче по людськи, а скавчить. До Жанни підсідає Лорна. Обіймає одною рукою і починає щось шепотіти, ніжно гладити.
Алік знічено мовчить, він підбирає з трави негарно розкидані макарони з кількою. Всі інші теж мовчать. Вдають, наче нічого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметі.
Настає та мить на Шипоті, що находить стан, коли немає певності, чим би хотілось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузі»? Чи піти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалі, піти на цілий день у гори, підкорити оцей височенний підйом, що тільки здалеку видається простим і ненапруженим?
Всі ліниво лежать довкола вогню. Крізь м'яку пелену сонце гріє напрочуд ніжно. Під розсіяним світлом хочеться куняти, не до кінця поринаючи в сон… Плечі стають лінивими, руки важкими, злипаються очі.
– Ще по чайкові? – запитує Йостек, і Віка ствердно киває. Поки Йостек готує черговий казанок чаю, курці меланхолійно курять, некурящі смокчуть соломинки. Внизу, наскільки дозволяє зір, бачу – відбувається те саме, що й учора, й позавчора. Особливо ініціативні вже почали стандартні дії: хто пішов купатися, хто до лісу гратися. Основна ж маса народу поглинута почухруванням власних дуп і перевертанням з боку на бік біля своїх музичних скриньок. В когось лунає Jefferson Airplane. У нас про ранковий інцидент ніхто вже й не згадує. Все тихо, спокійно, аж наганяє лінь. Знову задумуюся – чим мали б займатися насельники табору самогубців? На думку першою спадає програма: чекати невідомих «координаторів», це заняття нескладне, і його легко можна поєднати з іншими. Оповідати історії. Mo', справді розговорити когось із присутніх? Та схоже, це діло більше для ночі, коли не видно лиця й можна розказувати так, ніби для себе. Можна гадати з приводу того, навіщо ми тут насправді опинилися. Теж заняття не з продуктивних. Утім, перевіримо:
– Лорна! – гукаю дияволицю. Вона підіймає очі.
– От ти учора так репетувала, щоб Алік розказував про своє життя. Ну, він розказав. А ти нахріна приперлася?
– Шоб такі пиздюки, як ти, не зайобували. Але бачу, помилилася.
От і поговорили. Йостек наливає мені в закіптюжене горнятко ще чаю. Він з Аліком і Віка мирно гомонять про біополя та різні цілительські прийомчики. Коли Йостек почав розказувати про те, що йому відомо про фестиваль, я присунувся до товариства.
– Взагалі то, – каже Йостек, – я про це багато й не знаю. Так, читав на одному напівзакритому форумі в інтернеті, буцім жила собі одна дівчина, закохалася у хлопця. А він лохотрон щиком виявився. У неї квартиру видурив, продав, попутно ще й дитину їй зробив, а сам утік. У дівчини з того всього стався викидень, і сама вона ледь у дурку не загриміла. Настільки було все безпросвітно, що одного похмурого дня дівчина вирішила покінчити із собою. Але якесь диво її від цього відвернуло і дівчина передумала кінчати самогубством. Натомість зайнялася мережевим маркетингом ув «Оріфлеймі» і досягла в цьому реалізації своїх мрій. Жартую. Але дівчина хоч і працювала в мережевому маркетингу, вдома займалася самовдосконаленням, читала Ошо, Лазарєва, практикувала очисні клізми, і в якийсь момент відчула, що у неї перед силою, яка її врятувала, є боржок, причому, поки вона працювала у косметичній мережі і принагідно чистила собі киш ківник, набігли конкретні проценти, і взагалі, як каже мій товариш, тьотка відчула, що прийшло «врем'я піть Херши». Отож вона, щоби віддати цей борг, зібрала на природі групу людей, яким по життю довелося стикнутися з подібними кризами. Ця жінка спробувала допомогти їм. Роздуплити, як каже Лорна. І ходять чутки, це їй вдалося.
Самогубці уважно слухають, що оповідає цей білявчик. Йостек, користуючись нагодою, стає красномовнішим.
– Разом із однодумцями ця жінка взялася створити групи самопомочі. Я вам скажу, товариші, недурна була баба. Напевне, зналася на матпрограмуванні. Схема в неї була така. Ті люди, що успішно відбули фестиваль самогубців, теж повинні були викупити свій борг перед людиною, яка їм допомогла. Тобто вони, у свою чергу, на наступний рік мали зібрати ще по сім чоловік кожен і організувати такий фестиваль самопомочі вже десь у своїх краях. Але тут є один нюанс.
За моїми прикидами, тільки кожен сьомий зможе провести фестиваль самостійно. Для того треба мати неабиякі організаторські таланти, все таки. І листи розіслати, і місце вибрати, і розмови провести. Але хоч би й кожен із учасників семінару, хто відчув поліпшення, дав обіцянку організувати такий фестиваль самостійно, тільки та людина, котрій це справді під силу, доводить почате до кінця. Розумієте, як хитро? Система не розростається в експоненційній прогресії, тому що всі ми різні, але деякі з нас подібні між собою.
– Хитро, – кажу я.
– Головне, принцип ви зрозуміли: якщо у всіх у головах ситуація поміняється на краще, наступного літа кожному з нас доведеться організувати власний фестиваль. Якщо не наступного, то ще колись. Рано чи пізно борг віддавати доведеться. А оскільки цей борг не перед якоюсь конкретною людиною, а щось більше, то я кажу на нього Борг – з великої літери Бе.
– А якщо не вдасться? – питає Алік. – Якщо я виявлюся тим поганим організатором?
– Я думаю, це не так важливо. Важливо, що ти пробував. Головне, ти чесно робиш найкраще, що і як тільки можеш. Саме тим віддається борг – твоїм старанням бути кращим.
У мене шкірою пробігають морозні дрижаки.
– Тобто нас зібрав тут невідомий, щоб виразити дяку тим, хто допоміг йому знову стати на ноги?
– Виходить, так.
– А ви не знаєте, Йостеку, що відбувалося на попередніх збіговиськах такого плану?
Йостек знизує плечима.
– Кажуть, було класно. Тріп репорти з подібних фестивалів рідко публікуються відкрито, але я знаю, що система працює. Я читав, що з'їзди проходили під Донецьком, на Мангупі в Криму, на Зміїних Валах. Кажуть, десь під Вінницею, біля ставки Гітлера, пройшов потужний фестиваль. Про нього мені розповідали в особистій переписці. їхнім координатором був театральний режисер. Просто подарунок долі. Група займалася по Ґротовському. Розігрувалася семиденна психодрама за мотивами Апокаліпсису Івана Богослова. Оце, мабуть, потужна штука була. Та дівчина, з якою я по ай сі к'ю переписувався, казала, що це стало найсильнішим її переживанням за все свідоме життя. Уявіть собі, це написала наркоманка з восьмирічним стажем. Двічі лежала в дурці. А після фестивалю – преобразилася.
– Стала баптисткою? – іронізує Лорна.
– Не знаю. Може, й стала. Це її справа. Може, для тебе її слова нічого не значать, а я чомусь їй вірю. А ви як ставитеся до цього всього?
– Ну, якби я робив наше збіговисько, – каже Алік, – я обов'язково би включив у список заходів якісь катартичні процедури. Не можна ж отак людині з таким каменем на душі просто сидіти й чекати, поки прийде невідомо хто і робитиме із нами невідомо що. Ви погоджуєтеся, друзі?
«Друзі» кивають головами. Жанна, звертаю увагу, підсідає поближче до Йостека. Може, він їй сподобався?
– Я, коли в це діло, в екстрасенсорне поліз, багацько всякої літератури перелопатив. Я ж мусив усяке читати, і наукову, і популярну літературу. І от що б я включив у свою програму. Друзі, ви не знаєте, що таке шаманський екстаз? О, це могутня терапія духу. Я би знав, як допомогти іншим… Хе хе, признаюся вам, колись я й сам думав влаштувати щось подібне: знаєте, зібрати людей, дати їм правильний настрій, провести з ними навчально оздоровчі тренінґи…
– Ясно, – хмикає Йостек. – Хотіли собі секту організувати, так? Знаємо вас.
– Ну чому ви, Йостеку, такий гострий? Я ж не зробив Цього. Тим більше, зараз сам опинився в такому стані, що потребую допомоги від інших. Мені просто здається неправильним сидіти отак, склавши руки, чекати цих координаторів. Чому би нам справді не влаштувати сеанс шаманського зцілення?
Ближче підсідає також і Лорна.
– А шо це ше за байда? Ти шо, Зубастік, умієш це робити?
– Ну, а що там уміти? – знизує плечима Алік. – Я, правда, ніколи цього професійно не робив, пару раз хіба. Тому я нікого не закликаю. Навпаки, можу вас відрадити. Одна моя колега ще по заводу, хе хе, такий психоз тим шаманським зціленням собі заробила, що ой йой ой. Тільки тільки на зв'язок вийшла Шамбала, як санітари були вже тут як тут.
– І шо, упакували?
– Упакували. Але то негостра форма в неї була. Ін'єкція сульфазину, і по контактах. Хе хе, як рукою знімає. А все тому, що робила без нагляду спеціаліста. А в нас спеціалістів такого профілю й немає. Це далі треба їхати. На Сибір, на Алтай. От там спеціалісти вищого класу. А ми що? Ми гречкосії, а не спеціалісти.
– Похуй, – каже Лорна. – Похуй спеціалісти. Я, наприклад, сильніше не тронуся. Я можу хоч зараз.
– Хоч зараз не вийде, тому що ти недавно поїла. Краще на повний шлунок не експериментувати.
– Ей, – Йостек із сумнівом дивиться на Лорну. – Ти що, дійсно хочеш робити це казна шо? А якщо тобі стане ще гірше?
– Не сци, Геморойчик. Стане – то стане. Кожен рішає сам за себе, усьок?
Йостек важко зітхає.
– Розкажи нам ще шось, – озивається Віка. – Так цікаво!
– Ну, тоді слухайте, друзі, – каже Алік. – Сеансу боятися не треба. Якщо ми дійсно його будемо робити…
– Я готова, – впевнено повторює Лорна.
– …тоді ми повинні підготуватися. Але дозвольте, я вам трішки розкажу про саму терапію. Ви вже вибачте, що я не професіонал – поясню, як розумію. Отже, є у людини такий ресурс, що дає доступ до певного стану. Я називаю цей стан шаманським екстазом, або ясним розумом. Я придумав йому назву, коли сам пережив цей стан після смерті матері. А потім виявив, що багато хто подібний термін вже використовує. Воно й не дивно, все ж бо йде звідси, – Алік постукав себе по чолу, не знати що маючи на увазі. – Екстазу можна досягти багатьма шляхами. І танцем, і молитвою, і співом, і навіть через шок чи біль. Розумієте? Це дуже своєрідний, виразний стан. Не глюк, а ясність. Вона гоїть рани. Чим довше ти в ній перебуваєш, тим глибші рани можливо зцілити. Розумієте, друзі, зцілення себе – це наче приведення всіх частин себе до загальної згоди. Чи до спільного знаменника, Йостеку, якщо вам це милозвучніше.
– Так шо, проводимо сьогодні сеанс чи нє? – ставить Лорна питання руба. – Хто не сцить? Шо скажеш, Гемор?
– Я? Ні, ні. Я в це не вірю.
– А ти, замориш? – питає вона у Жанни. – Давай, не ламайся.
Жанна мнеться, але видно, що Лорні пощастить схилити дівчину.
– Давайте я теж спробую, – вирішую я.
– І я теж хочу, – каже за мною Віка. Алік дивиться на нас і ніби щось оцінює.
– Всім заразом не вийде. Будемо по черзі. Але майте на увазі таку річ. Хоч я буду працювати з кимсь одним, задіяними виявляться всі. Навіть ви, Йостеку. Шкода, правда, що ці слова ви зрозумієте лише в кінці. Проте доводжу це до вашого відома, друзі, щоби всі були готові до несподіванок.
Жанна зразу знебарвлюється, а Віка питає:
– А які можуть бути несподіванки? Алік бере у руки Вікину долоню й каже:
– Несподіванки можуть бути всякі, лапко. Наприклад, зрине на поверхню болючий спогад. Чи навіть цілий пласт спогадів. Або хтось із присутніх зрозуміє щось дуже важливе…, і на цьому фоні вирішить укошкати інших – за їхню, пробачте, туподоходячість. Між іншим, часто буває й таке, що зовнішній світ теж стає задіяним у сеанс. Тоді він своїми впливами доповнює наші внутрішні процеси. Зрештою, ще ж нічого не сталося.
Лорна іронічно гмикає. Алік продовжує:
– Неприємності можуть бути хіба тоді, коли людина перестане співпрацювати із силами, яким я вас представлю. Якщо людина повністю довіриться їм, відпустить себе, то все зайве й чужорідне, що сиділо в ній, вийде на чисту воду і зникне. Головне – повна, виняткова довіра до всього, що буде відбуватися. І не тільки зараз, але й далі… Багато далі…, Як співали в часи моєї юності, «єсть у революції начало, нєт у революції конца». Така от коротка викладка. Ніхто не передумав?
Начебто ніхто.
Але знов озивається Йостек.
– А вам не здається, шановний, що ви забагато берете на себе? Отак зразу – приїжджаєте сюди, починаєте нас грузити своїми історіями про всіляких екстрасенсів, про свою квантову місію во ім'я Небесного Єрусалиму. А на ранок вже, бачу, починаєте нами тут маніпулювати? Теж мені. А ви? – Йостек звертається чи то до мене, чи то до Віки з Жанною. – Ви всі отак берете йому й вірите. «Товаришу екстрасенсе, зціліть нас!»
– Чьо' ти розбушувався, Геморойчик? Засцав?
– Не засцав, а поостерігся. Я, дозвольте, скажу все, що я тут про декого думаю. Невже нікому не спадало на думку, що весь цей фестиваль – це формена западня? Може, це недобрі люди зібрали нас тут? Може, дехто вирішив, що раз він вже накинув на себе овечу шкіру, ніхто не здогадається про його наміри?
– Йостеку, думайте, що говорите…
– А ви не перебивайте! Не перебивайте. Дайте сказати. Може, декому тут подобається вдавати із себе гуру велемудрого? Може, йому цього в житті не вистачало і він використовує нас, щоби втілювати свої брудні фантазії? Хіба вам таке в голову не приходило?
Алік буряковіє.
– Браток, – озиваюся я. – Прикрий шторку. А то ж за базар відповідати доведеться…
– А ти не погрожуй. Дай сказати. На фестивалі кожен має право голосу.
– Тоді говори за себе.
– За себе і говорю, ясно тобі? – Йостек викинув руку з відстовбурченим вказівним пальцем. – Я цьому вашому екстрасенсові не довіряю. І добреньким я вас, Аліку, зовсім не вважаю, можете не прикидуватися.
– Звідки у вас, Йостеку, стільки злості?
– Звідки треба. Не прикидайтеся святеньким, шановний. Ми одне одного зовсім не знаємо. І я, приміром, навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді, а хто кого із себе корчить. Без образи, але то є так. А те, що тут дехто говорить, не дуже мене переконує. Весь цей шаманізм. Ці фокуси. Балаган. Не люблю балагану.
Йостек біліє, тільки шия вкривається червоними плямами. Алік розгублено водить риб'ячими очками і плямкає губками.
– Заперечувати – це ваше право… – кволо подає він голос. Йостек гмикає.
– …але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тоді судити…
– Народ, – кажу я, – зам'яли. Гнилий базар. Шо кому не хавається, в того і проблеми. Хтось іде купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно.
Але дівчата сидять, загіпнотизовані осідаючим жаром суперечки.
«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»
Віка, стара моя знайома Віка, відгукується йти зі мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киває: так, звичайно – і, погано вдаючи, ніби нічого не сталося, лізе в намет по рушник. Лорна скинула пуховик – ходить із цигаркою в руці, зиркає бісівськими очицями.
«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»
Лорна дивиться на Йостека (той підкреслено не бачить нікого, протирає окуляри) з насмішкуватою цікавістю. У неї вперше помічається хороший настрій. Вона підживлюється суперечками.
«…а кого із себе корчить».
Алік бурмоче, що піде в ліс, назбирає дрівець. Намагається дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справді, такий, знаєте, ліс цікавий, давно вже мріяв піти туди по хмиз. Після такої догани з боку Йостека мені й самому було б незатишно.
Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламається, як цілка. Саме так і не інакше: ламається, як цілка, я в тому ділі розбираюсь.
Врешті мені обридає дивитися на церемонію упрошування, я просто піддаюся імпульсу й збігаю донизу. За спиною Віка гукає зачекати її, але ноги несуть мене на якийсь фігвам, оббігаю його, перескакую через рівчак і, віддихуючись, озираюся. Збігає Віка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек і Жанна.
Яке все таки чудове місце – Шипіт.
На п'ятині землі, над урвищем – одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.
Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно – замилуєшся. Не те, що мої кореші чорнушники.
Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дупи, шпана пузата. Побачили чужих – і кінець хіпуванню: ховаються за камені, закриваються рушниками. Смішно, шановні.
Я незворушно скидаю штани, майтки і першим заходжу у воду.
Віка з Лорною і Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навіть пірнає з головою. Тільки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримає в руках їхні речі, щоб не повимазувалися на мокрому брудному камені. Вона намагається не дивитися, як теліпаються мої яйця, коли я на протилежному березі роблю гімнастику, щоби зігрітися. Бісівська сила підштовхує мене, і я намагаюся перекричати водоспад.
– Жанна! ЖАННА!
Вона киває підборіддям: «Що треба?»
– Залазь! – кричу. – Попробуй! Це ж КАЙФ!
Йостек і Віка, у захваті від холоду, теж кличуть до води. Але марно: Жанна показує рукою, що в неї болить горло. Небо захмарене. Йду поруч із Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати:
– Чуєш, братуха? Занафіга ти так на старого накинувся?
– Я йому не довіряю, – коротко відповідає він. – А ти?
– Ну… а я, в принципі, так. Довіряю.
– По моєму, – каже Йостек, – він просто не вміє відбирати зерна від полови. Не можна ж так безоглядно вірити у все підряд, як він розказував. Треба бодай мінімальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестає відрізняти, де справжнє життя, а де її фантазії, тоді й починаються всі ці сеанси, екстрасенси. З'являються всякі таємні співдружності меча та орала. – Йостек гмикає. – Не люблю я таких. З таким діагнозом.
Приходимо на стоянку. Знічев'я вирішую махнути в ліс.
– Ти куди? – питає мене Йостек.
Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жіноче стегно. Йостек визивається йти зі мною. У мене язик не повертається заперечити, хоч я й потребую зараз самотності. А Йостек хоче не так поговорити, як потріпатися. Починаю шкодувати, що не відмовив йому. Такий як почне лялякати, потім фіг зупиниш.
– Слухай, чувак, – він звертається до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не підвести довіру, здаватися «своїм». Інтелігенція, бляха. – Слухай, чувак, тут такі люди зібралися, психи натуральні, тобі не здається? Не знаю, ти мені нормальним видаєшся, ну і ще Віка. Віці я чомусь довіряю.
– А вона тобі щось розказувала? – питаюся.
– Та… Про свого бойфренда. Того, що в космос зібрався. А ще, як вона у поїзді в параші вени собі перерізала.
– У поїзді?
– А ти не знав? Вона від цього психа втекла, сіла на поїзд додому. І в поїзді з нею стався припадок. їй здавалося, ніби той Вітас теж сів на поїзд і йде по вагонах за нею. Замкнулася в туалеті й перерізала вену. Але її знайшли. – Йостек запнувся. – Вона тобі цього не розказувала?
Я заперечливо мотаю головою, але показую розповідати далі.
– Ну, я не знаю, я чомусь їй вірю, – каже він. – Не схожа вона на фантазерку. Вона розповіла, що втратила свідомість, а душа її повисла над тілом. І вона бачила, як хтось випадково зазирнув у туалет і застав її там, непритомну, в кров'ярі. Віка каже, що це був її ангел хоронитель. Ця людина була копією її самої.
– Ангел хоронитель у вигляді її самої?
– Так, її ангел хоронитель.
Я пробую втриматися від посмішки. Чому, на бога, Йостек не довіряє Алікові, зате вірить недолугим байкам дівчиська, яке ледве читає по складах?
– М м м. Це серйозно, – кажу я, думаючи про своє.
– Звичайно, серйозно. – Йостек сприймає мій тон як згоду. – Але ми – її підтримка. Он, бачиш, Жанні теж погано, але її підтримує Лорна. Я думаю, це правильно. Ми повинні підтримувати одне одного, раз ми вже тут. Повинні підтримувати, а не розказувати історії про те, як зійде янгол з небес із мієлофоном на голові.
– Ти правий, – бурмочу я. – Повинні помагати одне одному… – від згадки про Лорну чомусь бачу доволі дику картинку, сам не знаю, відкіль воно взялося. Бачу, як Жанна і Лорна лежать голі в наметі кольору жовтка і гладять одна одну в різних місцях. У них пальці ковзкі від запашних секрецій.
Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.
– Оцей випадок із Вікою та її другом, – каже він, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється у людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?
Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.
– А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаєшся?
– Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Герма не, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.
– Від чого?
– Та хоч би від таких, як Алік.
– Та що ти в того Аліка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!
– Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа. Це хвороба – все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий.
– Гаразд, – кажу, – а оту людину, яку ти хотів захистити, ти захистив?
Йостек стискає губи і заперечливо махає головою.
– Ні, не встиг. Тому я тут.
Над горами громадяться темні хмари. Я думав після прогулянки ще раз піти скупнутися, але холодний вітер відраджує від запланованого.
Алік сидить біля вогню і про щось зосереджено розповідає дівчатам. Я підходжу. Йостек, без видимої охоти, підходить теж.
– Значить, мені потрібен бубон і металева банка із чимось сипким. З піском, з крупою може бути…
– Я вже принесла, – каже Віка і показує на растаманський бубон, що лежить біля намету.
– Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, – Алік тримає в руках чорний мішечок із грубої тканини. – Один із камінців помічений. Тягніть!
Лорна, Жанна, Віка витягують з торбинки по пласкому камінчику. Я теж беру собі один, але не бачу ніякої помітки, хіба що цю маленьку виїмку.
– Йостек, а ви? – питає Алік з за плечей дівчат. Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки
відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.
– Ой, у мене, певно, помітка, – озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. – Білий хрестик вибитий, правильно?
– Дай подивлюся, – лізе своїми в'юнкими пальцями Лорна. – Зубастік, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!
– Ні, це просто хрестик, – пояснює Алік. – Що ж, Віка, ти не передумала?
Віка сідає на землю і думає. Раніше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно діяли. Віка тре чоло, і я знаю, що так вона думає.
– Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.
– Напевно чи точно?
– Напевно, та. Я не знаю… Та.
Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.
Алік розсаджує нас на невитоптаній траві неподалік від наметів і примовляє:
– Ви будете спостерігати за тим, що відбувається. Ви – не просто глядачі. Ви невід'ємна частина містерії. З вами теж буде відбуватися подорож. І з Йостековою душею теж, – каже Алік тихо, ніби по секрету. – Його душа зараз теж тут, хоч він і не показує виду. – Алік підморгує. – Герман, принеси якісь дві миски. І пляшку з водою візьмеш? Дівчата, дайте мені закурити.
Коли я повертаюся, Алік сидить по турецьки з незапаленою «Примою» без фільтра. Навпроти нього Віка. Теж із цигаркою. Сідаю біля дівчат. Віка знервована, погойдується взад уперед, тре пальці, тре шию під нашийником. Кидає погляди на мене, але щось пригадує собі й відводить очі. Алік закурює сигарету. Він розслаблений.
– Як тебе звати повністю?
– Хантирбиєва Вікторія Миколаївна.
– А церковне ім'я маєш?
– Віра.
– Віра – гарне ім'я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?
– Нє а, воно мені не подобається.
– Чому?
– Коли я мала дев'ять років, я захворіла на запалення. Тоді я жила у бабусі в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячці, і мене охрестили. І назвали Вірою… А чо' ти питаєш, чи я християнка?
– Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до тебе. Християни, навіть непрактикуючі, мають деякі психологічні складнощі. Тому питаю.
– Ну… – Віка поправляє пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбік, потім на мене. Я підбадьорливо киваю. – Ну… я нє. Бабка православна… мамка православна… вобше вся сім'я православна. А я нє. Ми з Вітасом, – Віка поправила нашийник, що мовби став тіснішим, – ми з Вітасом займалися магією. Я боюся, що Бог мені не простив цього. Тому я не вірю в Нього.
– Віка, розкажи пару слів про Вітаса, – каже Алік і бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпі він ритмічно потрушує неповну бляшанку, і сухий, сипкий звук стає фоном бесіди.
– Ну, я вже все розказувала вам. – Віка озирається. – Може, давай вже сеанс проводь?… Шо ти все питаєш?
– Я допомагаю тобі й собі зібратися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, Віка, ти в Криму жила біля моря?
– Та.
– Ти пам'ятаєш, як ти лежала на сонячному пляжі? Дивилася на хвилі?
– Ну… та.
– Віка… Мені важливо, щоб ти згадала одну річ. Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?
– Та…
– Ти пам'ятаєш блиск сонця на морі. Ти пам'ятаєш запах моря?
– Та…
– Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять… накочуються… і шумлять… ти чуєш цей шум хвиль, Віка?
– Та…
– Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.
– Що б не діялось…
– Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.
– Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.
– Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.
– Я бачу туман…
– Дивися глибше.
– Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.
– Він живий?
– Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.
– Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?
– Страх… жаль… відразу… удушшя… Його нашийник душить мене.
– Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?
– Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку… Цей собака – це я.
– Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?
– Насправді.
– Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову. Ти бачиш там Вітаса?
– Боже… Бачу. І він бачить мене. Він живий. О Боже, він шукає мене, Боже, він вже так близько…
– Віка, слухай мій голос. Вітас усередині дзеркала. Він у Задзеркаллі. Не назовні, він у тобі. Він гниє у тобі. Ти чуєш сморід? Сморід гниття?
– Та а а…
– Це гниє у тобі Вітас.
– Він хоче мене забрати із собою… туди… Не віддавайте мене йому! Не віддавайте! Хоч хтось, прийдіть сюди!
– Віка… Мій голос додає тобі впевненості. Ти стаєш хоробрішою, сильнішою. Ти мусиш сам на сам вистояти проти Вітаса. Це Вітас хоче, аби ти покінчила з собою?
– …у мене рак душі. О Боже, я приречена.
– Віка, послухай, це Вітас хоче, аби ти покінчила із собою? Так чи ні?
– Ні, це не Вітас… У Вітаса теж рак душі. Його кров болить мені. 
– Хто стоїть за Вітасом, ти бачиш у дзеркалі?
– Я бачу туман… бачу Вітаса… на ньому таке… за нього вчепилася якась істота. Вона схожа, мабуть, на гієну. У неї замість шкіри опариші, а замість очей гнояки. Я зрозуміла: це її Вітас хотів повторити у своїх чучелах. Він сам не знав, звідки цей образ. Господи, я пропаща, я вся в опаришах… я гнию, я розсипаюся…
– Віка, це демон із темних світів. Це він поїдає твою душу. Ти чуєш мій голос, і він дає тобі силу. Підкорися моєму голосу, він проведе тебе через усі небезпеки. Демон смокче з тебе страх, він живиться ним. Якщо страх помре, демон навіки відчепиться від тебе й від Вітаса, де б він не був. Ти чуєш мій голос?
– Я гнию… гниття… мені пече… це пекло… Мені звідси не вибратися… Я була тут у снах. Я тут вже давно. І мені тут залишатися навіки…
– Якщо ти будеш слухати мене, ти виберешся назад, на світло. Мої слова ідуть у самі глибини твого «я». Віка, твоє гниття пришвидшується.
– Ні, ні, нетреба!…
– Гниття пришвидшується. Придивися до нього. Гниття – це тільки гниття. Ти мужня, ти можеш поглянути на гниття. Воно частина світу. Частина колообігу природи.
– Я не можу… я гнию живцем!
– Дивися на гниття відсторонено. Ти не є тим, що гниє. Ти є тим, що спостерігає гниття. Ти відсторонено спостерігаєш, як…
– Ріки гною, гною і крові… я не можу тут бути…
– Відсторонено спостерігаєш, як протікають ріки крові та гною. Вони просто частина світу.
– Я розсипаюся, врятуйте мене хто небудь… Господи, врятуй мене…
– Слухай мій голос! Ти не є тим, що розсипається. Ти те, що спостерігає за розсипанням.
– Я майже вся згнила, я купа гною, я лайно! Я гній і кров! Я гидота гидот!
– Гниття підходить до завершення, але ти не лайно. Ти є те, що спостерігає лайно. Ти є те, що спостерігає гидоту гидот.
– Від мене тільки пил… Сухий пил…
– Ти є те, що спостерігає пил…
– Я ніщо… Я ніщо… мене… нема… АМЕНЕНЕМА!…
– Ти є те, що спостерігає свою відсутність.
– АМЕНЕНЕМА!!! АМЕНЕНЕМА!!!
– Ти сягла дна дзеркала душі. Ти є те, що є, і те, чого нема. Ти не є ніщо, і ти не є щось. Ти не є десь, і ти не є ніде. Тепер скажи: «Я є».
– Я… є… Я… є… Я… є…
– Скажи: «Я є. Я є воля».
– Я є… Я є воля…
– Скажи це впевнено! Вслухайся у значення цих слів і скажи це впевнено.
– Я є. Я є воля. Я є… Я є воля… Я є! Я є воля!
– Перед тобою нескінченний порожній простір. Він не має кольору. Він не має форми.
– Так. Я бачу його.
– Простір заповнюється безколірним сяйвом…

 

– Я бачу це безколірне сяйво.
– Безколірне сяйво стає темрявою. Темрява густішає. Зараз ти дивишся зсередини на заплющені повіки. Перш ніж ти розплющиш їх, я дам тобі нове ім'я. Воно поведе тебе по життю і буде давати силу та хоробрість. Тепер ти сильна, безстрашна істота, яка сама будує своє життя. Ти наповнюєшся енергією. Могутній приплив енергії й радості… Тебе переповнює спокійна радість і сила… Ти є та, що померла і народилася. Твоє нове ім'я, о безстрашна, я беру із санскриту. Це дуже давня мова, о безстрашна. Таких, як ти, в Індії називали «героями». І на санскриті це звучало, крикнемо хором: Vira.
– Віра!
– Звучало: Vira!
– Віра!
– Всі хором: Vira!
– Віра!
– Віра, ти сила і безстрашшя! Ти впевненість і чистота. Розплющ очі!
Я розплющую очі, і світ обдає мене з ніг до голови яскравим полум'ям зелені. Я бачу все крізь легке марево. Небо. Дерева. Все у легкому тумані, який я бачила у нескінченному порожньому просторі.
Навпроти мене сидить… пробую підібрати влучне ім'я… згадала – Алік. Він посміхається.
– Віра – шепочу я. На санскриті так називали героїв. – Я Віра, чуєте?
Я озираюся навколо. Бачу зачудовані, аж витягнуті від здивування обличчя Жанни, Лорни. Навіть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося під вагою відвислої щелепи. Я опускаю погляд і бачу, що зовсім гола – зовсім гола, в чім мати народила.
«В чім мати народила», – думаю я. Моя середина спокійна, як ніколи. Воїтельці без різниці, гола вона чи одягнута. Срібна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторі, зараз тут, перед очима. І вона робить світ святковим.
– Дивіться, – каже Алік тим, хто навколо. – Вона навіть в йогічній асані сидить, яка називається «позою героя»!
Я посміхаюся йому. Його дитячій радості. Моя рука сама торкається шиї і не може там віднайти чогось.
– Це шукаєш? – показує Герман. В його руці нашийник. Мені хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що мені по справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь У лісі, глибоко глибоко. Мій погляд опускається нижче, я вся така плавна, як у дитинстві, коли бавилась у балет.
– Він душив тебе, і ти скинула його, – каже Герман. – Твоє обличчя було аж посиніло!
– А коли ти скинула його, то почала роздягатися, – каже Жанна. – Ось твій одяг.
– А потім ти виригала оце, – додає тихо Лорна, очі в неї круглі и величезні. Я дивлюся, куди показує Лорна, а показує вона на дві миски, з яких ми їмо. Вони заповнені якоюсь гидотою.
– Я виригала це? Не може бути!
– Бля буду, – шепоче Лорна, і в її голосі я чую захоплення. Краєм ока я заглядаю до мисок. У першій живий клубок заслинених спагеті. У другій – жовта юха впереміш із піною і кров'ю.
– Це дійсно я виригала?
– Це аскариди, – каже Лорна.
– Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, – каже Алік. – Кинь сама ту гидь до вогню.
Я беру дві миски і граційно рушаю до багаття, біля якого сидить, витріщившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистів у вогонь. Вогонь шипить і поглинає.
Сідаю біля вогню і просто дивлюся в нього. Мої нутрощі світяться зсередини. Кожна моя клітинка ніби наповнюється чистим повітрям. Не хочеться робити нічого іншого, тільки сидіти біля вогню і всотувати його тепло й світло. Хтось накидає мені на спину куртку. А я дивлюсь і дивлюсь у вогонь.
До ватри підсідають мовчазні дівчата й хлопці. Алік сідає поруч на ковбичку і каже стиха Германові щось типу: може, будемо їсти? Той бурчить, що не голодний. Я відчуваю, що в Германа великий тягар на плечах.
– Германе, ти ж брехав мені тоді, правда? Ти ж не гінеколог. Навіщо ти мені брехав?
Герман опускає голову між коліна, щось тре на шкарах.
– Розкажи, чому ти такий пригнічений?
Він підіймає на мене очі, дивиться вбивчим поглядом. Потім ніби нагадує собі, де він і хто він, і гмикає. Знову ховає голову, хитає нею, ніби насилу сміється з несмішного жарту.
– Геро, не тримай це у собі, – каже стиха Алік. – Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. Він чорний. Розкажи, що це за чорна риба?
– Чорна риба? – перепитує Герман. Натужно сміється. Я відчуваю, зараз йому самотньо, як ніколи. Його лице набирає виразу, ніби він ось ось або чхне, або розсміється… або розплачеться.
– Ви, блядь, подуріли… Чорна риба, блядь… – Герман рвучко встає, різкими рухами затягує шнурки на бєрцах, накидає на плече шкірянку і без жодного слова йде в напрямку лісу. Лискучий ланцюг біля пояса гучно бряжчить.
– Геро, зажди! – гукає йому Алік. – Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс іще триває!
Не обертаючись, Герман відмахується. Великими кроками він чалапає до потічка і далі бреде по воді, вгору за течією, поки ми не втрачаємо його з очей. Відриваю погляд від місця, де ще ніби висить у повітрі силует Германа, і стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що мені зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховає очі.
Нарешті я почуваю себе жінкою, яку ніхто не смикає за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, ніби мені все дозволено. Я можу підійти до будь якого хлопа на цій галявині й виграти його. Мене ніщо не стримує. Я проста, як природа. Я вільна, як природа. Це здається мені смішним.
– Я і є природа, дурненькі, – кажу зі сміхом. Пояснюю їм, як маленьким діткам: – Я, розумієте? Я. Це і є – природа!
Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони сковані своїм страхом перед власною природою.
– Я і є природа! – вигукую я. Мені радісно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба і голосно, щоб усі почули, кричу: – Я ПРИРОДА!

Цей раптовий вереск «Я природа!» сягає моїх вух і мовби добуває зі сну, в якому я плаваю після шаманського експерименту. Виявляється, я зараз іду вгору по ледь помітній стежині, протоптаній пастухами та лісорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лісу завалене блідим гілляччям та чорною корою, сьогодні ліс відчужений, негостинний.
Тепер рухаюся вздовж смуги лісоповалу, наді мною відкритий простір. Ясне світло зверху в поєднанні з негостинним лісом поряд створює ефект похмурості. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листяні дерева трапляються тільки де не де, клином врізається у буковий масив. Мені глицеві ліси завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти – то вони темні й непролазні, то прозорі, сухі й сонні. Стовбури сосен руді, лускаті. Високо над головою погляд натикається на їхні всохлі оцупки. Сосни хизуються своїми розкішними кронами хіба перед вітрами та птахами, але не звертають уваги на мешканців найнижчого ярусу.
Переміна середовища трохи допомогла моєму мозкові впоратися з навалою емоцій і спогадів, що накотилися під час Алікових біснувань. Жанна, Лорна – вони, я встиг помітити, теж дістали якісь свої переживання, щось у їхніх душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ підіймається добре, світле й достойне бути вічним. Після сеансу картини того одеського вечора в кіоску раз по раз поставали перед очима. Аліковий голос, усі ці шаманські фішки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я відчуваю посмикування у ліктях, грудях, у паху, в ногах. Подібний ефект на мене був справив хіба спіритичний сеанс із духом покійного Джона Беленса. Тоді я насправді переконався, що такі речі існують. А це неслабо б'є по психіці.
Роблю нескладні маневри вгору вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь під покрівлею лісу, за звичкою шукаю очима якісь гриби. Знайшов одного білого і тепер несу його, як талісман. Загалом маю намір вийти на Шипіт з іншого боку – взяти його своїм маршрутом у кільце.
Ступаю на невеличку, більш менш пласку галявину. Посутенішало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся.
Похолодало. Розтираю вкриті сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. Несамохіть принюхуюся до повітря, мені вже хочеться додому, до рідних самогубців, хоча годину тому я втікав від цих придурків світ за очі. Стискаю гриба, ніби це моя остання надія на зв'язок зі світом (не знаю, звідкіля такі фатальні думки). Але от прийду я назад у табір, і кому я там зможу радісно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? Мені стає нестерпно шкода себе.
– Забий, мудак, – кажу собі. Бля, куди я заліз, скажіть мені хто небудь?
Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Все об'ємне та нерухоме. І як тихо…
Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.
Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг поміняти думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.
Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев'яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті – молодняк.
Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.
Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам'яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах – відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.
Кам'яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен – це така кам'яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам'яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.
Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.
Перша дія – кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Вдаряє думка, що все це відбувається насправді, і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз – худющі, схожі на собак гірчичної масті потвори. Одно видряпується на камінь, і – я не вірю власним очам! – вилазить вище і вище сливе по вертикалі… За ним пнуться наступні. Жовті блимавки, роззявлені пащі. Вовки шкірять ікла.
Тільки но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.
Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.
Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.
– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.
– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.
– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.
Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:
– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?

 

Безтілесний голос з за плеча промовляє: «Це їхня святиня».
Зиркаю через плече і бачу… замість вовків… сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану…
Кургану?
Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.
Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.
Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.
– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.
– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.
– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.
Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:
– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?
Я прошу їх розказати, що тут саме відбувалося, і Йостек оповідає, що якісь голопупенки – типу панки, але недороблені – прийшли й почали їх напрягати.
Вступає Лорна соло:
– Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залізли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобі зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп пота, блядь.
– І що? Розхуячила?
– А ти, блядь, думав!
– Шо, СПРАВДІ?
Алік і Йостек ствердно кивають. Віка похитує головою, немов досі не може повірити в те, що тут відбувалося. Тільки тепер помічаю – в Аліка розквашена губа.
– А тобі, братику, за що дісталося?
Алік мимрить, що йому важко говорити, кивком передає слово Йостеку. Той яскраво описує, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилітньому хлопчику, котрий в компанії п'яних «панків» прийшов сюди чіплятися. Йостек із захватом розповідає, як Лорна стояла над нерухомим тілом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох інших суїцидників і погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилізе на цей горб порушувати їх сеанси шаманіз му. Другою жертвою її казанка став Алік, який необачно нахилився підібрати з землі своє горня з недопитим чаєм. Підіймаючи голову, попав під удар.
– Потім, – продовжує вже Віка, – хлопчики прийшли пробачення просити. Навіть принесли Алікові перекис водню.
А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати.
Бачу, ці події об'єднали червоношматників чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пір'ячко, почуваючись впевнено в ореолі заслуженої слави, і вдає, немовби їй запросто щодня когось рятувати – як не заручників, то зубастиків.
– Треба було взагалі тобі зуби вибити, – миролюбно звертається вона до Аліка.
– І окувяви восхуяцити, – гугняво жартує сам поранений. Нарешті моя миска порожніє, і я задираю голову до неба.
Після споглядання вогню пітьма небес – безпросвітня. Хмари натягнуло, вітер із гір віє, шумить листя. Буря буде. Грім гряде.
На серці мені щемко. Варто тільки відірвати погляд від заспокійливого вогнища і знайомих облич, як він губиться в глупоті ночі, де намети з людьми внизу – лише декорація, а насправді тут тільки гори.
Дивлюся знову на обличчя, з них десь поділися маски знайомості. Бачу п'ятьох невідомих мені людей, їх міміка розчиняється у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться іскри, потріскують дрова. Шумить темрява лісу. Невідоме, що всі ми його пробуємо відтіснити, нікуди не ділося. Воно тут, одразу за спиною. Тріщить вогонь.
– М да, – каже Лорна і закурює. – М да, – повторює вона, пускаючи дим вниз до землі. – Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потім зловимо ше якогось підсвинка і зажаримо в палатці.
Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплює з вогню палаючу довбню, войовничо розмахує нею, аж поки не заганяє жертву в намет і підпалює. Морок якийсь, а не дівчина, істинно кажу: морок.
Але є щось у ній таке приманливе, що змушує нас усіх піднятися і рушити гуртом до панків. Бухати.
– Онде вони, – показує Віка на один із наметів унизу. Зі схилу нашого пагорба відкривається панорама, яку – намалюй цю картину принц Чарлз – він назвав би її «Shypit bonfires by night»: у гущу пітьми угвинчені димні кульки вогнищ. Поволі переступаючи, я йду за Вікою, яка знає дорогу, за мною слідом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляє Лорну не звертати уваги на дрібниці, щоб не наробити дурниць, Лорна категоричним тоном відрубує, щоби той не вчив її жизні, бо вона, блядь, покаже, що жизнь – то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. Замикає колону поранений. Алікова варґа викопилюється, а в кутику рота чорніє присушена перекисом кров.
Входимо на територію «панків».
– Панки хой! – каже хтось із темряви і простягає руку. Я потискаю її.
Біля вогню, на ковбицях, сидять підлітки років так п'ятнад цяти шістнадцяти. Один навіть читає книжку. Пробую розгледіти назву – «Культ» Любка Дереша.
Всі панки якісь щуплі та заморені, наче цілими днями тільки те й роблять, що бухають і трахаються.
Втім, дівчат не видно.
– У вас дівчат немає? – з ходу питаю першого, котрий подав мені руку. Руку я потис, але відповіді на запитання не отримав. Той, що читає книжку, сперши підборіддя на долоню, з деякою затримкою (добивав речення) підняв погляд і мовчки похитав головою.
Я продовжую потискання панківських рук – всього то сім чоловік. Останній, хто простягнув мені руку – жертва дня. Смаглявий гостроносий хлопчисько з перемотаною бинтом головою, схожий на щойно з фронту госпіталізованого Піноккіо.
– А чого так? – доколупуюся я. – Чого дівчат немає? Мужики ви чи не мужики?
– Та, блядь, – «Піноккіо» махає рукою: мовляв, гори воно все синім полум'ям.
Із Вікою тут, здається, усі вже знайомі. її зустрічають жваво, це ж бо вона бинтувала пораненого. Хлопчаки наввипередки вправляються в галантності – коли до Віки долучаються Лорна і Жанна, троє панків, що сиділи на ковбицях, зриваються, пропонуючи дамам місця. Особливо обхідливо хухають на Лорну. їй дісталося поліно, сидіння якого пом'якшене складеним учетверо светром. Поки потискають руки Аліку і Йостеку, Лорні передають термос із невідомим напоєм. Лорна спершу обережно надсьорбує, а потім виливає собі в горлянку добру порцію.
– Нор р рмально, блядь, – каже вона і здригається. – Ох х, бр р р! Пішло. На, Герман, бухни собі.
Лорна передає термос мені в руки, і хлопчаки дивляться на мене інакшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонує випити відразу після себе! 
Я приймаю термос і принюхуюся. Пахне спиртяком. Ковтаю і передаю термос Йостеку. Ох, пішло по тілу.
Приглядаюся уважніше до панківської компашки, і мені стає смішно. Якісь десятикласники зібралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всі такі вони перепуджені: прийшли до них старі хлопи – один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб дизайнер. Та ще й тьолок своїх привели, які, того й гляди, відірвуть їм яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яєць якось безпечніше.
Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято.
– От ти, – кажу.
– Я? – злякано перепитує один, у джинсовій безрукавці на голе тіло зі словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечі.
– Так, ти. Ти тут мухомори бачив?
«О, мухомори!» – засяяли очі в пацана. Ага!
– Та ніфуя, – якнайповажніше намагається відповідати «Цой». – Ми тут з Артьомом півлісу облазили. Тільки три знайшли. Схавали, блін – і ніфуя.
– Бо пожаднічали, – втручається третій, не «Цой» і не Ар тьом, котрий насправді «Піноккіо». – Я ж казав: давайте нормально почекаємо на Сєрого, він нам всьо пояснить, а ви, голота, зжерли. Сєрий, – пояснює нам цей третій, на прізвисько Юраха, – це такий наш друг, він нам всьо всьо про ботаніку розказати обіцяв.
– Да, і сказав, навчить робити «Карпатські зорі», – вставляє Артьом. – Це такий напій, на травах і згущонці. Дуже потяжна штука.
Якийсь безіменний скептик зауважує:
– Так то воно так. Але Сєрий ше як позавчора в нас двад цятник позичив, так і хто його після того бачив?
Молоді панки погоджуються, що двадцять гривень – діло серйозне. Так що мусить Сєрий або віддавати, або якось викручуватися… не знати як. Тільки скептик переконаний, що Сєрого їм вже не бачити.
– А ви, взагалі, вперше на Шипоті? – питається Йостек, він і сам погано знається на грибах та на живій природі в цілому. Термос до нього доходить уже втретє, але на цей раз порожній.
– Та, вперше. Наслухались ми, значить, історій про цей Шипіт, ну й вирішили…
Від випитої чорницівки народ почувся на порядок веселіше. Всі явно оживають. Цой, вже не такий нашорошений, бурмоче щось типу: «Зараз, зараз, гул ляти так гул ляти», і лізе в намет по підкріплення. Шурхоче там чимось, щось дзеленькотить, і він виринає під відкрите небо з трьома пляшками «Кадарки». Мимохіть фіксую тактичну помилку: ну хто ж перед незнайомими витягує три пляшки нараз? 
У хлопчаків язики потроху розв'язуються, і вони починають навперебій переповідати, як вирішили цього літа усім кагалом поїхати на Шипіт. Говорить Артьом:
– І нам, блін, такого, я тобі атвєчаю, такого нарозказували про Шипіт, шо ну його нафіг. Я приходжу до Вітьки й кажу: «Старік, давай, беремо пацанів і махнем на Шипіт. Там таке е, шо ну його нафіг».
– А шо вам казали?
– Та, блін, чого нам тільки не казали. Казали, шо тута, блін, баби кругом голі ходять, ти так сидиш біля палатки, а вона, гола, підходить до тебе, так ножкою тебе в груди – піть, шоб ти на спинку ліг, і давай тебе їбати.
– Серйозно, Гера. Ми вже такі були готові… гандонів набрали – по дві пачки на брата. Водяри, вина скільки могли взяли. До всього готові були. До всього. Ну, блядь, тільки не до того.
– А шо таке?
– Та, блядь, невезуха якась. Тільки приїхали, розклали там внизу палатки, як привалюють якісь старші панки, по двадцять п'ять, по тридцять років і давай нас розводити, шо то їхнє місце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то їхнє місце і шо пічку з каменів теж вони виклали. «Та мені по о охуй, – кажу, – хто цю пічку виклав, шо вам, – кажу, – місця мало?» Коротше, як дійшло діло до драки, то нам відважили піздюлів і мусили ми аж сюди переноситися.
– Точно, – підтверджує хтось із друзяк. – Це ж такий лом – знов ці палатки розставляти!
– Перебралися ми сюди, всьо чікі пікі. Сидимо, бухаємо, тут Сєрий прийшов, навішав нам лапші на вуха, сказав, що йому треба двадцатнік СРОЧНО. Ну, ми не відмовили, все таки Сєрий поважна людина.
– Да а а, блін. Прокукали двадцятку, – знову коментує невідомий.
– Міша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, – Цой вже трохи заплітає язиком. – А потім дощ почався, ми набухалися всраку, а вночі просинаємося, дивимся – а ми по коліна в воді. Спальники вжопу мокрі, рюкзаки – всі промокли. Блядь, ну шо за фігня!
Цой, такий печальний, такий кумедний, закурює.
– Дай мені! – наказує Лорна, і Цой пригощає її сигаретою.
– І тут вже всьо, блін, – Цой сигаретою рисує в повітрі пряму. – Всьо пішло гладко, – ще одна рівна лінія сигаретою. – Розумієш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситі, палатки – сухі. Ніякого гавна. Ми вирішили, треба бухнути. І бухнули. А Артьом мені каже: давай берем пацанів і йдем о о он на той горб. Там тьолки прастітутки, мені Омар розказував. Знаєте Омара? Віка киває.
– Ну от. Афіґ ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські вузли в'язати.
– Та ти далі розказуй!
– Міша, блядь! – Цоя хитає, неначе човен в синім морі. – Міша, блядь! Я ж… я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно?
– Ну тихо, тихо, – заспокоює Цоя Юраха. – Розказуй далі.
– Та хулі там. Вони самі бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? Нє?
– Ні, не бачив я, не бачив.
– Герман, – каже Цой і лізе обійматися. – Герман. Ти афіґ ґєнний мужик, Герман.
– Гаразд, гаразд, – саджу його на місце. – Йостек теж афіґєнний. І Алік афіґєнний. Може, взагалі, афіґєнніший, ніж я і Йостек разом взяті. Правда, Алік?
– Пфавда, – плямкає Алік розбитою губою.
– Ладно, бля, всі ви тут афіґєнні. Но я вам скажу, шо саме інтересне ше попереду. У нас ше є план. 
Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобі. «Прид дурок», – видавлює той, що з книжкою, і знову б'є себе по лобі.
– Шо ти сказав, бля? 
– Тихо, тихо, – знову заспокоює Цоя Юраха.
– Нє, не тихо! – стріпується Лорна. – Раз є план – курим план! Все, курим план!
Чуваків, бачу, напрягає. Мабуть, мріяли покурити у дружній атмосфері, в тісному товаристві, а тут отакий облом. Остання надія, і та упала. Лорна не замовкає:
– Куримо план! Курим план!
Здійнявся гармидер. Цой почав віддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загуділи, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробує навернути Лорну на розум:
– Нафіга тобі той план, ти вже і так п'яна.
А Лорна – Лорна взагалі више всєх – затулила вуха долонями й давай верещати:
– Курим план! Куримо план! Курим план!
– Може, нам пола? – стиха питає мене Алік і киває у бік пагорба. Ні він, ні я не маємо настрою курити. На сьогодні компанії п'яних панків мені вже досить.
– Валимо, – кажу.
Встаємо і виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну,
теж демонстративно йде геть. Віка залишається. Жанна теж пішла би геть, та тільки, дурепа, боїться йти наодинці з чоловіками, чи яка біда. Лорна зненацька розчехляється:
– Гей гей, Герман! Гей, Зубастік! Геморойчик! Ви куди? А як же я?
Йостек кидає через плече:
– А ти покури собі, серденько. Може, не так страшно буде самій до нас вертатися.
Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справді, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. Крізь ніч.
– Я гукну тебе, добре? Або хай Віка по вас збігає, добре, Віка?
Віка фуркає: «Теж мені королева».
– О, Жанна по вас збігає. Збігаєш, Жанна? Жанна від такого зухвальства просто дерев'яніє:
– Та нє еее, чого оо я маю бігати?… – жебонить вона, але проти Лорни їй не встояти.
– Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збігає.
Алік, котрий вже відійшов метрів на сорок і, певне, вважає себе у пітьмі непомітним, показує Лорні середній палець. Несподівано та озивається:
– Я це бачила, Зубастік. Я це тобі нагадаю!

Ми вдома. Розгрібаю жарини недогарком колоди. Від приску йде приємне тепло. Нас троє, і ми мовчимо. Вуха відпочивають. Глибоко вдихаю холодне повітря. Кладу на вогонь пару гілляк і не утруднюю себе більш нічим. Облич не видно, тільки легкий інфрачервоний жар. Йостек черкає запальничкою на п'єзокристалі й розкурює свою суперлегку сигарету. Його джинси біліють у темряві. Раз по раз блисне лінза в Алікових окулярах.
Темрява.
– Вибач, – кажу я.
– Прошу?
– Я не тобі. Я до Аліка. Можливо, я був не надто тактовний сьогодні.
– Дуфниці.
– Просто… не знаю навіть таких слів. Розумієте, пацани. Я всередині себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу ніби блок якийсь включається – і не можу з себе пари слів видавити. Недорікою таким стаю. А я би хотів відкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани.
– Ти спфобуй, не бійся. Скажи пафу слів. Далі буде легше.
– Я вбив людину, пацани.

 

– Я тоді працював у нічному кіоску. Продавав поповнення на мобіли. Реально вісім годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну і, власне, тоді й сталося це. Я був на нічній зміні. Може, була десь година друга ночі. Початок осені. Я заснув і прокинувся від шуму на вулиці. По звуках можна було здогадатися, що там кілька чоловіків серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у віконце і побачив двох придурків у трєніках, які трудились на районі. Вони приперли якогось мужика до дерева і погрожували йому. Я впізнав його – це був один типок із мого будинку. Він смикався, хотів вирватись, але його тримали міцно. Погрожували йому. Від нього нічого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тєбя тут задушу, понял?…» І тут його дійсно один із типів почав душити. Я почув хрип і побачив у віконце, як здригається його тіло. Я не наважувався навіть дихнути. Не те, щоби вийти і допомогти бідаці. Щоб подзвонити кудись у міліцію, я навіть не мав думки. Я пересцяв по повній програмі. Нарешті я побачив, що тіло обм'якло і сповзло по стовбуру дерева. І тут один із типів подивився просто на мене, у віконце каси. «Ей, там кто та єсть», – гукнув він. Це все було як один затяжний, страшний глюк, від якого я не міг очуняти. Вони підбігли до кіоску і почали копати у двері ногами, почали грюкати по стінах кулаками. Пхали мені крізь ґрати у віконце пляшки зі смітника і підпалений целофан. Нарешті мені вдалося затулити отвір шматком плексигласу. Я чув, один хотів тікати, а другий намагався підпалити кіоск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потім все стихло. Десь годину ще я вичікував і прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаїтися і пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало світати. Коли я визирнув через шпарку назовні, нікого не було. Не було й тіла того чоловіка. Потім я довідався, що його виявили у баку на сміття зовсім поруч із кіоском. Убивць не знайшли.

Герман перевів подих і ковтнув води.
– Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.
Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:
– Йди в міліцію. – Мій голос на диво здавлений. – Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це…
– Ні.
– Чому?!
– Це не те. Я не зможу зробити цього.
– А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?
– Бачу. Покінчити життя самогубством.
– Але ж так не можна! – кажу я. – Не можна так просто… взяти і здатися!
– Слухай сюда, вумник, – огризається Герман так, що я аж лякаюся. – На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.
Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.
Алік нахиляється вперед і промовляє:

– Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.

Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім ви простовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:

– Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.

Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.

Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки…

– Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?

…і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку…

– Я знайшов…

Скидає штани.

– Я знайшов… – відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. – Знайшов для себе вихід.

Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.

– Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.

Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.

– На, це тобі, – він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.

Тільки я, здається, не розумію нічого.

– Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш? 

Герман розвертається до мене.

– Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.

– Одинадцять буде краще, – не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. – Для шамана має значення число «одинадцять».

– Але навіщо?!!

– Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.

– Аріведерчі, брате шамане, – каже Алік і піднімає руку на прощання. – Яку тобі станцювати пісню на прощання?

– Ей, ви шо?Люди! – озиваюся я. – Ви шо, подуріли?

Герман дивиться на Аліка.

– Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».

– Афрік Сімон? Хо хо, моя молодість!
– Так, Афрік Сімон, «Кукарелла».

– Та, бляха муха, шо ж ви робите?! Алік? Герман? Ви чого? 

– Починай, батьку, – каже Герман.

Я з відвислою щелепою спостерігаю, як Алік спинається на рівні ноги і раптом, приплескуючи й притоптуючи, починає видавати ротом дивні звуки.

 

На свій жах я ще й впізнаю цю дебільну пісеньку – амана кукарепла, чи як її. І тут починає приспівувати Герман, пританцьовуючи:
– Мулюнді ва мюланді, хафа нана! Амана кукарелла, ша ла ла ла!
На мене нападає істерика. Двоє дорослих чоловіків, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикі.

– Стійте! Не робіть цього! Так же не можна!

Та вони танцюють з дедалі більшим завзяттям. Мені здається, якісь невидимі глядачі підтримують їх. Навіть більше, мене охоплює моторошне, божевільне враження, ніби ці двоє танцюють просто зараз на грандіозній сцені світу, і вселенський невидимий натовп із темряви підспівує їм та підбадьорює криками.

– Ва кі рі ді Ва кі рі да ю та – Пула, Пула, Но вена а Хей, вакі ю да ю та – Ду руку Ха фа на на! Ва кі рі ді Вакі рі да ю та – Пу ла, Пу ла, Но вена а! Амана куркарелла а а ша а а…
ла а а… ла а… і хором: ЛА!!!

Я не встигаю помітити, як і куди щез Герман. Бачу тільки задиханого, спітнілого Аліка – він на краю пітьми й тиші вдивляється десь у бік потічка… Мені відняло мову. Я тяжко опустився. Голова йде обертом.

– Так не можна ж! Ви дорослі люди! – кидаю я Алікові в розпачі й (звідки це в мені?) ненависті.

Алік втомлено сідає на свою ковбичку і хусточкою втирає з чола піт. Він дивиться на мене зі співчуттям, зажурено. Мені лячно.

– Світ великий і таємничий, Йостеку Одного дня ви це зрозумієте.

Він відхиляється трохи назад, підіймає з трави Германову шкірянку. Розтріпує її, та дзеленчить.
– Непогана, – каже він і накидає куртку собі на плечі, ніби все так і має бути. Ніби нічого не сталося. Сива щетина на його круглій підпухлій морді блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товсті окуляри на резинці, задумане обличчя, ціпок, на який опирається Алік, і байкерська куртка на плечах – знаю, воно безглуздо, але зараз все це здається мені якимись таємничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собі, що ця драматургія потрібна, виключно аби забити мені баки.
Зненацька, зовсім із протилежного боку хтось гукає нас. Із темряви виходить Віка. Вона обкурена й налякана.
– Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.
Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її нщ скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.
– Що тут відбувається?
Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує:
– Ви и иба а ач… Ви и иба а ач… ну ви и иба а ач ме ні і і… Я а аа більше так не бу у уду… Я більше так не е е бу у ду у у… Не треба а а, чуєш? Ну ви и иба а ач мені і і… вибач… вибач… вибач… Ну вибач мені і і і…
Лорна не подає ознак активної свідомості. її погляд зосереджений на кінчику носа.
Могильна тиша і грудні ридання. Я тільки усвідомлюю, що мене овіває нічний вітерець, і все. Голова пуста.
Хлопчаки не ворушаться. Мене теж ніби спаралізувало. Невже Лорна знову вдалася до своїх божевільних ескапад? О Господи! Тільки не це!
Віка першою кидається до Жанни і починає її підіймати з землі. Вона щось лопоче:
– Дорогенька, серденько, заспокойся, перестань, ну не плач, сонечко, ну.
Але Жанна втискається щокою в землю, лице її мокре від сліз, на ньому пил. Куртка перемазана соплями й попелом. Віка силою відриває Жанну від землі, і кожен може бачити, як по сірих від бруду щоках котяться важкі сльозини. Мені страшно. Воно знову гіочалося. Жанна стогне: «Вибач, вибач, вибач!», а Лорна нічого не зауважує. Я підходжу до неї, пробую підняти під пахви з землі. Але Лорна теж упирається, вдає/ніби приросла до місця. Мені бракує сил, і на допомогу приходить Алік. Дивом ми піднімаємо її й без зайвих слів виносимо за межі освітленого кола, трохи попереду Віка вже веде за руку Жанну. Жанна заходиться в істериці й вигукує:
– Ну, будь ласка, я більше не буду, ну чому, чому, чому… Лорна перестає притискати ноги до живота і стає на землю.
– Я сама, – каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу – так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:
– Треба спіймати її!
Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три – і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.
– Ноги тримай! – викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.
– Несемо її!
Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.
– Пустіть! – кричить. – Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?
Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:
– Поставте мене. Я сама піду.
Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.
Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.
Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.
Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.
Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.
Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:
– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!
У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.
– Гаразд, – кажу. – На добраніч.
Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.
Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.
Пробую вмовити її:
– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.
Мовчить.
– Давай уже вкладатися, ніч надворі.
Відповіді нема.
– Ти чуєш мене?
Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.
– Зараз нам усім буде піздєц.
Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:
– Шо ти гониш? Який ше піздєц?
– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.
– ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! – кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, – додає вже тихше.
– Та шо ти гониш, – зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.
Лорна лягати не збирається.
– Не треба було свічку гасити, – приречено каже вона.
– Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.
Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:
– Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує
відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: – Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!…
Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.
– Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нікого немає!
– ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!
– Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!
Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.
– Б'ЯД Ь!  БОИТ Ь! – скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!
Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.
– Куов, – вирікає вона.
Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.
Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.
«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».
«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.
Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.

Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.

Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.
– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.
– Давай.
– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.
– Такий самий?
– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…

– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.
– А він вчора робив щось тобі?

Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».
– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.
– І помогло?

Я мовчу. Знизую плечима.

– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?
– Звичайно, лапонька.
– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…
– І що?
– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.

Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.
– Вір…
– Що, котику?
– А ти спала з дівчатами?
– Ні.
– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.
– Я не думаю так.
– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.
– Розкажи мені про неї.

Я посміхаюся.
– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.
– Що ти маєш на увазі?
– Лорна завжди каже: розкажи мені те то і те то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.
– А ти хочеш сховатися від неї?

Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.

– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?

Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.
Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.
Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.
Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?
Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.
А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.
Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш менш порядним.
У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…

– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.

– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.
Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.

У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком татом і павучкою мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.
Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха бабця, любляча павучка мама і строгий, але справедливий тато павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»

– Не а. А про шо там?

– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.
Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.
На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.

– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.

– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.

– Може, він голубий?

– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.

– Він, напевне, боїться їх.

– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона – ось людина, якути шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек – це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік два життя у сім'ї – й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.

У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися у нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.
Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла ніяк втриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік… Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.
Йостек мені багато розповідав про Лорну. Він говорив, що це якась незвичайна особистість, його найкращий друг і порадник. У них навіть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, і я не знаю, чому так. Вір, ти не знаєш?

– Це просто. Коли відмовляєш чоловікові раніше, ніж даси, він або тікає, або прив'язується до тебе, як до мами…

– Отак і Йостек. Прив'язався до неї. Поважав її дуже. Хвалився навіть, ніби він із Лорною кілька разів кетамін пробував. Ти знаєш, що таке кетамін?

– Знаю.

– А пробувала?

– Ні. Я боюсь уколів. Але мій Вітас ним захоплювався.

– А мій Йостек пишався, що він такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетаміну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком – почути, що Йостек пробував якісь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моєму житті. Я навіть не знала, як реагувати на ці історії про кетамін. Якби він розповів мені про наркотики в перші дні нашого знайомства, я би точно більше не прийшла на побачення. А тут він розказує, що не тільки Лорна ця, але й сам він приймав кілька разів. А Лорна – то взагалі, виявилось, наркоманка. Ти зрозумій, я ж із зовсім іншого середовища. Це… це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дівчат, що дівчина повинна відмовити хлопцеві: «…коли він пропонує тобі спробувати наркотики». Це були жахливі хвилини. А потім мені стало цікаво подивитися на цю його подругу, «класну кобіту, але пропащу наркоманку», як він сам її називав. Ще Йостек мені кілька разів натякав, що Лорна має нетрадиційні сексуальні смаки. Він дуже стидливий, він це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, він казав, що Лорна любить учити дівчаток ніжності.

До моменту, поки я особисто не познайомилась із Лорною, я уявляла собі її як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованій сумочці носить баночку з наркотиком і чистий шприц. І до того ж не перший рік займається астральними подорожами. Йостек вірив, що Лорна володіє вродженими магічними здібностями. Принаймні для потойбічного світу, судячи з її переказів, Лорна являє собою ласий шматок.
Коли я побачила Лорну вперше, я хотіла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обіцяна тобою магеса кетамінщиця в лесбійському ґламурі?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блідолицю й руду потворку в недоладній пуховій куртці якоїсь огидної барви, яку я не одягнула би нізащо в світі. Я, правда, частенько забувала, що моє осіннє пальто мені спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демісезонному плащі, який мені купили ще у школі.

Тоді, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла від неї. І я просто втекла. Пішла в парк.
Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.

Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.

Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лорна, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лорна – це не справжнє ім'я. По справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.
Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.
Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:
– Це я. Що треба?

Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:
– Я теж. Виходь гуляти.

– Зараз?!

– Іншого разу може не бути.

Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобілка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася. Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.

У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.
Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.
Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.

– Треба купити вина, – сказала вона.

Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.
– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.

Я сказала, що друге.
– Ну так сходи, – порадила вона мені.
Я нічого на це не змогла відповісти.
Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.
– Я не можу, – призналась я.
– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.

Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.

Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:
– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.

Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.
– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.
– Ти будеш мене захищати?
– Я тебе навчу бути собою.

Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Йостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнувши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, досягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і дуже щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло:
– ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ!
Лорна зразу ж підтримала мою ініціативу, і за якихось п'ять хвилин двері відчинилися. На порозі під'їзду, у домашніх штанах і майці, стояв Йостек. Він своїми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пішов значно швидше.
– Заходьте, – буркнув він.

Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у Йостековій ванні. Я поливала себе майже окропом, який здавався мені хоч і гарячим, та лагідним. Голову я намилила шампунем, який я спеціально купила для себе і поставила тут на ті випадки, коли залишатимусь у нього на ніч.
Я шурувала голову і прислухалася до себе. Щось у мені розгорталося, ніби з насінини в пришвидшеному темпі вилуплюється рослина. І чим більше я думала над тими простими правилами, які мені дала Лорна, тим щасливішою я ставала. Можна сказати, я ніколи ще не почувалася такою впевненою в собі й у тому, що мені робити далі. Ніяких виправдовувань, ніякого жалю за втраченими нагодами…
Ще поки я милася, я зрозуміла, що мені більше не хочеться стати господинею цього душу, ні цієї ванної кімнати, ні цієї квартири. Я не знала, що буде зі мною завтра. І найприольніше – я й не хотіла цього знати.

Втім, я напевне знала, що не буду спати нині з Йостеком в одному ліжку. А буду спати в одному ліжку з Лорною.

А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту ватися ні перед ким.

– Я дзвонив тобі, – сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. – Дати меду до чаю?

– Не треба меду, – сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.
Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.
Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково. А я знала, що він образився і що зараз він пробує загнати ці почуття кудись на глибину.

– Ви можете мені хоч щось пояснити? – нарешті спитав він.
– Я хочу спати, – сказала Лорна.
– Можеш нам постелити? – спитала я.
– А ти не ляжеш зі мною? – озвався він, уже з викликом.
– Ні. Постели нам у камінній.

Лорна за цим всім спостерігала скоса, губами посмоктувала сигарету. Пальці, що тримали сигарету біля уст, пестили ці вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в мені. Здавалося, ці сексуальні жести настільки явні, що Йостекові нерви не витримають і він вижене нас на вулицю.
Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа їбодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.

Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона – в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною… Точніше – позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда – і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни.
Її вуста. її манера сидіти. Спосіб палити цигарки…

– Можете лягати, – почулося десь за стіною.
Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи.

– Я хочу бути з тобою, – сказала я Лорні.

Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:
– Ну, так будь.

Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну. Як і всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру від знічення), а потім, можливо, захоче щоб я її пестила (фі, це ж так гидко)… ротом (ні, я не зможу цього)… а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фі фі фі)…

Але коли я прийшла в ліжко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах і цій несвіжій сорочці. Я полегшено зітхнула, тому що не була готовою поки до фізіологічного продовження нашої симпатії. У мене ще було багато (дуже багато) думок, які потрібно було додумати, серед них були й тривожні – надзвичайно багато тривожних думок, які треба додумати. Але на те вже не було сил. І я, не забувши ввімкнути зарядник і свій мобільний у розетку, примостилася скраю ліжка, заснула.

Ранок настав нестямно швидко, за якихось дві години. Моє тіло було неготовим до цього. Кожного разу, з усіх тих семи чи восьми разів, що я залишалася на ніч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пів на сьому, в кращому разі – без п'ятнадцяти сім. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботі. Кожен раз Йостек пропонував мені залишитися ще на годинку, доспати, а вже потім передати ключі при зустрічі на обіді. Та я завжди відмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене Йостекові сусіди.
Тому я навіть боялася надто голосно говорити в цій хаті. Я знала, що крізь стіни все прекрасно чути, а сусіди пильно дослухаються до кожного нашого різкого слова, до кожної виділеної інтонації, мовчу вже про усякий скрип і шурхіт, який сусіди потрактували би відомо як.

Усіх цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починається якась сварка, бабця вимикала в телевізорі звук і вся перетворювалася на слух. Так вона діставала матеріал для розмов з подругами.
А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусідів у гості, особливо під вечір. Я боялася, що й тут мешкають такі ж люди, як моя бабця. І коли я буду виходити з Йостекової квартири, коли я буду замикати її на ключ, вони вже сидітимуть на лавочці біля під'їзду і чекатимуть на мій вихід, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (відомо, за кого вони мене вважають).

Тому я намагалася приходити до Йостека затемна і втікати з тої хати вдосвіта.
Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здається, образився всерйоз.

Вранці ми обмінялися буквально двома трьома словами, мовчки випили кави і так само мовчки пішли на свої маршрутки. Я бачила – Йостек шукає нагоди поговорити зі мною наодинці, та цього я прагнула менш за все.

Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом із Лорною і навіть не глянула у вікно, як він там – чи дивиться нашій маршрутці услід. Я зрозуміла, що повністю охолола до цього чоловіка, а точніше, ніколи особливо й не симпатизувала йому. Мимохіть зауважила: що більше я послуговуюся двома простими заповідями Лорни, то легше мені стає.
– Якщо жити за цими принципами, – сказала мені того ранку Лорна, – одного дня ти станеш відьмою.

Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун і від обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, і я подумала, що теж хочу навчитися палити.

– Відьма – це добре чи погано?

– Відьма – це не добре і не погано. Це прикольно. Я відьма. Я роблю тільки те, що я хочу. Всі довкола мене роблять те, що я хочу. Все стається тільки так, як я хочу. Це означає, що я відьма. Ти хочеш бути відьмою?

Я навіть не знала, як сприймати її слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називає речі їх іменами, ніколи не можна бути певною, жартує вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартує» – це не про Лорну. Вона не жартувала – ніколи. Вона висміювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. І якщо ти не встигала зрозуміти, що сказане нею – прикол, всі висміювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе.

– Я думала, відьми інакші.
– Ти відповідай: хочеш бути відьмою?

До мене ніби повернулося на хвилю моє старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволію.
Я не ночувала вдома. Я спала в одному ліжку з цією неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пішла від свого кавалера, з яким сподівалася наступного літа одружитися. І ця ліліпутка, від якої тхне перегаром, ця збоченка хоче від мене чути однозначні відповіді на абсурдні запитання. Наприклад, чи хочу я бути відьмою.

– Ну, хочу.

Лорна вивчала мене поглядом.

– Тоді зустрінемося сьогодні на «Гуркоті», – Лорна мала на увазі клуб, де щосереди відбувалися вечірки «важкої» музики. – Я буду о восьмій чекати тебе біля входу.
Вона розвернулася, щоб іти.

– Почекай, – потягнула я її за рукав. – Я… Я не можу сьогодні прийти додому так пізно. Я не ночувала, і, розумієш, я…

– Тоді не приходь взагалі, – буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моїх батьків. Обидва варіанти виглядали жахливо.
– Не будь такою зі мною, – не витримала я. – Не муч мене.

На це Лорна спокійно відповіла:
– Ти сама себе мучиш. Я тут ні при чому. Хочеш бути відьмою – живи, як живуть відьми.
Вона відвернулася й пішла. Я насилу придушила в собі сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нічого не відчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набігло мені в рот. Десь дуже далеко в прокушеній долоні я відчула гарячий, тупий біль. Терлінькнув телефон, повідомляючи про нову есемеску. Все закипіло в грудях – я сподівалася, що це від Лорни. Однак писав мені Йостек: «Мала як справи. Треба зустрітись». Йостек був програмістом. Зневага до гуманітаріїв, як він звав мене й мені подібних, була в нього у крові, а також у текстах, які він час від часу породжував.
Я сховала телефон, бо не збиралася відписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообідаємо в нашому місці». Як би в такій ситуації повелася відьма?
Я подумала, що (а) я більше ніколи не брешу (в тому числі сама собі) і (б) роблю тільки те, що хочу. І замість того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку відповідей заготовку: «Ответ: Да». Я хотіла побачити Йостека. І хотіла поговорити.

На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них ніскільки не готовою: ані морально, ні фізично. Сиділа на лекціях у душній аудиторії тільки тому, що не знала, куди себе подіти до обіду. Я знемагала від думки, як буде правильніше: прийти сьогодні пізно додому (і нарватися на неприємності) чи зберегти домашній статус кво, але пропустити вечірку і не побачити більше Лорни.
Не побачити Лорни мене лякало відчутно сильніше, ніж бути вичитаною вдома. В аудиторії я сиділа у напівпритомному стані – як завше, нікому не потрібна й нікому не цікава. Періодично мене відрубувало в сон, де я встигала пережити кілька коротких кошмарчиків (кожний не довше кількох секунд) і з болем вирватися у цей світ. Снилося щось муторне – про Лорну, про Йостека, якісь сварки, погоні… Насилу досиділа до кінця третьої пари. Ніби зомбі, вийшла на тролейбусну зупинку біля універу й на останні копійки купила п'ять сигарет ультралайт і пачку сірників. Я попросила, щоб мені до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися.
Ніколи до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пішла обертом голова. Гидкі відчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одної цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливі погляди – принаймні я вважала їх зневажливими. Напевне, для тих, хто мене міг знати, зараз я опускалася на саме соціальне дно. Пом'яте обличчя, синяки під очима, вчорашній одяг, несвіжий подих. Ще й береться курити, прастітутка. «Та пішли ви», – сказала я подумки.
Час було йти на зустріч із Йостеком.

Він чекав на мене біля входу в студентське бістро, де ми часто зустрічалися на обідню перекуску.
Коли я вгледіла Йостекову постать, мені стало очевидно: це я приходжу на зустріч з ним востаннє. Більше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собі інакше, я брехатиму.
Йостек обійняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповідати, що близиться кінець місяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допізна сидіти в офісі, але вже після авралу – після авралу в нього буде море часу, і ми підемо по магазинах, купимо мені щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на мені сидів, пусте, що він дорогуватий… «До чого ці слова?» – думала я.
– До чого ці слова?… – я не зчулася, як думка сама злетіла з язика. Йостек миттєво заткнувся і глянув на мене. Я пережила секунду гострої втрати контролю над собою. Тієї миті мені здалося, що я здатна на будь яке божевілля. Дослівно будь яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив із моєї шкіри холодну пітняву.
– Ти що? – ошаліло спитав Йостек. Він взяв мене за плечі й розвернув до себе. – Мала, поясни, що з тобою твориться?

– Відстань, – я збила з себе його руки й відвела очі.

– Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз?

– Нічого, просто мовчи, добре?

Йостек справді замовк.

– Будеш м'ясо? – стримано спитав він.

Я кивнула. Ми взяли по м'ясній запіканці й сіли до вільного столика. Я відчувала, що моя поведінка привертає увагу присутніх, але не мала сил контролювати себе. Мої думки були хаотичними, стрибали з одної теми на іншу. Я ніби думала про все одночасно, хоча не назвала б нічого конкретного, до чого додумалася.
Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося навіть щось куштувати. М'ясна запіканка була найдорожчою стравою у бістро, і Йостек, зупинивши на ній свій вибір, явно давав мені натяки. Він шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолійно длубатися виделкою в паруючій масі грибів, картоплі, сиру й телятини. Це місиво навіювало нудоту.

Поки Йостек їв, я дивилася на невеличку подряпину, яку помітила на стіні навпроти. Стіна була насичено зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням і передчуттям.
Йостек підняв очі, відклав приладдя для їжі, у своїй снобській манері витер серветкою рот і почав говорити. А оскільки моя увага втратила здатність до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хіба окремі фрази.

– Ти знаєш, у мене була дуже складна ситуація в сім'ї… Ну ти знаєш, вона хворіла на рак… навіть серед ночі… часто посилав мене по ліки… І раз… випили з друзями пива… а мамі тоді було дуже погано… А ще приїжджав один лікар… Ми перед тим із батьком дуже сварилися… Він мене побив… Мама вже нічого не розуміла… і тоді він сказав… це такий був шок… хоронили… просто пекло якесь…

Раптом я зрозуміла, що мені нагадує та дряпина, до якої прикувався погляд. Вона схожа на маленьку літаючу тарілку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небі.

– … а потім все, ти розумієш, все помінялося… Я отримав цю роботу… Такі гроші… більш ніж здивований… мріяв зустріти таку, як ти… ти на мене справила враження… унікальна дівчина, думаю собі…

«Офігенно, – думала я. – Зелене бездонне небо, а посередині – літаюча тарілка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить… І таке небо… А як вона ще розвернулася, ця тарілка, як на улюбленій фотографії агента Малдера… »

І тут я зрозуміла, що мені потрібна ця зелена стіна. Я хочу мати її вдома і дивитися на цю літаючу тарілку, зняту з великої відстані якимось фотографом любителем (напевне, початківцем, позаяк початківцям щастить на таке).

– Ти знаєш, я дорого заплатив би, аби довідатись, про що ти зараз думаєш, – сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уяві, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду.

– У тебе є позичити двісті гривень? – спитала я.

Йостеку ніби вліпили ляпаса цими словами. Я не хотіла. Брешу, хотіла (я більше ніколи не брешу). І зробила. Його щоки запалали. Я завжди підозрювала, що насправді він обачливий жлоб, тільки вдає із себе марнотратника перед тими, в кого шукає симпатій.

– Нащо тобі? Ти у щось вляпалась?

– Не важливо. Маєш чи ні?

Йостек почервонів дужче, потім побілів.

– Ні, не маю, – видавив він зло.

– А сто гривень?

Йостек витяг із внутрішньої кишені свого клерківського піджака портмоне, не дивлячись, витягнув звідти всі купюри, які були і поклав переді мною. Піднявся і мовчки вийшов із кафе. Я спробувала порахувати гроші, але функція додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впізнала, що це може бути близько тридцяти сорока гривень.
«От жлоб'яра», – подумалось мені. Цей жест, який він пошлий по своїй суті! Зробити вигляд, наче віддає мені останню копійку. А сам тримає заощадження тільки на плас тикових картках, цикає з банкомата по двадцятці. Такий він весь. Несправжній, показушний.
Мене почав бити нервовий дріж. Я згребла гроші, засунула їх пом'ятими, жужмом до нагрудної кишені. Кинула на руку пальто і теж вийшла з бістро.
Менше ніж за хвилину почула за спиною чийсь голос: «Девушка, а сумачьку каму аставілі?»
Офіціант підбігав до мене, у руці в нього теліпалась моя косметичка. Я, нічого не кажучи, забрала в нього сумку і швидко відвернулася. На очі набігали сльози.
Пройшлася до статуї Божої Матінки, сіла на лавку трохи поодалік і дістала цигарку. На цей раз курилося легше, можна було затягувати дим глибше в себе.
Я спробувала повернутися думками до моменту в бістро, коли слова самі злітали з мого рота, без жодної моєї участі. Ніби моїм ротом говорив хтось інший. Я відчула страх… А ще, на свій подив, я відчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевільний учинок. Перевернути стіл. Жбурнути в Йостека попільничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вітрину.
Чомусь мені здалося, що справжня відьма – така, про яку говорила Лорна – живе в цьому стані свободи постійно. Справжня відьма спонтанна до божевілля. її ніщо не стримує. Справжня відьма таки божевільна. Бо тільки так вона здатна на магію.
Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив'язувало би тебе…»
І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто. Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, в яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.
Ці думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками – не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.
Зграя ворон полетіла над моєю головою і вказала на Високий Замок. Мені стало лячно – я справді завжди боялася гуляти по Високому Замку сама, тому що мільйон разів чула, як там то когось зґвалтували, то когось прирізали. Але тільки но я відчула перший натяк на тривогу, як ноги самі рушили, і я зрозуміла: коли я хочу бути чесною із собою, треба йти на Високий Замок.
Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п'ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.
Тільки но я помітила, що помічаю це, як зразу ж мусила прийняти рішення цілком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночі й прогулятися по ньому в повній темряві.
«Господи, що я роблю?» – тільки й змогла подивуватися я, та світ знову став яскравим і «нетоптаним»: мене знов таки перенесло у реальність відьом.

Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падає листя. Зустрічала закоханих і стежила за туристами. Потім я піднялася на сам вершечок Замкової гори і стала спостерігати, як сідає сонце. Дув сильний вітер, і захід сонця вдався небуденно багряним. Світ занурився у червону барву, і всі, хто був у цей момент на площадці, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне.
Якісь хлопці, що сиділи з пляшками пива біля оглядового бінокля, весь час зиркали на мене, намагаючись піймати мій погляд. Мені це чомусь сподобалося – хоча в будь який інший день я ніколи б не дозволила собі признатися в цьому. Мимоволі я посміхнулася одному з юнаків у відповідь.
Хлопці щось між собою стали пересміюватися, нарешті один із них, той, котрому я посміхнулася, підійшов і з напускною рішучістю спитав:

– Малишка, а мож' з тобою познакомитись?

Я не знала, що відповісти.

– Ну, давай, – сказала я. – Знайомся.

– Я Макс, прєвєд.

Я поглянула на Макса Прєвєда. То був вгодований бичок із широким лицем та русявим волоссям, котре постійно лізло йому в очі. Сонце золотило доволі прищаву шкіру Макса у приємний бронзовий колір.

– Жанна, – відповіла я і невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, він же подумає, що я заграю до нього.

Макс, напевне, так і подумав.

– А ти чьо' тут сама стоїш? Така сімпотна девушка, і сама гуляєш?

– А я тепер люблю сама ходити, – сказала я, пам'ятаючи, що віднедавна я говорю правду і тільки правду. – Я сьогодні з хлопцем розійшлась, – це вже я невідь нащо бовкнула.

– О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаєм, на закат повтикаєм. – Макс кивнув у бік своїх товаришів, які зробили вигляд, наче ми їх не обходимо і вони справді тут – не більше, й не менше – втикають на закат. їх було троє.

Раптом я подумала, що хотіла би переспати з Максом. Ні, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут – у парку, в кущах. Спочатку з ним, а потім і з його дружками. Я поглянула на Максових дружків іще раз.
Горло стиснулося. На коротку мить мені здалося, що зараз я повністю втрачу контроль над тілом і зайду так далеко… так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.
Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорскувалося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?
Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне – не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.

Я божеволіла. Одна частина мене намагалася всіляко обґрунтувати, чому я повинна тікати від безумної оргії з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основі цих ухилянь від правила (ніколи не брехати, передусім собі, робити тільки те, що хочеш) лежать Брехня і Страх зробити те, чого справді хочеш (віддатися їм усім).
Я не витримала своїх метань і кинулася бігти геть, подалі від цього місця і від цього божевільного роздвоєння.

Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу її, цю людину, яка знає прості, але істинні речі, мені робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав мені мої внутрішні органи в руки – мовляв, ось тобі твоя печінка, а ось, не викинь, твоє серце, я б моментально відсмикнула долоні, і мої органи полетіли б на землю – от якими гарячими були вони в ті хвилі. Але оскільки вони були всередині мене, я не мала як остудити їх. І вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобуті з п'єца керамічні вироби, впродовж усіх цих тягучих хвилин в очікуванні Лорни вони пекли мене і залишали опіки третього ступеня на поверхні моєї крові… Близько половини восьмої під «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопці дівчата, більшість із них виглядали молодшими за неї. Та публіка, що постійно ходить на вечірки важкої музики.

Врешті решт, без двадцяти восьма з'явилася Лорна. Спершу вона не помічала мене, віталася із приятелями, цілувалася з приятельками. Я зауважила, що в середовищі цих строкатих папужок Лорна виглядає цілком доречно.
Нарешті, слава Господу, вона помітила мене і підійшла. Я почувалася так, ніби чесно витримала розп'яття на хресті й тепер санітари прийшли мене зняти звідти. Лорна сказала привіт і поцілувала мене в губи. Це вперше (чесно – вдруге) мене цілувала в губи дівчина. Я сама трішечки затягнула наш поцілунок, і коли відчула, що Лорна не втікає (це дуже тонке, дуже летке відчуття), з моїх плечей наче спав тягар усього того дня. Я зрозуміла, що Лорна теж рада мене бачити, рада, що я вибрала прийти до неї.

– Лорна, – сказала я, заглядаючи їй в очі. – Я все все зрозуміла! Божевілля – це просто інша реальність! Всі жінки божевільні!

– Ну да, – гмикнула вона. – Круто. Слухай, у мене є каліпсол. Пішли на Пролом, закинемося перед вечіркою. Тут все одно тільки за годину щось почнеться.

Ні, ця дівчина була однозначно божевільною. Єдиним виходом для себе я побачила чесність.

– Я ніколи не пробувала… наркотики.

– Просто довірся мені, – сказала Лорна. Щось у її голосі збуджувало в мені сильні відгуки. Я не могла пояснити, чому так стається, але з кожним її реченням мене накривала пелена асоціацій, що за яскравістю межували з галюцинаціями. Коли Лорна говорила, щоб я довірилась їй, мене поглинуло глибоке прозріння основ її особистості: сильної, спонтанної, дикої. Я розуміла, що Лорна влаштовує для мене своєрідне випробування на відьомство, або й посвяту.

– Таких, як ми, багато? – спитала я, позаяк уявила, що ми, посвячені у жіноче божевілля відьми, повинні становити певну касту.

– Шо, наріків? – спитала Лорна.

– Ні. Відьом.

– Мало.

– Круто, – сказала я.

– «Калік» – це ключ, – сказала вона. – Тиша має колір. Пішли на Пролом, я покажу, де вхід в інферно.

І Лорна показала свою долоню, на якій гелевою ручкою було написано: INFERNO.

Містичний жах того, що відбувалося поруч із Лорною, змусив мене впасти в нервовий дріж, який межував з оціпенінням.

– Сигарети маєш? – спитала вона, виводячи мене з трансу. Звідки вона знає, що я почала палити?

– Звідки ти знаєш, що я почала палити?

Лорна гмикнула.
– Так маєш чи ні?

– Дві штучки.

Лорна задумалась.

– Ладно, – врешті вирішила вона. – Пішли на Пролом.

– А далеко це?

Лорна тільки поманила рукою. Я побігла слідом, наче на мотузці. Думка про наркотик, що його мені доведеться зараз випробувати, наповнювала страхом, замішаним на цікавості й незбагненній радості.

– Я не помру? – спитала я в Лорни, поспішаючи за нею прискоком. Як вона може так швидко ходити?

– Від кетаміну ще ніхто не вмирав, – сказала вона.
Я подумала, що Лорна хоч і не бреше, зате може мати замало інформації для таких узагальнень.

– Його для наркозу використовують, – додала вона, ніби це щось пояснювало.

– А я зможу ходити?

– Півгодини будеш смирна, як на операції. А далі ми підемо на танці.

Ми піднялися на пагорб навпроти пожежної частини неподалік від клубу. На пагорбі росли криві дерева. Кілька з них лежали повалені. По витоптаній траві й битих пляшках я зрозуміла, що тут часто люблять погуляти посидіти.

– Бачиш? – Лорна підвела мене до цегляної стіни, проламаної в одному місці. – Пролом.

– Ясно, – сказала я.

Лорна скинула свій наплічник і попросила мені посвітити їй запальничкою. Поки я невміло світила, раз по раз обпікаючи собі пальці, Лорна намацала одноразові шприци, баночку каліпсолу, потім флакон одеколону, пакет із ватою. І почала процедуру, від якої мої кишки скрутило спазмом страху. Лорна націджувала у шприц розчин із флакона, а далі, збивши кульки повітря в ньому в один пухирець, випускала його разом із коротким струмінцем рідини назовні.
Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи – і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.
Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.

– Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна.

– Страшно, – зізналася я.

– Наставляй дупу.

Я відхилила полу пальто і приспустила брюки, оголивши сідницю. Я була в стрінгах, і те, що Лорна це побачила, забивало подих.
Лорна вправним рухом протерла шкіру холодною від одеколону ваткою, і майже зразу я відчула укол. Щось туго впливло мені під шкіру, з'явилося відчуття розпертя. Лорна висмикнула голку і, притиснувши місце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повітрі висів нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би імітувати свіжість, однак зараз виражав крайнє напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» – гупало в мені. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах.
Тим часом Лорна закінчила із собою, заправилась (я теж заправилась і застібнула пальто на всі ґудзики). Лорна сіла на поваленім дереві. Засмалила мою цигарку і жестом запросила мене сідати поряд.
Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася біля Лорни. По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.
У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом. За вікном я бачила дивні закутки Львова – всі вони були мені добре знайомі, але чомусь я ніколи не могла віднайти їх наяву. Врешті, трамвай в'їхав прямо в клуб, куди ми мали піти на танці. Мене здивувало, як може трамвай заїхати у приміщення, де немає рейок. Тоді я повернула голову й побачила, що ніякого трамвая немає, а я лежу посеред танцполу, прямо на підлозі, і чим довше я лежу, тим більше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку піну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освітленій невеличкій кімнатці без вікон і дверей, оббитій піногумою (або схожим матеріалом) блакитних і зеленкуватих тонів. Сюди можуть потрапляти тільки ті, хто вміє ходити крізь стіни. Якийсь час я лежу на цій піногумі, а потім мене переймає страх, що я назавжди залишуся тут, без вікон і дверей, настільки реальною є ця кімната. Але знову починається рух, і мене плавно засмоктує спиною вперед іще глибше, я опиняюся на концерті невідомої мені групи, яка грає найдивнішу музику в світі. Я пробую зрозуміти причинно наслідковий зв'язок між мною та цією групою і доходжу висновку, що моя поява тут й існування цих людей пов'язані химерною сув'яззю. Потім до мене доходить: ця група існує тільки для кетамінщиків. Єдина можливість потрапити на їх виступ – закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну і бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'їжджаю на своєму невидимому лежачому транспорті. Я не можу надивуватися реальності всього, що відбувається. Воно не реальне – воно гіперреальне.
Переді мною з'являється Лорна. На мене спадає розуміння: ось свята. Істинно свята людина. Така свята, про яких потім складають житія. Біля Лорни дві високі темні постаті. Я дивлюся на них, і мене затягує кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую віднайти Лорну. Вона їде поруч, ми лежимо на ескалаторі у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую її доторк. Дуже повільно перед моїми очима вимальовується щось сіре. Я розумію, що дивлюся на нормальний світ. Ми тримаємо одна одну за руку. Отже, все це дійсно було.
Я відчуваю, що зараз між нами є телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляємось одна до одної й починаємо цілуватися. Я спершу нічого не відчуваю, а те, що нарешті відчуваю, водячи язиком по її зубах, одразу ж переростає в галюцинацію, де я ходжу по магазинчику дрібничок й обмацую колючі в'язанки ключів.

Через безкінечно невизначений проміжок часу я розумію, що дія препарату йде на спад. Зауважую, що наші з Лорною пальці переплетені. Це дає впевненість. З'являються проблиски нормальної свідомості.
Ніби робот, я встаю і пробую ходити. Лорна теж встає, і ми спускаємося до лялькового театру, орієнтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо.
При вході нас зупиняє охорона. Ми ще живемо в іншому часі, в іншому просторі. А тут з нас вимагають платити за вхід. Я дістаю гроші, Лорна робить надто повільний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииипиииииинкууу, і довго довго, нереально довго і просто нестерпно повільно шукає щось у наплічнику, дістає звідти якісь зошити, зошити падають із її нечутливих рук, із зошитів висипаються вкладені сторінки та ксерокопії, розлітаються по цілому фойє, Лорна починає збирати їх, так само повільно, потім вона завмирає, каже: «Г г!» – і знову починає шукати щось у наплічнику, витягує нові зошити, я бачу, охоронці нервуються, вони розуміють, що ми обдовбані в жопу дві дури, ледве тримаємося на ногах, у нас задерев'янілі язики, і я можу їм тільки сказати: «З з! М'я клжнк трхи п на!», хоча хотіла – «зараз, моя колежанка трохи п'яна», все це повисає у повітрі, я відчуваю страх, що зараз нас здадуть міліції, нарешті Лорна дає білетерові два флаєри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моїх вух долітають фрази охоронців: «Блядь, наркоманки йобані… Зовсім совісті не мають…»
В підвалі біснується натовп. Ми протискаємося крізь гущу розпашілих тіл, наші рухи схожі на рухи пластикових ляльок. Мовчки сідаємо у самому кутику приміщення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобільний: 20 пропущених викликів, з них 11 – Йостек, 7 – мама і 2 – тато. Та головне для мене зараз час. Від моменту ін'єкції пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здається – вічність.
Починає грати повільна музика з приємним заколисуючим ритмом, і Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надірваним жіночим вокалом. Йостек збирає таку музику.
Лорна обіймає мене за талію, а я її – за плечі. Ми похитуємося в такт і поступово тулимося одна до одної все тісніше. В темряві клубу на нас ніхто не звертає уваги. Я відчуваю, як енергетичні потоки проходять крізь нас. Лорна свята, – знаю я.
Я буду такою ж, – вирішую я.
Цілую Лорну взасос.

Коли танець закінчився, я відчула себе майже в нормі. Був дивний похмільний стан, але він не впливав на те, як і що я роблю. Я сказала Лорні, що їду додому. Вона ніжно обійняла мене на прощання (все таки загальмованість триває). Дорога додому нагадувала пробудження із затяжного, насиченого сну.
Поки я підіймалася сходами на свій сьомий поверх, з мене вивітрювалися всі мої уявлення про те, як я (нова я) тепер повинна поводитися з батьками і взагалі зі світом. А коли я дзвонила у двері, то відчула себе вже геть старою собою. Заляканою і скутою.
Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, мені виписували по всіх фронтах. Все було навіть гірше, ніж я чекала. Бабця злягла в ліжко з серцем – розхвилювалася, що мене довго немає. Бабця вирішила, що я вагітна від когось непутящого і боюся признатися їм, тому втекла з дому. Цю версію, поки мене не було, вона постійно прокручувала батькам вголос. Мама вже плакала, тато був заведений. Але я не мала сил щось пояснювати їм. Пішла у ванну, вмилася. Пішла на кухню, почала собі гріти їсти.
Поки я їла, на кухню прийшла мама. Сіла на найнижчий стільчик (такий, для ніг) і стала дивитися на мене знизу вгору повними сліз очима. Я не зважала. Мама, побачивши, що я не звертаю на неї уваги, стала шльохати носом, почервоніла і розревілася. Я не витримала і сіла біля неї на підлогу, щоб бути ще нижче, ніж вона, і самій дивитися на неї знизу вгору.

– Мамочка, – заспокоювала я її, – все буде добре. Зі мною все в порядку…

– Ти куриш? – спитала вона крізь сльози.

– Сьогодні вперше курила, – призналася я.

– Скажи мені, тільки чесно: ти вагітна?

– Ну що ти, мамочка! У мене якраз сьогодні перший день!

– Ти була з хлопцем?

– Ні! Мамочка, ти що! Я була з подругою!

Мама наче трохи заспокоїлася.

– Жанночка, ми так хвилюємося за тебе. Ти ще така маленька.

– Не хвилюйтеся, мамочка!

– Ми так хвилюємося за тебе! Так хвилюємося! – мама прикрила рот рукою і знову почала плакати.

А далі я пішла до себе. Мама з татом лягли спати, і бабця нарешті заснула. Тоді я тихцем вийшла на кухню, відкрила кватирку і закурила. Набрала домашній номер Лорни.

– Ал ло? – сонно протягнула Лорна.

– Привіт. Це Жанна. Я тебе люблю…

 

– Хороша історія, – каже Віра. – Мені сподобалась.
– Але це тільки початок. Через день ми знову зустрілися з Лорною, і вона сказала, що її маму поклали в лікарню, і я можу пожити в неї якийсь час.
– А що, в неї тата не було?

– Ні. Вона з чотирьох років росла без тата. А з мамою трапилося щось серйозне. Лорна така, що від неї неможливо нічого випитати, якщо вона не хоче казати. Я тільки зрозуміла, що Лорна з мамою не ладила. У себе вдома я пояснила, що хочу пожити з подругою. Вони – мої домашні павучки упирята – звикли, що їх мовчання, яке нормально мало б символізувати їхню згоду на мою волю вирішувати самій, насправді означає засудження мого вибору. Але я вже на ці натяки не зважала. Спакувала речі, конспекти і поїхала ввечері до Лорни.
Її квартира справила на мене незгладне враження.
В тій хаті панувала атмосфера, як у кошмарному сні, де ще нічого не трапилось, але скоро трапиться. Якась напруга у повітрі. Коли я переступила поріг, мені здалося, що тут особлива тьмяність світла. Лорна швидко потягнула мене на кухню. Мені відразу ж упали в око кілька використаних шприців – вони лежали на холодильнику, на підвіконні, а на столі десь чотири ватки з обламаними кінцями ампул впереміш з крихтами хліба й недопитими горнятками. У заваленій горою немитого посуду кухні висів тютюновий дим. Видно було, що тут постійна неохайність – не тільки за відсутності господині. Я зрозуміла, що Лорна з мамою живуть значно бідніше, ніж ми.
Лорна налила води у кавоварку, досипала свіжої кави і почала порпатися в холодильнику. Магнітофон на підвіконні грав щось жваве й крикливе. В цій обстановці я почувала себе некомфортно. Я почула, як у сусідній кімнаті хтось щось сказав, і спитала:
– У тебе є гості?
Лорна припинила вовтузитися в холодильнику.
– Немає.

Я чомусь стрепенулася.

– А хто в тебе у сусідній кімнаті?

– Нікого. Кіт.
Але кіт (звичайної дворової масті) сидів біля батареї й дивився крізь стіну в сусідню кімнату.
Лорна буркнула щось типу: «Заїбало, блядь» – і зробила музику гучніше. Чомусь мені стало страшно.

– Карочє, є борщ. Є гречка. Є консерва, – вона витягнула з холодильника у зворотному порядку консерву ставриди, банячок з гречкою і борщ. – Зроби з цим щось.

Я поставила борщ грітися і спитала, де можна переодягнутися у щось хатнє.
Лорна повела мене вузьким коридорчиком до своєї кімнати, торкаючись по ходу різних дверей і бурмочучи: «Тут ванна. Тут параша. Тут Машка спить. Туда не ходити. Тут моя кімната». Я опинилася у захаращеній комірчині, посеред якої стояло старе пружинне ліжко з неприбраною постіллю. Підлога була завалена книжками, компактами й касетами впереміш із брудним (або майже) одягом, скрученим у клумки. З дешевої люстри звисала якась химерна «прикраса» з капронових пляшок. Я встигла побачити ще щонайменше дві зігнуті пластикові пляшки, з яких безумовно курили драп.

– Дати тобі одяг? – спитала вона.

– Не треба. Чому в тебе такий безлад?

Лорна змовчала і тільки дивилася, як я переодягаюся. Від тьмяного світла в цій хаті мені почали боліти очі й голова.
Атмосфера квартири давила на мене. Хоча магнітофон на кухні грав майже на повну гучність, мені здавалося, що він звучить десь дуже далеко і не здатний збовтати цю в'язку тишу, на яку, мов на липучку для мух, падали і залипали звуки. Поки я переодягалася, Лорна стояла поруч, підперши стіну, й дивилася на мене спідлоба. Я дещо демонстративно скинула трохи тіснуватий ліфчик і повернулася до неї. Нібито роздивлялася, де лицьовий бік футболки. Нібито це нічого не означало.

– Тобі подобається дивитися на мене? – спитала я з напускною грайливістю, тому що насправді мені було дуже незручно під її поглядом, що ковзав по моєму животу, по персах, по шиї.

Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву інтонацію:
– Тобі подобається прикидатися дурочкою?

У грудях запалала образа. Я відчула, як червонію. За кого вона мене має?

– Чому ти все тримаєш в собі? – спитала вона після ще одної паузи.

Я відчула, що на мене психічно давлять. Сіла на край ліжка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неї, як до коханої людини, а вона зі мною…

– Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, – сказала вона.

– Іди нахуй, – не втерпіла я і враз відчула, як стало легше. Між нами спалахнув контакт, і напруженість з боку Лорни зменшилась. Пітьма, що наповзала на нас із тьмяного світла кімнати, наче відступила.
На кухні ми мовчки їли борщ. Я думала собі, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула від неї це слово в дуже різних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи у людському морі, без жалю посилаючи нахуй усіх, з ким у неї цього «контакту» не було. Контакт – це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаємної довіри. Людям, з якими в неї контакт, Лорна давала певного роду аванс на спілкування. Лорна казала, що зі мною в неї контакт і вона «відчуває мене». Інакше ніколи б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справді тонко відчувала мене. Вона відчула, що я була несправжньою в своєму недоречному кокетстві. А коли я повелася спонтанно, послала її, вона вибачила мені. Тому я знову подумки настроювала себе бути відвертою, без штучності. По справжньому і глибоко.
Однак мені хотілося, щоб не я одна була такою відкритою. Я хотіла, щоби ми з Лорною могли спілкуватися нарівні. Коли ми сіли пити каву, я попросила її:

– Розкажи мені про своїх дівчат. Йостек казав, у тебе їх було кілька.

Але Лорна була якась не та. Вона тільки махнула рукою і скривила міну, буркнувши:

– Не хочу.

Щось її турбувало, вона ніби дослухалася до чогось…
Коли я почула, як у коридорі скрипнув паркет, мені по шкірі продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на двері в коридор. Здавалося, її вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж.
Тепер скрипнув паркет у сусідній кімнаті. Там хтось був.
З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність у магнітофоні й стала прислухатися, чи не почується той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене.

– Хто там у тебе? – спитала я, відчуваючи, як наростає в грудях страх.

Лорна мовчала.
У квартирі ще більше потемніло, стало майже так сутінково, як буває, коли от от знепритомнієш.
Знову щось шаркнуло в кімнаті за стіною і скрипнула підлога.

– Це миші в тебе… – почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як від поступу важкого чоловіка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.

– Дай звук в магнітофоні, – процідила вона крізь зціплені зуби.

Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.

– Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь…

Цього разу я без роздумів ввімкнула звук на повну котушку – і дурнуваті електронні чвакання японського хіп хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.

– Ходять тут всякі, блядь, – поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. – Потім труси пропадають.

Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком і обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати – чи щось нового, бу ва, не з'явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.

– Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко.

– То було… кгм… йобане чмо, – відповіла вона, копіюючи мою хрипоту, і ми розреготалися. – Будеш кетамін? В мене є.

– Може, не треба нині? – несміливо попросилася я.

– Як хочеш, – відповіла Лорна збайдужілим тоном, наче я вмить стала для неї безінтересною.
Її синьо зелене обличчя наштовхнуло мене на висновок, що з часу, як її маму поклали в лікарню, Лорна собі в кетаміні не відмовляла. Того вечора вона більше про кетамін не згадувала і, слава Богу, без мене колотися не збиралась.

– Не колися більше, – сказала я їй того вечора. – Тобі це не потрібно.

– Це не твоя справа, – відрубала вона. – Розкажи мені про Йостека. Тобі подобалося з ним трахатись? Як ви з ним це робили?

Мені здавалося несправедливим, що я повинна вивертати душу, а Лорна нічим не ділиться. Я знову спробувала повернути нас до якогось паритету.
– Я розкажу. Але ти мені теж мусиш щось розказати.

На що Лорна відповіла:
– Ти торгуєшся. Ти хочеш бути щирою в обмін на щось. Ти корислива брехуха, Жанка. Коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто на цій планеті, обіцяю тобі. Від моєї правдивості роздеруться небеса.

– Я, може, теж буду щирою, коли прийде момент, а не коли хтось буде просити.
– От зараз ти вже лукавиш. Ти не будеш щирою.

– Звідки ти знаєш? – мене її впевненість напрягла.

– Бо ти не вмієш бути щирою. Тобі треба вчитися біля мене. Я вмію. І коли прийде момент, спонтанний момент, я буду щирою. А ти в цей момент будеш із пальцем в жопі. Ясно?

– По моєму, ти хитруєш, – сказала я, бо справді, ця її позиція мені здавалась непрозорою.

– По моему, це ти хитруєш, – відрубала вона. – Я свята, Я твоє дзеркало. Розумієш? Я бачила Бога й ангелів. Тепер я чиста. В мені ти бачиш свої недоліки, не мої. Ти зажата. Ти обманщиця і хамелеон. Я витягну всі твої недоліки на поверхню. Ти побачиш, що ти в гріху. Коли ти переконаєшся, що погрузла в гріху й фальші, то зможеш змінитися. Зможеш бути, як я – відьмою. Святою. Ким завгодно.
Я почула себе несправедливо ображеною.

– Ні, Лорна. По моєму, ти граєш на почуттях. Ти добре знаєш, ти для мене дуже важлива, і користаєшся цим.
Вона презирливо гмикнула.

– От бачиш?! Так ти захищаєш свої слабкості. Виправдовуєшся. Ти не живеш по закону відьом. Ти обдумуєш все наперед. Ти будь що хочеш перемогти… Ти фальшивиш. Коли ти фальшивиш, у нас пропадає контакт. 

Це були страшні слова. Вони ранили в саме серце. Горло стиснулося від сліз.

– Ну чого ти така зі мною? – видавила я крізь плач. – Чого ти така зла?

– Серце Бога далеко. Не збагнути його простим смертним.

Я втратила над собою рештки контролю і розридалася. Та Лорна й не думала втішати мене. Я заридала ще гіркіш і пересіла з табуретки їй на коліна. Я хотіла стати маленькою маленькою, щоб вона мене могла тримати на долонях і колисати. Я панічно обіймала її, боялася, що вона буде відпихати мене – й тому тулилася ще сильніше. Лорна стримано пригорнула мене, стала гладити по голові, примовляючи: «Все буде добре. Головне – бути чесною із собою… Головне – бути чесною, не стидатися того, чим ми є…»
Ці слова подіяли на мене, як удари батогом, і я мало не завила з муки, яку мені з невідомих причин завдавали ці слова.

– Не м… у уч м… е ен… н… є – схлипувала я крізь ридання.

– Ти сама себе мучиш. Я допоможу тобі, якщо ти хочеш подолати це. Скажи, ти хочеш, щоб я повела тебе до світла?

– Н… н… е езн… н… а аю.

– Жанка, ти уникаєш відповідальності. Скажи твердо: так чи ні, щоб я знала, як нам дальше будувати стосунки. 

Я знову завила. Як нам дальше будувати стосунки… Ці слова мене вбили. Я вже не могла більше плакати, я тільки здригалася в колючих, твердих твердих обіймах своїх ридань.

– Д… го гоб… pе. Добре.

– Тобто так?
– Та … га га… ак.

– Що так?
– Проведи… – схлипую. – Проведи мене до сві… гі… гі… світла.

Лорна усміхнулася, і враз її обійми перестали бути чужими й холодними. Я відчула, як мене переповнює її любов. Я майже очима побачила, як її любов у вигляді білуватого світла входить в моє тіло. Прилив гострої ніжності до Лор ни пройняв мене – від самого нутра й аж до пальчиків на ногах. Я почала пристрасно обціловувати її обличчя, губи, очі, чоло, волосся. Тепер я плакала від радості. Все буде добре… Все буде добре…
Ми лягли в одне ліжко, накрилися однією ковдрою. Під ковдрою Лорна зовсім… зовсім не лякала мене. Вона була там як дитина. Я її обійняла, а вона обійняла мене.

– А йобане чмо сюди не зайде? – спитала я пошепки.

– Ні, – відповіла вона, теж пошепки. – Сюди – ні.

І ми притиснулися одна до одної ще міцніше.

Вранці наступного дня ми вмивалися разом і Лорна сказала мені:

– Я зрозуміла корінь твого фальшу. Ти дуриш людей своїм виглядом.

Вранці я сприймала такі заяви спокійніше. Тому тільки поцікавилася, з чого вона це взяла.

– Ти створюєш в уяві людей оману своїм одягом. Своєю зачіскою. Макіяжем. Ти хочеш, щоби тебе приймали за іншу, ніж ти є. Це обман, а всякий обман служить сама знаєш Кому. З цим треба покінчити. Подивись на мене. Яка я всередині, така і назовні. Я не соромлюся цього.

Я в цей час милася перед нею в тазику. Я робила це демонстративно, показуючи, що мені не залежить на її думці (тобто не обманюю себе, що це має якесь значення) й що мені справді хочеться в глибині душі, аби вона бачила, як я це роблю.

– Що мені треба зробити? – спокійно спитала я.

– Постригтися. Відмовитись від макіяжу. Змінити стиль одягу. Наразі цього досить.

– Тобі не подобається довге волосся?

– Воно брехливе. Давай я підстрижу тебе. – І Лорна, як була мокрою й голою, вискочила в коридор і повернулася з ножицями.

– Ой, що ти надумала?… – я навіть не встигла заперечити, коли побачила в її руці добрий шмат свого волосся. Фіть фіть – і ще пару пасом впало на підлогу ванної. «Я буду чесна із собою, я це витримаю», – повторювала я, поки Лорна карнала мене на свій розсуд.

Те, що вийшло з під її чикання, викликало в Лорни захоплений зойк, схожий на крик якогось птаха.

– Модно! – викрикувала Лорна, захоплена моєю новою «фризурою». – Bay, як модно!

Якщо їй подобається, значить, мені теж подобається, думала я, дивлячись в люстро на жалюгідні пістрюхи, що стирчали нерівними кінцями на всі боки моєї голови.

Далі прийшла черга одягу. Вибір Лорни впав на зелену сукню її мами із старомодної дешевої матерії. Сукня сиділа на мені не найкращим чином, особливо обвисаючи на животі. Я поглянула на себе в дзеркало й вжахнулась. Це була катастрофа. Якби Лорна сама не вдягалася так само божевільно, я подумала б, що з мене безсовісно знущаються. Дякувати Богу, Лорна дозволила взути мені мої мешти.
Ми домовилися зустрітися після пар, о пів на п'яту, біля театру юного глядача, де в Лорни відбувалися репетиції. Лорна ходила до театральної студії. Після репетиції ми з нею мали піти до якихось приятелів «слухати музику».
Такого сорому, якого я зазнала в університеті через свій вигляд, за своє свідоме життя я ще не мала. Я ледве стримувалася, щоб не зірвати з себе цю дурну безформну хламиду, яку до мене носила стара, некрасива жінка. Мені здавалося, ніби мене вигнали з хати батьки і я бідую, ходжу по людях, вдягаючись у чуже дрантя. Я хотіла додому, хотіла знову стати собою, заплести волосся в косу…
Коли я згадувала, що Лорна постригла мене, на очі наверталися сльози. На мене і так витріщався весь потік. Я стримувала себе, ховаючи обличчя в долоні. Коли сльози відходили десь вглиб каналів, я знову могла відкрити обличчя.
На перерві я чула, як мене обговорюють хлопці. Ключовим словом було: дура довбанута. «Боже, як мені це стерпіти?» – питала я себе. Але твердо вирішила пройти цей шлях.
На мобільний продовжували приходити виклики від Йостека, валили есемески. На дзвінки я не відповідала. Повідомлення холоднокровно стирала, не читаючи. Я вирішила йти до кінця.
Але не витримала, одягла пальто і так просиділа всю третю пару в душній аудиторії. Згадки про Йостека, що зринали у зв'язку з цим пальтом, роздирали мені душу.

Коли ми зустрілися з Лорною, я зрозуміла, що боюся сказати таке, що може їй не сподобатися. Боюся зрадити себе чимось. Це було явним ухиленням від відьомського правила, та я не могла нічого зробити із собою, тому вирішила бути чесною принаймні в тому, що я безсила щось змінити на даний момент.
Ми мовчки йшли у невідомому мені напрямку – звісно, вела Лорна. Я хотіла порушити мовчання, хотіла поговорити про щось тепле й добре, що було між нами вночі. Ніяких ніжностей – але, безумовно, певний контакт був.

– Мені було дуже добре з тобою вночі, – сказала я.

Лорна гмикнула. Сьогодні вона була похмурою, навіть чимось озлобленою.

– Лорна, я тебе… я тебе дуже люблю…

Вона знову гмикнула.

– Але ти деколи така далека…

Лорна не відповідала. Важкий тягар знову здавив мені груди. Раптом я здогадалася, в чому може бути причина похмурого настрою Лорни.

– Це через Йостека? – спитала я.
– Сука, блядь, я йому покажу, – процідила вона з ненавистю.

– А що він тобі тоді сказав?

– Не важливо. Гемор мені заплатить за це.

Лорна називала Йостека не інакше, ніж Геморой. Я особисто з Йостеком вирішила перервати всі стосунки. Лорна ж про щось із ним бурхливо листувалася. Іще вона обмовилась, що випадково перетнулася з Йостеком на вулиці. Саме ця зустріч і стала причиною Лорниної люті.
Мене дивувало й непокоїло те, як швидко близькі їй люди ставали об'єктами її ненависті. Від цього я почувалася невпевнено. Захотілося змінити тему.

– А хто ці друзі, до яких ми йдемо?

– Ми йдемо до одного. Всі решта пустишки. Він відьмак. Дуже крутий відьмак.

– Можеш розповісти мені, що це в тебе вчора по хаті ходило?

– Можу, – як не дивно, озвалась вона. – А що ти хочеш почути?

Я згадала паралізуючий жах, який накотив на мене, коли щось ходило в сусідній кімнаті, а потім по коридору.
– Воно живе в тій кімнаті, куди ми не заглядали?
– Ага. Але вночі воно виходить.
– Воно небезпечне?
Лорна поглянула на мене своїми дивними, по котячому зеленими очима…

– Воно шумить вночі. Моя Машка дуріє від цього. Ми спимо при ввімкнутому світлі.

– Це через нього твою маму в лікарню поклали?

Вона задумалась.

– Можливо… Деколи воно торкається тебе. Коли ти спиш.

Більше мені говорити на цю тему не хотілося. Якось дуже виразно пригадався той холодний кошмар, до якого я доторкнулася в неї на хаті. Подумала, що сьогодні знову доведеться ночувати у Лорни, і зробилося по справжньому лячно.
Я спробувала забути про страх, переключити увагу на зовнішній світ. Ми йшли старою вуличкою. Синьо сірий колір кам'яниць контрастував із яскраво жовтим кленовим листям, що ледь не по коліна завалило тротуари. Листя приємно шурхотіло. Чомусь я подумала, якою ж мусить бути хороброю ця Лорна. Щодня вона повинна повертатися у квартиру, де накочується дикий, крижаний жах чогось потойбічного. Тепер я хоч трохи розумію, чому вона така дивна. І від чого вона тікає в кетамін.
Я сплела свої пальці з її, а потім швидко нагнулась і поцілувала в губи. Лорна усміхнулась. Контакт! Ми йшли, тримаючись так за руки, вздовж важких сірих стін, шурхотіли листям під навислим небом. Зараз «йобане чмо» здавалося нестрашним, але його реальність, його небезпечність робили світ моторошно таємничим. Це осіннє світло, ці хмари, це листя – все дихало загадковістю.

Ми завернули у пропахлий котячими сцяками двір і піднялися по сходах на третій поверх.
У квартирі вже було п'ятеро людей: троє чоловіків і дві дівчини з жахливим макіяжем. Чоловіки, хоча на вигляд різні, все ж мали дещо спільне. Напевне, то був певний вираз в їхніх очах або відтінок шкіри… Принаймні щось групове було виписано на їхніх обличчях.
Вся компанія розмістилася на великій канапі й двох фотелях. Вони курили цигарки, струшували попіл у переповнену попільничку, що стояла на низькому журнальному столику між фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприців і розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамін. З потужної «аудіовежі» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жіночого вереску, металевого брязкоту, неприємного скреготу й моторошних відлунь.
Я одразу відчула, що ці люди настроєні проти мене. Я між ними чужа. Лорна – своя, а я – зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуації. Я привіталася. Всі кивнули у відповідь. Ніхто не представився і не спитав, як мене звати.
Чоловік, якому вже було десь під п'ятдесят, почав ладити шприци. Він був на двадцять – двадцять п'ять років старшим за інших, але вдягався, говорив і поводився приблизно так само, як і ті, молоді. Ще раніше я збагнула, що то і є «відьмак», про якого казала Лорна. Нічого дивного в його некрасивій зовнішності я не помітила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього.
Розмовляючи з Лорною, він дивився тільки на неї, я ж була пустим місцем. Говорили вони про Йостека.

– Мені треба полякати одного придурка, – говорила вона цьому старому. – Реально так полякати. Можеш навіть покалічити. Мені пофігу. Він заслужив, придурок довбаний.

– Спробуємо, – відповідав старий. – Це не той, бува, якого ти приводила із собою?

– Той самий. Гємор, карочє. З заїбав, бля. З замочила б с суку, – просичала вона.

Мені стало жаль Йостека. Він не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна. Але я нічим зарадити не могла. Бо розуміла, що Лорні справді краще не переходити дороги.
У цьому неприємному товаристві мені було незатишно. Все ж я вирішила намагатися бути спонтанною. Чудово розуміла, що Лорна привела мене сюди неспроста – це було ще одне випробування для мене. Вона спостерігала за мною. Кожен мій рух вона глибоко відчувала і точно знала, коли я є сама собою, а коли – імітацією.
Я сіла на диван поруч із довгокосою білявкою з густо обведеними тушшю очима. Білявка була вся в чорному, тільки міні спідничка була дитячої рожевої барви. Ця наївна спідничка разюче контрастувала і з важкою косметикою білявки, і з її чорними капронами в сіточку. Раптом я злякалася цієї півчини. Мені здалося, що вона трохи не в собі.

– Привіт, я Жанна, – мовила я неголосно до білявки.
Та якось дивно посміхнулася, і проігнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидів на фотелі. Сука, подумала я.

– Тобі скільки? – спитав мене «відьмак», набираючи в черговий шприц розчин.

– Два, – відповіла за мене Лорна.
Старший глянув на неї й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправді йому не п'ятдесят, а, можливо, тільки тридцять п'ять, просто він забагато перепробував різної хімії. По черзі чоловік вводив кетамін усім присутнім. Тут я побачила, як колють у плече. Вколоті зразу ж відкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передпліччя і чомусь думала, що приходу все нема та й нема, можливо, мене на цей раз не торкне. В той час старший проробляв дивну маніпуляцію. Спершу він вколов собі кетамін у плече, а далі почав швидко намацувати голкою вену. Побачивши, що я дивлюся, він сказав:

– Кубик в м'ясо, кубик по вені.

Одразу ж я відчула, як мене загрібає з нелюдською силою. Повторився кетаміновий свист. Я тримала очі заплющеними, та все одно бачила, як плавно грузне моє тіло в канапу, на якій сиджу. Так само плавно роз'їжджалися, розпливалися всі речі навколо. Замість них залишалося щось чітке, оформлене, виразне – але абсолютно не пристосоване для словесного опису. Якби час був піском, а море – часом, я сказала б, То кетамін – це буря в пустелі на дні океану.
Як і минулого разу, десь хвилин через сорок я почала усвідомлювати, що насправді моє тіло лежить на канапі у підозрілій квартирі. Хоча слово «насправді» все ще було далеким від категоричності.
Решта народу теж почали ворушитися. Мені хотілося ригати. Побігла в туалет і довго довго вибльовувала із себе сніданок, спожитий в університетській «корчмі».
Далі ми сиділи, майже без руху, і курили.

Поступово здатність до мовлення повернулася, і вони почали говорити (я слухала). Розмова відбувалася ніби між двома сторонами. По один бік Лорна, по інший – решта. Для мене це було показником її влади, сили: мовляв, одна вона коштує більше, ніж всі вони разом узяті.
Тільки старий і я мовчали. Але те, що ми мовчали обоє, не передбачало, що я таки зможу зараз взяти й заговорити. Старий був органічною частиною товариства. Я була чужою.
Лорну стали питати про мене, так наче мене тут не було. Наче я вийшла в туалет і вони пліткують про мене.

– Вона шо, дура? – спитав один із хлопців.

– Не твоя справа, урод.

– А чо' в неї такий прибацаний вигляд?

– На себе подивися, довбойоб. Вона внутрішньо вільна людина.

Ці слова були прийняті товариством під колючий смішок. Мені захотілося щось зробити – піти звідси або принаймні перевести розмову на іншу тему.

– Я пойняла! – раптом озвалася білявка, що не захотіла зі мною знайомитись. – Лорна хоче з неї зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорна?

– Вона буде внутрішньо вільною, як і я. Ви всі в гріху. Та вам цього не зрозуміти.

Людиська при цих словах вже відкрито розреготалися.

– Ну ти, Лорна, даєш, – сказав один пересмішник. – І який у неї поступ? Вільна вже вона внутрішньо чи ні?

Лорна подивилася на мене, а потім на них. Я була в шоці від цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? Мені було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна – з них. Але кожен – на своєму рівні. Тому жодна зі сторін не помічає цього.

– Можете перевірити її, – сказала Лорна. – Перевірте, наскільки вона вільна. Хулі я вам буду говорити?

– Слухайте, я придумала, – стрепенулася та сама неприємна, зазнана білявка, до якої я потроху починала чути справжню ненависть. – Давайте цій дурі придумаємо якесь завдання. Лорна, можна, вона зробить якесь наше завдання?

Цього я вже не витримала.

– Ей… Та перестаньте… Не можна так себе поводити… – сказала я, і на хвилю в кімнаті запала мовчанка.

– Ох, ніфіга ж собі! Воно вміє говорити! – присвиснув здивуванні один із хлопців. Я відчула: от зараз не втримаюся і зроблю щось божевільне… Мною колотило від страху, образи… і від люті. Я не буду плакати, говорила я собі, вони не побачать моєї слабкості. 

– Давайте хай вона роздягнеться догола, – сказала коротко стрижена брюнетка, та, що сиділа на фотелі й здебільшого мовчала. В її лисячому личку було щось таке зловтішне й хтиве, ніби вона ще в дитинстві любила двозначні ігри.

– Хай вона роздягнеться догола, вилізе на стіл і щось нам заспіває, – закінчила її думку білявка.

Мої губи затряслися. Ні, Лорна не допустить цього…
– Лорна… – шепотіла я, та Лорна вичікувально дивилася на мене. Лорна не могла (або й не хотіла) рятувати мене. Я нічого не могла вдіяти із собою: щось у мені наказувало роздягатися. Ковтаючи сльози, я почала стягувати з себе цю дурнувату спідницю, вона не піддавалася, тоді я силою рвонула її, ґудзики полетіли на підлогу, я не розуміла, що робиться, але продовжувала роздягатися.

– На стіл залізай, – сказав один із хлопців.

– І ліфчик давай… туди ж…

Сльози закривали мені світ. Я вже не бачила їх облич, не бачила кімнати, тільки знала, що, як у кошмарному сні, стою перед ними в самих трусах і спущеній до колін подертій дурнуватій спідниці, бридка, заплакана, беззахисна і зруйнована. Я не могла говорити, тільки губами подовжувала шепотіти крізь ридання:
– Лорна… не треба… Перестаньте…

– Співай давай, – кинула білявка, і щось у мені тріснуло. Я кинулася на неї з розчепіреними пальцями, я хотіла пазурами видерти їй очі, але ноги заплуталися в спідниці і я обличчям впала прямо на кант столу. Відчула, як кров полилася на лице. Далі все потемніло. Я не бачила нічого, тільки чула свої ридання. Хтось кинув на мене моє пальто, яке мені купив Йостек, і я накрилася ним. Цієї миті я стиснулася в точку, нескінченно малу точку болю посеред незмірного океану образ і зневаги, я хотіла здохнути, здохнути, здохнути. Щезнути… Я продовжувала стискатися і стискатися, і через якийсь час я зрозуміла, що мене більше немає.

Ми йшли вулицею. Була ніч. Мені було холодно. Під пальтом я була голою. Де мій одяг, я не пам'ятала. Як ми вийшли з того пекла, я теж не пам'ятала. Розбита брова боліла. Здається, я почала впізнавати район. Тут живе Лорна. Через кетамін я не розуміла, чи все те дійсно було, чи мене так по чорному криє, і насправді я глибоко в галюцинаторному завитку. Я втратила орієнтацію в просторі. Але зі мною була Лорна. Вона вела мене за руку.
Ще через якийсь час я відчула наростаючий біль у пальцях правої руки: середньому та вказівному. Зір не фокусувався, тому я піднесла руку до самих очей. Побачила, що нігті на двох пальцях виламані, вони задерлися й трималися лише на тоненькому м'ясі.
Крім того, я зрозуміла, чому ж так холодно: на моєму пальті бракувало кількох ґудзиків, і якщо не притримувати його поли, пальто розкривається, і морозне повітря обпікає мені голі ноги й груди.
Біля входу в під'їзд нас чекав якийсь молодий чоловік у капелюсі. Він видався мені смутно знайомим. Чоловік перегородив нам дорогу.

– Відійти, бо вб'ю, – прошипіла йому Лорна.

Чоловік кинувся до мене, та Лорна затулила мене собою.
– Жанна! – крикнув він. – Що вона з тобою зробила? Жанна, ти пам'ятаєш мене?

Я не пам'ятала, хто це.
Молодий чоловік раптом витягнув з кишені пальта револьвер і спрямував його на Лорну.

– Відпусти її, відьмо, або я стрілятиму.
Я зрозуміла, що цей незнайомець з револьвером хоче скривдити Лорну, і кинулася на нього. Від несподіванки чоловік зойкнув, а револьвер вистрілив. Щось свиснуло повз моє вухо, і тільки потім я побачила сліпучий спалах і відчула удар пострілу по барабанних перетинках. Від звуку я миттю пригадала: чоловік з револьвером – Йостек.

– Іди геть, – сказала я йому.

Він подивився на мене. Подивився на Лорну. Розвернувся і побіг, притримуючи однією рукою капелюха на голові. Поли його пальта тріпотіли й розвівалися. Він біг, не озираючись.
Лорна повела мене за руку до себе. В хаті вона подерла на смуги стару ряднину і перев'язала мені поранені пальці. Біль чимдалі ставав сильнішим. Я сказала про це Лорні. Вона дістала з шафи пляшку горілки і налила мені повне горнятко.

– Пий, – наказала вона.

Я зробила кілька великих ковтків і ледь не вдавилася. Врешті горілка впала у шлунок і підірвала там все к чортовій матері. Ударна хвиля прокотилась по моїх руках і ногах.
Руки в мене тряслися, як у старої алкоголічки. Ніби спалахами я пригадувала, як ми йшли на цю квартиру до «відьмака» і яким тоді все видавалося безпечним. Пригадала розташування фотелів і дивана. Чотирьох чоловіків. Спогади були насичені таким відчуттям жаху й безвиході, що мене всю почало трусити.
Пораненими пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що більше не зможу керувати цією рукою взагалі: якась вона була дерев'яна.

– Я не пам'ятаю, як ми вийшли звідти, – сказала я Лорні.

– Ти їй порвала фейс. Своїми нігтями.

– О Боже.

– Вона сказала, що коли побачить тебе, приріже.

Я сумнівалася, що білявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився.

– Ти зробила все правильно. Так тій сучці й треба. Буде знати, як до моїх подружок чіплятись.

Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собі. Жар від горілки мені подобався, вона відключала в мені зайві прилади й цим заощаджувала психічну енергію.

– Пам'ятаєш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто? – озвалася Лорна.

Я кивнула.

– Момент настав, – сказала вона.

Не відриваючи від мене погляду, вона забичкувала цигарку і потягнулася по наступну. Запалила. Під її поглядом мені здалося, ніби час огорнув нас якимсь покривалом, відгородив ним від решти світу. Таке буває під снігопадом, тоді теж можна відчути, як час ніби пригальмовує, переносить у задзеркалля.

– Ти відчуваєш це? – спитала я, маючи на увазі сповільнення часу.

Лорна кивнула.

– Це моя нагода бути щирою. Слухай… Діло було давно, у Казахстані, неподалік від озера Шайтан коль, у лісистих горах… Звідти відкривався прекрасний краєвид, тепер я розумію, що тамтешня природа нагадує Карпати.

Відбулося це 23 вересня 1987 го року, якраз напередодні мого дня народження. Я була зовсім ще мала і мені було погано – ось ось мені мало виповнитися чотири роки, а мама з татом були десь далеко далеко, здається, вони полетіли літаком кудись – чи то в якийсь Красноярськ, чи ще де. А мене залишили у дяді Валєри, який жив у маленькому казахському містечку з дивною назвою Каркарали. Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта і подарунків, а замість цього всього буде тільки мій дядя Валєра.
Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами і жилавими, вкритими густим волоссям руками. Він завжди ходив у тій самій квітчастій червоній сорочці й військових штанях, відвислих на колінах… Від багаторічного прання його сорочка з червоної стала блідо рожевою, а штани тьмяно багнистими. Пам'ятаю, я довго довго дивилася на сорочку дяді Валєри й дивувалася, чому він називає її «червоною», якщо вона ледь рожева. А потім, ніби піддалася його вірі в те, що сорочка справді червона, і сама почала сприймати цей бляклий відтінок як «яскраво червоний». Це виявилось просто: треба тільки трішки обдурити себе всередині, і сорочка справді перетворюється на «червону».

До дяді Валєри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, він мені дуже подобався, тому що був смішний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З іншого боку, я не раз чула, як мама говорила моєму татові, що дядю Валє ру вона в себе дома бачити не хоче, їй цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами і того голосу, яким вона завжди відгукувалася на мої недоречні запитання. Тато підкорявся мамі, і коли дядя Валєра приїжджав до нас до Львова, я відчувала неприязнь і напруження у квартирі, пов'язане з його приїздом.
Тому, хоча особисто мені дядя Валєра нічого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розуміючи, правда, за що.
Мабуть, мама боялася дяді Валєри, тому що в нього були закручені вуса і багато чорного волосся на тілі. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю Валєру без одягу (я бачила). Чомусь мені здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, і боїться.
Отож дядя Валєра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким він працює, мама сказала, щоби я йшла у свою кімнату, а дядя Валєра сказав, що він працює фокусником. Але мені чомусь після маминого тону («ану марш до кімнати») розхотілося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дяді Валєри в Каркарали, я дізналася, що дядя Валєра працює ніяким не фокусником, а смажить шашлики на базарі.
Мене завезли до дяді Валєри на цілих два місяці. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти і не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого літа, тож лікар сказав мамі, щоби мене повезли десь, де тепло і сухо. Мама з татом приїжджали до мене в Каркарали раз за все літо, а тепер так виходило, що на мій день народження вони якраз і не приїдуть. Глибоко в душі я надіялася, що дядя Валєра знає мою потаємну мрію про діапроектор, але щось мені підказувало, що дяді Валєрі не до мене і не до омріяного мною діапроектора.
Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав:
«Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса».
«Якого, дядь Валєра?»
Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими від зараз вчиться у школі.
«Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?»
На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.

Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір'я вже затемна, дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.
Я пам'ятаю, що тільки но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.
Зійшло сонце, забарвивши все у ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.
«А тепер, кицька, – сказав дядя Валєра, – ти повинна змусити сонце потемніти».
«Як це, дядь?»
«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».
Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.
Дядя Валєра розсміявся.
«Терплячішою треба бути, кицька», – сказав він і сів на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тільки чула його голос.
«Ну ж бо, пробуй знову».
Я заплющувала очі й уявляла, ніби сонце темніє, розплющувала – але воно як світило, так і світить на небі. Мені здавалося нерозумним сподіватися на те, що така яскрава і недосяжна річ може потемніти, але дядько змушував робити спроби знову і знову.
«Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб».
Але в мене нічого не виходило.
Дядя Валєра втішив мене, що зразу воно й не буде виходити, після чого закурив таку їдку папіросу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його більше не цікавила – дядя Валєра, босий, сидів по турецьки на кам'янистій землі, і весь віддався хіба втягуванню дивовижно білого і густого диму з цигарки та позиранню на сонце.
Я наділа панамку, бо сонце почало припікати. Раптово мені самій захотілося пригасити на кілька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сіла так, як сидів дядя Валєра – боса, по турецьки – натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».
«Дядя Валєра, а що ти куриш?»
«Я не курю. Я торкаю небо».
«А нащо ти його торкаєш?» – спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.
«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».
Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.
«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.
«Ну дядь а а… Ну дай!»
«Мала ще ти».
«Ну дядь а а… ну да ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».
«Сказав – ні».
«Ну дядь а а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»
«Не буду», – погодився дядя.
«Ну тоді да а ай неба!»
Дядя підвів очі.
«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».
«Поцілувати?».
«Так. В губи».
Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.
«Злякалась?»
«Чого це злякалась? Не злякалась».
«Тоді ходи сюди, кицька».
Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.
«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»
Я подумала й кивнула.
Дядя Валєра зробив глибоку і довгу затяжку і показав мені, щоби я видихнула повітря. Я видихнула і завмерла, не знаючи, що робити далі. Дядя Валєра нахилився до мене. Його очі блищали, як два скельця. Він дивився прямо мені в очі, і я раптом відчула, що голова моя пішла обертом. Його губи наблизились до моїх, і дві велетенські долоні стиснули мою голову, а дяді Балерині потріскані губи притиснулися до моїх. І тут мені забракло повітря, але руки дяді Валєри не дали моїй голові смикнутися. Гарячий осінній дим увірвався мені в легені прямо з дяді Валєриного рота. Дим був таким пекучим і різким, що мої груди мовби обпекло вогнем. Я відсахнулася від дяді Валєри і почала страшно кашляти. Такого приступу кашлю я не мала, навіть коли хворіла взимку. Не знаю, що зі мною робилося, та поки я кашляла, здавалося, ніби повз мене минає вічність.
Нарешті в мене всередині трохи заспокоїлось. І на цілому світі раптом завмерли всі всі звуки, залишилася тільки велетенська, мов небо, тиша.
«От тепер ти зможеш загасити сонце», – сказав дядя Валєра.
Я витерла губи від дядькової слини. Але руки були мов не мої – ватяні й важкі. Я чомусь подумала, що руки наїлися сонця і зараз сито сплять.
«Давай, кицька, загаси сонце».
Я заплющила очі й почала гасити його, як це робила раніше. Крізь повіки просвічувалось сонячне проміння, й від нього на внутрішній стороні фантазії замайоріли захоплюючі мультики. Я намагалася зрозуміти, про що ці мультики, але і їх персонажі, й сюжети були на диво абстрактними. Я розплющила очі й побачила, що сонячне світло стало ніби трохи тьмянішим.
«В тебе вже виходить, – сказав дядя, – але продовжуй. Загаси його повністю».
Моє серце забилося хутчіше. Я напружилася ще трохи. Мені здавалося, ніби я бачу із заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову і – дивовижно! – побачила дядю Валєру, як він усміхається.
Я продовжила гасити сонце, відчуваючи, що справа зрушилася з місця.
Зненацька моє тіло обійняв такий крижаний вітер, що я виринула з якогось напівсну, змістом якого було моє неперервне, й за силою ні з чим не зіставне бажання загасити сонце. Я розкрила очі й побачила, що світ занурився у напівморок. Враз замовкли всі пташки, цвіркуни. Тільки десь дуже далеко валували собаки. Моє серце охопило неймовірне почуття жаху.
«Що я наробила!»
Мені стало так тривожно й моторошно, що по руках забігали мурашки.
«Тобі це вдалося, кицька», – тихо мовив дядя Валєра.
«Дядя Валєра, дивіться, що я наробила! Я не хотіла!»
Зробилося ще темніше. Стало холодно, як уночі. Мені зробилося лячно, як ніколи, я зрозуміла, що накоїла непоправне, і заплакала.
Боже, я загубила цілий світ! Тепер весь світ загине без сонця!
З'явися, благаю, з'явися, молилася я до сонця, але ставало тільки темніше й холодніше. Я відчула, що на моїх плечах зараз лежить відповідальність за всесвітнє лихо. Люди мені цього не вибачать! Що мені тепер скажуть мама, тато, бабуся?
«Це все ти мене намовив!» – верескнула я до дяді Валєри.
«Ні, кицька, ти сама цього хотіла. І воно – бачиш – сталося! Тепер ти чарівниця!»
«Я зла! Через тебе я стала зла! – скрикнула я. – Я тобі цього не прощу! Це ти мене змусив!»
Я вже ридала на повний голос. А потім щось ніби штовхнуло мене – я вибігла на сам краєчок обриву і розвернулася до дяді:
«Дядя, це все ти винен! Не я!»
І, не вагаючись, стрибнула зі скелі вниз.

Лорна замовчала.
Я дуже добре встигла вивчити синці у неї під очима, вивчила все її обличчя напам'ять. Тепер я розуміла її обличчя. Як єгиптолог розуміє кам'яні таблички, так я розуміла її риси. Може, в деяких нюансах я не була впевнена, що означає цей чи той ієрогліф, але історію, що стояли за ними всіма, я щойно почула.
Ні слова не кажучи, Лорна повела мене в ліжко, і ми завалилися спати.
Йобане чмо в той вечір і ніч нас не турбувало.

Я подивилася на Віру, чи вона ще не спить. Віра втупила погляд у кутик намету. Мабуть, моя історія її нагрузила.
– Ти не шкодуєш, що погодилася слухати мене? – спитала я.
– Що ти, котику. Мені треба трохи часу переварити це. Я просто… ніби в транс якийсь ввійшла. Але я рада, що ти не побоялася мені розказати це.
Я кивнула.
– Це ще не кінець. Але я мушу трохи перепочити. Ці спогади забирають всі сили.
– Тоді пішли поїмо?
Дощ припинив шурхотіти об тент, відчувалося, що надворі вже сяє сонячне проміння. Я з неохото розстебнула нагрітий ізсередини спальник, одягла штани.
– Жанно?
Я обернулася до Віки… тобто Віри. Вона швидко поцілувала мене в губи і першою вилізла з намету. А я на хвилю відчула себе дивно. Наче все було химерним гарячковим сном, і насправді я – Йостек, у мене температура, я не можу заснути, кручуся, мучуся. Де ти, Йостеку?… Стискається серце.

Від згадки про Жанну в мене стискається серце. Я від самого ранку намагався бігати туди сюди по Шипоту, аби розвіяти важкі думки. Мене непокоїть Лорна. Я хочу знайти її й поговорити з нею про Жанну. Нарешті час це зробити.
Заглядаю до наших учорашніх друзів панків. Вони у важкому похміллі, навіть не мають сил привітатися вголос. Незважаючи на їхню хворобу, я став добиватися правди про вчорашнє. Заговорив з тим хлопчиськом на прізвисько Цой. Спитав його, що тут учора творилося, бо, мовляв, дівчата нічого не хочуть розповісти.
Цой, важкий та кислий, втомлено сідає на пеньок і закурює, нарешті починає кволо оповідати, як Лорна хапала траву. Спершу, каже, ніби нічого, реготала, як усі… а потім почала говорити, що вона з духами спілкується.
– Ну, – каже Цой, – ти знаєш, брат, під травою такі речі в саму душу попадають. Ми з пацанами, канєшно, почали брати її на прикол, типу, вася, дай дупля, шо ти гониш, які демони, а вона бачить, що ми висаджуємся, і давай про світи тіней нам розказувати, як вона під кетом туди лазила. Ну, ми з пацанами того кету не пробували, але нам у Львові розказували, що з ним краще не балуватись. Ти пробував? – питає він мене.
– Пробував, – кажу я, і Цой здивовано дивиться на мене – чистюлю очкарика в білих джинсах. Я відчуваю, як спалахують мої щоки, і показую Цоєві розказувати далі. Біля нас вже зібралися решта хлопчаків, поставали, повпирали руки в боки і давай навперебій згадувати вчорашній накур.
– Карочє, Лорна ваша нас конкретно нашугала. Тут скри вати нема шо, ми всі пересцали по повній програмі. Особливо, коли вона сказала, що зараз викличе свого демона з там того світу.
– Та, – встряє один із друзяк Цоя, якщо не помиляюся, Артьом. – Сіла вона до вогню, закрила очі і давай бурмотіти: «Демон демон, появися! Демон демон, появися!» – знаєш, як у дитинстві ми робили? Ну, нам не страшно, нам то все ясно стало: просто тьолка гонить собі по обкуру. А от подругу цю її жалко було… як там її? Джулька?
– Жанна, – підказують йому.
– …точно, Жанну вашу жалко стало. Вона як кинеться до тої вашої Лорни, і давай її трусити за плечі, щоб та перестала демонюг визивати. Розумієш? Вашу Жанну сильніше всіх накрило. А Лорні хоч би шо, далі собі шепоче там. Ну, ми спершу сидимо, хіхікаємо за цим всім ділом, а потім до нас доходить: оце так дєвки обкурились в жопу! Пора вже їм роздуплятися! І нам чогось, знаєш, страшнувато стало.
– Чого? – питаю я.
– А от так. Просто стало страшно, наче й без причини. Жанна хникає, просить не робити поганого, аж тут Лорна як гаркне до неї: «Ану сідєть, собака!» І Жанна сідає так по собачому. «Лежать!» І вона лягає. Ми припухли. Думаєм собі, оце так нам траву Баба Маня підсунула. І значить, Лорна та ваша демонюг визиває, а Жанна молить її не робити того, бо тоді всім нам кришка.
– Пес Дець, – підказує Артьом. – Забавний такий песик, що підкрадаєтся непомітно.
– Ну да. Капут нам всім – так Жанна це собі все уявила. Аж тут в один момент стало тихо тихо так… Тільки чути було, як дерева шумлять. Раптом вся наша братва взяла і за втикала.
– І вітер рвонув, – сказав хтось із хлопців. – Ледь вогонь не погасив.
– Точно, було таке, – підтверджує Цой. – Такий сильний вітер подув, що вогонь на мінутку взяв і затух. І тоді ми злякалися в натурі. І Лорна сказала, що вони прийшли. Демони, блін, прилетіли. – Цой приставляє великі пальці рук нігтями собі до плечей і тріпоче рештою пальців, ніби показує пурхаючу пташку.
– І ти знаєш, брат, я повірив їй.
У мене по шкірі майнуло морозцем.
– Сидимо, значить, мовчимо, ніхто пікнути не наважується. Такий, блін, ужас накатив, що ми ледь не всцялися. Ніби в натурі шось за спиною стояло в нас. І нам чомусь здалося, шо Лорна з нами зараз зробить таке, як із вашою Жанною. Собачок собі з нас зробить.
– Вона її загіпнотизірувала, – висунув припущення Артьом. – Як ото Кашпіровський.
– Та нє, – заперечує хтось із хлопців. – Вона їі зазомбірувала. 
– То один хрін, пацани. Жанна, коли почула, що демони вже йдуть, вся аж затрусилася, впала на коліна і почала благати не віддавати її. А Лорні тільки того й треба…
– Точно, – підтверджує Артьом. – Єсть такі люди, інших по накуру залякувати люблять… Дуже стрьомні люди.
Хлопці злагоджено зітхають. Видно, вчора й справді було їм непереливки. Цой підхоплює, де спинилися:
– Ну, і Лорна, щоби ще більше нашугати, каже: за то, шо Жанна ії не хотіла слухатися, вона віддасть ії демонові. І тут почалося таке з дівчиною робитися…
– Істерика настояща…
– …да, шо ми поняли…
…да, ми поняли: треба вас кликати. Ви хлопці характерні, напевне знаєте, як своїх тьолок з розетки виключати. От Віра – Вірка, чесно скажу, сама твереза людина вчора була, правда, пацани? її ми і послали по вас. От.
І Цой закурює заслужену цигарку, дивлячись мені за спину – на гори. А в горах усе йдуть дощі.
– До речі, – питаю, – а нині ви Лорни зранку не бачили?
Хлопці кажуть, що ні. Хтось жартує, буцім її забрали демони, Цой нервово гмикає. Відчуваю, як млоїть на серці. Хтось кинув заспокійливу фразу про те, що дівчина після такої нічки просто пішла на природу. Мовляв, кожному деколи треба побути самому.
І тільки но цю фразу було сказано, як одним махом всі ірраціональні тривоги розсіялися, і я відчув, як кожному з нашої групки стало легше на душі. Фізично легше, ніби ми зняли з себе непосильну відповідальність. Після мутної історії про демонів таке просте пояснення вирвало з моїх губ щасливе зітхання.
Подумати тільки, чому я так напружився із самого ранку? Наче й справді щось літало в повітрі, а тепер відлетіло. А ось і сонечко виглянуло, і небо стало розвиднюватися. Полегкість.
Мені добре сиділося у панків. Може, тому що на мене дивилися з повагою, а може, тому що тим пацанчикам і справді було пейбл, панки вони чи не панки. Вони сподобалися мені. Дуже сподобалися.
А потім з хлопчаками стало нудно, і я пішов у табір з від чутям згаяного часу. Лорни не знайшов, про Жанну не поговорив. Все тупо і безнадійно. Жанночо моя, ну що ж ти така безпорадна?

Я думаю, що Йостек цілком бепідставно вважає мене безпорадною. Після того, як я відкрила Вірі душу, в мені навпаки – з'явилося відчуття впевненості. А може, це справді той дядько щось залікував у мені.
Була вже, певно, третя пополудні, але навдивовижу темно було довкруг, ніби саме повітря набрало дивного темного притінку. Біля мокрого попелища повзав догори задом дядь ко екстрасенс. Цей Алік намагався роздмухати вогонь. Я сіла біля Віри на колоду і накинула нам на спини спальник. Я подумала, що зовсім не шкодую, що розповідала про себе Вірі. Хоча вона теж не від цього світу, як і Лорна, але з Віри йшло світло. Я вилила їй застоялий бруд, а вона мене наповнила легкістю і свіжістю.
Алік випростався, витер з чола піт, трохи віддихався. На нім шкіряна куртка із закльопками й ланцюжками. Германова куртка.
– Ну, як спали? – киває він нам.
Я мовчу. Мені ніяково з ним розмовляти.
– Нормально, – каже Віра. – А де решта? Де Йостек, Герман? Де Лорна?
– Пішли. Всі пішли. – Алік махає пухкою ручкою у бік гір. – Герман закінчив свій фестиваль. Йостек пішов у ліс. А де Лорна, не знаю.
– Як це – закінчив фестиваль? – питається Віра. – А намет його? А спальник?
– Забудь про Германа, – каже Алік, трохи змінивши тон. Зараз він не жартує. – Герман… пішов своєю дорогою.
Я пригадала його, цього чоловіка, котрий теж чомусь вирішив приїхати на фестиваль самогубців. Я його остерігалася: у нього був затравлений погляд і важкий запах. Мені здалося, цей Герман якось по особливому виділяв мене з поміж інших, наче прагнув залізти мені в душу. Намагався зазирнути в очі… Ставав біля мене поруч. Але не наважувався заговорити.
Раптом мене вражає думка, що якби вранці поруч не було Віки, я свою історію могла довірити йому.
Тому слова Аліка мене торкають несподівано глибоко. Я відчула, що мені дуже дуже хочеться ще колись зустріти Германа, і щоб тоді його погляд не був таким приреченим.
– В нього все буде добре? – спитала я. Відчула, як підсту пають сльози. Це так по бабськи, плакати через будь що. На магаюся стриматись.
Алік впирає руки в боки, мовчить і злегка посміхається.
– Він сильний, – каже врешті Алік. – Він все зрозумів правильно…
Алік замовкає на півслові й дивиться ніби крізь мене.
– Я бачу, лапонько, твоє поле тримається. Тепер енергія перестане витікати з тебе, і ти поправишся. От і вже зарум'янілася. А там ще пару кілограмчиків набереш і будеш красотулькою… А у тебе, Віро, я бачу, взагалі справи прекрасно після вчорашнього. Яскравий, чистий контур…
Раптом десь із за спини чується знайомий голос. Я здригаюся від несподіванки.
– Хо хо хо, наш маленький доктор Зло знову зомбує мир не населення?
Йостек, задиханий і спітнілий, вилазить на пагорб. Опинившись перед Аліком, він тут же падає на коліна і починає бити поклони, примовляючи тонким голоском:
– Божественний ви наш, порятуйте нас! Біте шьон, хелп ас, пліз!
– Ну для чого цей балаган, Йостеку? – каже Алік, зні чений. – Мені не смішно. І дівчатам не смішно. Перестаньте ж…
Алік хоче підняти Йостека з колін, але той починає верещати дівочим голосом: «Не треба, не треба, ай, заберіть свої лапи!» Алік полишає цю марну справу і просто стоїть, дивиться на нас, ніяково посміхаючись.
– Як бачите, шаманський сеанс не минув для Йостека без слідно, – каже він. – Шприца із сульфазином при собі, на жаль, не маю, але й підстав для паніки поки що теж не бачу.
Здається, Алік хотів пожартувати, та раптом мені на мить здалося, що ці слова серйозні. Що всі події останньої доби – преображения Віки у Віру, вчорашній сплеск ненависті в Лор ни, зникення Германа, моя незвична відкритість і навіть дивна (якась розбовтана) поведінка Йостека – суть кола на воді від одного каменя.
– Ой. Я зрозуміла! – вирвалось у мене. Алік уважно вивчає мене крізь окуляри.
– Розкажи, що ти зрозуміла? – питає він. І я вже готова розповісти про це неясне прозріння, коли
Йостек стає навколішки біля старого й починає вдавати, буцім робить Алікові міньєт. Він прицьмакує і примовляє:
– Мням мням… мммм, о гуру… який у вас божественний мням мням…
У мене округлюються очі. Я не впізнаю свого Йостека.
– По моєму, в пацанчика поїхав дах, – тихо каже Віра.
– А по моєму, – каже Йостек, відриваючись від свого заняття, – пацанчик просто хоче вам показати, що ви всі клюнули на його вудочку. Хіба ви не бачите, що це маніпулятор?
Йостек підіймається з колін і поправляє свої елегантні окуляри, знову стаючи тим Йостеком, якого я знала. Можливо, йому зараз навіть трішки соромно. Тому він продовжує:
– Ви не бачили, як вчора цей ваш гуру зазомбував Герма на? Ви ж були в панків! А тим часом тут теж неабищо діяло ся. Ваш гуру вам не розповів, куди подівся Герман? Так тоді я розкажу! Цей козел вивів бідного Германа на щиру розмо ву. Герман йому відкрився. Герман сказав нам – що він ра нима, слабовільна людина. Розумієте, Герман ДОВІРИВСЯ нам. А цей, – Йостек тицьнув пальцем у бік Аліка, – цей жук СКОРИСТАВСЯ МОМЕНТОМ. Він наказав Германові роздітися догола і йти в гори… і здохнути там!
Алік буряковіє і починає дрижати.
– Все було зовсім не так! Це була висока мить для Германа… для мене!… Висока мить!
– Що? – Йостек єхидно примружується. – Правда очі коле?
– Ану закрийся, – наказує Йостеку чийсь голос. Він моментально припиняє свій цирк. Я відчула, як похололо все всередині мене, а потім запалало гарячим. До нас підходить Лорна.
– Я маю сказати вам всім важливу річ. Те, що я хочу сказати вам, стосується демонів. Це я привела їх сюди, а вони привели сюди вас.
Лорна поглянула на мене.
Я сковтую тверду грудку в горлі й киваю у відповідь. Мною починає трусити – як завжди, коли говорить Лорна. Я чую в її голосі ті самі відьомські переливи, котрі зводять мене з розуму. Не в переносному, а в цілком конкретному значенні.
– Ще одна, блін, відунка, – буркає Йостек, проте помітно охолоджується. Він складає руки на грудях і дивиться на нас усіх з погордою. А ми – ми всі розвертаємося до Лорни.
– Воно вже не перший рік біля мене. Десять, може, навіть більше, років ми ходимо одне за одним, – каже Лорна і обводить нас поглядом. – Між ним і мною – зв'язок. Ми ніби змагаємося, хто сильніший: воно чи я. Його темрява чи моя непохитність.
– Хто це – воно? – м'яко питає Алік.
– Воно це воно. Те, Що Лякає. Сила без статі, але з чоловічим відблиском. Про нього я казала «Той», «Інший». Воно – це страх, який я пам'ятаю із самого дитинства. Страх – це його дихання. Скільки себе пам'ятаю, моє життя нагадувало сон, завжди готовий перерости в кошмар. Я ніколи не була цілком впевнена, що насправді існую. Завжди ніби кіно…
Я слухаю Лорну впіввуха, тому що вже чула її історію, і не раз. Насправді зараз чомусь я пригадую історію, яку почула від Лорни в ту ніч, після пекла на тій квартирі. Про те, як Лорна «гасила сонце», про те, як вона стрибнула у провалля і після цього мовби покотилася по зовсім інших рейках…
Мене не дуже цікавить те, що говорить Лорна зараз. Я більше думаю про цей її символічний підйом разом із дядьою в гори. Про те, як він дав Лорні «торкнутися неба». І про те, як вона таки «загасила» сонце. Мені спадає на гадку порівняння з метеликами, яких закрили у картонній коробці з під взуття, а вони намагаються випурхнути. Так і мої думки – про дядю, про Лорну і про сонце – б'ються об картон моєї голови…
– Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально – бути постійно пригніченою, ослабленою… бути постійно в очікуванні, що от от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.
Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблю цю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.
Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.
Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четветий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.
І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю, глибинно моєю.
Я збрехала собі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.
На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.
– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила його вперше? Як це було?
– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.
– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.
Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.
Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.
Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.
У кетаміні я зустрілася з ним лице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.
– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що воно поселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.
Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воно ходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воно виходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.
Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.

– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесною і роби тільки те, що хочеш. Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс мого життя не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тоді можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:
– Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його. Йостек враз червоніє.
– Не пизди, сучка! – вигукує він. – Ти не знаєш, через що я мусив пройти!
– А ти не матюкайся при дівчатах, – раптом відповідає Лорна. – Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, – Лорна киває на мене, – стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. – Лорна повертається до мене: – Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями…
Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що воно майже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його за мануху. Думала, я зроблю тебе вільною… А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, воно просто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воно ближче, ніж будь коли.
Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет – підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля – постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його. Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… після нашої спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воно ввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ… Сьогоднішньої ночі не пережити нікому.
Йостек гмикає.
– Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати… Люди… – він хитає головою, – люди… Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?… Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
– Які два інопланетяни? – питається він.
– Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко швидко мудрує.
– Все сходиться… – бурмоче він. – Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
– – Які ще здогадки, чорт забирай?
– Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»… так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно… – Алік розхвилювався не на жарт. – Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
– Аліку, поясніть нам, що робиться? – озивається Віра.
Алік починає, наче поривається злетіти.
– Послухайте, друзі, ось що. Мені снився нині віщий сон. Я вже давно не мав віщих снів, ще відтоді… Я їх умію добре розпізнавати, ці сни. Вони такі… такі дивні, їх не сплутаєш. А цей сон, друзі, був особливо тривожний. Мені снилося…
Ми прислухаємося уважніше. Поволі, ледь не пошепки, Алік продовжує:
– Снилося, друзі, що я сиджу біля намету, як оце зараз. Ви всі спите, а я сиджу сам і дивлюся на вогонь. І раптом помі чаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую – а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут. помічаю – лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти – такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима – і мій жах стає таким нестерпним… Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою – буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.
– І що в цім кошмарі віщого, питається? – скептично озивається Йостек.
– Ці істоти… вони реа льні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?
– Ну, як… те, що ти описав… воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує…
От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття – і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять Дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не роз гаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! – Алікове лице від напруги побагровіло.
– Блі і ін! Точно… – вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. – Я теж це зрозуміла!… Координатори і воно – це одна й та сама сила… Точно збігається… Безосо бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді… тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!
Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт. 
– Значить, вони хочуть нашої смерті? – питає він.
– Виходить, так, – відповідає вона. – Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців…
Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.
– Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреева в «Розі Світу» їх називають і/вами. У нашій брам фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми – якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! І/ви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати – раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю – це Лорна. Через неї діяли всі ці сили…
– А хочете, я вам розкрию секрет, – озивається Йостек. – Хочете секретик один почути? Мале е енький такий секретик, хочете?
Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:
– Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!
– Що значить – немає? – каже Алік. – Звісно, є!

 

– А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей – його теж організував я, а не якісь ваші демони.
– Не може бути, – каже Алік. – Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.
– О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки
рохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю клалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, остатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувало я… Попрошу присутніх не ображатися, я просто перепові аю факти і свої почуття, як то все було. Отже…
…Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона за ирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, дразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї як це так – вона забирає собі Жанну?!, далебі, злякало мене є більше.
Я відверто не розумів, що коїться. Тільки но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.
Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками члена ми СС… чи просто із жінками з членами… З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.
Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.
Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти – перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад. 
Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На есемес ки вона теж не реагувала. Я хвилювався.
Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: hiljwe nepywy meni . Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.
«А Лорну можна?»
«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», – відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лор нина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.
О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.
Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах… І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли у тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.
Від цієї згадки мені стало моторошно – далі я вже допивав каву, стар'аючись більше не задивлятися на вікна… І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше – мати рідна – тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься у мене своїми важкими очима. Як тоді.
Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.
Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір – час від часу припускався дрібний дощ, як буває у жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна – це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани), а я – не хто інший, як благородний месник лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:
1. «Лорна, в тебе нічого не вийде» 
2. «Лорна, сука йобана. Віддай мені Жанку» 
3. «Лорна, як там мама? 8)» 
4. «давай влаштуємо Швецію 8)» 
5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю». Особливо сподобалась мені остання – по чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили у паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми – я і вони – не перетинаємося. Почував себе привидом.
Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.
Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо… ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала – прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет клубу.
«ЦЕ ТИ тішся, бо скоро все закінчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБІ ПОРОБИЛА. ЛОРНА»
Спочатку я не в'їхав у зміст послання. Потім, коли в'їхав, спробував закритися (не знаю, як іще це описати), зробитися недоступним для інформації за допомогою відчуття, ніби Лорна належить одному світу, світу людей, а я іншому – світу привидів. Але не втерпів. Перечитав повідомлення ще раз і з деякою навіть панікою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому світі привидів. І її слова та дії навіть більше пристосовані для ЦЬОГО, ірраціонального часу сновидінь, в який мене закидує від недосипання, від накуру та ще в такий день, з притлумленим світлом, як оце нині. Я збагнув, що перебуваю на території суперника. А ще утямив, що затіяв прикру кашу.
Дома у поштовій скриньці лежав конверт без адреси відправника. Наплічна сумка, що я тримав за шлейку в одній руці, була важкою від продуктів. Я поклав листа до кишені й відкрив його вже в квартирі. В конверті виявився принт скрін з Google Earth – супутникова фотографія, на якій якраз помістився центр міста – квартал, де я мешкаю, і той, де мій офіс. Водостійким маркером мій будинок було позначено чорною точкою і стрілкою з підписом: йостек. Все це діло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. І кілька приголосних поруч: шбтздх! 
Я знав, це був прийом із магії, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому вигляді, викидаючи голосні. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощів: «шоб ти здох». І знак оклику. «Іди нахуй, відьма!» – сказав я вголос і показав кілька факів Невидимим істотам довкола мене. От же запара, нахріна я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона мені оголосила війну.
Можливо, я ще зможу виправити ситуацію і провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус кво.
Сідаю я на табуретку, стикаючись із думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» і набираю одним пальцем повідомлення.
1) «вибач, я сьогодні був накурений цілий день. Не знаю, що найшло (…)» 
2) «(…) тому, будь ласка, не бери до серця, я не хотів тебе образити (…)» 
3) «(…) вибач, будь ласка, я не шукаю собі ворогів ти розумієш про що я» 
Який жалюгідний тон ввечері після тих хоробростей, що вдень… Лорна любить, коли їй лижуть нижче спини, і саме в цю хвилину я відчув, що морально готовий трохи прогнутись і трохи лизнути, аби лиш не вступати у це виснажливе протистояння.
За якийсь час пройшла наступна серія.
«Сигілу отримав?» от: Лорна
Ответ: «Дя» от: Йостек
«Тоді іди нахуй зі своїми вибаченнями» от: Лорна
Все ясно, думаю собі, але відповідати вже не маю сил. «Сигілу» – аркуш з персональною анафемою і «побажаннями всіх благ» – роздратовано зминаю і жбурляю до мийки.
Поки я готував собі їсти, думки крутилися довкола них – Лорна і Жанна. Лорна + Жанна. Я міг тільки уявляти собі, чим вони там займаються в цій брудній Лорниній халабуді. Щодо моєї педантичної, як дехто вважає, любові до порядку й чистоти, Лорна висловилася в тому сенсі, що це від сексуальної закріпаченості. За допомогою банана вона запропонувала вдовольнити мене так, як, на її думку, я підсвідомо хотів, але не наважувався попросити. Такі провокації характерні для Лорни.
Господи, що вона узріла в Жанні? Які приховані інстинкти вирішила допомогти їй вивільнити з підсвідомості?
Вперта і всезнаюча, вона мене дратувала на відстані. У серці нив розпач за Жанною. Зрадили.
Від цих думок (або від недосипання, або на відхідняку від трави) в мене розболілася голова. Щось давило на мене.
Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.
Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.
Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки – воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього – причина й основа.
Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести. 
І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те, що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!
«Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко – глибоко! – помиляєшся, бейбі», – сказав я вголос. І замовк.
Тишею відповіла мені квартира.
Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.
До біса, вона таки вивела мене з себе!
І зразу ж наступна думка: спалити листівку!
Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив… що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами… Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя… Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.
Я витягнув з раковини сигілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.
«Заради Бога, не вдихни тільки цього диму! Це буде фатальною помилкою!»
От чорт! Думка ще більш параноїдальна, але я моментально відсахнувся від летючої кіптяви. І так розізлився, що з усієї сили вдарив ногою по балконній решітці. Зараза, чому я піддаюся цьому? Ці всі інфернальнощі не мають на мене впливу.
Я залишив папір дотлівати і покинув балкон. Голосно сказав порожній кухні:
«Ці всі інфернальнощі не мають наді мною сили! Я в це не вірю».

Від звуку свого голосу й тиші хати мені стало боязко.
Наступного дня на роботі у моїй приватній поштовій скриньці був мейл від Лорни.

93! 
Уродам превед. 
Вчора вночі я присадила на твою хату демона (стихія води 723). Він тепер буде у тебе жити гггг. Кароче, сам побачиш. Якщо думаєш, що з сиігілою це шутка, то глибоко помиляєшся, Гемор. 
Л. 
93. 93/93 

На що я відповів лаконічно й не без гумору:
Демон? ахуєть, дайте два%) 
шпрехен зі ідіш? 
кіш мін тухес, бейбі! 
Дома я передусім зачинив двері на балкон, звідки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав двері на балкон відчиненими: люблю, коли в квартирі свіже повітря. Але то було влітку, а тепер, коли почалися дощі, буду закривати.
Поки витирав підлогу, встиг відчути, що в хаті якось заду же сиро. Я збагнув дві, ба навіть три фішки, третя була далебі найприємніша: я куплю собі на зиму олійний обігрівач і буду всій тепломережі показувати великі факи.
А перші дві думки стосувалися головно того, що на дворі вже холодно, тепла вмикати ще не збираються і що не варто сподіватися на милість від ЖЕКу, а треба поставити в хаті колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрібно, і цим самим збільшити кількість факів у бік комунальних служб на 50 – 60%.
Раптом мені страшенно захотілося спати. Тягар дня давався взнаки. В мене буквально заплющувалися очі. Повіки стали важкими, мов свинцеві ляди. Це затертий вираз, але скільки в ньому правди життя! Я зрозумів, що коли й надалі сидітиму за столом і куритиму, то просто відрублюся тут же й, імовірно, згорю. Тому я придушив у попільничці сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати в квартирі) й провалився в пітьму.
І відразу прокинувся. Ніч злетіла, мов мить. Верхнє світло У спальні чомусь горіло. Напевне, звечора я був такий сонний, що забув погасити, так і ліг. Наступної секунди я вже стояв на кухні, геть не пам'ятаючи, як там опинився. Тут теж горіло світло і панував безлад, все було поперекидане догори дном. Холодильник відчинений і вимкнений з розетки. Якісь старі засмерджені продукти, подібних до яких я ніколи не тримав у себе в морозильнику, валялися на підлозі в калюжах талої води, на столі, в мийці. У відчаї я глянув на годинник, але, так і не розібравши, котра година, почав хаотично прибирати. Знову натягнуло сирістю з балкону. Чорт, я ж пам'ятаю, що закривав двері на цей балкон. Що, на біса, коїться? Я почав гарячково згрібати гори тютюнових недопалків у миску із прокислою кашею, яку знайшов на підлозі, але бичків і попелу так багато, він обліплює мені руки. Сверблять очі, я тру їх брудними руками, замурзуючи й обличчя собі мокрим попелом.
Я знову відчув сильний холод знадвору.
На бога, я ж тільки но закривав цей клятий балкон!
Розвернувся туди, і мене стьобнув жах: на балконі стояла Лорна. Це від неї віяло холодом. Вона вхопила мене за руки (які у неї довгі, довгі руки) і почала тягнути до себе, в холод. Мене спаралізувало, я не міг поворухнутися, тільки відчував, як поступово німіють, затерпають передпліччя, плечі, горло… Коли я відчув, як вже німіє язик, перетворюється на мокру дерев'яну колоду в роті, отут нарешті я прокинувся. Зубами я стискував край підковдри, геть мокрої від моєї слини.
Я почав розтирати занімілі від довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тіло затерпло.
Світло не горіло. Я побіг на кухню – двері на балкон зачинені, холодильник теж, стоїть, акуратно працює, помитий ще на минулому тижні. Але все одно, чіпкий жах зі сновидіння не відступав від мене: я тілом, фізично продовжував чути на собі погляд Лорни зі сну.
Я повмикав світло у цілій хаті й включив телевізор. Годинник показував пів на другу ночі. Та в мені клекотав такий гормональний ураган, що я не міг всидіти на місці. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав віджиматися від підлоги. Взагалі то, я віджимався від підлоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я відтиснувся шістдесят разів, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буває після стрибка з парашутом – зразу після приземлення в організмі бушує стільки гормонів, що можеш віджиматися, «як машина».
Їй богу, тоді я віджимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, ніби в хаті стоїть той самий сирий туман, що й уві сні. У квартирі й справді було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядає абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув.
Але, хоча таких кошмарів я більше не бачив, сон не приніс мені заспокоєння… Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. Очі сльозилися. Мужньо примусив себе піднятися з ліжка після другого дзвінка будильника і пішов у душ. Там я пригадав свій кошмарний сон і сам собі не повірив.
Приготував гірку ранкову каву й під звуки радіо кілька хвилин попивав її, обпікаючи губи, дивлячись на жовті дерева за балконом.
На вулиці знову сік дощ. Я відчув гостру потребу послухати щось бадьоре і життєствердне. Наприклад, Глюк'оги. Як я шкодував у ці хвилини, що не додумався купити собі її альбом. Просканував радіочастоти – зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи російськомовних каналів – а тут відчув, що душу готовий продати за одну веселу пісню Глюк'ози.
І. дякувати Богу – чи кому я там збирався продавати душу? – втім, я матеріаліст, я її таки знайшов. Викрутив звук на максимум і спробував пропустити настрій співачки крізь себе:

Женіха хатєл ла
Вот і залєтєл ла 
Ла лала ла ла


Від цих дурнуватих слів мені стало набагато краще. Я відчув, що готовий дивитися в суворі очі дійсності з тим же оптимізмом, що й ця блондинка: «Женіха хатєлла, вот і залє телла, ла, ла ла, ла, ла».

Зі мною раптово почалося таке, про що в гороскопі жовтої газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий період вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. Остерігайтесь і не втрачайте пильності 24 години на добу! Небезпеки й підстави, а також засади і западло чекатимуть на вас усюди. Не беріться ні за що нове. Ви увійшли у темну смугу своєї долі й навіть не сподівайтеся щось змінити. Ваші спроби тільки розширять горизонти метафізичної жопи, в якій ви опинились. Ваші колеги по роботі не розуміють вас, а кохана людина знайде собі іншого. Усвідомте, що ви мудак, і покайтеся, поки не пізно. Йдіть у бібліотеку і читайте класиків. Якщо це не допоможе, прийміть йаду».
Я без надії пробував видзвонити Жанну – складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?
Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку… Теж на ланцюгу. Бррр Щось я вже надмір демонізую Лорну.
(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)
У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.
Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.
Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.
Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну… і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці – інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.
Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців SS на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо зелене обличчя Жан ни викликало в мені приступ безсилля перед світом.
Вони обидві були «на ізмєні» – скорше за все, якісь таблетки. Лорна виглядала збудженою, а Жанна мовчки дивилася на мене якимись не своїми, водянистими очима. Страшно було бачити її в такому стані. Вона нагадувала мені ходячого мерця. Кольнула думка, що вона може скоро померти.
«Ну, як там справи?» – першою спитала Лорна. Я був у такій прострації, що просто кивнув головою, мовляв, усе добре, хоча нічого доброго не траплялося вже тижнів зо три – відколи ми з Лорною розсварилися.
«Нормально живеться? Шось ти хуйовенько виглядаєш, – кинула вона. – Ладно, Гемор, ше побачимось». Лорна багатозначно обвела мене поглядом, зробила пальцями «козу» і побігла, тягнучи за собою Жанну.
Запис у Livejournal  користувача уо! $ tek  (йостек): 
Цієї ночі мені наснився кошмар. Я знову прибирав у себе на квартирі – це якийсь нав'язливий сюжет, ця кухня, потрібно проаналізувати, що це значить. Коли раптом відчув потужний низький гул, вібрації та скрегіт, ніби десь зовсім поруч працює охіренно потужний агрегат по перемелюванню гравію. В раковині зашипіло, і зі стічного отвору почала фонтанувати чорна густа юха, й у сні я не міг розібрати, помиї це чи нафта. На кухні я тепер був не сам. Раковина продовжувала здригатися від викидів гидотних стоків, вони бризкали на стелю й стіни, а в куті кімнати стояло щось приземкувате й циганкувате. Це була стара жінка жалібниця У чорній хустині, таку можна зустріти десь хіба на похороні, такі люблять сидіти цілу ніч біля померлого. Баба відкрила рота, і я побачив, що її рот повен живих червоних скорпіонів. Це видовище паралізувало мене своїм жахом, однак не стільки потворність істоти била по нервах, як повна беззахисність, доступність перед нею. Зрештою, сам факт цієї нечистої сили, існування якої наяву я категорично заперечую… У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані. 
Світло потьмяніло. Атмосфера в присутності жалібниці згустилася до жаркого, виснажливого відчуття тривоги. Я знав, що не зможу сховатися від неї ні у ванні, ні у спальні, ні навіть у шафі. Ця баба прийде і торкнеться мене скрізь. І вона явно збиралася це зробити, але тут я прокинувся. Мене ще довго не полишало відчуття, ніби я от от відчую її противний, паралізуючий доторк. 
ЖЖ юзер Lorna прокоментувала цей запис таким чином: «Шо, дристуняра? Нравиццьо?Я тобі не простила і не прощу. І мій бабка зохаває тибе». 
Після чого я забанив Лорну у своєму же же на віки вічні. Це була повна параноя. Щоденна пригніченість після нічних кошмарів, регулярні записки з побажданнями всього най– най від Лорни, якісь заледве не містичні завали на роботі та погіршення зору – це все стало причиною моєї невідступної хандри, яку вважали «осіннім синдромом», пов'язуючи цей стан зі скороченням світлої частини доби. Не маючи інших приятелів, крім кількох вірних блог френдів у же же, котрі щодень читали мої записи, я почувався покинутим і ослаблим. Все було майже так, як півроку тому навесні, коли я шукав собі пристойну дав а лочку, а натомість знайшов Жанну.
Ірраціональна складова мого життя катастрофічно збільшилась. Майже все приносило мені клопіт і смуток. Я зало гінився як нікому не відомий жж юзер Ан ту ан і поліз в ін тернетрі шукати людину, котра могла б розрадити мене, а то й дати цінну пораду. В інтернет ком'юніті, де спілкувалися аматори паранормальних явищ, я виклав свій сон і спитав, що мені робити, у двох трьох словах змалювавши загальну картину морального занепаду. Мені радо відповіли, що діла мої геть злі і що, напевне, у скорійшому часі мені присниться білий полярний песець. Хтось із милим прізвиськом Гавнодав порадив зробити оберіг і зарядити його енергією Сонця. Панянка Indi   Rygandi написала, що істинний йогін і саньясин для звільнення повинен віддати свої прив'язаності на харчі голодним духам мертвих, а Марфа62 намовляла, не зволікаючи, бігти до батюшки і висповідатися, оскільки я «впав у прелесть» і нижчі демони обступили мене.
Щодо класифікації й причини появи демона: дехто з фахівців визначали його як «стихіалю води», інші – як однозначного представника демонів повітря, ще інші – як правило, випадкові мадрівники сторінками живого журналу – впевнено писали, що це результат недойобу, перейобу, нетуди зайобу і т. д., а їхні практичні поради зводились до одноразового прийому великої дози йаду та освіжаючих мандрівок у Бобруйськ. Так от, щодо роботи з демоном, то поради відрізнялися не менше, ніж спроби таксономії нечистої сили. Один профі на прізвисько ВнукСотоны радив чимскоріше знайти Лорну (яку я з доброти душевної приховав за збиваючим зі сліду ініціалом) і відрізати їй голову, оскільки за насилання демона 9 го розряду (ВнукСотоны відкинув усі попередні спроби опізнання нечисті як дилетантські. За тільки йому відомими симптомами, він чітко визначив різновид мого сисуна – власне, це був сисун 9 го розряду, генетично споріднений з архидемоном Аполлоном) маг отримує етичне і містичне право покінчити із суперником на фізичному рівні.
тому що, як не крути, а сисун 9 го розряду – це вам не коники з гівна ліпити. Я спитав у ВнукСотоны, чи може він дистанційно усунути демона (дехто вже пропонував зробити це, а дехто був упевнений, що вже зробив це), на що той досить безпардонно сказав, що він такими дріб'язками не займається, у нього зараз на прямому контакті колективний розум Рахмаїл 712 (я так розумію, числовий індекс – це кількість членів колективного розуму Рахмаїла).
З усіх коментів я виніс хіба одне – стривайте, два! – переконання: по друге, мені з цими шизами не по дорозі, ну, а по перше, – Лорна втягнула мене у магічну війну.
Та якось у сні я отримав видіння.
Я побачив себе на зеленій, освітленій сонцем галявині. З одного боку я бачив сіре спокійне море, з другого – високий, міцний дуб. Поруч мене на траві сидів актуальний прем'єр міністр, чомусь у костюмі бурятського лами. Мир і спокій місця напували мене, а прем'єр в манатті лами променився світлом. Він усміхнувся мені й звернувся на ім'я, та я був так зачарований щастям цього місця, що забув, як говорити. Прем'єр лама сказав, що кожного разу, коли я вранці слухатиму пісню «Imagine» Джона Леннона, пітьма відступатиме, а світ ставатиме кращим. Слова прем'єра пройняли мене, і я кивнув, пообіцявши собі чинити саме так. Далі прем'єр порадив пити на ніч липовий чай з медом і сходити на концерт Бориса Гребенщикова.
Цей сон був чи не єдиною світлою цяткою в моїй нічній боротьбі з посланцями мороку, після нього в мою душу бодай ненадовго зійшло почуття гармонії та рівноваги.

І от одного вечора, коли до найкоротшого дня в році залишалося зовсім небагато, я пішов прогулятися містом.
Осінній парк, особливо перед сутінками, завжди лячний і таємничий. Але я був надто занурений у власні роздуми, Щоб зважати на довкілля. Зокрема, я перебирав у голові поради людей з інтернету. Серед них, на жаль, мені не трапилося жодної, якій би я повірив усім своїм серцем. Всі вони ці велеслівні порадники, виходили з того, що я насправді погруз у магічній війні з Лорною. Але ж насправді я не вірю у магічні війни. Я не вірю у демонів і взагалі в нечисту силу, тому що вона намагається заперечити третій закон Ньютона. Я не вірю в метафізичну інтерпретацію «паранормальних» феноменів. Натомість я вірю у світло науки. Я вірю у раціо, у логіку, у дискурс, у збалансований полілог! Мій шлях – це шлях інтелектуального самурая, а правило інтелектуального самурая: «тримай меч!» Кожної хвилини будь готовий практично виступити проти приниження свободи духу й розуму.
І все ж (чи краще – незважаючи ні на що) за останні два тижні я став набагато забобоннішим. У документації мене почали лякати спершу цифра 13, а потім 23 і 93 – стало здаватися, що між ними й фатумом існує не до кінця явний, але беззастережний зв'язок. Також тривожною прикметою стало побачити себе у темряві в дзеркалі, так само як і визирати поночі з вікон. Не можна було лягати спати, не попивши на ніч гарячого чаю з медом, а вранці вийти з дому, не послухавши Леннонову «Imagine». Важкість і несвобода – от що я відчував, коли в секунди прояснення розумів, наскільки моє життя стало залежати від цих забобонів. Я завжди уникав пускати у своє життя щось ірраціональне й нелогічне, але воно все одно опинилося там.
Коли я врешті відірвав свій невидющий погляд від землі, то виявив, що в парку вже споночіло. Тіні шугали між стовбурів дерев, вітер шумів галуззям, і, якби не голі крони, зараз було б уже цілком темно. Довкруг ні душі. Під ногами біліла доріжка, яка мовби створювала додаткову підсвітку. Тут я відчув до болю знайомий страх. Фантазія вже почала малювати щось лячне – якщо не хуліганів, котрі вискочать із тіні, щоб відібрати в мене гроші, то страшну бабцю зі сну, яка може ввігнати в інсульт своєю появою. Сіро біле небо над головою 
Ворони мостяться на гілках. Мені було страшно, і я не мав куди подітися від цього.
І раптом, мов за чиєюсь командою, я різко вигукнув:
«Я не вірю в нечисту силу!»
Вітер шумів голим гіллям.
«Я не вірю в духів і демонів! Я не вірю ні в Бога, ні в чорта!»
Щось у мені стиснулося і в паніці шепотіло: «Ти що, здурів, що ж ти таке говориш, безбожнику, пощо богохульствуєш, знаєш, що зараз станеться? Візьми слова назад, візьми ці слова назад, тобі ж тепер нежити…»
«Я сам вибираю, у що вірити, а в що ні! Я сам вибираю, як жити!»
Голос у голові притих, і вітер притих, мовби у злагоді зі мною. А якщо не у злагоді, то принаймні у згоді за двадцять метрів од мене зажевріли перші ліхтарі вздовж центральної алеї.
Здивований, що опинився тут непомітно для себе, я пішов у напрямку світла й дуже скоро вийшов прямо з парку на вулицю Личаківську. Всередині мене запанував дивний спокій. Поки спускався кривою бруківкою до людної зупинки трамвая, мою голову ніби заповнив затишнй, м'який ефір. Люди на зупинці мовби й не помічали мене, а я не пересікався з ними поглядом. Проблиснуло відчуття, як по накуру – ми в дещо різних площинах реальності. Сів на трамвай (спокій, спокій опанував мене), і відтак, в дивнім стані плавності, я прийшов до себе додому. Усе тепер прочитувалося ясно й гладко. Я знав, за що братися, аби розплутати цей дивний гордіїв вузол, яким ледь сам себе не задушив. Отак от.

– А тепер, любі друзі, будьмо уважні, – Йостек обводить нас радісним поглядом. – Зараз буде розвічання магії, нервових прощу покинути приміщення… Я дуже ретельно проаналізував події, які зі мною відбувалися, і дійшов ось яких висновків.
По суті, всі мої проблеми почалися відтоді, коли Лорна прислала ту записку – сиґілу. Якщо пригадуєте, тоді я накурився дусту й раптово написала наша красавіца. Підсвідомо я вже боявся її, боявся її покарання, тобто внутрішньо вже налаштувався на поразку. Тож коли вона ще й кинула мені есемеску в цей беззахисний час накуру, я просто не мав чим закритися від удару. Інформація пішла просто у підсвідомість. Тож на всі ці її так звані «команди смерті» я реагував уже як треба: як налаштований до управління автомат. Типовий приклад програмування свідомості, скажу вам. Лорна, мої тобі шануваня. Ти перемогла мене однією влучною есемескою, першою. – Йостек робить їй клоунський «салям». – Все подальше пекло я зробив собі сам, Лорна тільки підштовхувала.
– А як же кошмар? І демон води? – озивається Алік скептично. – Я, звісно, не збираюся зараз давати моральну оцінку діям Лорни, я від цього права далекий. Однак я з подібними речами стикався і знаю, що демон води – це не жарти. І в жодному разі не вигадки.
– Аліку, все елементарно. Давай проаналізуємо присутні в моїх кошмарах символи. Вода – це і є маніфестація підсвідомого. Таким чином, демон води, якого я бачив уві сні, – це справді «демон», але не якогось містичного потойбіччя, а всього лиш моєї підсвідомості. Демон – це усе, що я ховав за душею й боявся випустити назовні. Зважте, що кожен раз демон, чи то в образі Лорни, чи то в образі жінки, виходив до мене із дзеркальної поверхні. А це ж явна підказка, що всі ці «демони» є тільки моїми відображеннями, не більше! Вони – це прояви моїх власних страхів.
– А каламутна вода з умивальника у вашому сні? Це дуже небезпечна прикмета. Я тлумачу її як катастрофічне забруднення щонайменше трьох тіл: ефірного, астрального і ментального…
– На бога, Аліку, які «тіла»? Будьте простішим! Каламутна вода б'є звідки? З під землі, фактично. Тобто із мого прихованого «я». Вода брудна, тому що у мені було багато застійних емоцій, пов'язаних із Лорною, із Жанною, із багатьма проблемами на роботі. Це символ глибоко витісненої у підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню. Який, до речі, гарний приклад синхронізму: на ранок після сну, де помиї били фонтаном, я зрозумів суть проблеми. Підсвідоме вилазить назовні, його більше не можна втримати у собі. Кухня символізує осердя мого повсякденного життя, куди ці стічні води вихлюпнулись. А червоні скорпіони – ознака того, що я боявся не стільки тебе, Лорно, як того, що виходить у тебе з рота. Тобто слів, котрі боляче жалять. А Жалібниця… можливо, назва фігури походить не від слова «жаліти», а від слова «жалити»… Вона символізує природний страх смерті. Агресивне ревіння повітря довкола неї – це психічна енергія того страху, що був затиснутий у мені. Чорний колір одягу жалібниці – колір стресу і разом з тим тотального заперечення. Бажання уникнути ситуації. Жінка сприймалася такою ворожою тому, що вона уособлює глибоке заперечення в мені мого жіночого «я».
– Чому ж тобі не щастило на роботі? Хіба це не містика каузального?
– Ні, батьку, це ніяка не містика. Це називається «само справджуване очікування». Коли тобі з дитинства кажуть: «У тебе велике майбутнє», або «Ти наша розумничка», або «Баран ти тупорилий», ти підсвідомо сприймаєш ці слова як наказ. Наказ до дій. Так само, коли тобі кажуть: «Ти скоро помреш» – це теж може спрацювати як наказ для підсвідомості, який ти сам берешся реалізувати. Наскільки ти безборонний психічно на момент зомбування, настільки й узалеж нюєшся від наказу. Між мною і Лорною був дуже сильний сугестивний зв'язок. Я довіряв їй, боявся її, і вона могла мені навіяти що завгодно. Але я заявив своєму страхові в парку, Що сам вибиратиму, у що вірити, і цим перекодував себе. Вивів себе з автоматичного режиму на ручне управління. Відтоді магія Лорни перестала діяти на мене, тому що не було насправді ніякої магії, розумієте? Єдина магія – це те, що я дозволив страхові керувати собою, а не навпаки.
Так, я не відмовився від гарячого липового чаю з медом на ніч. Я й далі щоранку слухаю вдома «Imagine», тому що продовжую вірити: щоразу, коли звучить ця пісня, світ стає кращим, а пітьма відступає. Тепер тринадцять стало моїм числом удачі, хоча я розумію, що насправді тринадцять – це просто число. От і все. Хоча ні, ще одне: під час всієї цієї історії жоден інопланетянин не постраждав. От тепер кінець.
– Як це – кінець?! А фестиваль? Де ж історія про те, як ви зробили фестиваль, Йостеку?
Йостек гмикає.
– Та що вже тут розказувати… Не вдалося мені те, що задумав, якщо вже бути чесним. Я придумав легенду про фестиваль, коли взнав, що Лорна і Жанна потрапили до травматології з переломами. Це коли ці дурепи стрибнули з даху, щоб розбитися, а гепнулися на чужий балкон. Було ясно, що мої красавіци можуть на цьому не зупинитися, а повторюватимуть свій подвиг, поки не досягнуть задуманого. І мені спало на думку: як, блін, шкода, що не існує фестивалю самогубців невдах, куди б я міг запросити дівчат, щоби вони розвіялися… Щоби з них спала ця облуда, через яку їм не видно елементарних речей. Вони ж самі себе загнали в глухий кут цими страшними історіями про демонів, про кошмари… Я вам щойно продемонстрував, як усе це легко пояснити нормальною людською логікою, без притягнення всіляких демонів… Розумієте, коли ви проникли у структуру магії, вона більше не має влади над вами… і я подумав, стоп! А чому б мені самому не організувати цю тємку? Можливо, вийде щось розумне? На природу приїхали б люди, які зіткнулися у своєму житті з нерозв'язними проблемами. Якщо вони досі не покінчили із собою – це знак, що насправді вони не хочуть цього. Вони шукають вихід. І значить, я можу допомогти їм знайти його. І було б супер бупер, якби ми з дівчатами на цьому фестивалі самогубців опинилися в ролі пересічних гостей, котрі в колі однодумців теж по ходу тверезіють від смут і тривог.
Так само я придумав механізм, який самоорганізовується в інтернеті. Як потім можна листами робити запрошення, ну, цей фокус із шестіркою, що я вам розказував. Це моя власна ідея. Я відправив понад сотню таких запрошень, бо підозрював, що насправді приїде мало. Так і трапилося. Приїхало зовсім нічого. Крім нас, троє. Ви, Аліку, Герман та Віка. І то добре. Я боявся, що затія провалиться капітально.
Йостек протирає лице, ніби втомився від роботи з паперами.
– Коротше, не вийшло нічого. Тільки гірше все стало. Тому все. Офіційно оголошую фестиваль закритим.
Всі напружено мовчать. Першим озивається Алік:
– Ну, чому ж нічого не вийшло… Он, Віка переродилася. Лорна розслабилась трохи… Жанні стало вільніше… правда?
– Хуйня це все, Аліку, на пісному маслі. Ви самі себе дурите. А мені це більше не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало… І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?
Алік червоніє.
– Ні… зовсім ні…
– Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости… Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!
– Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони…
Йостек ляскає себе по чолі.
– Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них – жменька придурків. Хіба не ясно?
– Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от от вирватися назовні… Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це…
– Що? Це ви що надумали?

– Хлопці, не сваріться! – скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. – Я, здається, дещо теж зрозуміла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?
Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.
– Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо…
Лорна вивчає мене поглядом.
– Воно вже зовсім близько, Жанна… – шепоче вона. – Ще ніколи не було так близько…
Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.
– Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?
Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.
Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо…
А пітьма посилюється.
– 23 го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила у Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шай тан коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»…
Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо. Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, – жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля… Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.
Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.
– Як темно… – тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.
– Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, – кажу я. – Лорно, так само темно чи ні?
Лорна киває. її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.
– Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я відчуваю його. Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати.
Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму, і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку…
Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано Роззирається. Тільки Алік у якійсь м'якій задумі.
– Феноменально, – врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. – Феноменально. Ким був твій дядя, Лорна?
– Фокусником, – ледь чутно відповідає та.
– Лорна, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23 го вересня вісімдесят сьомого року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!
Лорна піднімає очі.
– Що?
– Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія – озеро Шайтан коль!
Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.
– Аліку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?
Алік замислюється на мить.
– Можемо поміркувати. Я думаю… тобто я впевнений: дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнішній світ загалом… що, в принципі, і є суттю магії.
Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б'є звідтіля, ніби гірське джерело.
– Знаєте, друзі… Я, здається, починаю розуміти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впливати на світ. І ти, Лорна, таки повірила в це… Боже, звідки цей вітер узявся?
– Аліку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далі… – благаю я його, пригинаючись під поривами буревію.
– …і Лорна повірила в те, що справді загасила сонце. Це був настільки травматичний досвід для дитини, що вона не витримала відповідальності за накоєне. І стрибнула у провалля…
– Той самий сценарій! – волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. – Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумінні! Лорна! Дивись на нас!
Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів… Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого світу. В пітьмі.
– Лорна! – кричу до неї. – Коли сонце виходило з за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!
Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені – не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже у повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.
– Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!
– «НІ!» – кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.
– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!
– «НІ І І!»
– …лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!
Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи Гравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.
Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.
– Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.
– Жанна, ти свята, – шепоче вона мені.
Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.

Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з за них виглядає сонце.
– Дивіться, сонце, – озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції…
Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.
З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по трясіння зцілення…
Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!
От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.
І все таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.
Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.
– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?
– Ні, – буркаю я.
Алік натомість втручається жвавим голосом:
– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!
На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.
– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі !
Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.
Групі? Значить, четверо проти одного?
Що ж. Буду вести своєї вперто.
Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.
Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:
– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».
Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:
– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.
Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:
– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?
– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.
– Хе хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…
Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.
Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:
– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…
Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.
– Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.
Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.
– Не клейте дурня, – кажу черство. – Навіщо ви це зробили?
– Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? – Алік розпливається в усмішці. – Щойно я відмовився від своїх поглядів. – Він ляснув себе по коліні. – І – уявляєте? – почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!
Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.
– Дивіться! Дивіться всі! – заманює він рухами рук. – Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю… Зробіть так само. Окуляри заважають вам.
Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене? 
Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.
– Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.
– Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. – Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.
Ненавиджу таких людей.
Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі… котрі породжують і примножують абсурд. Вони – зло.
Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.
– …Йостеку, ваші окуляри – це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. – Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: – Дайте я вам допоможу…
– Руки! – вискнув я й відсунувся. – Руки при собі тримай!
– Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковість, визнайте незбагненність цього світу. Він не вміщається у жодні схеми, в жоден погляд… А погляд, який вміщатиме цей світ, ніколи не потребує окулярів…
Алік швидким рухом цапнув мої окуляри, їх перекосило на моєму обличчі, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заїхала Алікові просто під дих. Ліва, так само неконтрольовано, дала хук знизу вгору, прямо в носа. Хруск хряща, віддача в плече. Алік точиться назад, обома руками затуливши очі, з його носа юшить кров. Враз мій нюх загострюється так, що я чую важкий, але до біса звабливий дух ман кров'яри. Щось у мені перевертається, й немовби якийсь звір вступає в моє тіло. Я хапаю перше, що попадається під руку, – поліно. З тваринним риком кидаюся на нього. Я вже не контролюю себе ані на йоту, моєю рукою орудує хтось інший. Мов крізь червону заволоку я спостерігаю, як рука з поліном раз за разом опускається на голову, на плечі, на руки чоловічка, котрий навіть не чинить захисту, і ця розслаблена беззахисність мене заводить ще більше. Я бачу дівчат, що кидаються відтягувати мене, але хтось замість мене з розмаху, з розвороту б'є котрусь із дівчат поліном прямо по плечу, а потім знову повертається до нікчемного, слабкого чоловічка, який заслуговує смерті, я його хочу вбити, вбити, тому що ніхто ще не будив своїм поглядом Того, Хто зараз орудує палицею. Алік закриває голову руками, та поліно опускається на неї знову й знову, його закривавлені губи щось шепочуть, і раптом…


раптом все


раптом все зупиняється ніби зупинилася картинка у фільмі або зажувало касету


я бачу водночас себе що б'є аліка


я бачу водночас себе який спостерігає за цим і є ще я третій який бачить і першого і другого.

 

Я хочу зрозуміти, що сталося зі світом, чому все завмерло, і роблю рух, націлююся глянути через плече, собі за спину. Я згадую презирливі, повні хизування слова, кинуті в обличчя Алікові: легше збожеволіти, ніж заглянути в очі дійсності. 
І от вона.
Вертикальна Дійсність колишеться прямо за моїм плечем, неначе морська хвиля, в якій замість води – скраплена шизофренія. Я опинився у місці, де зв'язано в єдиний вузол наші душі – моя, Алікова, Жаннина, Лорнина й душа Віки/Віри, і навіть душа Германа, котрий зараз десь між ялиць і сосен тягнеться вичитати вердикт світу – всі вони сплетені в одне. І я розумію кожну з них. Ось Лорна, така маленька і самотня в цьому світі, але така щедра. Ось Жанна, велична і прекрасна у своєму божевіллі. Ось Віра, чиє ім'я на санскриті означає «доблесть», – безстрашна і благоговійна. Ось Алік, душа його прозора й дзвінка.
Звук на плівці знов оживає. Реверберації Вертикальної Дійсності втрачають металічний брязкіт і стихають, гублячись у шумі сосен.
Я скидаю окуляри й ошелешено виявляю, що без них світ просто накриває мене своїм безумством кольорів, своєю чіткістю, фактурністю. Мої очі бачать опукло, мов крізь невидиму кришталеву лінзу. Я роздивляюся на Аліків рот. Тепер він справді, як у блазня, – залитий кров'ю. Алік лежить на землі, не маючи сили поворухнутися. Він насилу повертає до мене голову. Його рот ворушиться. Коліна мої підкошуються, земля набігає ззаду, і я боляче (але приглушено) приймаю удар цілим тілом. Голова лунко б'ється й відскакує від землі, я відсторонено думаю, що, напевне, у мене тепер струс мозку, але це – зовсім, зовсім не має значення… Ми з Аліком лежимо зовсім поруч. У мене вже не стане сил підвестися. Дивлюся просто в біле, затягнуте хмарами небо. Аж ось наді мною нависають обличчя наших дівчат. Вони спокійні й печальні, мов ангели. Вони лягають біля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собі останні сили, щоби відірвати погляд від білого, може, навіть трохи сірого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице Аліка. Воно розбите, страшне і мало схоже на обличчя того Аліка, якого я знав кілька хвилин тому. Але я бачу його рот, він щось шепоче. Шепоче для мене.
Алік дивиться мені в очі, і в його погляді – радість. Нарешті я можу розібрати його шепіт:
– Світ прекрасний, Йостеку… Світ великий і прекрасний…
Немає більше сил. Голова сама відвертається, і мій погляд знову рине в небо. Але цей шепіт: «Світ прекрасний і великий, Йостеку, світ великий і прекрасний…» – цей шепіт залишається зі мною…

V.: Ти зараз бачиш мене?
?.: Так, світ знову стає ближчим… реальнішим, чи як. У мене враження, ніби я прожив півжиття…

 

V.: У мене приблизно таке ж… А як зараз самопочуття?
?.: Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще… Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду. Приблизно так… Мені подобається ця фраза: «ніби вся пітьма залишилася позаду»… Де тут на диктофоні «стоп»?


[кінець плівки]