ЗЕМЛЯ
у
РІВНОВАЗІ
ЕКОЛОГІЯ І ЛЮДСЬКИЙ ДУХ
[1993 (2001 — укр видання)]




7
Насіння скрути


[від Bobua: якщо когось дратуватимуть підкресленя і грубі виділення (я їх додав для швидкісного перегляду тексту), то копіюйте увесь текст у Ворд й знімайте все це форматування (у тексті його не було)]



    Ніщо нас так сильно не пов'язує із землею — з її ріками, грунтами та порами достатку — як їжа. Вона — щоденне нагадування про наш зв'язок з дивом життя. Тому недивно, що більшість світових релігій вимагають освячення їжі перед її вживанням.
    Але скільки людей все ще відчувають цей зв'язок з їжею? Більшість з нас не виробляє власної їжі, а покладається на могутній і складний апарат, що приносить у наші супермаркети дивовижне розмаїття харчів з усіх куточків світу.
    Битва за те, щоб вирвати у землі достатню кількість продовольства, завжди була основним клопотом людського роду. Справді, багато істориків вважає, що перші найпростіші цивілізації організовувались довкола нової стратегії отримання їжі, яку тепер називаємо землеробством. Навіть до винаходу землеробства деякі з перших відомих форм людського спілкування, як-от наскельний живопис у Лако, виявляється, мали стосунок до їжі, зокрема до того, як отримати її за допомогою колективного полювання.
    Ніхто не знає напевне, як і чому відбувся перехід від мисливства та збирання до осілого землеробства. Одна теорія, що набуває поширення, стверджує, що перша поява культивованого насіння близько 12 тис. років тому поблизу Єрихона, на території довкола Мертвого моря, збіглася з періодом кліматичної зміни, що зробила долину ріки Йордан сухішою і спекотнішою, ніж вона була, а це, у свою чергу, могло спонукати до вирощування зернових культур як альтернативи мисливству і збиранню. Та чи був цей винахід зумовлений кліматичною зміною, нестачею угідь для полювання або збирання, приростом населення чи просто повільною еволюцією знань про насіння та накопиченням досвіду методом спроб та помилок в окультуренні [132] диких рослин, землеробство неухильно ставало основним методом отримання їжі від довкілля. І від самого початку, як ми побачимо, секрет успіху полягає у турботі про насіння.
    Історія землеробства переплітається з історією людства. Кожне зростання розміру людських поселень супроводжувалося вдосконаленням спільних зусиль виробляти, зберігати і розподіляти усе більші й більші кількості продовольства. Нові технології, як-от плуг та зрошувальний рівчак, вели до нового достатку, але й до нових проблем, як-от ґрунтова ерозія та накопичення солі в грунті. Прогрес був повільний, але постійний. Упродовж століть відношення кількості населення до кількості продовольства залишалося відносно стабільним, причому обидві складові зростали у приблизно однаковому темпі. Але з настанням наукової революції у XVII та XVIII століттях кількість населення почала різко збільшуватись і вперше здалося вірогідним, що невдовзі воно зможе випередити здатність довкілля приносити достатню кількість їжі. Це побоювання сформулював на початку XIX століття англійський політеконом Томас Мальтус; те, що він помилився, зумовлено низкою видатних наукових нововведень у сільськогосподарське виробництво. Мальтус правильно передбачив те, що населення зростатиме у геометричній прогресії, але не здогадувався про нашу здатність вдосконалювати в такому ж темпі сільськогосподарську технологію. Навіть сьогодні, за наявності у світі кількох країн, що потерпають від страшенного голоду, немає сумнівів, що використання більших земельних площ і новіших методів їх обробітку може значно збільшити кількість продовольства, виробленого на землі. Проблема, перед якою ми зараз стоїмо, є тому складнішою за ту, яку визначив Мальтус. В теорії забезпечення продовольством може триматися на одному рівні з кількістю населення ще дуже довго, але на практиці ми вирішили втекти від Мальтусової дилеми, уклавши ряд небезпечних угод з майбутнім, вартих театральної легенди про доктора Фаустуса, що супроводжувала народження наукової революції.
    Про деякі з цих угод вже була мова, і ми починаємо розуміти, що чимало з найпоширеніших сучасних технічних методів, які витискали все більше продовольства з кожного врожаю, робили це за рахунок майбутньої родючості грунту. Наприклад, високопродуктивні методи, що часто використовується на американському Середньому Заході, ослаблюють і за певний час розпилюють грунт [133] настільки, що з кожним дощем змиваються великі кількості верхнього шару ґрунту і неухильно та різко знижується здатність майбутніх поколінь вирощувати таку ж кількість їжі на цій же землі. Широке застосування невідповідних методів зрошування часто призводить до такого накопичення солі в грунті, що він стає непридатним до використання і безплідним. А величезні кількості добрив та пестицидів, що тепер повсюдно застосовуються у землеробстві, часто просочуються в грунтові води, отруюючи поля на багато прийдешніх століть.
    Але ці проблеми мають місцевий і регіональний характер та можуть бути розв'язані за допомогою зміни методів землеробства. Проте зараз глобальна система, яка збирає потрібні сучасним людям неймовірні врожаї, стоїть перед справжньою стратегічною загрозою. Мальтуса непокоїло забезпечення продовольством; сьогодні ж нас мало б ще більше турбувати забезпечення насінням. Кожне зерно насіння (і саджанець) несе у собі те, що називають зародковою плазмою; вона містить не лише гени, а й усі особливі механізми, що контролюють спадковість, визначають функції генів, а також встановлюють схеми поєднання і прояву їхніх характеристик, — за словами експерта Стіва Вітта, «матеріал життя». Але майбутнє надійне забезпечення продовольством залежить від розмаїття цього незамінного матеріалу, і ми тепер ризикуємо зруйнувати зародкову плазму, суттєву для подальшої життєздатності культивованих культур. Вирішальною для забезпечення продовольством є генетична опірність цих культур до масового руйнування хворобами рослин, шкідниками та змінами клімату. Для того, щоб підтримати генетичну опірність треба постійно вводити нові характеристики зародкової плазми, багато з яких знайдено лише у кількох диких місцях світу. Ці незахищені місця служать розплідником та скарбницею генетичної міцності, життєздатності та опірності. Але всі вони зараз перебувають у великій небезпеці. Справді, первинні джерела усіх наших основних харчових культур систематично зазнають руйнації. Ця небезпека усвідомлюється агрономами лише зараз; однин з них — Те-Тзу Чанг, голова Міжнародного центру збереження генів рису на Філіппінах, де зберігається 86 тис. сортів рису. У часопису «Нешнл Джеогрефік» він повідомив: «Те, що люди називають прогресом, — дамби ГЕС, дороги, лісозаготівля, колонізація, сучасне сільське господарство, — ставить нас перед проблемою надійного забезпечення [134] продовольством. Ми усюди втрачаємо дикі рисові місцевості і давні акліматизовані культури».
    Ясна річ, біотехнологія для певності створює нові сорти культур з дивовижними властивостями, як-от однорідність, висока врожайність і навіть природна опірність до хвороб рослин та шкідників. Але ми ще не побачили жорстокої правди того, що створювані нами у лабораторіях нові сорти культур швидко стають вразливі до своїх природних ворогів, які стрімко розвиваються, іноді лише за кілька вегетаційних періодів. І хоч їхня генетична опірність підсилена новими генами, що прищеплюються промисловим сортам кожних кілька років, багато з генів, придатних для збільшення життєздатності харчових культур, існують лише у дикій природі.
    Культури, що зростають в диких умовах, природно розмножуються у безліч сортів, кожен із трохи іншими розмірами, формою, кольором і врожайністю та з іншою природною генетичною опірністю до неймовірної кількості хижаків — від комах до грибків, що постійно їх випробовують. Складний танець між хижаком і здобиччю розгортається усюди в природному світі, — це боротьба, в якій хисткий баланс сил залежить від здатності кожного виду постійно просіюватися крізь величезний генетичний резервуар і знаходити нові властивості, що їх далекий родич успішно використовував для боротьби із загрозою. Коли ми втручаємось у процес еволюції, спрямовуючи відбір цих генетичних властивостей, що будуть передані від одного покоління до іншого, то на перше місце ставимо максимальну врожайність і поточну ринкову ціну конкретних сортів, а не їхню загальну генетичну опірність. Тому життєздатність зародкової плазми зменшується, а природна еволюція шкідників та хвороб рослин не припиняється. Більше того, оскільки ціль, яку атакують шкідники та хвороби рослин, більше не перебуває у стані швидкого природного руху, то вони можуть вести систематичний пошук власних генетичних арсеналів для наступальної стратегії. І коли знаходять, вона спрацьовує не лише проти конкретної атакованої рослини, але внаслідок генетичної тотожності багатьох наших нових рослин і проти мільярдів інших, що виявляються несподівано вразливими.
    Безперечно, це не означає, що селекція рослин за своєю суттю небезпечна; навпаки, це одна з найбільших наукових новацій в історії, й без певного втручання в природну еволюцію рослин [135]
    Мальтусове передбачення лиха майже напевне б справдилося. Справді, вирощування рослин майже таке ж старе, як сама цивілізація. Людство почало збирати і висаджувати цінне насіння понад 10 тис. років тому, й впродовж усієї відомої історії люди переносили рослини з одного місця до іншого. Наприклад, у 1500 р. до н.е. фараон Хатшефут, перша відома у світі жінка — глава держави, послала експедицію на територію, відому зараз як Сомалі, аби привезти «фіміамове дерево», кедр, і посадити його у Єгипті. Пізніше Христофор Колумб зі своєї першої подорожі до Нового Світу привіз до Європи першу кукурудзу; наступного року він повіз назад через Атлантику європейську пшеницю та цукрову тростину. Через кілька десятиліть конкістадори привезли до Європи з Перу картоплю. Американські лідери давно зрозуміли важливість вирощування рослин. Президент Томас Джефферсон велів усім дипломатам США надсилати додому насіння потенційно цінних рослин звідусіль, куди б вони не їздили; Бенджамін Франклін, як емісар до Лондона, привіз до Америки сою. Через сто років, передусім з метою розповсюдження насіння, було створене Міністерство сільського господарства США. І хоча з того часу воно займається іншими видами діяльності, пошук і зберігання нових сортів насіння й далі залишається одним з його найважливіших завдань.
    Але тепер ми довели давній процес селекції насіння і рослин до технологічних крайнощів, прищеплюючи гени і свідомо відбираючи саме ті властивості, які вважаємо ідеальними для отримання високого врожаю. Наприклад, щорічний врожай кукурудзи зараз отримується не з тисяч генетичних сортів, а лише з їхньої невеличкої групки. Кожен сорт несе набір генів, що були ретельно відібрані для продукування максимальних врожаїв, і мільярди зерен насіння клонуються, щоб виробити приблизно однорідну культуру. Якби ми були досить розумні, аби вгадувати наперед усі вигини і повороти природи, то спромоглися б зберегти усі потрібні нам гени. Але ми переоцінили власне всезнайство та недооцінили складність і делікатність природної системи, в яку втручаємося.

    Як ми бачили, здатність зернових культур до виживання залежить від багатства та різноманітності їхніх генетичних ресурсів. З найдавніших часів культивовані культури перебували під загрозою хвороб. Давні римляни, наприклад, наприкінці квітня справляли [136] бенкет, на якому приносили в жертву рудого собаку богові Робігусу з проханням про захист від пшеничної іржі. Незважаючи на забобони, римляни мали перед нами одну перевагу: досить багато часу, щоб покладатися на природну здатність рослин розвиватися і виживати. Тепер, коли більшість наших культур вирощені із створених монокультурних сортів, відкриття шкідниками слабкості генетичного захисту цих культур, від якої наш штучний склад генів не врятує, — лише справа часу.
    Двадцять років тому дослідження Національної академії наук під назвою «Генетична вразливість основних культур» вказало на небезпеку, властиву сучасним методам землеробства. Основні американські культури у ньому описувалися як «надзвичайно однорідні і надзвичайно вразливі. ...Ринок вимагає однорідного продукту, а тому фермер мусить його виробляти», а селекціонер мусить вирощувати сорти однорідні за розміром, формою, терміном дозрівання тощо. Однорідність у виробництві означає однорідність у генетиці культури. Це, у свою чергу, означає, що генетично однорідна культура, очевидно, може підчепити будь-який мутантний різновид біологічного організму, що матиме здатність на ній паразитувати». Відтоді як з'явилося дослідження, деякі заходи безпеки було вжито, але впродовж того ж періоду населення земної кулі зросло на 1,5 млрд. осіб, і необхідність нагодувати їх вимагала більшого виходу продукції із щораз більших та однорідніших врожаїв. Додаткові вимоги щодо однорідності виникають з потреби у рослинах, які можуть бути заморожені, витримувати високі дози фермерських хімікатів, вкладатися в рамки спеціального упакування і відповідати потребам машинного обладнання, що застосовується у масовому виробництві харчових продуктів. Унаслідок цього головна проблема генетичної ерозії тепер виявляється гіршою, ніж будь-коли. В дійсності, як нещодавно висловився один фахівець, «середня тривалість життя нового сорту харчової культури тепер приблизно дорівнює тривалості життя нового запису поп-музики».
    Сучасні культури генетично паралізовані, і з огляду на те, що природні хижаки настільки ефективні у пошуку їхніх слабкостей, навіть найпродуктивніші нові сорти колись доведеться забракувати. Для того, щоб встигати за шкідниками і хворобами рослин, що швидко розвиваються, вчені змушені постійно шукати у своїх парниках та генетичних банках насіння нові властивості, що зроблять [137] можливим створення наступної «диво-культури», яка відіб'є напад чергового «диво-шкідника» і водночас дасть вищі врожаї для щораз більшої кількості людей. Але час від часу з новою хворобою чи шкідником не можна впоратися за допомогою жодного із генів, що зберігаються в резервуарах «полонених» властивостей рослини. Тоді єдиним порятунком є звернення до самої природи в пошуку нового і достатньо міцного «дикого родича» культивованої рослини. Завдяки жорстокій боротьбі у природному оточенні з численними хижаками без допомоги пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів тощо ця дика рослина набула генетичної опірності, до вироблення якої його приручений і випещений міський родич уже не здатний.
    Знайти такі дикі сорти — часто непроста справа. Генетики рослин буквально повинні повернутися до того місця на Землі, де культура, що перебуває у небезпеці, має свою генетичну «домівку», і шукати у сільській місцевості — іноді навколішки — її дикого родича. Ці генетичні батьківщини мають назву центрів генетичного розмаїття, або Вавіловських центрів, на честь Миколи Івановича Вавілова, російського генетика, який відкрив і описав їх. Таких центрів у світі є всього дванадцять, кожен з них — це родовий дім з десятка найважливіших для сучасного землеробства рослин. Загальна кількість важливих культур дивовижно мала: фактично усі світові харчові культури та харчові злаки походять лише від близько 130 рослинних видів, переважна більшість яких вперше була освоєна ще у кам'яному віці.
    Більшість центрів генетичного розмаїття знайдено, як сказав Вавілов, «на смузі між двадцятьма і сорока п'ятьма градусами північної широти, біля найвищих гірських кряжів, Гімалаїв, Гіндукуш, гір Ближнього Сходу та Апеннін. У Старому Світі ця смуга відповідає широтам, а у Новому Світі вона тягнеться вздовж меридіанів, але в обох випадках відповідає загальному напрямку великих гірських кряжів». Родовий дім пшениці, наприклад, — це гірська місцевість північного Іраку, південної Туреччини і східної Сирії, безпосередньо в межах смуги, описаної Вавіловим. Багато сортів пшениці росте тут у природі, але ця різноманітність не відображена в культивованій пшениці. Справді, менше ніж 10% генетичної різноманітності пшениці знайдено в рослинах, що тепер ростуть як зернові культури. На думку біолога Нормана Маєрса, ще 30% генетичного розмаїття в пшениці можна знайти в різних банках насіння [138] в усьому світі. Але майже дві третини сортів пшениці знайдено лише в дикій природі, і більшість — у тому-таки первинно визначеному Вавіловському центрі.
    Центр розмаїття для кави розташований в ефіопській гористій місцевості. Але кава зараз вирощується на багатьох територіях світу, одна з них — регіон Анд у Колумбії та Бразилії, і кожного разу, коли нового шкідника чи хворобу не вдається побороти генетичним опором доступного насіння, вирощувачі зерен кави мусять повертатися на ефіопську гористу місцевість у пошуку диких родичів, що можуть вступити у бій з новою загрозою. Кілька років тому це сподівання на генетичну батьківщину кави набуло іронічного повороту. Коли Бразилія зазнала міжнародної критики за терпимість до повсюдного винищення амазонського вологого лісу, невеличка група бразильців вирушила до Аддіс-Абеби, щоб виразити своє занепокоєння з приводу щораз більшого винищення лісів у Ефіопії, життєво важливих для майбутньої життєздатності врожаїв кави.
    Батьківщина кукурудзи — ті частини Мексики та Центральної Америки, що розташовані на узвишшях, а картоплі — окремі території Анд у Перу та Чилі. Століттями, навіть тисячоліттями ці віддалені центри генетичного розмаїття були у безпеці. Вавілов вважав, що культури кам'яного віку, від яких ми повністю залежимо сьогодні, були здатні виживати у цих гористих регіонах завдяки величезній різноманітності грунтів, рельєфу місцевості та клімату. Крім того, недоступність гір та ізольованість рівнин між ними забезпечували відносно надійний захист від руйнівного впливу цивілізації та торгівлі.
    На жаль, наша глобальна цивілізація набула зараз такої велетенської сили та радіусу дії, а потреби щораз більшої кількості населення в землі, дровах та ресурсах усіх родів та видів тепер такі непомірні, що вона стрімко наступає на кожен із дванадцяти Вавіловських центрів генетичного розмаїття, навіть на найвіддаленіший. Наприклад, у Месопотамії, батьківщині пшениці, фактично єдина територія, де тепер ще можна знайти диких родичів пшениці, — це під руїнами цвинтарів та палаців. Вони виживають тому, що цивілізація, яка не виявляє особливої пошани до природи, принаймні залишає крихітні земельні ділянки для пошанування пам'яті власного минулого. Але цей захист випадковий, бо надто часто ми покладаємося на удачу, а не на ретельне планування. [139]
    Як повідомляв Норман Майєрс, фактично увесь врожай рису у Південній та Східній Азії наприкінці 1970-х років був під загрозою хвороби, що називається вірусом затримки росту трав, який поширювався коричневою сараною. Загроза забезпеченню продовольством сотень мільйонів людей була така серйозна, що вчені у Міжнародному інституті дослідження рису на Філіппінах відчайдушно шукали серед 47 тис. сортів у генних банках по всьому світу гена, спроможного чинити опір вірусу. Врешті-решт вони знайшли його в єдиного дикого виду в індійській долині. Але ця рослина не була на священній землі, і невдовзі по тому долину затопила вода внаслідок реалізації нового гідроелектричного проекту. А що, якби такий пошук гена відбувався сьогодні?
    Недавня історія рясніє випадками, що показують, наскільки серйозною стала стратегічна загроза сучасному забезпеченню продовольством. У 1970-му році Сполучені Штати несподівано зазнали страшних втрат врожаїв кукурудзи, коли південна хвороба рослин, що уразила кукурудзяне листя, скористалася тією властивістю, яка була уніфіковано прищеплена фактично усім посіяним сортам кукурудзи з метою спростити саму генетичну маніпуляцію. У 1977 році вчені, що здійснювали пошук в Еквадорі, знайшли дикого родича авокадо, що володів опірністю до хвороби, тобто генетичною властивістю величезної цінності для тих, хто займався вирощуванням авокадо у Каліфорнії. Але добрі новини прийшли разом із поганими: цей сорт авокадо ріс лише на дванадцяти деревах на крихітному клаптику лісу, одному з останніх решток великого низовинного лісу, що був вирубаний для задоволення потреб зростаючого еквадорського населення.
    Кілька років тому, коли маоїстські партизани з угруповання «Світлий шлях» напали на Міжнародний центр картоплі в перуанських Андах, з'явилася ще більш близька загроза. Вони підірвали динамітом будівлі, взяли у заручники робітників і вбили охоронця, тим самим загрожуючи збереженню 13 тис. зразків світової колекції картоплі. І хоча колекція вціліла, цей напад виразно свідчить про вразливість цих сховищ та системи, що від них залежить. У ще одному випадку 1991 року таки виникла потреба евакуації частини світової колекції зародкової плазми пшениці з Сирії саме перед початком Іракської війни. Того ж таки року опинилася під загрозою внаслідок громадянської війни інша колекція насіння в Ефіопії.

    [140]
    Короткострокова загроза — це, безперечно, не вимирання важливих харчових культур, принаймні це не вимирання у загальноприйнятому розумінні. (Вимирання — це радше процес, аніж подія.) Рослина чи тварина уникає вимирання за допомогою збереження генетичної різноманітності, потрібної для успішної адаптації до змін у довкіллі. Якщо діапазон генетичної різноманітності звужується, вразливість відповідно зростає, іноді настільки, що перетинає поріг, коли повне зникнення виду стає неминучим. У всякому разі, задовго до того, як останній представник виду, що опинився під загрозою, змиряється зі своєю долею, сам вид функціонально вимирає. Постійна втрата генетичної різноманітності називається генетичною ерозією, від якої величезна кількість важливих харчових культур тепер щораз більше потерпає. Міжнародна рада генетичних ресурсів рослин при Організації Об'єднаних Націй визнала такими, що зазнають найбільшої небезпеки, яблуко, авокадо, ячмінь, капусту, маніоку, нут, какао, кокосовий горіх, каву, баклажан, сочевицю, кукурудзу, манго, канталупу, окру, цибулю, грушу, перець, редиску, рис, сорго, соєвий біб, шпинат, гарбуз, цукровий буряк, цукрову тростину, солодку картоплю, помідор, пшеницю і ям.
    Упродовж історії землеробства генетичне розмаїття було знайдене не лише серед диких родичів харчових культур, а й серед так званих місцевих сортів (які ще називають простими культивованими культурами). Це рослини, генетично споріднені з харчовими культурами глобальної системи землеробства, що використовувалися у примітивніших землеробських системах. Не будучи ані такими дикими, як їхні некультивовані родичі у гірських долинах, ані настільки вдосконаленими, як їхні сучасні гібридні брати та сестри, вони проте характеризуються значно ширшим спектром генетичного розмаїття, аніж вдосконалені та селекціоновані сорти. На жаль, багато місцевих сортів перебувають тепер також під загрозою внаслідок поширення сучасних високоврожайних сортів. Міжнародна конференція у Мадрасі, в Індії, 1990-го року, спонсорована Кістоунським центром, дійшла висновку: «це нещастя, що багато країн свідомо чи несвідомо втратили свої традиційні місцеві сорти внаслідок поширення високоврожайних сортів і тим самим збільшили генетичну однорідність». Наприклад, у Сполучених Штатах з усіх овочевих сортів, занесених у список Міністерством [141] сільського господарства у 1900 році, за однією з оцінок, тепер залишилося не більше ніж 3%.
    Сполучені Штати, проте, мають лише один центр генетичного розмаїття — верхній Середній Захід, де у природі ростуть чорниця, журавлина, єрусалимський артишок, горіх пекан та соняшник. Фактично усі інші центри розташовані у країнах «третього світу» в оточенні щораз більшої кількості населення, що шукає дров, харчів і землі — навіть раніше віддалених ділянок землі — для життя. Щоб заробити тверду валюту на експорті і таким чином сплатити свої велетенські борги індустріальним державам, ці зубожілі країни віддають землі, що колись використовувались для власного землеробства із генетично багатими місцевими сортами, під вирощування монокультурних гібридних сортів культур на продаж за кордон. (Така тенденція має прецеденти. Упродовж Великого картопляного голоду, наприклад, Ірландія вирощувала багато пшениці, яка майже уся експортувалася до Англії для сплати боргів.) Ясна річ, ці нові «диво-культури» також забезпечують вищі врожаї для внутрішніх ринків і тимчасово ліквідували голод у кількох країнах «третього світу». Але широко розрекламована «зелена революція» у більшості країн не зуміла подолати основних економічних проблем на зразок тих, що зумовлені системами несправедливого землеволодіння, які часто дозволяють багатій еліті контролювати велетенський відсоток родючої землі. Проблемою стали і деякі галасливі програми розвитку, організовані і фінансовані міжнародними фінансовими інститутами: у дуже багатьох випадках вони виявляються кричуще непридатними для культури чи екології регіону, на який спрямовані. Більше того, вищих врожаїв завдяки генетично зміненим властивостям культур часто не можна отримувати впродовж довгого часу, оскільки до цих культур чіпляються шкідники і хвороби, а надмірне зрошування та надмірне удобрювання завдає шкоди грунту.
    Тимчасом, очевидна несправедливість сучасної структури глобальної продовольчої системи викликала недовіру «третього світу» до зусиль багатонаціональних корпорацій продовжити вивіз диких родичів сучасних культур з їхніх центрів генетичного розмаїття. Існувало, зрештою, чимало історичних прикладів того, як розвинуті країни брали генетичні скарби у країнах, що розвиваються, без належної компенсації. Перший з пароплавів, що будь-коли пропливли уверх Амазонкою до Манаусу у Бразилії, покинув місто серед [142] ночі з вантажем саджанців каучукових дерев — на той час основним джерелом доходів Бразилії. Оскільки подорож назад до Англії з паровим двигуном була значно швидша, ніж під вітрилами, рослини вижили за допомогою нового винаходу — портативного терарію. Доглянуті в оранжереях, вони наступного року були перевезені до британської колонії, Цейлону. Втративши свою монополію на ринку гуми, Бразилія зазнала економічної невдачі. Манаус, що був найбагатшим містом у Новому Світі, зі сліпучими електричними вогнями і навіть відомим оперним театром, менше ніж за два роки у буквальному розумінні погасив свої вогні.
    І хоча теперішня недовіра до селекціонерів рослин у «третьому світі» в значній мірі невиправдана, її все ж неважко зрозуміти. Такі події, як ухвалення нових законів США, що забезпечують патентний захист і приватну власність на нові сорти культур, а також протекціонізм Європейського спільного ринку, Японії та інших країн, підживлювали цинізм у розвинутому світі і привели до нових спроб досягнення більш рівноправних економічних стосунків.
    Фактично неможливо оцінити вартість багатого розмаїття генетичних ресурсів на Землі. І справді, їхню вартість не можна виміряти лише грішми. Але коли йдеться про харчові культури, то ми принаймні маємо певні критерії, за якими можна наближено оцінити вартість генів, що опинилися тепер під загрозою. Каліфорнійський проект сільськогосподарських угідь (КПСУ) нещодавно повідомив, що Міністерство сільського господарства здійснювало пошук серед 6500 відомих сортів ячменю і врешті зупинилося на одному сорті ефіопського ячменю, що зараз захищає увесь каліфорнійський врожай ячменю вартістю 160 млн. доларів від вірусу жовтого карлика. Схожі дикі гени сприяли збільшенню врожайності культур — для багатьох культур більше ніж на 300% — лише за останні десятиліття. Серед багатьох прикладів вартості диких генів, знайдених КПСУ, заслуговує на увагу «начебто непотрібна дика пшениця з Туреччини, [яка] передала гени опірності до хвороби комерційним пшеничним сортам, що принесли 50 млн. доларів щорічно лише Сполученим Штатам, а також дикий хміль, [який] надав «кращої терпкості» англійському пиву і у 1981 році приніс 15 млн. доларів британській пивоварній промисловості».
    Цінність генетичного розмаїття була помічена, безперечно, тими, хто інвестує у глобальне сільське господарство, а також генетиками [143] рослин. Тому зараз, окрім диких родичів та місцевих сортів, існує інше джерело розмаїття: банки генів, дивовижна їх кількість. Деякі управляються урядами, деякі — приватними компаніями з виробництва насіння і багатонаціональними корпораціями, деякі — університетами, і на диво велика кількість — окремими людьми, багато з яких є просто відданими своєму хобі. Існуюча система перебуває у жахливому стані внаслідок недостатньої уваги і грошової підтримки з боку уряду, незначної координації між різними сховищами, неналежних захисту і підтримки національних колекцій, а також відсутності розуміння невідкладності дій, коли йдеться про такий дорогоцінний ресурс, особливо це стосується багатьох овочів та зерна, які зараз відіграють меншу роль у світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією і тому перебувають у ще більшій небезпеці.
    Крім того, змінюється увесь ландшафт у галузі виробництва насіння. Багатонаціональні хімічні компанії скуповують компанії, що виробляють насіння, та інші джерела генетичного розмаїття і просувають на ринок або готують до просування нові сорти рослин, сумісні з великою кількістю пестицидів та добрив, що приносять їм прибутки, але шкодять глобальному довкіллю.
    На основі ранжування найбільших світових компаній, що виробляють насіння, за 1991 рік дві з п'яти найбільших компаній — агрохімічні. Чимало інших, включно з найбільшою у світі «Паєніер-Хай-Бред», уклали угоди з хімічними та біотехнологічними компаніями з метою селекції сортів рослин, опірних до гербіцидів.
    У деяких випадках це могло б бути корисним. Наприклад, компанія «Монсанто» клонувала ген опірності до її екологічно менш небезпечного гербіциду «раундап». Та частіше результати бувають зловісніші. «Калген», біотехнологічна компанія в Каліфорнії, безпосередньо співпрацює з хімічною компанією «Рон-Пуленк» над розробкою сортів бавовни, стійких до броноксинілу, репродуктивного токсину, що, як вважалося, небезпечний для фермерських працівників. А німецька хімічна компанія селекціонувала рослини, опірні до 2,4-D, що, як виявилося, спричинював рак у фермерів. Обидва сорти заплановані для польового випробування влітку 1991 року. Проблема ускладнюється тим, що два урядових агентства США рекламують цей напрямок. Міністерство сільського господарства проголосило опірні до гербіцидів рослини пріоритетним [144] напрямком наукових досліджень і активно підтримує польові випробування картоплі, опірної до броноксинілу та 2,4-D. І Служба лісів США заохочує застосування опірності до гербіцидів у лісових господарствах і тим самим розширює ринок для цих токсичних хімікатів.
    У таких розробках викликає занепокоєння не сам факт залучення багатонаціональних хімічних компаній. Вони мають управлінську кваліфікацію, ресурси та глобальні можливості, що могли б бути корисні у вирішенні деяких стратегічних проблем світової продовольчої системи. Однак стратегії, обрані деякими компаніями, відображають уявлення про те, що ми начебто досить розумні, аби спрямувати в потрібний бік еволюційний розвиток важливих рослин і досягти значних короткострокових вигод, без сплати значної довгострокової ціни.

    Але ми не настільки розумні і ніколи такими не були. Справді, сільське господарство все ще тривожать Фаустові оборудки, зроблені в період запровадження ще старих технологій, значно менш витончених, аніж сучасна генна інженерія. Візьмімо, наприклад, пестициди: вони не лише вбивають шкідників, а й багато корисних комах, часто руйнуючи природну екосистему і таким чином більше шкодячи, аніж допомагаючи. Еколог Еморі Ловінз розповідає особливо тривожну історію про те, як в Індонезії для знищення москітів, що розповсюджували малярію, використовувався потужний пестицид; його розпилення також вбивало крихітних ос, що контролювали популяцію комах у солом'яних стріхах будинків. Невдовзі всі стріхи провалилися. Водночас пестицидом також було отруєно тисячі котів, а після того, як вони поздихали, розрослася популяція щурів, що, у свою чергу, викликало епідемію бубонної чуми.
    Та навіть якщо немає катастрофічних побічних наслідків, шкідники часто швидко виробляють імунітет і спонукають фермерів застосовувати більші і смертоносніші дози пестициду. А дощові стоки з полів несуть осадок у грунтові води, у поверхневі потоки, птахам та рибі. Ці небезпеки — не новина. Епохальна книга Рейчел Карсон «Silent Spring» у 1962 році красномовно застерігала Америку та світ про небезпеку від пестицидів для перелітних птахів та інших складових природного довкілля. Та за даними Національного союзу проти зловживань пестицидами, сьогодні ми виробляємо пестициди [145] із швидкістю у тринадцять тисяч разів більшою, ніж тоді, коли була опублікована «Silent Spring».
    Чи справді нам потрібна вся ця отрута? На основі одного з наймасштабніших наукових досліджень, проведеного Корнельським університетом, у 1991 році зроблено висновок, що фермери, які застосовували природну альтернативу хімічній боротьбі зі шкідниками (як-от комплексна боротьба зі шкідниками та сівозміни), могли відмовитися від багатьох пестицидів та гербіцидів без найменшого зниження врожаїв і без суттєвого підвищення цін на харчі. Крім того, згідно з цим дослідженням, щодо тих пестицидів, для яких ще не знайдено заміни, обсяг застосовуваних хімікатів у більшості випадків беззастережно може бути урізаний наполовину.
    Крім пестицидів, деякі фермери, що вирощують худобу, зазвичай використовують гормони та антибіотики. На слуханнях Конгресу, де я головував, проведених у 1984 році для розгляду цієї проблеми, ми довідалися про дивовижний факт: 45% усіх антибіотиків, застосовуваних у США, в малих дозах дають худобі — не тому, що фермери турбуються, аби її не уразили бактерії, а тому, що субтерапевтичні дози антибіотиків, додані до кормів, сприяють швидшому темпу її росту (з досі не цілком зрозумілих причин). Проте знову-таки доводиться за це платити: мікроби, що регулярно і постійно бомбардуються невеликими дозами антибіотиків, виробляють для себе дуже міцний захист. А антибіотики, що приносять свіжі гроші при відгодовуванні худоби, є точнісінько такими ж антибіотиками, які лікарі використовують для порятунку людей від мікробів. Мікроби майже ніколи не споживаються разом з м'ясом худоби, бо звичайне приготування їжі їх вбиває. Але існують шляхи (біологи називають їх носіями інфекції), по яких деякі бактерії, що мають підвищену опірність до поширених антибіотиків, переносяться, щоб напасти на людину. (Сальмонела, наприклад, це бактерія, що виживає і в худобі, і в людині.) Крім того, навіть бактерії, що не мігрують між худобою та людиною, можуть у деяких випадках передавати специфічні гени, які через «плазміду» передають опірність до антибіотиків іншим видам бактерій. І деякі з них, як вважається, становлять щораз більшу загрозу для людей.
    Добрива також вимагають, щоб ми зважилися на важке рішення. Нещодавні дослідження показали, що поширене застосування азотного добрива може стимулювати гіпоксію і спричинити вироблення грунтом надлишку метану та двоокису азоту. Виявляється, що концентрація метану та двоокису азоту зростає й обидва гази тепер відповідають за більше ніж 20% глобального потепління; хоча існують інші джерела обох газів, застосування азотного добрива вважається тепер однією з основних причин зростання їхнього виділення. Добрива також впливають на генетичне розмаїття: стираючи відмінності у локальних довкіллях та типах грунтів, сьогоднішні потужні добрива тим самим нівелюють різноманітність сортів культур. Отож, хоча високі врожаї, звичайно, бажані, навіть начебто легке втручання вимагатиме від нас плати, якої ми ще не усвідомили.
    Сучасні методи вирощування рослин — не єдине джерело зловживань у глобальній продовольчій системі. Надмірне випасання худоби на пасовищах й заготівля дров для приготування їжі зростаючій кількості населення — одні з головних причин природної деградації. Генна інженерія тварин ще не розвинута настільки, як у сфері рослин, проте починає викликати таке ж занепокоєння, як і використання гормонів у тваринництві.
    Особливо тривожать щораз більше даних про те, що ми тепер вичерпуємо чимало найважливіших у світі місць вилову риби: від 1950 року загальний щорічний обсяг вилову риби у світі зріс на 500% і тепер, як припускають, на більшості територій перевищує темп її поповнення. І все більша кількість цінних їстівних видів цілковито зникає. Використання тридцятип'ятимильних густих дрифтерних сітей для спустошення океанів нещодавно — і слушно — викликало потужний громадський протест, але навіть без дрифтерних сітей риболовецькі флотилії по всьому світу здійснюють суцільний штурм живності океанів. Згідно з твердженням авторитетного фахівця у галузі рибальства в Каліфорнії Д'юен Гарет, нові технології не залишають рибі шансів: «Фактично кожен вид має свої Фермопіл — вузьку смужку океану, якою він мігрує, або де завжди нереститься — але за допомогою сучасних гідролокаторів та літаків-спостерігачів їх усіх виявляють і немилосердно виловлюють, не дбаючи про майбутнє». Мене особливо часто тривожать супутникові знімки океану на схід від Нової Зеландії, зроблені уночі, які показують намисто вогнів на потужній течії, що несеться через Протоку Кука, відділяючи Північний острів від Південного. Швидка течія несе дивовижну кількість риби та кальмарів, а її крутежі видно вночі [147] завдяки тому, що судна азіатських риболовецьких флотилій переслідують рибу настільки точно, що самі вогні повторюють вигини течії.

    Забезпечення продовольством населення Землі може також зазнати шкоди від інших стратегічних загроз решті світової екологічної системи. Наприклад, різке збільшення ультрафіолетового випромінювання внаслідок руйнування озонового шару також становить серйозну, але ще не цілком усвідомлену, загрозу усім культурам, а також основним ланкам ланцюжка живлення, особливо в океанах. Зміна клімату внаслідок глобального потепління — особливо зміна у розподілі опадів — також створить проблеми для виробництва продовольства, як і відповідне підвищення рівня моря та міграція на північ хвороб рослин та шкідників. Крім того, одночасне настання кількох таких змін також матиме непередбачувані глобальні наслідки.
    Наприклад, наприкінці 1991 року 325 учених з 44 країн зустрілися на Род-Айленді, щоб дослідити підозрювані ними численні причини нової загрози морським продуктам, що з'явилася у формі раптового всесвітнього поширення цвітіння водоростей, включно з появою токсичних «червоних припливів». Говорячи про небезпеку для риболовлі та аквакультури, Ларс Едлер, фахівець із морських водоростей з Лундського університету у Швеції, сказав газеті «Бостон Глоуб»: «Думаю, ми можемо впевнено порівнювати раптове цвітіння водоростей, яке ми спостерігаємо, із задиханням славнозвісної канарки із вугільної шахти. Немає сумніву, що відбувається щось дуже суттєве». На іншій конференції за рік до того, експерти з питань амфібій зібралися, щоб порівняти дані одночасного і загадкового різкого зменшення кількості жаб та саламандр на кожному континенті, що, як вважалося, було наслідком багатьох причин.
    Але найсерйознішою стратегічною загрозою глобальній продовольчій системі є загроза генетичної ерозії: втрата зародкової плазми і підвищена вразливість харчових культур до своїх природних ворогів. За іронією долі, ця втрата генетичної пружності й гнучкості відбувається саме в той момент, коли ті, хто вважає, що ми можемо пристосуватися до глобального потепління, також стверджують, що за допомогою генної інженерії ми можемо створити нові рослини, здатні чудово рости в нових непередбачуваних умовах. Але вчені ніколи не створювали нових генів. Вони просто комбінують гени, які знаходять у природі,1 і саме таке забезпечення генами зараз опинилося у небезпеці.
    Наша нездатність забезпечити належний захист глобальній продовольчій системі, на мою думку, — це один із проявів тієї ж філософської помилки, що призвела до глобальної кризи довкілля в цілому: ми припустили, що наші життєві потреби не мають реального зв'язку з природним світом, що наша душа відокремлена від тіла, і що наш безтілесний розум може маніпулювати світом як йому заманеться. Саме тому, що ми не відчуваємо зв'язку з фізичним світом, ми спрощуємо наслідки наших дій. І оскільки цей зв'язок видається абстрактним, ми не спішимо зрозуміти, що означає руйнувати критично важливі для нашого виживання частини довкілля. По суті, ми проходимо бульдозером по райських садах.


    Виноски:
    1 Але вчені ніколи не створювали нових генів. Вони просто комбінують гени, які знаходять у природі, — [від Bobua] Це питання мене зацікавило... і от що знайшов Гуглею:

    Що таке ГМО
    та з чим його їдять

    Генетично Модифіковані Організми — сільськогосподарські рослини, в ДНК яких втрутилася людина, щоб зробити їх стійкішими до шкідників, вірусів, гербіцидів. На вигляд вони нічим не відрізняються від звичайних, радше навпаки — виглядають апетитнішими. Скажімо, якщо в клітини помідорів пересадити ген із тканини риби, який кодує білок, що відповідає за замерзання, — можна вирощувати... морозостійкі помідори! До складу трансгенної картоплі входить спеціальний білок-токсин, якого не переносить колорадський жук.

    Уперше вирощувати генетично модифіковані рослини на продаж почали 1996 року. Найбільшими їх виробниками й експортерами є США та Канада. За ними йдуть Бразилія, Чилі, Китай. За деякими даними, генетично модифікованими сортами рослин щороку засівають сотні мільйонів гектарів. Ними вже перенасичені ринки цих країн, тому компанії активно поповнюють своєю продукцією ринки Європи, і під основний приціл узято країни колишнього соцтабору.
    ...
    http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/03/06/22063/
    ...не знаю наскільки то достовірно, але якщо так, то, здається, стаття А Гора вже потребує переробки :(