Книжки andrew-lviv.net


Галина Гордасевич 
 
Ноїв ковчег 
повість 
 
На Покрову отець Іларій піднявся раніше всіх у домі. Зрештою, він завжди прокидався раніше всіх, і щоб не тривожити матушку, яка мала дуже міцний сон, але йому все здавалося, що досить кашлянути чи просто рвучко повернутися, як уже розбудить її, – отож, щоб не потривожити сон своєї коханої дружини, отець Іларій лежав із розплющеними очима і терпляче вижидав, поки до нього не долине найлегший звук, який свідчив, що у великому домі хтось уже встав. Тоді й отець Іларій уставав з постелі, одягався і навшпиньках виходив зі спальні, тихо-тихесенько причиняючи двері. Але сьогодні він не став вилежуватися, а відразу вдягнувся, захопив молитовник, пройшов кімнатами, де ще було темно і пахло спеченими звечора пляцками і печивом. Двері веранди таки скрипнули, і він аж здригнувся, хоч цей скрип ніяк не міг долетіти до спальні і потривожити передранковий сон матушки Софії. 
У саду вже розсвітало. Дерева наполовину згубили листя, і воно лежало під ногами, коричнево-червонясте, жовто-зелене, мокре, з гіркуватим запахом, і на ньому, наче цукрова пудра, посіявся перший заморозок. Все довкола було в темних, приглушених тонах – темно-сірих, брунатних, бурих, – почасти від осені, почасти від передранішнього присмерку, і тільки грона калини вирізнялися на тому фоні густо-червоним. А над садом, над селом, над світом здіймалося дуже високе небо, в якому ще рідкими золотинками поблискували останні зорі. 
Отець Іларій пройшов стежкою в дальній кінець саду, де починався крутий спуск до ріки. За рікою, за лугом, за темним лісом, який замикав горизонт, небо уже набрало зеленуватого відтінку, а на самому краї навіть порожевіло. Отець Іларій кілька хвилин постояв, дивлячись на схід, уявляючи собі, як десь там далеко, за лісом, ген-ген, сонце вже встало, таке золоте, веселе, прекрасне, тепле навіть зараз, восени, бо від одного погляду на Боже сонечко стає тепліше на душі. Далі він розкрив молитовник, поліз у кишеню за окулярами, але там їх не було.