Летіла ворона понад морем, дивиться - лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що доведеться пропасти, та й каже вороні:
- Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
- Угу! - каже ворона, не роззявляючи рота.
- І братів, і сестер твоїх знав, - каже рак, - що за добрі люди були!
- Угу! - гугнить ворона, а рака кріпенько держить.
- Та вже хоч вони і гарні люди, - каже рак, - а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!
- Еге! - крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.
От тим то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:
- Упустив рака з рота.
А як кого остерігають, то кажуть:
- Гляди, не впусти рака з рота!