Книжки andrew-lviv.net


над тілом і зайду так далеко… так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.

Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорскувалося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?

Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне – не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.



Я божеволіла. Одна частина мене намагалася всіляко обґрунтувати, чому я повинна тікати від безумної оргії з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основі цих ухилянь від правила (ніколи не брехати, передусім собі, робити тільки те, що хочеш) лежать Брехня і Страх зробити те, чого справді хочеш (віддатися їм усім).

Я не витримала своїх метань і кинулася бігти геть, подалі від цього місця і від цього божевільного роздвоєння.



Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу її, цю людину, яка знає прості, але істинні речі, мені робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав мені мої внутрішні органи в руки – мовляв, ось тобі твоя печінка, а ось, не викинь, твоє серце, я б моментально відсмикнула долоні, і мої органи полетіли б на землю – от якими гарячими були вони в ті хвилі. Але оскільки вони були всередині мене, я не мала як остудити їх. І вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобуті з п'єца керамічні вироби, впродовж усіх цих тягучих хвилин в очікуванні Лорни вони пекли мене і залишали опіки третього ступеня на поверхні моєї крові… Близько половини восьмої під «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопці дівчата, більшість із