Книжки andrew-lviv.net


пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що більше не зможу керувати цією рукою взагалі: якась вона була дерев'яна.



– Я не пам'ятаю, як ми вийшли звідти, – сказала я Лорні.



– Ти їй порвала фейс. Своїми нігтями.



– О Боже.



– Вона сказала, що коли побачить тебе, приріже.



Я сумнівалася, що білявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився.



– Ти зробила все правильно. Так тій сучці й треба. Буде знати, як до моїх подружок чіплятись.



Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собі. Жар від горілки мені подобався, вона відключала в мені зайві прилади й цим заощаджувала психічну енергію.



– Пам'ятаєш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто? – озвалася Лорна.



Я кивнула.



– Момент настав, – сказала вона.



Не відриваючи від мене погляду, вона забичкувала цигарку і потягнулася по наступну. Запалила. Під її поглядом мені здалося, ніби час огорнув нас якимсь покривалом, відгородив ним від решти світу. Таке буває під снігопадом, тоді теж можна відчути, як час ніби пригальмовує, переносить у задзеркалля.



– Ти відчуваєш це? – спитала я, маючи на увазі сповільнення часу.



Лорна кивнула.



– Це моя нагода бути щирою. Слухай… Діло було давно, у Казахстані, неподалік від озера Шайтан коль, у лісистих горах… Звідти відкривався прекрасний краєвид, тепер я розумію, що тамтешня природа нагадує Карпати.



Відбулося це 23 вересня 1987 го року, якраз напередодні мого дня народження. Я була зовсім ще мала і мені було погано – ось ось мені мало виповнитися чотири роки, а мама з татом були десь далеко далеко, здається, вони полетіли літаком кудись – чи то в якийсь Красноярськ, чи ще де. А мене залишили у дяді Валєри, який жив у маленькому казахському містечку з дивною назвою Каркарали. Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта і подарунків, а замість цього всього буде тільки мій дядя Валєра.

Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами