Книжки andrew-lviv.net


кілочки.

Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми – вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.



У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки – і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.

– З теплиці зняв, – пояснює він. – Огірками пахне.

Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах – розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок – каші потрібно зварити на шістьох.

– Ну, як тобі? – питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.

Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою.

Кипить вода. Засипаю крупу.



їмо потихеньку мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо білі хмари, кумулюс кумулюс кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:

– Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий… Не вловити його, не вловити…

– Що, колір? – пожвавлюється Йостек. – Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».

Ні хріна собі.

– Це твоя професія? – питаю про всяк випадок.

Йостек киває. Він програміст і веб дизайнер.



Віка нагадує, що варто