Книжки andrew-lviv.net


приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

    Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану - запах старовини - й витирала сльози.

    - Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш?

    - Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч.

    - Тоді є вихід,- сказала Сюзен.- Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса,- уб'єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось.

    У коридорі почулася чиясь хода.

    Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан.

    - Отже, той будинок - церква?

    - Так.

    - Мене завжди цікавило, які-то вони, церкви, їх давним-давно вже ніхто не бачив. Може, підемо туди завтра, подивимось?

    - Авжеж, підемо. Лягай спати. [227

    Бонн лежали у темряві. Через півгодини задзвонив телефон. Сюзеїі узяла трубку.

    - Скільки б миші не ховалися, кішка однаково їх знайде,- почула вона.

    Сюзен поклала трубку й витяглася в ліжку, холодна й нерухома. Там, у зовнішньому світі, хтось грав на гітарі - одну пісеньку, другу, третю...

    Вночі Сюзен простягла руку й мало не торкнулася до дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Вона відчула, як її пальці ковзнули по холодних хвилях часу, ніби по гофрованій поверхні, чула розмірений тупіт ніг, що марширували; мільйони оркестрів грали військові марші; вона бачила п'ятдесят тисяч рядів асептичних скляних ампул з хвороботворними бактеріями, бачила свою руку, що торкалася їх під час роботи на тій величезній фабриці у Майбутньому. Вона бачила ампули з проказою, чумою, тифом,