Жив колись змій. Він їв людей і не давав їм проходу. І врятував людей од цього змія один коваль. Збудував він недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би звести того змія з світу, звісно, щоб він людей не нівечив. От змієві, як той коваль кує в кузні, досадно, що іде від коваля стук. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними дверима.
- Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш, не даєш мені спати? Я тебе з'їм!..
- Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
- Молись!
От коваль за молот та давай скоріше робити гвіздка.
- Чом же ти не молишся, а знову ляпаєш? - гукає змій.
- Та я молячись, - каже коваль, - ляпаю по ковадлу.
- Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
- Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
- Вже, - каже, - я готовий. Як же, - питає, - ти мене їстимеш? Ось в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так ти висолопи сюди язик, я сяду на його, а ти і проглинеш мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка та й прибив язик до стіни. Змій сюди-туди - не одірветься. А коваль за гнуздечку та й загнуздав змія. Запріг його в соху та й проорав, виорав поле і змія, звісно, улелекав1 . Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле.