Банкет чи бенкет?
       «Друга дія відбувається в господі Мецената, де уряджено розгульний банкет», — читаємо в одній теперешній книжці, що її автор, з усього видно, дбає про мову свого викладу. Але чому він, як і чимало інших авторів, написав банкет, а не бенкет?
       Слово банкет — французьке, траплялось воно в нашій літературі й раніше, але слово бенкет чи бенькет, теж запозичене, має за собою певну традицію: «Що день бенькети, мов весілля» (І. Котляревський); «Бенкет у Лисянці» (Т. Шевченко); «Хазяїн дому готував весільний бенкет» (Ю. Смолич); «На хліб, на сіль, на бенкет зазивали» (народна пісня).
       Від цього іменника виникло дієслово бенкетувати (а не — банкетувати!): «Еней жив у Дідони... пустився все бенкетувати» (І. Котляревський); «Де панують, бенкетують?» (Т. Шевченко).
       То яка потреба нехтувати словом бенкет, що здавна ввійшло в нашу літературу й живе народне мовлення? На мою думку, — ніякої.